Специфіка індуктивного та дедуктивного методу



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Специфіка індуктивного та дедуктивного методу



Вчення І. Канта про знання

Родоначальником німецької класичної філософії вважається 1ммануїл Кант. В його творчості умовно виділяють два періоди: докритичний (до 70-х років XVIII ст.) та критичний. Для першого властиве захоплення природничими науками, натурфілософською проблематикою. А другий період, протягом якого власне і розвивається кантівська філософська система, присвячений вивченню походження пізнавальної діяльності, її закономірностей та меж.

Кант підносить гносеологію до рівня основного елемента теоретичної філософії, її предметом має бути, на думку Канта, дослідження пізнавальної діяльності суб'єкта, виявлення її меж та законів діяльності людського розуму. Кант наголошує, що головним фактором визначення способу пізнання та конструювання предмета знання є суб'єкт пізнання та його пізнавальні здібності.

У критичний період Кант створює філософські праці, які стали подією в історії людської культури: "Критика чистого розуму", "Критика практичного розуму", "Критика здатності судження", присвячені осмисленню філософії як науки, гносеології, проблем людської свободи та моральності і т.ін.

Кант визначає філософію як науку про відношення будь-якого знання до суттєвих цілей людського розуму. Філософія, з його точки зору, має відповісти на такі питання: "Що я можу знати?", "Що я маю робити?", "Чого я можу сподіватись?" Відповідь на такі питання і гарантує філософії її високу місію законодавиці розуму. Таку місію, на думку Канта, може виконати лише трансцендентальна філософія, яка є системою усіх принципів чистого розуму. А оскільки розум, з його точки зору, має практичне і теоретичне застосуваня, то і філософія поділяється ним на практичну і теоретичну.

Практична філософія, філософія моральності, філософія звичаїв містить принципи апріорі, які визначають і роблять необхідно обумовленою всю нашу поведінку. А теоретична філософія має бути теорією наукового пізнання, яка б містила в собі усі принципи чистого розуму, побудовані виключно на поняттях теоретичного знання всіх речей. Перш ніж говорити власне про проблеми гноселогії Канта, слід розглянути деякі аспекти його вчення про знання. Знання, з його точки зору, є судженнями, тобто поєднанням уявлень та понять у свідомості і через свідомість. Судження можуть бути аналітичними, коли предикат (логічний присудок) не дає нового значення, та синтетичними, коли предикат не виводиться із суб'єкта, а поєднується з ним. Синтетичні судження, в свою чергу, можуть бути апостеріорними, коли є мислимий зв'язок між суб'єктом та предикатом і виявляється він у досвіді і через досвід. Другим видом синтетичних суджень є судження апріорі, тобто такі, де зв'язок між суб'єктом та предикатом не засновується на досвіді.

Аналітичні судження, на думку Канта, усі є апріорними. Вони не вимагають звернення до досвіду, а, отже, не дають насправді нового знання. Що ж до синтетичних суджень, слід відзначити, що вони можуть бути як емпіричними, так і апріорними. Вони завжди дають нове знання.

Отже, Кант виділяє два види знання: досвідне (апостеріорне) та незалежне від досвіду (апріорне). Джерелом останнього, вважає Кант, є сама структура людських пізнавальних здатностей. Апріорні знання – це знання, що передують досвіду, обумовлюють його і незалежні від нього. Апріорні знання існують у трьох видах пізнання: математиці, теоретичному природознавстві та в метафізиці як теоретичній філософії. Кант у даному випадку намагається поставити і спробувати вирішити важливу проблему гносеології – проблему діалектики взаємозв'язку та взаємопереходу чуттєвого та раціонального у пізнанні.

