Характеристика підприємства як суб'єкта ринку. Підприємство як відкрита система

Основною ланкою економічної системи країни, де безпосеред­ньо продукуються товари чи надаються послуги населенню та суспільству в цілому, є економіка фірми. Під словом «фірма» ро­зуміють підприємства, що здійснюють господарську діяльність у галузях промисловості, будівництва, сільського господарства, транспорту, торгівлі тощо з метою отримання кінцевого фінансо­вого результату — прибутку. Важливо знати, що підприємство або фірма є юридичною особою, має замкнуту систему обліку та звітності, самостійний баланс, розрахунковий рахунок у банку, пе­чатку з власною назвою, а також товарний знак (марку) у вигляді певного терміна, символу, малюнка або комбінацій таких.

У практиці господарювання кожне підприємство (фірма), що здійснює багато конкретних видів діяльності, є складною відкри­тою системою.

Підприємство як відкрита система — це складна, динамічна, розвинута система, яка змінює свої параметри відносно часу та простору, підвладна діям із боку зовнішнього середовища та здійс­нююча, за принципом зворотного зв'язку, вплив на це середовище.

У свою чергу, система підприємства може розглядатися у ви­гляді окремих приватних систем, які взаємодіють між собою.

Виробничо-технічна система — єдиний техніко-технологічний комплекс, система робочих машин та обладнання, які підібрані про­порційно за кількістю та потужністю відповідно до видів та обсягів випущеної продукції. Виробнича діяльність підприємства (фірми), її організація та оперативне регулювання в просторі і часі є найбільш складним за обсягом і вирішенням організаційно-технічних завдань напрямком. З усієї сукупності постійно здійснюваних заходів, з яких складається виробнича діяльність, найважливішими вважаються: обґрунтування обсягу виготовлення продукції певної номенклатури та асортименту відповідно до потреб ринку; формування маркетин­гових програм для окремих ринків і кожного виду продукції, їхню оптимізацію відносно виробничих можливостей підприємства; зба­лансування виробничої потужності та програми випуску продукції на поточний і кожний наступний рік прогнозованого періоду; забез­печення виробництва необхідними матеріально-технічними ресур­сами; розробку та дотримання узгоджених у часі оперативно-кален­дарних графіків випуску продукції.

Організаційна система — організаційна форма виробничої оди­ниці з певною внутрішньою структурою, зовнішнім середовищем та певними закономірностями функціонування. Організаційна сис­тема підприємства охоплює всі взаємоузгоджені напрямки його діяльності. Так, відповідно до логіки й послідовності стадій відтворювального процесу визначальним напрямком діяльності кожного підприємства є аналіз зовнішнього середовища, зокрема аналіз то­варних ринків. Такий аналіз повинен передбачати комплексне дослідження ринку, рівня конкурентоспроможності продукції, рівень цін на продукцію, методів формування попиту, основних ви­мог споживачів товарів.

Соціальна система — набір правил соціальної поведінки, які ви­користовує підприємство в процесі своєї діяльності. Соціальна діяльність істотно впливає на ефективність усіх інших напрямків і видів діяльності (виробничої, інноваційної, комерційної, еконо­мічної), результативність яких безпосередньо залежить від рівня професійної підготовки та компетентності всіх категорій праців­ників, ефективності застосовуваного мотиваційного механізму, постійно підтримуваних на належному рівні умов праці та життя персоналу підприємства.

Інформаційна система — складна, динамічна система, яка ха­рактеризується обсягом різнонаправлених інформаційних зв'язків. Сукупність інформації різного характеру, що призначена для прий­няття рішень у сфері виробничого підприємництва, можна вважати за інформаційне забезпечення підприємництва. Вихідна інформацій для виробничого підприємства має дів різновиди:

1) інформація про стан зовнішнього середовища;

2) інформація про стан підприємства (фірми).

В свою чергу, інформація першого різновиду складається із та­ких груп:

а) характеристика ринкової кон'юнктури;

б) характеристика механізму регулювання виробничого підприємництва владними структурами держави.

