З дисципліни: Кримінальне право

Курсова робота

З дисципліни: Кримінальне право

На тему: «Затримання особи, яка вчинила злочин, як обставина, що виключає злочинність діяння»

 

 

Виконав:

Студент 3-го курсу групи №335

Лисюк Богдан Васильович

Перевірив:

Викладач кафедри кримінального

права, працівник ДПСУ

Дубовий Д.О.

 

Хмельницький

Р.

Зміст

Вступ……………………..……………………………………………………………..3

1.Юридична природа інституту затримання особи,яка вчинила злочин,як обставина,що виключає злочинність діяння…………………………………………6

1.1Значення інституту затримання особи, яка вчинила злочин, для практичної діяльності правоохоронних органів …………………………………………………………………………………………..6

1.2 Обставини, що виключають злочинність діяння…………………………….….8

2. Умови правомірності затримання злочинця……………………………………………………………………...…….…15

2.1 Зтримання злочинця……………………………………………………………...15

2.2 Умови затримання злочинця…………………………………..………………...18

3.Перевищення заходів, необхідних для затримання особи, яка вчинила злочин…………………………………………………………………………………20

3.1 Ознаки перевищення заходів,необхідних для затримання злочинця………………………………………………………………………………20

3.2 Заподіяння шкоди при затриманні особи, яка вчинила злочин………………………………………………………………………...……….30

3.3 Відповідальність за вбивство при затриманні особи, яка вчинила злочин ………………………………………………………………………………………....33

 

Вступ

 

Актуальність теми.

Дії, спрямовані на затримання злочинця, є суспільно-корисними, оскільки запобігають вчиненню нових злочинів і разом з тим забезпечують здійснення у відношенні його правосуддя. Такі дії є правом громадян і обов язком службових осіб, правоохоронних органів. Для співробітників ОВС проблема затримання особи, що вчинила злочин, має надзвичайно актуальне значення. Мова йде про використання цього інституту безпосередньо при запобіганні і припиненні злочинних посягань, затриманні осіб, винних у їхньому вчиненні, при проведенні дізнання і досудового слідства по справах, пов язаних із застосуванням законодавства про затримання особи, що вчинила злочин, оптимізації позиції громадян і службових осіб щодо зазначеного інституту законодавства і практики його застосування.

В Законі України «Про міліцію» говориться, що правоохоронні органи повинні забезпечити захист «законних інтересів громадян».

За останній час, передані гласності випадки грубого порушення законності у діяльності правоохоронних органів, що пов’язані з недодержанням принципу презумпції невинуватості, порушеннями прав підозрюваного і обвинуваченого на захист, незаконними арештами, змушеними зізнаннями і т.д.

Проблема недоторканості особи стала особливо актуальною у наш час, час економічної і політичної нестабільності, величезного зростання злочинності, і прикувала до себе увагу не тільки юристів, але і простих громадян.

Сьогодні ми стоїмо на шляху становлення і розвитку правової держави. На наших очах і при нашій безпосередній участі створюються нові закони, міняється законодавча база, що повинна відображати у собі не тільки основи правової держави, але і знаходитися у тісній гармонії з нормами міжнародного права, відповідати його вимозі.

Певно, що «стрижень» нашої держави – взаємовідносини держави та особи, забезпечення її свобод.

Необхідно пам'ятати, що правову державу можна назвати такою, коли в ній чітко виражені і закріплені такі ознаки:

1) Відображення правом дійсної волі народу;

2) Право засноване на гуманних загальнолюдських принципах, воно безпробельно та без суперечностей;

3) Верховенство закону і суворе підпорядкування йому усіх службових осіб та громадян на основі рівності перед законом;

4) Відповідальність держави перед громадянами щодо забезпечення їхніх прав, при наявності ефективного механізму захисту цих прав;

5) Чіткий розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову і неприпустимість об'єднання їх в одному органі;

Як видно, з вищенаведеного кожна ознака впливає прямо або побічно на положення особи у державі, у тому числі у сфері кримінального судочинства.

Правова реформа держави включає у себе перегляд кримінально-процесуального законодавства. Її мета – створити ряд додаткових гарантій недоторканості особи і особистого життя громадян у кримінальному судочинстві; забезпечити звуження переліку правопорушень, що тягнуть за собою кримінальну відповідальність; більш широке застосування тих видів покарань, що не застосовують позбавлення волі.

Ця реформа повинна вирішити деякі моменти, пов’язані з інститутом затримання.