Розробляючи проблеми гносеології, Кант відштовхувався від концепції "речей (у собі". Процес людського пізнання, на його думку, починається з досвіду. Існує дві чисті форми чуттєвого наочного уявлення (чуттєвого досвіду): простір та час. Вони упорядковують відчуття, розміщуючи їх у просторі та часі, і є принципами апріорного знання. Суб'єкту протистоїть незалежна від нього об'єктивна реальність ("річ у собі"). Речі у собі, діючи на наші органи чуття, викликають відчуття, які не дають ніякого знання про речі як такі. Світ людини, вважає Кант, це предмети та явища ("світ речей для нас"), які упорядковуються людською свідомістю. Таким чином, у Канта виникає два світи: перший – світ явищ, який існує в нашому досвіді, у просторі та часі; і другий – світ речей у собі, який не досліджений для пізнання і перебуває поза простором і часом, за межами людської свідомості. Цей останній Кант визначає як трансцендентний світ. Далі Кант висуває концепцію трьох сходинок пізнання: чуттєвого споглядання, розсудку та розуму. Апріорні форми чуттєвості розміщують та упорядковують дані відчуттів у просторі та часі, в результаті чого виникають явища. Але самі по собі явища, на думку Канта, ще не дають знань, а являють собою лише необхідний підготовчий матеріал. Щоб з цього матеріалу отримати знання, його необхідно осмислити. Це можна зробити за допомогою понять, які дає розсудок. Існує, вважає Кант, два основні стовбури людського пізнання, що виростають із спільного коріння: чуттєвість, через яку предмети даються, та розсудок, за допомогою якого вони мисляться. Щодо змісту знання, розсудок є цілком залежним від чуттєвості. Кант визначає розсудок як здатність мислити предмет чуттєвого споглядання і одночасно як здатність мислити його в певній незалежності від чуттєвих вражень.

Поняття, які дає розсудок, можуть бути емпіричними, якщо в них містяться відчуття, викликані присутністю предмета, та чистими, якщо до них не приєднуються відчуття, що складають матерію знання. Чисте поняття, на думку Канта, містить у собі лише форму мислення про предмет взагалі. Ці поняття і є категоріями філософії. Кант подає категорії за такою схемою: 1. Кількості: єдність, множина, цілокупність. II. Якості: реальність, заперечення, обмеження. III. Відношення: присутність та самостійне існування, причинність та залежність, спілкування.

IV. Модальності: можливість – неможливість, існування – неіснування, необхідність – випадковість.

Вказаними категоріями, підкреслює Кант, володіє кожна людина, оскільки вони становлять структуру людського пізнання. Самі ж категорії не є знаннями, а лише формами мислення, які з наочних уявлень утворюють знання.

Кант наводить такий приклад: вранці ми вийшли в садок, доторкнулись до каменя, відчули, що він холодний і вологий, вкритий росою. Сформували емпіричне судження сприйняття: камінь холодний та мокрий від роси. Потім сонце нагріло камінь, він став сухим і теплим. Ми створили нове судження, застосувавши категорії розсудку: загальне, причина, необхідність – сонце є причиною теплоти. Тим самим ми чуттєве сприйняття підвели під категорії причини, загального та необхідного. Кант робить висновок, що в процесі пізнання на рівні розсудку ми упорядковуємо чуттєві дані категоріями розсудку, формулюючи закони науки. Отже, закони науки є не відображенням дійсності, а результатом конструктивної діяльності мислення, категорії розсудку. Мислення може знайти в природі лише те, робить висновок Кант, що дозволяють його апріорні категорії. Цей висновок Кант кваліфікує як "копернікіанський переворот у філософії", оскільки не знання мають узгоджуватись з дійсністю, як вважалося раніше, а дійсність як предмет знання має узгоджуватись з тим апріорним категоріальним апаратом, що дається людині до будь-якого досвіду. Третьою здатністю людського пізнання є розум, який на відміну від чуттєвості та розсудку є здатністю опосередкованого пізнання, що прямо і безпосередньо не пов'язане з досвідом.

Розум, наголошує Кант, ніколи не спрямований безпосередньо на предмети досвіду та на досвід взагалі, а завжди має своїм предметом лише результати діяльності розсудку, щоб надати їм всезагального та необхідного характеру. Подібно до того, як розсудок утворює категорії, розум утворює свої поняття – трансцендентальні ідеї. Ідеї розуму – це необхідні поняття, розширені до безумовного, що обслуговують концептуальне пізнання, на відміну від розсудкових понять, які слугують розумінню сприймання, чуттєвого досвіду. Трансцендентальні ідеї Кант поділяє на три види. 1. Світ психологічних ідей, де досліджується абсолютна єдність мислячого суб'єкта; це мікросвіт людського "Я". 2. Світ космологічних ідей, де вибудовується абсолютна єдність зовнішнього світу. Це макрокосмос: природа, космічна цілісність, "людина в природі". 3. Світ теологічних ідей, де фіксуються абсолютна єдність усіх предметів взагалі: вони вводять людину у світ віри, в якому центральне місце відведене поняттям Бога та безсмертя душі.