Джерела формування інформаційних масивів носять різний ха­рактер в залежності від виду інформації. Для характеристики ринко­вої кон'юнктури залучають дані, що наводяться в офіційній літературі, статистичних оглядах, комерційних публікаціях, рекламних ви­даннях тощо. Доцільним і результативним є цілеспрямований пошук інформації у вигляді прямого опитування, анкетування та інших при­йомів, що використовуються в практиці маркетингових досліджень.

Найбільш регламентованою є інформація про механізм регулю­вання діяльності підприємств, оскільки як економічні, так і адміністративні важелі державного управління встановлюються відповідними нормативними актами — законами, затвердженими законодавчою владою, указами Президента, декретами Кабінету Міністрів; інструкціями, положеннями, рішеннями, листами, прий­нятими тими установами, які наділені відповідними правами (від державних міністерств до місцевих органів самоврядування).

Інформація про стан підприємства (фірми) найбільш доступна підприємцю, оскільки формується за його участю. Є певні відмін­ності в обсязі, складі та джерелах отримання такої інформації для підприємства, яке вже діє, і яке тільки створюється. В першому ви­падку створюється інформаційний масив на підставі звітної і пла­нової документації (річні, квартальні, місячні звіти підприємства, бухгалтерські звіти і баланси, прогнози розвитку підприємства та ін.). В другому випадку частина інформації відсутня (наприклад, можуть бути відсутні виробничі потужності, а значить і відповідні економічні характеристики), а частина має неповний характер (на­приклад, технічний рівень устаткування за паспортними даними високий, але можливість забезпечити високий рівень технології й організації виробництва ще невідома). Велика частина інформації про стан підприємства теж носить нормативний характер, але це внутрішньовиробничий рівень нормативності. Так, структури уп­равління підприємства в процесі діяльності встановлюють і дово­дять до підрозділів такі норми й нормативи: норми трудомісткості, енергоємності, нормативи оборотних коштів, нормативи чисель­ності та ін.

Адміністративно-правова система передбачає, що підприємство є юридичною особою та діє відповідно до чинного законодавства. З великої кількості юридичних актів визначальними є Закони Ук­раїни «Про підприємства в Україні», «Про підприємництво», «Про систему оподаткування», статут підприємства, а також узгоджений з чинним законодавством колективний договір, що регулює відно­сини трудового колективу з адміністрацією підприємства.

Закон України «Про підприємства в Україні» визначає види та організаційні форми підприємств, правила їхнього створення та ліквідації, механізм здійснення ними підприємницької діяльності; створює однакові правові умови для діяльності підприємств неза­лежно від форми власності й системи господарювання; забезпечує самостійність підприємств, фіксує їхні права та відповідальність у здійсненні господарської діяльності, регулює відносини з іншими суб'єктами господарювання та державою.

Підприємство (об'єднання підприємств) діє на підставі власно­го статуту — певного набору обов'язкових правил, що регулюють його індивідуальну (їхню сукупну) діяльність, взаємовідносини з іншими суб'єктами господарювання. У статуті підприємства визна­чаються: його точне найменування та місцезнаходження, власник (власники) або засновник (засновники); місія та цілі діяльності, ор­гани управління та порядок їхнього формування; повноваження трудового колективу та його виборних органів; джерела й порядок утворення майна; умови реорганізації та припинення існування.

Важливу соціальну роль на підприємстві відіграє колективний договір — угода між трудовим колективом та адміністрацією, що укладається або уточнюється щорічно і не може суперечити чинно­му законодавству України.

Колективним договором регулюються виробничі, трудові та економічні відносини трудового колективу з адміністрацією (влас­ником) будь-якого підприємства, яке використовує найману працю.

Поряд із визначеними законодавством України нормами і пра­вилами господарювання та юридичної відповідальності за пору­шення таких у ринковій економіці сформувалися й використову­ються загальновизнані принципи поведінки суб'єктів господарю­вання на ринку. Найважливішим принципом поведінки на ринку є принцип свободи підприємництва. Він забезпечується певними правилами, а саме:

1. Можливістю ініціативної, самостійної, здійснюваної з ураху­ванням ризику економічної діяльності будь-якого дієздатного гро­мадянина держави, громадян інших держав у межах правових повноважень, а також будь-якої групи громадян (партнерів), що об'єднуються для колективного підприємництва (акціонерні това­риства, орендні колективи, спілки тощо).