Щодо мого погляду, необхідно переглянути питання, що стосуються порядку затримання підозрюваного приватними особами; допущення захисника до участі у процесі з моменту затримання; негайної доставки затриманого до прокурора або у суд для допиту і вирішення питання про необхідність і правомірность затримання та ін.

Заключення під варту повинно стати виключною мірою припинення, застосованої до суду лише при здійсненні найбільш небезпечних злочинів. Заборонити застосування цього запобіжного заходу до певної категорії осіб (вагітні жінки, тяжкохворі, неповнолітні, престарілі).

Необхідно також, переглянути самі підстави утримання під вартою. Вони не повинні бути скеровані на одержання вимушених зізнань.

Адже мета затримання або арешту: позбавлення волі, що б уникнути здійснення нових злочинів з боку даної особи, не дати йому переховатися, завадити роботі слідства, дізнання або суду щодо встановлення істини при розборі даного правопорушення і т. і.

Але утримання під вартою у нашій системі ВТу порушує усі права і свободи людини, воно принижує її честь, ламає її психіку, змінює, у ненайкращу сторону, її характер. Тому необхідно провести реформування і у виправно-трудовому праві.

Також мета правової реформи – підвищити роль суду, підняти його незалежність. Перші кроки у цьому напрямку уже зроблені. Так Конституцією України суди наділені широкими повноваженнями.

Доцільно виділити слідчий апарат у окрему структуру незалежну від місцевих органів. Щодо мого погляду, це забезпечить те, що питання про затримання або заключення під варту тієї або іншої особи, як і звільнення від цих запобіжних заходів буде вирішуватися у відповідності з обставинами діла щодо внутрішнього переконання слідчого без будь-якого втручання, тобто з боку інших службових осіб і органів. Правова реформа також повинна торкнутися прокуратури і адвокатури.

Інститути затримання та запобіжних заходів розглядаються в даній роботі в аспекті захисту прав людини і подальшого удосконалення гарантій недоторканості особи. Адже людина при затриманні позбавляється права свободи, але зберігає багато інших повноважень, з яких складається право недоторканості особи.

Мета та завдання дослідження.

Метою роботи є розробка на основі сучасних поглядів нових концептуальних положень кримінально-правової природи норми про затримання особи, що вчинила злочин, як обставини, що виключає злочинність діяння; визначення поняття й основних ознак норми про затримання особи, що вчинила злочин, її місця в системі обставин, що виключають злочинність діяння та кваліфікації дій при перевищенні заходів, необхідних для затримання особи, що вчинила злочин.

Методи дослідження.

У ході дослідження використані наступні наукові методи:

діалектичний метод пізнання соціально-правових явищ, відповідно до яких норма про затримання особи, що вчинила злочин, як обставина, що виключає злочинність діяння, розглядається в єдності її соціального змісту і юридичної форми;

історичний – при дослідженні історії розвитку норми про затримання особи, що вчинила злочин, як обставини, що виключає злочинність діяння і її складових;

метод системно-структурного аналізу – при розгляді даної норми як системи взаємопов язаних положень адміністративного, кримінального та кримінально-процесуального права;

формально-логічний – при аналізі комплексу теоретичних положень про затримання особи, що вчинила злочин; метод порівняльного правознавства – при дослідженні положень кримінального права України та зарубіжних країн, включно країн СНД, що регламентують кримінально-правове затримання особи;

логіко-семантичний – при розмежуванні понять і термінів, аналізі змістовного значення деяких кримінально-правових категорій.

Усі названі методи застосовувались у взаємодії один з одним. Аналіз за допомогою даних методів норми про затримання особи, що вчинила злочин, як обставини, що виключає злочинність діяння, дозволив сформулювати ряд пропозицій по удосконаленню правоохоронної діяльності та кримінального законодавства України.

Співробітникам правоохоронних органів частіше за інших за родом їх професійної діяльності доводиться опинятися в ситуації підвищеного ризику при затриманні осіб, які скоїли злочин. При здійсненні зазначеного виду діяльності співробітники правоохоронних органів повинні мати правові гарантії визнання їх дій, що завдають шкоди, правомірними.