Далі Кант сформулює досить складну концепцію суперечностей – антиномій, які з необхідністю виникають у людському розумі при спробі мислити світ як єдине ціле, беручи за передумову ідею безумовного чи абсолютного. На думку Канта, неминучі суперечності народжуються в нашому розумі внаслідок того, що поняття абсолютного, безкінечного, застосовані до світу речей у собі, переносяться і на світ досвіду, світ явищ.

Кант виділяє чотири антиномії: 1) світ є кінечним у просторі і в часі (теза) – світ є безкінечним у просторі і в часі (антитеза); 2) все у світі є простим і неподільним (теза) – все у світі є складним, і все можна розділити (антитеза); 3) в світі існує свобода (теза) – в світі немає свободи, все відбувається за законами природи, тобто з необхідності (антитеза); 4) існує Бог як першопричина світу (теза) – не існує ніякої першопричини світу (антитеза). Згідно з Кантом, і тезу, і антитезу можна довести однаково успішно.

Отже, Кант поставив надзвичайно важливі проблеми в дослідженні структури пізнавального процесу, багато з яких лишаються актуальними і в наші дні. Саме в полеміці з Кантом народились філософські концепції Фіхте, Шеллінга, Гегеля.

 

 

Специфіка індуктивного та дедуктивного методу

Індукція – це роздуми від часткового до загального. Це коли від спостереження одиничних явищ відбувається перехід до формування загальних ідей, законів. Ф. Бекон розрізняв “плодоносне” та “світоглядне” знання.

Дедукція – це ланцюг достовірних логічних висновків, що спираються на “абсолютно достовірні положення” (аксіоми).

Індуктивні і дедуктивні методи

Раціональні судження традиційно ділять на дедуктивні та індуктивні. Питання про використання індукції та дедукції в якості методів пізнання обговорювався впродовж всієї історії філософії. На відміну від аналізу і синтезу ці методи часто протиставлялися один одному і розглядалися у відриві один від одного і від інших засобів пізнання.

У широкому сенсі слова, індукція, це форма мислення, виробляє загальні судження про одиничні об'єктах; це спосіб руху думки від окремого до загального, від знання менш універсального до знання більш універсального (шлях пізнання «знизу вгору»).

Спостерігаючи і вивчаючи окремі предмети, факти, події, людина приходить до знання загальних закономірностей. Без них не може обійтися жодне людське пізнання. Безпосередньою основою індуктивного умовиводу є повторюваність ознак у ряду предметів певного класу. Висновок за індукції представляє собою висновок про загальні властивості всіх предметів, що відносяться до даного класу, на підставі спостереження досить широкого безлічі одиничних фактів. Зазвичай індуктивні узагальнення розглядаються як досвідчені істини, чи емпіричні закони. Індукція являє собою умовивід, в якому висновок не випливає логічно з посилок, і істинність посилок не гарантує істинність висновку. З істинних посилок індукція дає розподіл усіх ув'язнення. Індукція характерна для досвідчених наук, дає можливість побудови гіпотез, не дає достовірного знання, наводить на думку.

Говорячи про індукції, зазвичай розрізняють індукцію як метод дослідного (наукового) пізнання та індукцію як висновок, як специфічний тип міркування. Як метод наукового пізнання, індукція являє собою формулювання логічного умовиводу шляхом узагальнення даних спостереження та експерименту. З точки зору пізнавальних завдань розрізняють ще індукцію як метод відкриття нового знання і індукцію як метод обгрунтування гіпотез і теорій.

Велику роль індукція відіграє в емпіричному (дослідному) пізнанні. Тут вона виступає:

· Одним з методів освіти емпіричних понять;

· Основою побудови природних класифікацій;

· Одним з методів відкриття причинно-наслідкових закономірностей і гіпотез;

· Одним з методів підтвердження і обгрунтування емпіричних законів.