2. Самостійністю в організації виробництва (вибір напрямків постачальників, посередників, споживачів виготовлюваної про­дукції (послуг) та його ресурсному забезпечуванні.

3. Самостійністю у прийнятті будь-яких господарський рішень, комерційною свободою ціноутворення, виходячи з економічної ви-

годи і стану ринкової кон'юнктури, правом визначення шляхів і способів реалізації продукції.

4. Реальним правом розпоряджатися майном, а також прибут­ком, що залишається після сплати податків та інших платежів, установлених законом.

Ці принципи конкретизуються через певні локальні засади са­морегуляції господарської поведінки. Основними з них є:

- підпорядкування виробничої та комерційної діяльності не до­сягненню короткочасних успіхів, а забезпеченню стійкого еко­номічного стану підприємства в довгостроковій перспективі;

- максимальне задоволення потреб ринку;

- взаємовигідність ділових стосунків з партнерами, що перед­бачає забезпечення достатнього прибутку партнерам за госпо­дарськими угодами;

- рівноправність у взаємовідносинах, що означає однакову відповідальність за порушення умов угоди, альтернативу у виборі контрагентів господарських відносин;

- відповідальність перед кінцевим споживачем продукції всіх суб'єктів господарювання (виробників, продавців, торгових посе­редників), що беруть участь у виробництві та обігу товарів;

- самообмеження особистого споживання, добровільне праг­нення постійного виробничого інвестування, створення додатко­вих робочих місць.

Поряд з принципами, існують певні умови функціонування су­часних підприємств, серед яких слід зазначити наступні:

1. Економічна самостійність.

2. Наявність невизначеності та ризику. У свою чергу, ризик ха­рактеризується невідомістю, неоднорідністю та неоднозначністю.

3. Складність органічного включення системи підприємства у динамічне зовнішнє середовище.

4. Необхідність адаптації до швидко змінюючихся зовнішніх умов.

5. Підвищення гнучкості виробничої системи.

6. Вимога мобільності підприємства.

Підприємство може перебувати у двох становищах:

1. Стійке становище. Характеризується ритмічним випуском про­дукції, стійким рівнем рентабельності, стійкою часткою ринку тощо.

2. Нестійке становище. Характеризується неритмічним випус­ком продукції, нестійким рівнем рентабельності, нестійкою част­кою ринку тощо.

1.2. Поняття потенціалу підприємства. Функціональний потенціал

Потенціал підприємства — рівень граничний можливостей систе­ми на даний момент часу. Іншими словами, потенціал підприємства включає сукупність економічних ресурсів і виробничих можливостей підприємства, які можуть бути використані для досягнення поставле­них цілей. Основними характеристиками потенціалу підприємства є:

1. Динамічність, яка обумовлюється тісною залежністю від фак­тора часу;

2. Складність структури.

3. Наявність системи кількісних та якісних показників.

Слід зазначити, що при визначенні граничних можливостей (спроможностей) підприємства, необхідно враховувати суттєвий вплив зовнішнього середовища на діяльність підприємства, а та­кож відповідний вплив умов внутрішнього середовища на граничні можливості підприємства як відкритої системи.

Умовами, якими повинно володіти підприємство для адекват­ного реагування на зміни у зовнішньому середовищі є:

- здатність системи підприємства до макроекономічного аналізу ситуації в економіці держави;

- здатність до своєчасного виявлення актуальних потреб та по­питу потенційних покупців;

- здатність до аналізу економічної кон'юнктури ринків товарів та послуг, які дозволяють ефективно, своєчасно та якісно задоволь­няти виявлені потреби ринку;

- здатність до аналізу економічної кон'юнктури ринків фак­торів виробництва;

- здатність до реалізації конкурентоспроможних ідей у процесі виробництва товарів та послуг, просування їх на ринок, організації їх після продажного сервісу;

- здатність до забезпечення незалежності підприємства від змін кон'юнктури ринків товарів, факторів виробництва, фінансових ринків за рахунок зовнішньої гнучкості системи підприємства.