Специфічною рисою правового регулювання вимушеного заподіяння шкоди співробітниками правоохоронних органів при затриманні особи, яка вчинила злочин, є регламентація затримання не тільки кримінально-правовими нормами, а й нормами закону «Про міліцію». Особливе значення мають правові питання затримання злочинця із застосуванням вогнепальної зброї, оскільки роль і характер взаємодії норм адміністративного та кримінального права, а також визначення ієрархії даних норм у правовому регулюванні застосування співробітниками міліції вогнепальної зброї при затриманні є предметом особливої ​​дискусії, в якій поки дослідники не прийшли до єдиної думки.

Чинна модель правового регулювання застосування міліцією вогнепальної зброї, з точки зору дисертанта, полягає в наступному. В адміністративно-правових нормах (ст. 12, 15, 16 закону «Про міліцію») визначаються підстави, умови і порядок застосування розглянутого способу примусового впливу. Норми кримінального законодавства про обставини, що виключають злочинність діяння, зокрема норма про заподіяння шкоди при затриманні особи, яка вчинила злочин, встановлюють насамперед умови правомірності, що відносяться до суспільно небезпечного посяганню або події, тобто дозволяють конкретизувати межі примусового впливу стосовно особливостей тієї чи іншої ситуації.

Отже, сукупність зазначених норм утворює певну цілісність, складову правову основу застосування співробітниками міліції вогнепальної зброї при затриманні злочинців. Якщо ж між цими групами норм виникають протиріччя, то пріоритет зберігається за кримінальними нормами, оскільки правові наслідки злочинного заподіяння шкоди задерживаемому регулюються тільки кримінальним законом.

З метою усунення всіх можливих колізій між розглянутими групами норм дисертант вносить пропозиції щодо приведення положень закону «Про міліцію» у відповідність до ст. 38 КК РФ. Зокрема, пропонується усунути протиріччя, пов'язані з визначенням моменту затримання. Затримання співробітниками міліції осіб, які вчинили злочини, при достатності до того підстав необхідно в рівній мірі як безпосередньо після вчинення злочину так і значно пізніше цього, поки зберігаються юридичні наслідки скоєного.

Особливу увагу в практиці застосування інституту вимушеного заподіяння шкоди співробітниками міліції слід приділяти питанню розмежування перевищення заходів, необхідних для затримання особи, яка вчинила злочин, та перевищення посадових повноважень.

Незважаючи на зовнішню схожість аналізованих ситуацій, при їх детальному дослідженні виявляються істотні відмінності. Виходячи з цього можна прийти до наступного висновку: працівники міліції та інші представники влади за перевищення меж заподіяння шкоди при затриманні злочинця не можуть залучатися до кримінальної відповідальності за статтями КК РФ, що передбачають відповідальність за перевищення посадових повноважень, оскільки дана обставина сприятиме неправомірного обмеження прав представників влади у порівнянні з іншими громадянами та посилення відповідальності за перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, що також невиправдано.

Зтримання злочинця

 

Відповідно до ст.36 КК, “Дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила напад, для доставлення її відповідним органам влади, як правомірні прирівнюються до необхідної оборони, якщо вони були необхідні для затримання і відповідали небезпечності посягання і обстановці затримання злочинця ”.

Тобто заходи по затриманню злочинця прирівнюються до дій вчинених у стані необхідної оборони. Як і необхідна оборона, затримання злочинця є суспільно корисною діяльністю, адже своєчасне затримання осіб, які скоїли злочини, передача їх органам правосуддя сприяє боротьбі зі злочинністю.

Своєчасне затримання злочинця іноді позбавляє його можливості знищити сліди злочину, знаряддя злочину чи предмети, добуті в результатів злочину, перешкоджає йому скоїти новий злочин, ухилитися від відповідальності, тощо.

Як треба розуміти зміст самого поняття “затримання злочинця”, адже аналогічне поняття вживається в адміністративному і кримінально-процесуальному праві? В адміністративному праві під затриманням розуміється короткочасне обмеження особистої волі особи, яка скоїла адміністративне правопорушення. У кримінально-процесуальному – короткочасний арешт особи, яку підозрюють чи звинувачують у скоєнні злочину.

У кримінально-правовому розумінні – затримання злочинця правомірне завдання шкоди особі, яка скоїла суспільно-небезпечні дії, з метою передачі її органам правосуддя і притягнення до кримінальної відповідальності.

Для вивчення цього поняття необхідно з’ясувати передусім два важливі питання:

А) підстави виникнення і припинення права затримання;

Б) умови правомірності здійснення цього права.

Загроза інтересам правосуддя, в захисті яких основна суть затримання злочинця, може виникнути при наявності двох моментів:

- факту суспільно-небезпечного посягання;

- наміру злочинця зникнути, аби ухилитися від відповідальності за скоєне.