Індукція широко використовується в науці. З її допомогою побудовані всі найважливіші природні класифікації в ботаніці, зоології, географії, астрономії і т.д. Відкриті Іоганном Кеплером закони руху планет були отримані за допомогою індукції на основі аналізу астрономічних спостережень Тихо Браге. У свою чергу, кеплеровском закони послужили індуктивним підставою при створенні механіки Ньютона (яка стала в наслідок зразком використання дедукції).

Розрізняють декілька видів індукції:

1. Перелічувальні або загальна індукція.

2. Елімінатівная індукція (від латинського eliminatio - виняток, видалення), що містить в собі різні схеми встановлення причинно-наслідкових зв'язків.

3. Індукція як зворотна дедукція (рух думки від наслідків до підстав).

Загальна індукція - це індукція, в якій переходять від знання про декількох предметах до знань про їх сукупності. Це типова індукція. Саме загальна індукція дає нам загальне знання. Загальна індукція може бути представлена ??двома видами повна і неповна індукція. Повна індукція будує загальний висновок на підставі вивчення всіх предметів або явищ даного класу. У результаті повної індукції отримане умовивід має характер достовірного висновку.

На практиці частіше доводиться використовувати неповну індукцію, суть якої полягає в тому, що вона будує загальний висновок на підставі спостереження обмеженого числа фактів, якщо серед останніх не зустрілися такі, які суперечать індуктивному висновку. Тому природно, що здобута таким шляхом істина неповна, тут ми отримуємо імовірнісне знання, що вимагає додаткового підтвердження.

Повну математичну індукцію слід вважати самостійним видом індуктивного умовиводу. Вона широко застосовується у математиці.

Індуктивний метод вивчали і застосовували вже стародавні греки, зокрема Сократ, Платон і Арістотель. Але особливий інтерес до проблем індукції проявився в XVII-XVIII ст. з розвитком нової науки. Англійський філософ Френсіс Бекон, критикуючи схоластичну логіку, основним методом пізнання істини вважав індукцію, що спирається на спостереження та експеримент. За допомогою такої індукції Бекон збирався шукати причину властивостей речей. Логіка має стати логікою винаходів і відкриттів, вважав Бекон, аристотелівська логіка, викладена в праці «Органон» не справляється з цим завданням. Тому Бекон пише працю «Новий Органон», який повинен був замінити стару логіку. Звеличував індукцію і інший англійський філософ, економіст і логік Джон Стюарт Мілль. Його можна вважати засновником класичної індуктивної логіки. У своїй логіці Мілль велике місце відводив розвитку методів дослідження причинних зв'язків.

У ході експериментів накопичується матеріал для аналізу об'єктів, виділення якихось їхніх властивостей і характеристик; вчений робить висновки, готуючи основу для наукових гіпотез, аксіом. Тобто відбувається рух думки від часткового до загального, що і називається індукцією. Лінія пізнання, на думку прихильників індуктивної логіки, вибудовується так: досвід - індуктивний метод - узагальнення та висновки (знання), їх перевірка в експерименті.

Принцип індукції свідчить, що універсальні висловлювання науки грунтуються на індуктивних висновках. На цей принцип посилаються, коли кажуть, що істинність будь-то затвердження відома з досвіду. У сучасній методології науки усвідомлено, що емпіричними даними взагалі неможливо встановити істинність універсального узагальнюючого судження. Скільки б не випробовувався емпіричними даними якийсь закон, не існує гарантій, що не з'являться нові спостереження, які будуть йому суперечити.

На відміну від індуктивних умовиводів, які лише наводять на думку, за допомогою дедуктивних умовиводів виводять деяку думка з інших думок. Процес логічного висновку, в результаті якого здійснюється перехід від посилок до наслідків на основі застосування правил логіки, називають дедукцією. Дедуктивні умовиводи бувають: умовно категоричні, розділово-категоричні, дилеми, умовні умовиводи і т.д.

Дедукція - метод наукового пізнання, який полягає в переході від деяких загальних посилок до приватних результатами-наслідків. Дедукція виводить загальні теореми, спеціальні висновки з досвідчених наук. Дає достовірне знання, якщо вірна посилка. Дедуктивний метод дослідження, полягає в наступному: для того, щоб отримати нове знання про предмет або групі однорідних предметів, треба, по-перше знайти найближчий рід, до якого входять ці предмети, і, по-друге, застосувати до них відповідний закон, властивий всьому даного роду предметів; перехід від знання більш загальних положень до знання менш загальних положень.