До умов (або здібностей), які дозволяють постійно вдосконалю­вати виробничий потенціал підприємства, тобто розширювати йо­го граничні можливості, належать:

- спроможність забезпечити внутрішню гнучкість виробничої системи підприємства за рахунок оснащення виробничого процесу адаптивними засобами виробничої технології та устаткування;

- спроможність забезпечити внутрішню гнучкість підприємст­ва за рахунок використання у виробництві плідної технології;

- спроможність забезпечити внутрішню гнучкість підприємст­ва за рахунок формування адекватного змінам цілей виробничої системи кадрового потенціалу;

- спроможність здійснювати зміни архітектурно-планувальних рішень, адекватних змінам цілей підприємства;

- здатність забезпечити рівень конкурентоспроможності то­варів та послуг;

- спроможність забезпечити випуск товарів та послуги у обся­гах, які відповідають потенційному попиту на них з урахуванням конкурентного статусу підприємства;

- спроможність забезпечити високу ефективність функціону­вання підприємства за рахунок більш раціонального використання інвестиційних здібностей підприємства;

- спроможність забезпечити ефективну розробку та реалізацію перспективних напрямків діяльності підприємства.

У світовій практиці розрізняють вхідний, вихідний та функціо­нальний потенціал.

Вхідний потенціал має такі складові:

- ресурси (матеріальні, трудові, фінансові);

- енергія;

- інформація;

- підприємництво.

В економічній літературі ресурси підприємства розглядаються у вигляді сукупності виробничих та фінансових ресурсів.

До виробничих ресурсів належать виробничі фонди (основні за­соби та обігові кошти) — майно підприємства, енергія, робоча си­ла та інформація.

Формування виробничих фондів передбачає забезпечення вироб­ничої системи матеріально-технічними цінностями, необхідними для функціонування виробничої системи. Під майном підприємства ро­зуміється сукупність цінностей, що складає цілісний майновий ком­плекс підприємства, який забезпечує йому підприємницьку діяльність.

До складу майнового комплексу підприємства входять усі види майна, які забезпечують його діяльність, а саме: земельні ділянки, будівлі, споруди, машини та обладнання, інвентар, сировина та матеріали, товари, грошові кошти і т.д.

Джерелами формування майна підприємства є наступні:

- грошові та матеріальні внески засновників;

- доходи, отримані від реалізації продукції, а також від Інших видів діяльності;

- доходи від продажу цінних паперів;

- капітальні вкладення та дотації з бюджетів;

- надходження від роздержавлення та приватизації власності;

- придбання майна інших підприємств і організацій;

- безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій та громадян;

- інші джерела, не заборонені законодавством.

Ресурси праці підприємства (робоча сила) — це сукупність найма­них працівників, трудова діяльність яких забезпечує досягнення цілей організації. Як виробничий ресурс, вони мають певні особливості: найманий працівник (на відміну від інших ресурсів) може відмови­тись від умов використання його праці, звільнитись за власним ба­жанням, страйкувати, може перенавчатись іншим професіям, підви­щувати кваліфікацію тощо. Тому при використанні цього виду ресур­су необхідно враховувати як економічні, так і соціальні аспекти.

Економічний аспект ефективного використання ресурсів праці підприємства виражається оптимальним співвідношенням між ре­зультатами праці і її кількістю (продуктивність праці), а також оп­тимальним співвідношенням між результатами праці персоналу і витратами на персонал (економічність праці).

Соціальний аспект реалізується через задоволення потреб, інте­ресів працівників шляхом застосування різних форм та систем оп­лати праці, створення таких умов, які забезпечують зростання про­дуктивності праці паралельно з розвитком особистості.

Фінансові ресурси підприємства — це власний, позичений та за­лучений грошовий капітал, який використовується підприємством для формування своїх активів та здійснення виробничо-фінансової діяльності з метою отримання прибутку.

Кожний з наведених видів ресурсів являє собою сукупність спроможностей досягнення цілей підприємства як системи.

Вихідний потенціал представлений товарами та послугами підприємства.

