Юридична природа інституту затримання особи,яка вчинила злочин,як обставина,що виключає злочинність діяння

Значення інституту затримання особи, яка вчинила злочин, для практичної діяльності правоохоронних органів

Співробітникам правоохоронних органів частіше за інших за родом їх професійної діяльності доводиться опинятися в ситуації підвищеного ризику при затриманні осіб, які скоїли злочин. При здійсненні зазначеного виду діяльності співробітники правоохоронних органів повинні мати правові гарантії визнання їх дій, що завдають шкоди, правомірними.

Специфічною рисою правового регулювання вимушеного заподіяння шкоди співробітниками правоохоронних органів при затриманні особи, яка вчинила злочин, є регламентація затримання не тільки кримінально-правовими нормами, а й нормами закону «Про міліцію». Особливе значення мають правові питання затримання злочинця із застосуванням вогнепальної зброї, оскільки роль і характер взаємодії норм адміністративного та кримінального права, а також визначення ієрархії даних норм у правовому регулюванні застосування співробітниками міліції вогнепальної зброї при затриманні є предметом особливої ​​дискусії, в якій поки дослідники не прийшли до єдиної думки.

Чинна модель правового регулювання застосування міліцією вогнепальної зброї, з точки зору дисертанта, полягає в наступному. В адміністративно-правових нормах (ст. 12, 15, 16 закону «Про міліцію») визначаються підстави, умови і порядок застосування розглянутого способу примусового впливу. Норми кримінального законодавства про обставини, що виключають злочинність діяння, зокрема норма про заподіяння шкоди при затриманні особи, яка вчинила злочин, встановлюють насамперед умови правомірності, що відносяться до суспільно небезпечного посяганню або події, тобто дозволяють конкретизувати межі примусового впливу стосовно особливостей тієї чи іншої ситуації.

Отже, сукупність зазначених норм утворює певну цілісність, складову правову основу застосування співробітниками міліції вогнепальної зброї при затриманні злочинців. Якщо ж між цими групами норм виникають протиріччя, то пріоритет зберігається за кримінальними нормами, оскільки правові наслідки злочинного заподіяння шкоди задерживаемому регулюються тільки кримінальним законом.

З метою усунення всіх можливих колізій між розглянутими групами норм дисертант вносить пропозиції щодо приведення положень закону «Про міліцію» у відповідність до ст. 38 КК РФ. Зокрема, пропонується усунути протиріччя, пов'язані з визначенням моменту затримання. Затримання співробітниками міліції осіб, які вчинили злочини, при достатності до того підстав необхідно в рівній мірі як безпосередньо після вчинення злочину так і значно пізніше цього, поки зберігаються юридичні наслідки скоєного.

Практична діяльність показує, що проблеми вимушеного застосування вогнепальної зброї, а також спеціальних засобів і фізичної сили співробітниками міліції при затриманні злочинця не зникли.

Особливу увагу в практиці застосування інституту вимушеного заподіяння шкоди співробітниками міліції слід приділяти питанню розмежування перевищення заходів, необхідних для затримання особи, яка вчинила злочин, та перевищення посадових повноважень.

Незважаючи на зовнішню схожість аналізованих ситуацій, при їх детальному дослідженні виявляються істотні відмінності. Виходячи з цього можна прийти до наступного висновку: працівники міліції та інші представники влади за перевищення меж заподіяння шкоди при затриманні злочинця не можуть залучатися до кримінальної відповідальності за статтями КК РФ, що передбачають відповідальність за перевищення посадових повноважень, оскільки дана обставина сприятиме неправомірного обмеження прав представників влади у порівнянні з іншими громадянами та посилення відповідальності за перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, що також невиправдано.