Оскільки метою затримання злочинця є встановлення його особи, з’ясування обставин злочину, перешкода злочинцю ухилитись від відповідальності, то можна зробити висновок, що для досягнення цілей правосуддя затримання можливе при скоєні будь-якого злочину. Ступінь суспільної небезпеки, скоєного діяння може лише вплинути на розмір шкоди, яка завдається злочинцю при затриманні і на вирішення питання про правомірність її завдання.

Як визначалось, одного факту скоєння злочину ще недостатньо для затримання злочинця із завданням йому шкоди. Підставою для такого затримання є намір злочинця зникнути, аби ухилитися від відповідальності за скоєне. У тих випадках, коли особа, яка скоїла злочин, не проявляє такого наміру і злочин сам по собі не характеризується підвищеною суспільною небезпекою, немає необхідності в насильницькому затриманні такої особи. Таким чином, визначальним моментом для застосування заходів по затриманню злочинця є не стільки характер і ступінь суспільної небезпеки скоєного діяння, скільки характер наступної поведінки злочинця, інші обставини. Про намір зникнути, ухилитися від відповідальності може свідчити невиконання вимог пройти в міліцію, намагання вирватись, втекти, опір законним діям громадян по затриманню і т. п.

Треба звернути увагу на те, що характер скоєного злочину певним чином впливає на вирішення питання про правомірність затримання. Безумовно, якщо йдеться, наприклад, про затримання особи за розкрадання державного майна шляхом розтрати, привласнення чи зловживання службовими обов’язками, то як правило, не виникає необхідності насильницького затримання. Адже особа відома, має постійне проживання, роботу. Ці дані при необхідності можуть бути легко встановлені відповідними органами. Інша ситуація, коли йдеться про крадіжку, розбійний напад, вбивство, тощо. Винуватий може зникнути, заховати вкрадене, знаряддя злочину, знищити сліди злочину. Безумовно що в такому разі є підстави для негайного затримання злочинця, в тому числі із застосуванням насильницької заходів. Тобто є чимало обставин, що характеризують особу злочинця, самі злочинні діяння, які впливають на вирішення питання про негайне затримання.

Згідно з кримінальним законом, кримінальна відповідальність настає не тільки за закінчений злочин, а й за готування до злочину, за замах на злочин. Відповідно право на затримання виникає від початку такої діяльності, з моменту підготовчих дій до злочину і, тим більше, у момент безпосереднього посягання на охоронювані законом інтереси. Заходи, спрямовані на затримання злочинця, водночас є заходами по захисту тих інтересів, на які посягають. У таких випадках дії по захисту інтересів від суспільно-небезпечного посягання і по затриманню посягаючого розцінюються як вчинені в стані необхідної оборони. Аналогічне може виникнути і при затриманні вже після закінчення злочину, коли той, кого затримують, чинить опір, нападає на того, хто затримує.

Суб’єктами затримання можуть бути будь-які особи. Затримання злочинця – це суб’єктивне право потерпілих, інших громадян, яке може бути реалізоване незалежно від того, мали чи ні вони можливість звернутися по допомогу до представників влади. Для працівників міліції затримання злочинця є їхнім правовим обов’язком.

Затримання злочинця буде правомірним при наявності зазначених підстав і при дотриманні ряду умов.

Умови затримання злочинця

 

Умови правомірності затримання злочинця визначають, як повинно здійснюватись затримання, щоб завдана при цьому шкода була правомірною.

Перша з умов полягає в тому, що насилля до злочинця застосовується винятково з метою його затримання. Шкода, яка завдається при затриманні, виступає як засіб, що позбавляє злочинця можливості уникнути відповідальності за скоєне діяння. Ця шкода може виявитись у різних формах:

- обмеження волі переміщення (зв’язування, закриття у приміщенні);

- нанесення тілесних ушкоджень;

- заподіяння смерті.

Заподіяння смерті допустиме лише у виняткових випадках, коли скоєне діяння характеризується високим ступенем суспільної небезпеки, а винного іншим чином затримати від втечі неможливо.

Застосування насильства до злочинця з метою помсти за скоєний злочин розцінюється як самосуд над ним. Такі дії визначаються злочинними і тягнуть за собою кримінальну відповідальність на загальних підставах.