Функціональний потенціал розглядається як цілісна система функціональних ланок діяльності підприємства. Виділяють п'ять таких ланок:

- загальне управління;

- фінансове управління;

- маркетинг;

- організацій виробничого процесу;

- НДПКР (науково-дослідницькі та проектно-конструкторські розробки).

Функціональне навантаження вищенаведених ланок представ­лено в таблиці 1.1.

Таблиця 1.1. Функції та задачі управлінських ланок підприємства.

Функціональні ланки потенціалу підприємства	Функції
Загальне управління	Управління технічним розвитком, управління проектами, соціальні функції, визначення ефективності функціонування, визначення основних стратегічних напрямків розвитку.
Фінансове управління	Функція контролю, розподіл коштів, отримання кредитів, сплата податків, аналіз продаж, вплив на інфляційні процеси, капіталовкладення, збір, обробка та аналіз отриманих фінансових даних.
Маркетинг	Комплексне дослідження ринку, збут, реклама, стратегія та тактика ціноутворення, забезпечення інтеграцій всіх внутрішніх функціональних струк­тур для прийняття ринково-орієнтованих рішень.
Організація виробничого процесу	Управління запасами, матеріально-технічне забезпечення, трудові відношення, оновлення асортименту продукції, прийняття рішень у сфері технології, календарного планування виробництва та запасів, контроль якості.
НДПКР	Дослідження, інновації, модернізація обладнання, проектування промислових будівель та споруд, удосконалення технологічного процесу, розрахунки показників ефективності впровадження інновацій.

Без характеристики власного потенціалу не можна сформувати систему перспективних цілей підприємства, а також розробити стратегію їх досягнення. Слід зазначити, що поняття «потенціалу» тісно пов'язано з характером цілей. Для одних цілей існуючий по­тенціал може бути досить високим, для других — занадто низьким. Тим самим, потенціал підприємства дозволяє визначити:

1. Можливості ефективного функціонування підприємства в су­часних умовах.

2. Напрямки розвитку підприємства та пов'язані з ними цілі та задачі.

1.3. Основні організаційно-економічні та правові форми

діяльності підприємств у сучасних умовах.

Класифікація підприємств

Для забезпечення ефективного господарювання за ринкових умов, кваліфікованого управління підприємствами винятково важ­ливою є їх чітка класифікація за певними ознаками, а саме:

1. Мета та характер діяльності;

2. Форма власності;

3. Національна належність капіталу;

4. Правовий статус та форма господарювання;

5. Галузево-функціональний вид діяльності;

6. Технологічна й територіальна цілісність;

7. Розмір за кількістю працівників.

Види підприємств відносно класифікаційних ознак надані у таб­лиці 1.2.

Таблиця 1.2. Класифікація підприємств (фірм).

Класифікаційні ознаки	Види підприємств (фірм}
Мета й характер діяльності	Комерційні Некомерційні
Форма власності майна	Приватні Колективні Комунальні Державні (у т.ч. казенні)
Національна належність капіталу	Національні Закордонні Змішані (спільні)
Правовий статус та форма господарювання	Одноосібні Кооперативні Орендні Господарські товариства
Галузево-функціональний вид діяльності	Промислові Сільськогосподарські Будівельні Транспортні Торгові Виробничо-торгові Торгово-посередницькі Інноваційно-впроваджувальні Лізингові Банківські Страхові Туристичні тощо
Технологічна (територіальна) цілісність і ступінь підпорядкування	Головні (материнські) Дочірні Асоційовані Філії
Розмір за кількістю працівників	Великі (надвеликі) Середні Малі Мікропідприємства

Діяльність переважної більшості підприємств має комерційний характер з одержанням прибутку. До некомерційних належать здебільшого доброчинні, освітянські, наукові та інші організації невиробничої сфери.

Приватними є підприємства, що належать окремим громадя­нам (тільки один власник) на правах приватної власності та з пра­вом наймом робочої сили.

