Філософія постпозитивізму. Концепція наукових революцій Т.Куна



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Філософія постпозитивізму. Концепція наукових революцій Т.Куна



Позитивізм як форма філософії проходить у своєму розвитку ряд етапів — позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм, але її основні вихідні ідеї при цьому залишаються практично незмінними.

Основні ідеї позитивізму були сформульовані французьким філософом Огюстом Контом (1798-1857 рр.). Вся попередня філософія, на думку Конта, орієнтувалася на теологічні і «метафізичні» питання і тому ніколи не була науковою. Вона націлювалася на осягнення «внутрішньої природи речей», на пошуки «перших і кінцевих причин», смислу життя і тому подібних характеристик, які не підлягають безпосередньому спостереженню;

саме тому попередня філософія є химерою, невиразною, нереальною. Завдання полягає в тому, щоб створити нову «позитивну» філософію, яка б займалася такими питаннями, котрі можна перевірити фактично, за допомогою спостережень. Подібні ідеї розвивали англійські філософи Дж. Стюарт Мілль (1806-1873 рр.) і Герберт Спенсер (1820-1903 рр.).

В другій половині XIX ст. розпочинається етап так званого «другого позитивізму», творцями якого стали Е.Мах (1838-1916 рр.) і Р.Авенаріус (1843-1896 рр.). На початку - XX ст. виникає і набуває поширення новий варіант позитивістської філософії — «третій позитивізм», або «неопозитивізм». Неопозитивізм розвивається у руслі головного ідейно-теоретичного спрямування перших двох етапів позитивізму. На перших порах розвитку неопозитивізму (20-ті — початок 30-х років) головна увага звертається на вироблення такої методики, за допомогою котрої можна було б чітко розмежувати твердження, що мають смисл від без смислових. Така методика — «верифікація» — була розроблена головним чином у рамках Віденського гуртка. Суть принципу верифікації полягає в тому, що кожне твердження необхідно зіставити з фактами. Якщо при цьому виявиться принципова неможливість зіставлення якогось твердження з фактичними даними, то воно вважається позбавленим смислу, «псевдотвердженням» і від нього потрібно звільнитися. Однак при застосуванні верифікації виявилася практична неможливість зіставити твердження з фактами. Адже, як зазначав засновник Віденського гуртка М. Шлік <1882-1936 рр.), події, про які ми твердимо, що вони відбувалися навіть дві секунди тому, зараз вже не існують: вони залишилися в минулому. Ніяк не можна, виявляється, щось твердити про майбутнє, оскільки фактично воно ще не існує. Все це спричинило крах принципу «верифікації».

З критикою верифікації виступив австрійський філософ Корл Поппер (нар. 1902 р.), який запропонував замінити принцип верифікації на принцип «фальсифікації», тобто займатися пошуками таких фактів, які спростовують ті чи інші положення і теорію в цілому. Якщо таких фактів не виявлено, то теорія вважається достатньою, виправданою. Саме К.Поппер стоїть біля витоків новітніх позитивістських течій, які об'єднуються терміном «постпозитивізм». Специфічною ознакою постпозитивізму є те, що його представники (Т.Кун, І.Лакатош, П.Фейєрабенд і ін.) висувають тезу про зв'язок наукового знання з історичним соціально-культурним середовищем. Однак в цілому і постозитивістські концепції не виходять за межі основних принципів класичного позитивізму.

Однією з відмінних рис сучасного «постпозитивізму» є те, що його представники відмовилися від тези про вирішальну роль емпіричних фактів у спростуванні або підтвердженні теорії Так, І. Лакатош, аналізуючи співвідношення між теорією і емпіричним матеріалом, відзначає що для науки XX ст. типовою є така ситуація: «коли програма досліджень вступає у конфлікт з відомими фактами, теоретики будуть вбачати причину цього в недосконалій експериментальній техніці, вважати недосконалими теорії спостереження, котрі знаходяться в її основі і виправляти дані, отримані експериментаторами» (Лакатос И. Методология научннх исследовательських программ. — Вопросн философии, 1995, №4, с.145). Тобто, основні зусилля будуть спрямовані на те, щоб виявити, в чому полягає недосконалість емпіричного (фактичного) матеріалу, а не теорії (як це було в позитивізмі).

Теория наукових революцій Т. Куна.