Дії по затриманню злочинця тоді визнаються правомірними, коли ними (діями) вимушено завдається шкода затримуваній особі, чи, як сказано в законі, це дії, “необхідні для затримання”. Оця вимушеність завдання шкоди і є другою умовою правомірності затримання. Завдання шкоди злочинцю – не самоціль, а захід, який необхідно застосовувати, щоб його затримати. Насильство, застосоване до злочинця безпосередньо після вчинення посягання, буде правомірним тоді, коли іншим способом, тобто без насильства, затримати його неможливо. Це питання з’ясовується в кожному конкретному випадку залежно від обставин справи. При цьому треба, виходячи з вимог закону, враховувати, щоб дії по затриманню відповідали небезпечності посягання і обстановці затримання. Тобто враховували небезпеку скоєного діяння, особу злочинця, інтенсивність опору, який він чинить, та взагалі його поведінку в цілому. Якщо злочинець не чинить опір, виконує всі вимоги особи, яка його затримує, то затримання його повинно бути проведене без насильства. Можна в такій ситуації обмежитись заходами, які перешкоджали б можливості втекти.

Якщо в подібних ситуаціях до затриманого будуть застосовані заходи, що завдали шкоди його здоров’ю, а це не викликалось необхідністю, то відповідальність за такі дії настає на загальних підставах.

Затриманою, як зазначалося, може бути особа, що скоїла будь-який злочин. Але, безумовно, не може бути виправдане завдання тяжкої шкоди при затриманні особи, яка скоїла злочин, що не становить великої суспільної небезпеки. Ступінь насильства повинен відповідати тяжкості злочину. Зрозуміло. Що при затриманні злочинців, один з яких скоїв дрібну крадіжку, а інший розбійний напад, треба діяти по різному. Тобто чим небезпечніший злочин, тим більш значна може бути завдана злочинцю при затриманні шкода.

У законі йдеться й про те, що при затриманні треба брати до уваги і обстановку затримання. Це важливо в тих ситуаціях, коли особа скоїла злочин, який не становить великої суспільної небезпеки, але при затриманні чинить опір, нападає на того, хто її затримує. В таких випадках вже бути йтися про необхідність захисту, за правилами якого і повинна визначатися допустима шкода.

На розмір шкоди, яка завдається злочинцю при затриманні, крім характеру і ступеня суспільної небезпеки скоєного злочину, впливає характер опору злочинця. Безумовно, що чим він активніший, агресивніший тим більше насильство повинно бути застосоване. Треба враховувати співвідношення сил при затриманні.

Недотримання зазначених умов при затриманні розцінюється як перевищення заходів по затриманню і тягне за собою кримінальну відповідальність.

У виняткових випадках на підставі закону про необхідну оборону і затримання злочинця працівники міліції мають право застосувати зброю. Тому ми зупинимося на цьому питанні детальніше.

Закон України про міліцію, схвалений 20 грудня 1990 року, встановив підстави для застосування вогнепальної зброї. Так, у ст. 36 вказується, що працівники міліції, як крайній захід мають право застосовувати вогнепальну зброю у таких випадках: [1]

А) для захисту громадян від нападу, який погрожує їхньому життю і здоров’ю, а також звільнення заручників;

Б) для відбиття групового чи збройного нападу на працівника міліції або членів його сім’ї чи іншого нападу, якщо їхньому життю або здоров’ю загрожує небезпека;

В) для відбиття нападу на охоронювані об’єкти, конвої, жилі приміщення громадян, приміщення громадських і державних підприємств, установ і організацій, а також звільнення їх у випадку захоплення;

Г) для затримання особи, яку застали при вчинені тяжкого злочину і яка намагається втекти;

Д) для затримання особи, яка чинить збройний опір, намагається втекти з під варти, а також озброєної особи, яка погрожує застосуванням зброї та інших предметів, що загрожує життю і здоров’ю працівників міліції;

Е) для зупинки транспортного засобу шляхом його пошкодження, якщо водій своїми діями створює загрозу життю або здоров’ю громадян чи працівника міліції.

Працівники міліції мають право використовувати зброю для подання сигналу тривоги чи виклику на допомогу, для знешкодження тварини, яка загрожує життю і здоров’ю громадян чи працівника міліції.

У випадках незаконного застосування зброї працівники міліції несуть відповідальність, в тому числі кримінальну, при наявності для цього підстав. Тому працівники органів внутрішніх справ повинні чітко знати підстави та порядок застосування зброї і неодмінно керуватись ним у практичній діяльності.

 

 

Курсова робота

З дисципліни: Кримінальне право