Колективне — це таке підприємство, що ґрунтується на влас­ності його колективу, а також кооперативу, Іншого статутного то­вариства або громадської організації. Комунальне — підприємст­во, яке засноване на засадах власності відповідної територіальної громади. Державними є підприємства, засновані на державній власності. До державних належать також та звані казенні підпри­ємства, які не підлягають приватизації. Рішення про перетворення державного підприємства на казенне приймає Кабінет Міністрів України за однією з таких умов:

а) підприємство провадить виробничу або іншу діяльність, яка відповідно до чинного законодавства може здійснюватись тільки державним підприємством;

б) головним споживачем продукції підприємства (понад 50 від­сотків) є держава;

в) підприємство є суб'єктом природних монополій.

За національною належністю капіталу заведено розрізняти підприємства (фірми) за такими видами: національні — капітал на­лежить підприємцям своєї країни; закордонні — капітал є власністю іноземних підприємців повністю або в тій частині, що забезпечує їм необхідний контроль; такі підприємства створюються у формі філій або дочірніх фірм і реєструються в країні місцезнаходження; змішані — капітал належить підприємцям двох або декількох країн; їх реєстрація здійснюється в країні одного із засновників такого підприємства; якщо метою створення змішаного підприємства є спільна підприємницька діяльність, то його називають спільним.

Найбільш важливою є класифікація підприємств за правовим статутом та формою господарювання. Одноосібне підприємство є власністю однієї особи; воно несе відповідальність за свої зобов'я­зання всім майном (капіталом). Ця форма має ряд переваг:

- власникові фірми повністю належить прибуток фірми;

- власник фірми має низькі витрати з організації виробництва;

- невеликі розміри фірми дозволяють власникові підтримувати контакти зі своїми робітниками та клієнтами.

Недоліками особистого володіння є:

- обмежені можливості для розширення виробництва;

- необмежена відповідальність за фінансовий стан підприємст­ва, оскільки все майно власника за рішенням суду може бути направлене на компенсацію вимог кредиторів та погашення боргів;

- власник фірми повинен бути компетентним у всіх виробни­чих та фінансових питаннях і мати здібності до підприємницької діяльності.

Кооперативні підприємства (кооперативи) — добровільні об'єднання громадян із метою спільного ведення господарської або іншої діяльності. Характерною їх ознакою є особиста участь кожного у спільній діяльності, використання власного або орендо­ваного майна. В економіці України функціонують два основні ти­пи кооперативів: виробничі й споживчі.

Виробничий кооператив — це організаційно-правова форма здійснення виробничої діяльності не менше як трьома громадяна­ми, які об'єднали свої трудові, майнові та фінансові ресурси, паї з метою одержання прибутку.

Члени виробничого кооперативу, крім внесення своїх паїв у за­гальний статутний фонд, повинні виконувати трудові обов'язки, тоб­то безпосередньо брати участь у виробничій діяльності кооперативу.

Виробничі кооперативи мають право використання найманої праці. Всі питання виробничо-господарської діяльності повинні уз­годжуватись з правлінням кооперативу. Доход членів виробничого кооперативу формується із заробітної плати, премій, додаткових виплат згідно з чинним законодавством та з частини прибутку, яка розподіляється між членами кооперативу у вигляді процентів на внесений пай пропорційно його вартості.

У разі банкрутства виробничий кооператив несе відповідаль­ність за своїми обов'язками усім своїм майном.

У державному секторі економіки однією з форм підприємницт­ва є орендні підприємства. Орендне підприємство створюється на підставі угоди між державним органом (Фондом державного май­на і організацією орендарів, яка формується за рішенням трудово­го колективу. Оренда полягає у тимчасовому (на договірних заса­дах) володінні й користуванні майном, необхідним орендатору для здійснення підприємницької діяльності. Об'єктами оренди можуть бути цілісні майнові комплекси державних підприємств або їх структурних підрозділів.

Всі організаційні особливості регламентуються угодою про орен­ду, яка укладається відповідно до чинного законодавства про орен­ду і гарантує тимчасове й платне користування орендованими засо­бами виробництва. Орендна плата забезпечується доходами оренда­ря і є гарантією прав держави (орендодавця), її розмір залежить від різновиду оренди, характеру взаємовідносин суб'єктів оренди, попи­ту на орендоване майно та інших організаційно-економічних фак­торів, але принципові положення методики розрахунку плати за майно державних підприємств регламентуються державою, оскільки орендна плата є одним з економічних регуляторів підприємництва.