У цілому дедукція як метод пізнання виходить з вже пізнаних законів і принципів. Тому метод дедукції не дозволяє отримати змістовно нового знання. Дедукція є лише спосіб логічного розгортання системи положень на базі вихідного знання, спосіб виявлення конкретного змісту загальноприйнятих посилок.

Аристотель під дедукцією розумів докази, що використовують силогізми. Звеличував дедукцію великий французький учений Рене Декарт. Він протиставляв її інтуїції. На його думку, інтуїція безпосередньо вбачає істину, а за допомогою дедукції істина осягається опосередковано, тобто шляхом міркування. Чітка інтуїція та необхідна дедукція ось шлях пізнання істини, по Декарту. Він же глибоко розробляв дедуктивно-математичний метод в дослідженні питань природознавства.

Для раціонального способу дослідження Декарт сформулював чотири основні правила, т.зв. «Правила для керівництва розуму»:

1. Істинно те, що є ясним і виразним.

2. Складне необхідно ділити на приватні, прості проблеми.

3. До невідомого і недоведеного йти від відомого і доведеного.

4. Вести логічні міркування послідовно, без пропусків.

Спосіб міркування, заснований на виведенні (дедукції) наслідків-висновків з гіпотез так і називають гіпотетико-дедуктивним методом. Оскільки не існує ніякої логіки наукового відкриття, жодних методів, що гарантують отримання істинного наукового знання, остільки наукові твердження представляють собою гіпотези, тобто є науковими припущеннями чи припущеннями, істиннісне значення яких невизначено. Це положення лежить в основі гіпотетико-дедуктивної моделі наукового пізнання. Відповідно до цієї моделі, вчений висуває гіпотетичне узагальнення, з нього виводяться дедуктивно різного роду слідства, які потім зіставляються з емпіричними даними.

Бурхливий розвиток гіпотетико-дедуктивного методу почалося у XVII-XVIII ст. Цей метод з успіхом був застосований в механіці. Дослідження Галілео Галілея і особливо Ісаака Ньютона перетворили механіку в струнку гіпотетико-дедуктивну систему, завдяки чому механіка на довгі часи стала зразком науковості, а механістичні погляди довго ще намагалися переносити на інші явища природи.

Дедуктивний метод відіграє величезну роль в математиці. Відомо, що всі доказові пропозиції, тобто теореми виводяться логічним шляхом за допомогою дедукції з невеликого кінцевого числа вихідних почав, доказових в рамках даної системи, званих аксіомами.

Але час показав, що гіпотетико-дедуктивний метод, виявився не всемогутній. У наукових дослідженнях однією з найважчих завдань вважається відкриття нових явищ, законів і формулювання гіпотез. Тут гіпотетико-дедуктивний метод скоріше відіграє роль контролера, перевіряючи висновки, які випливають з гіпотез.

В епоху Нового часу крайні точки зору про значення індукції та дедукції почали долатися. Галілей, Ньютон, Лейбніц, визнаючи за досвідом, а відтак і за індукцією велику роль в пізнанні, відзначали разом з тим, що процес руху від фактів до законів не є чисто логічним процесом, а включає в себе інтуїцію. Вони відводили важливу роль дедукції при побудові та перевірці наукових теорій і відзначали, що в науковому пізнанні важливе місце займає гіпотеза, що не зводиться до індукції та дедукції. Однак повністю подолати протиставлення індуктивного і дедуктивного методів пізнання довгий час не вдавалося.

У сучасному науковому пізнанні індукція і дедукція завжди виявляються переплетеними один з одним. Реальне наукове дослідження проходить у чергуванні індуктивних і дедуктивних методів протиставлення індукції та дедукції як методів пізнання втрачає сенс, оскільки вони не розглядаються як єдині методи. У пізнанні важливу роль відіграють інші методи, а також прийоми, принципи та форми (абстрагування, ідеалізація, проблема, гіпотеза і т. д.). Так, наприклад, в сучасній індуктивної логіки величезну роль грають імовірнісні методи. Оцінка ймовірності узагальнень, пошук критеріїв обгрунтування гіпотез, встановлення повної достовірності яких часто неможливо, вимагають все більш витончених методів дослідження.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-12-12; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.234.221.162 (0.02 с.)