Концепція соціологічною та психологічної реконструкції й розвитку наукового знання пов'язана з ім'ям та ідеями Т. Куна, що у його широковідомою роботу з історії науки «Структура наукових революцій» [6]. У роботі досліджуються соціокультурні і психологічні чинники у діяльності як розписування окремих учених, і дослідницьких коллективов.

Кун вважає, що успішний розвиток науки є процес поочередной зміни двох періодів — «нормальної науки» і «наукових революцій». Причому останні значно більше рідкісні історія розвитку науки проти першими. Соціально-психологічний характер концепції Куна визначається її розумінням наукових співтовариств, члени якого поділяють певну парадигму, відданість якої обумовлюється становищем їх у даної соціальної організації науки, принципами, сприйнятими за його навчанні і становленні як вченого, симпатіями, естетичними мотивами та вподобаннями. Саме ці чинники, по Куну, і стають основою наукового сообщества.

Центральне місце у концепції Куна займає поняття парадигми, чи сукупності найзагальніших ідей методологічних установок у науці, визнаних даним науковим співтовариством. Парадигма має двома властивостями: 1) вона прийнята науковим співтовариством в якості основи для подальшої роботи; 2) вони містять перемінні питання, т. е. відкриває простір дослідників. Парадигма — це початок будь-якої науки, вона забезпечує можливість цілеспрямованого відбору фактів та його інтерпретації. Парадигма, по Куну, чи «дисциплінарна матриця», як її запропонував називати надалі, включає до свого складу чотири типи найважливіших компонентів: 1) «символічні узагальнення» — ті висловлювання, що використовуються членами наукової групи поза сумнівом і розбіжностей, які можна облачені в логічний форму, 2) «метафізичні частини парадигм» типу: «теплота є кінетичну енергію частин, складових тіло», 3) цінності, наприклад, що стосуються пророцтв, кількісні передбачення мали бути зацікавленими краще якісних, 4) загальновизнані образцы.

Всі ці компоненти парадигми сприймаються членами наукових співтовариств у процесі їх навчання, роль що його формуванні наукових співтовариств підкреслюється Кунем, і стають основою своєї діяльності у періоди «нормальної науки». У період «нормальної науки» вчені починають працювати з накопиченням фактів, які Кун ділить втричі типу: 1) клан фактів, що особливо показові на розкриття суті речей. Дослідження у разі перебувають у уточненні фактів і розпізнанні в більш широкому колі ситуацій, 2) факти, які й уявити не можуть великого інтересу власними силами, але можуть безпосередньо зіставлятися з віщуваннями парадигмальной теорії, 3) емпірична робота, яка робиться і розробити парадигмальной теории.

Проте наукова діяльність загалом не вичерпується. Розвиток «нормальної науки» у межах прийнятої парадигми триває до того часу, поки існуюча парадигма не втрачає здібності вирішувати наукових проблем. В одному з етапів розвитку «нормальної науки» неодмінно виникає невідповідність спостережень і пророцтв парадигми, виникають аномалії. Коли таких аномалій накопичується досить багато, припиняється нормальний перебіг науку й настає стан кризи, яке дозволяється наукової революцією, що призводить до ломці давньої і створенню нової наукової теорії — парадигмы.

Кун вважає, що вибір теорії в ролі нової парадигми перестав бути логічного проблемою: «Ні з допомогою логіки, ні з допомогою теорії ймовірності неможливо переконати тих, котрі відмовляються ввійти у коло. Логічні посилки та наукові цінності, загальні обох таборів при суперечках про парадигмах, недостатньо широкі при цьому. Як у політичних революціях, і у виборі парадигми немає інстанції вищої, ніж згоду відповідного співтовариства» [6]. На роль парадигми наукова спільнота вибирає ту теорію, яка, можна вважати, забезпечує «нормальне» функціонування науки. Зміна основних теорій виглядає для вченого як вступ до у новий світ, де знаходяться зовсім інші об'єкти, понятійні системи, виявляються інші існують, та завдання: «Парадигми взагалі може бути виправлені у межах нормальної науки. Натомість… нормальна наука зрештою наводить лише у усвідомлення аномалій і до криз. А останні дозволяються в результаті роздуми і інтерпретації, а завдяки певною мірою несподіваного і неструктурному події, подібно переключенню гештальта. Після цієї події вчені часто говорять про «пелені, спала геть із», чи про «осяяння», яке висвітлює раніше заплутану головоломку, цим пристосовуючи її компоненти до того що, аби побачити в новому ракурсі, вперше що дозволяє досягти її вирішення». Отже, наукова революція як зміна парадигм заборонена рационально-логическому поясненню, оскільки справи у професійному самопочутті наукових співтовариств: або співтовариство має коштів рішення головоломки, або ні — тоді співтовариство їх создает.

Думка у тому, нова парадигма включає стару як окреме питання, Кун вважає помилковим. Кун висуває теза про несумірності парадигм. При зміні парадигми змінюється увесь світ вченого, бо існує об'єктивного мови наукового спостереження. Сприйняття вченого завжди буде підтвердили впливу парадигмы.

Очевидно, найбільша заслуга Т. Куна у тому, що знайшла новий підхід до розкриття природи науку й її прогресу. На відміну від До. Поппера, який вважає, що успішний розвиток науки можна пояснити виходячи тільки з логічних правил, Кун вносить у цю проблему «людський» чинник, привертаючи до її рішенню нові, соціальні й психологічні мотивы.

Книжка Т. Куна породила безліч дискусій, як у радянській, і в західній літературі. Один із них докладно аналізується у статті [7], яка використана задля її подальшого обговорення. На думку авторів статті, гострій критиці зазнали як висунуте Кунем поняття «нормальної науки», і його інтерпретація наукових революций.

У критиці розуміння Кунем «нормальної науки» виділяються три напрями. По-перше, це повне заперечення існування такої явища як «нормальна наука» у науковій діяльності. Цією погляд має Дж. Воткінс. Він вважає, що галузеву науку не зрушила б із місця, якби основний формою діяльності учених була «нормальна наука». На його думку, такій нудній і негероической діяльності, як «нормальна наука», немає взагалі, з «нормальної науки» Куна неспроможна вирости революції [7].

Другий напрямок в критиці «нормальної науки» представлено Карлом Поппером. Він, на відміну Уоткинса, не заперечує існування у науці періоду «нормального дослідження», але вважає, що «нормальної наукою» і з наукового революцією немає такого суттєву різницю, яку вказує Кун. На його думку, «нормальна наука» Куна як перестав бути нормальної, а й небезпечна самих існування науки. «Нормальний» учений у виставі Куна викликає в Поппера жалість: його погано навчали, не звик до критичного мислення, потім із нього зробили догматика, він жертва доктринерства. Поппер вважає, хоча вчений і працює зазвичай, у рамках якийсь теорії, за бажання може вийти з цих рамок. Щоправда цьому він опиниться у інших рамках, але вони будуть краще організувати і ширше [7].

Третій напрям критики нормальної науки Куна передбачає, що нормальне дослідження існує, що його перестав бути основним науці загалом, воно як і технічно нескладне такого зла вважає Поппер. Взагалі годі було приписувати нормальної науці надто великої значення, ні позитивного, ні негативного. Стівен Тулмин, наприклад, вважає, що наукові революції виходять у науці непогані рідко, і наука взагалі розвивається лише шляхом накопичення знань. Наукові революції не є «драматичними» перервами в «нормальному» безупинному функціонуванні науки. Натомість вона стає «одиницею виміру» всередині самої процесу наукового розвитку [7]. Для Тулмина революція менш революційна, а «нормальна наука» — менш кумулятивна, ніж для Куна.

Не менше заперечення викликала розуміння Кунем наукових революцій. Критика у цьому напрямі зводиться насамперед до обвинувачень на иррационализме. Найактивнішим опонентом Куна у цьому напрямі виступає послідовник Карла Поппера І. Лакатос. Його буква стверджує, наприклад, що Кун «виключає будь-яку можливість раціональної реконструкції знання», що з погляду Куна існує психологія відкриття, але з логіка, що Кун намалював «найвищою мірою оригінальну картину ірраціональною заміни одного раціонального авторитету другим».

Як очевидно з викладеного обговорення, критики Куна основну увагу приділили її розумінню «нормальної науки» і проблеми раціонального, логічного пояснення переходу від колишніх уявлень до новым.

Через війну обговорення концепції Куна але його опонентів сформували свої моделі наукового розвитку та своє розуміння його наукових революций.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-12-12; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.171.164.78 (0.006 с.)