Відокремленими за цією ознакою господарські товариства (партнерства) являють собою з'єднання капіталів двох або більше господарюючих суб'єктів. У більшості країн із ринковою еко­номікою такі товариства залежно від характеру інтеграції та міри відповідальності за зобов'язаннями (повна чи часткова) поділяють­ся на повні, з обмеженою відповідальністю, з додатковою відпові­дальністю, командитні та акціонерні.

Повне товариство — товариство, всі учасники якого займають­ся спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язання підприємства всім своїм майном. Товариством з_ обмеженою відповідальністю (ТОВ) вважається та­ке, що має статутний фонд, поділений на частини, розмір яких виз­начається засновницькими документами; учасники цього товари­ства несуть відповідальність у межах цього внеску.

Товариство з додатковою відповідальністю має статутний фонд, учасники несуть відповідальність в межах вкладів, а при не­достатності цих сум — додатково належним майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску кожного учасника.

Командитним є товариство, яке, поряд із членами з повною від­повідальністю (компліментаріями), включає одного чи більше учас­ників (командистів), відповідальність яких обмежується особистим внеском у майно такого товариства. Партнерство має такі переваги:

- широкі можливості для розширення виробництва;

- збільшення можливості для отримання кредиту;

- залучення професійних менеджерів.

Прибуток оподатковується як власний доход кожного з парт­нерів. Недоліки цієї організаційної форми проявляються в таких аспектах:

- при генеральному партнерстві, на випадок банкрутства фір­ми усі її співвласники несуть необмежену відповідальність;

- виникнення певних проблем при ліквідації та переорієнтації на інші види виробництва;

- залежність юридичного існування від виходу партнерів. Найбільш розвинутою формою господарських товариств є ак­ціонерне товариство. Це провідна форма сучасного підприємницт-

ва, її власники — утримувачі акцій або частки власності, які мають обмежену відповідальність у розмірі свого внеску в капітал корпо­рації. Головним атрибутом такого товариства служить акція — цінний папір без установленого терміну обігу, який свідчить про пайову участь у статутному капіталі товариства. Акціонерне това­риство (AT) має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зо­бов'язаннями тільки майном товариства. В AT обов'язковим є створення резервного фонду шляхом щорічних відрахувань з при­бутку до досягнення ними встановленого розміру. Традиційно акціонерні товариства бувають двох видів: відкритого типу, акції якого розповсюджуються через відкриту передплату та купівлю-продаж на фондових біржах; закритого типу, акції якого можуть розповсюджуватися лише між його засновниками.

Алгоритм створення AT може бути представлений наступною послідовністю дій.

1. Розрахунок вигідності структури витрат, пов'язаних з орга­нізацією AT, розрахунок результатів функціонування.

2. Складання установчих документів (статуту) та установчої угоди, в яких зазначені гарантії виконання фінансових і юридичних зобов'язань.

3. Подання бланків на випуск цінних паперів (акцій) на певну суму.

4. Отримання дозволу фінансового управління на продаж акцій. За основний вид акціонування можна вважати корпоратизацію.

Державною програмою приватизації в Україні передбачене широ­ке акціонування державних підприємств шляхом корпоратизації.

Корпоратизація —- це перетворення державних підприємств, в яких переважна більшість статутного фонду перебуває у державній власності, у закриті AT, а також інших виробничих об'єднань, право­вий статус яких не був приведений у відповідність з чинним законо­давством — у відкриті AT. Засновниками корпоратизованих підпри­ємств на базі загальнодержавної власності є органи державної вико­навчої влади, уповноважені управляти цим майном. Акції цих відкри­тих AT передаються засновниками в державні органи приватизації.

З метою стимулювання процесів корпоратизації передбачають­ся пільги в термінах оплати та кількості акцій для керівництва дер­жавних підприємств.

У ході корпоратизації підприємств, що не привели всій статус у відповідність з чинним законодавством, їх структурні підрозділи

rt Л

(одиниці) можуть бути перетворені за рішенням засновника у са­мостійні підприємства, в тому числі у відкриті AT.

Акціонерна форма господарювання має істотні переваги, а саме:

а) створює механізм оперативної мобілізації великих за розмі­ром інвестицій і регулярного одержання доходу у формі дивідендів на акції;

б) акціонерний капітал сприяє встановленню гнучкої системи виробничо-господарських зв'язків, опосередкованих перехресним або ланцюговим володінням акціями;

в) акціонування є важливою формою роздержавлення влас­ності підприємств будь-яких розмірів, перетворення найманих працівників на власників певної частки майна підприємства;

г) можливість використання грошового ринку та ринку капіта­лів дозволяє гнучко орієнтувати свою програму з одного виду діяльності на інший;

д) корпорація існує незалежно від того, скільки разів змінюва­лися її власники;

е) використання наукових методів управління та професійних менеджерів.

є) створення акціонерної власності дає підстави для формуван­ня середнього класу власників, що є основою ринкової системи.

Корпораціям властиві й певні недоліки, серед слід зазначити на­ступні:

- високі подвійні податки на одиницю прибутку: спочатку опо­датковується прибуток корпорації, а потім дивіденди акціонерів при їх виплаті;

- значні організаційно-економічні труднощі при реєстрації фірми;

- більша регламентованість з боку держави.

Серед проблем акціонерних формувань найважливішими є:

- достовірність і можливість оцінки майна експертами;

- ціноутворення акцій і встановлення їх номінальної вартості ті формування рівня курсу;

- безстрокова виплата дивідендів, для чого потрібні відповідні кошти.

З точки зору виробничого підприємництва вибір організацій­ної форми виробничого підприємства обумовлюється такими фак­торами та умовами:

- запланованим масштабом виробничо-господарської діяль­ності;

- розрахунковою вартістю потрібного стартового капіталу;

- наявністю власних коштів та майна;

- необхідністю використання найманої праці;

- наявністю кваліфікованого персоналу, в тому числі менедже­рів;

- оперативністю розв'язування адміністративно-управлінських питань;

- рівнем обмеження самостійності з боку засновників;

- спроможністю залучення позичкових коштів;

- юридичними, нормативними та податковими обмеженнями.

Технологічну й територіальну цілісність мають так звані мате­ринські (головні) підприємства або фірми. Особливістю їх діяль­ності є те, що вони контролюють інші фірми. Залежно від розміру капіталу, що належить материнській (головній) фірмі, а також пра­вового статусу й ступеня підпорядкованості, підприємства, які пе­ребувають у сфері впливу головної фірми, можна підрозділити на дочірні, асоційовані та філії. Дочірнє підприємство (компанія) — юридичне самостійне організаційне утворення, що здійснює ко­мерційні операції і складає звітний баланс; проте материнська фірма суворо контролює діяльність усіх своїх дочірніх компаній, оскільки володіє контрольним пакетом їх акцій. Асоційоване підприємство є формально самостійним, але з різних причин воно залежить від головної фірми і мусить підпорядковуватися її страте­гічним цілям. На відміну від дочірніх та асоційований підприємств філія не користується юридичною та господарською самостій­ністю, не має власного статуту та балансу діє від імені і за доручен­ням головного підприємства, має однакову з ним назву. Майже весь акціонерний капітал філії належить материнській фірмі.

З-поміж суб'єктів господарської діяльності окремо виділяють малі (дрібні) підприємства, що становлять основну малого бізнесу. Мале підприємство (МП) — промислова фірма До них належать суб'єкти господарювання з відповідною кількістю працівників: у промисловості та будівництві — до 200 осіб; в інших галузях ви­робничої сфери — до 50 осіб; науці й науковому обслуговуванні — до 100 осіб; галузях невиробничої сфери — до 25 осіб; роздрібній торгівлі — до 15 осіб. Окрім того, віднедавна офіційно заведено на­зивати мікропідприємствами суб'єктів малого підприємництва із середньо обліковою чисельністю правників до 10 осіб та обсягом виручки від продажу продукції (надання послуг) до 250 тис. грн за рік. У межах державної підтримки малого бізнесу в Україні до

суб'єктів малого підприємництва віднесено юридичних або фізич­них осіб, які одночасно відповідають таким чотирьом умовам: