До контрольної роботи з курсу

“ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ”

 

1. Предмет історії української літературної мови. Функціональна суть вивчення історії літературної мови.

2. Місце й значення Івана Котляревського в історії формування української літературної мови на національній основі.

3. Який тип літературної мови представлений автором „Слова о полку Ігоревім”, наведіть приклади, користуючись текстом пам’ятки.

4. Два типи літературної мови в Київській Русі й живе розмовне мовлення (київське „койне”).

5. Проблеми розвитку української літературної мови та науки про мову на сучасному етапі в умовах суверенної України.

6. На матеріалі тексту „Перемишельської купчої” грамоти ХІV ст. Встановіть виразні риси української мови (див. Блик О.П. Історія української літературної мови: Практичні заняття. – С. 59).

7. „Слово о полку Ігоревім” – визначна пам’ятка старої української літературної мови. П.Житецький про „Слово...”.

8. Закон про мови в Україні. Конституція України.

9. Проаналізувавши поезію „Муза" Т.Шевченка, з’ясуйте, у чому полягає геніальний синтез мовної творчості великого Кобзаря.

10. Стара українська літературна мова після татарської навали. Галицько-Волинський літопис.

11. Розвиток української літературної мови й мовознавства в УНР (1917 – 1920).

12. Схарактеризуйте зміни в останніх двох виданнях українського правопису з наведенням прикладів.

13. „Руська” („українсько-білоруська”) літературна мова ХІV – ХV ст. Мова українських грамот ХІV – ХV ст.

14. Період українізації й „розстріляного Відродження”.

15. Назвіть писемні пам’ятки Київської Русі (України-Русі) на старослов’янській основі та писемно-літературною мовою із значним вкрапленням українізмів.

16. Історичні умови розвитку літературної мови в Україні в ІІ половині ХVІ – І половині ХVІІ ст. Зв’язок культурного відродження з посиленням національно-визвольної боротьби. Наслідки Люблінської та Брестської уній.

17. Граматика О.Павловського.

18. Визначте мовностилістичні особливості „Руської правди”, користуючись посібником Бабич Н.Д. Історія української літературної мови. – С. 15.

19. Пересопницьке Євангеліє як спроба „простої” мови.

20. Розвиток української літературної мови в 50-х – 80-х рр. ХХ ст.

21. Назвіть твори Т.Шевченка на біблійну тематику.

22. Мова полемічної літератури. Мовностилістичні особливості творів І.Вишенського.

23. Словник Б.Грінченка, його визначне місце в розвитку української лексикографії.

24. Визначте мовностилістичні особливості "Слова про Закон і Благодать" Іларіона, користуючись посібником Блик О.П. Історія української літературної мови: Практичні заняття. – С. 37.

25. Співвідношення „слов’яно-руської” й „простої” мов в ХVІ – ХVІІ ст.

26. Труднощі й урядові перепони в нормалізації української літературної мови в Східній і Західній Україні. Граматико-правописні питання в ХІХ – на початку ХХ ст.

27. Наведіть приклади мовних засобів комізму в „Енеїді” І.Котляревського.

28. Перші граматики й словники в Україні.

29. Т.Шевченко – основоположник нової української літератури й літературної мови на національній основі. У чому полягає геніальний синтез мовної творчості Т.Шевченка?

30. Користуючись текстом інтермедії до драми „Воскресіння мертвих” (с. 143 посібника Бабич Н.Д.), з’ясуйте, який тип книжної мови використовує автор.

31. Роль старослов’янської мови в розвитку старої української літературної мови (мови Київської Русі).

32. Мова козацьких літописів.

33. Проаналізуйте мовні особливості пам’ятки „Охранная Грамота гетьмана Хмhльницькаго Кіевскимъ мhщанамъ", користуючись посібником Бабич Н.Д. Історія української літературної мови. – С. 128, 129.

34. Розкрийте поняття “давньоукраїнська мова”, „давньоруська мова”.

35. Полеміка москвофілів і народовців в питаннях українського письма.

36. Наведіть приклади крилатих висловів Т.Шевченка, що поповнили фразеологічний склад української літературної мови.

37. Поява й поширення друкарства в Україні.

38. Мова творів Г.Сковороди. Його місце в історії української літературної мови.

39. Проаналізувавши поезію „Подражаніє псалму” Т.Шевченка, з’ясуйте, у чому полягає геніальний синтез мовної творчості великого Кобзаря.

40. Жанрово-стилістичне багатство літератури Київської Русі.

41. Розкрийте роль навчального й наукового закладу Києво-Могилянської академії у формуванні й удосконаленні української мови.

42. Визначте мовну основу твору Івана Некрашевича „Письмо, писанное к Гнhдинскому священнику...”. Яке місце посідають у ньому діалектні живомовні елементи?

Питання до екзамену з курсу

“Історія української літературної мови”

1. Функціональна суть вивчення історії української літературної мови. Зв’язок курсу з історією України. Узагальненій характер історії літературної мови в системи філологічних дисциплін та його практичне значення в справі реалізації Закону про мови незалежної України.

2. Періодизація історії української літературної мови Створення слов’янської писемності як умова формування літературної мови в Київській Русі. Суперечність між книжно-писемною мовою й усним мовленням народу. Відображення в ранніх писемних пам’ятках мовних рис формованих українського й російського етносів.

3. Поняття України-Русі в працях М.Грушевського, І.Огієнка, С.Єфремова, О.Горбача, А.Кримського й закономірності розвитку літературної мови.

4. Джерела вивчення історії української літературної мови.

5. Наукові дискусії з проблеми літературної мови Київської Русі. Проблеми походження писемності у слов’ян. Роль старослов’янської (староболгарської) мови.

6. Літературна мова періоду Київської Русі (Х – ХІІІ ст.).

7. Точки зору І.Огієнка, С.Смаль-Стоцького. О.Шахматова. С.Обнорського. В.Виноградова, Б.Ларіна про характер літературної мови Київської Русі. Поняття про Київське „койне". Двомовність книжної мови.

8. Полеміка А.Кримського з великодержавницькою концепцією Погодіна-Соболевського. Дослідження Л.Булаховського („Питання походження української мови”), Сучасні дискусії з проблем стародавньої літературної мови.

9. Жанрово-стилістичне багатство літератури Київської Русі.

10. Літературні пам’ятки на старослов'янській основі періоду Київської русі.

11. Оригінальні проповідницькі твори: „Слово о законh і благодати” Іларіона, „Поученія” Кирила Туровського.

12. Науково-географічні збірники: „Ізборники Святослва” 1073 і 1076 рр. і „Фізіолог”.

13. „Руська правда” – зведення законів Київської Русі.

14. Літописи. Повість временних літ. Київський літопис, Галицько-волинський літопис.

15. „Слово о полку Ігоревім” (1185 – 1187) – найвище надбання художньо-літературного спилю. Високий патріотизм „Слова” Історична достовірність змісту. Народнорозмовна основа „Слова”. М.Драгоманов і П.Житецький про наступність “Слова" в українських думах і піснях Т.Шевченко і М.Рильський перекладачі „Слова”.

16. Літературно-писемна мова української народності (етносу) ХІІІ – ХVІ ст.

17. Суспільні умови розвитку культури й літературної мови в Україні після монголо-татарської навали і під час перебування в складі Великого князівства Литовського. Загострення національно-визвольної боротьби після Люблінської унії 1569 р.

18. Люблінська унія 1569 р. – остаточна втрата самостійності Литовською державою, входження до складу Речі Посполитої.

19. Зростання народного опору польській колонізації; створення і зміцнення Запорозької Січі (к. ХV – п. ХVІ ст.). Січ – козацька держава в складі Речі Посполитої. Демократизм устрою „Козацької республіки”, велика увага козацтва до культури й освіти.

20. Східнослов’янський першодрукар білорус Франциск Скорина; друкарня в Празі (1519), український першодрукар Іван Федоров. Утворення друкарень в Острозі, Львові, Києві та ін. містах.

21. Мова творів І.Вишенського. І.Франко про І.Вишенського.

22. Видатні пам’ятки „простої мови” – Пересопницьке Євангеліє (1556 – 1561 рр.) і Крехівський Апостол ХVІ ст. Дослідження мови цих пам’яток П.Житецьким і І.Огієнком.

23. Перші спроби граматичних і лексикографічних праць кінця ХVІ ст., Стефан і Лаврентій Зизаній.

24. Українська літературна мова в ХІV – ХVІ ст.

25. Перевага ділових документів – українських грамот у ХІV – ХVІ ст.

26. „Руська” літературна мова ХІV – ХVІ ст.

27. Міські братства Заслуги князя К Острозького: заснування 1580 р. Острозької академії, її вихованці – П.Конашевич-Сагайдачний, Мелетій Смотрицький та ін. Створення в Україні сітки шкіл. Піднесення культурно-освітньої ролі Києва.

28. Розвиток української літературної мови напередодні й у час визвольної війни 1648 – 1654 рр.

29. Відродження й збагачення української культури, літературної мови в українській державі ХVІІ – поч. ХVІІІ ст.

30. Соціально-культурні й освітні справи в Україні ХVІІ – ХVІІІ ст.

31. Розвиток української літературної мови в ХVІІ – ХVІІІ ст.

32. І половина ХVІІ ст. – продовження традицій полемічної літератури, панегіричні вірші, богословсько-дидактичні вірші, духовні драми. Лексико-граматичні наукові праці Мелетія Смотрицького (1619), Памви Беринди (1627).

33. Найвидатніші зразки „шкільних драм”; „Владимир, слов’яно-руських стран князь і повелитель” Феофана Прокоповича (1705); „Милость Божія...Україну через Богдана Хмельницького... освободівшая” невідомого автора; „Трагікомедія о тщете мира сего...” Варлама Лащевського (1742); „Воскресение мертвих” – драма Георгія Кониського (1746).

34. Історико-мемуарна проза: літописи Самовидця, Величка, Граб’янки. Перевага рис „простої мови” в літописах.

35. Специфічні умови й суперечливий характер розвитку літературної мови в другій половині ХVІІІ ст.

36. Місце мовної творчості Г.Сковороди в історії переходу від старого до нового типу української літературної мови.

37. Зростання національної самосвідомості в перші десятиліття ХІХ ст. Культурно-освітні справи.

38. Перша граматика живої української мови О.Павловського (1818 р.).

39. Мова творів І.Котляревського. Народнорозмовна основа творів І.Котляревського: „Енеїда”, „Наталка Полтавка”, „Москаль-чарівник”. Ліберально-гуманістична ідейна позиція письменника,

40. Значення творчості І.Котляревського в історії української мови.

41. Культурні зрушення в українстві Західної України початку ХІХ ст. Діяльність „руської трійці”. Збірник „Русалка Дністрова” (1837). Оригінальні й фольклорні матеріали в збірнику. Усне народне мовлення - основа мови творів.

42. Спроби створення серйозного („середнього”) стилю в українських ліричних поезіях, баладах, прозі. Байкарський жанр у творчості П.Гулака-Артемовського і Є.Гребінки. Фольклорна основа балад Л.Боровиковського.

43. Підготовчий етап у виробленні норм єдиної літературної мови. „Граматика малоросійського наріччя” О.Павловського (1818). Словник першої половини ХІХ ст. Полеміка навколо питань правописної й граматичної нормалізації української мови. Правописні системи першої половини ХІХ ст. у Східній і Західній Україні.

44. Т.Шевченко – основоположник сучасного типу української літературної мови.

45. Загальна характеристика розвитку української літературної мови в ІІ половині ХІХ ст. – на початку ХХ ст.

46. Ускладнення національного руку та розвитку української мови і літератури у зв’язку із заборонами українського слова 1863 і 1876 років. Особливості розвитку літературної мови в Західній Україні. Боротьба прогресивних і реакційних сил навколо питання про розвиток літературної мови.

47. Питання граматичної й лексикографічної нормалізації української літературної мови в другій половині ХІХ – І половині ХХ ст.

48. Активна наукова діяльність українських істориків і філологів: В.Антоновича (його учень М.Грушевський), О.Потебні, П.Житецького та ін. Видатні заслуги лексикографів.

49. Полеміка москвофілів і народовців у питаннях українського письма.

50. Заслуги І.Нечуя-Левицького у справі нормалізації української мови і його непослідовність. “Граматика".

51. Прогресивні позиції І.Франка, М.Драгоманова, М.Грушевського, А.Кримського в питаннях всебічного використання мовних багатств усіх діалектів української мови при пріоритеті її середньонаддніпрянської основи.

52. Роль українських письменників ІІ половини ХІХ ст. та почату ХХ ст. в нормалізації й стилістичному вдосконаленні української літературної мови.

53. Творча оригінальність і поширення жанрово-стилістичних можливостей української мови в мовній спадщині Марка Вовчка, Л.Глібова, М.Старицького, І.Франка, Лесі Українки, А.Тесленка, О.Олеся, О.Кобилянської та ін.

54. Значення „Русалки Дністрової”: запровадження української мови, фонетизація правопису, фольклорна основа, оригінальні твори.

55. Часткове запровадження української мови у Львівському університеті. 3 1848 р. – професор кафедри Я.Головацький, його „Розправа о Языцh южнорусском” (1849), „Граматика” (1849).

56. Активізація філологічних пошуків у 60-х – 70-х роках ХІХ ст. Позиція москвофілів.

57. Демократичне спрямування народовців у мовних питаннях. Журнали „Вечірниця”, „Русалка” та ін. Зміцнення зв'язків культурних сил Західної України з Наддніпрянщиною.

58. Значення для формування й розвитку наукового стилю праць НТ імені Т.Шевченка. Женевські видання праць М.Драгоманова, С.Подольського. Прогресивні настанови І.Франка з питань розвитку загальноукраїнської літературної мови.

59. Творчі досягнення письменників західноукраїнського регіону в розвитку художніх стилів української мови: І.Франка, В.Стефаника, М.Черемшини, Леся Мартовича, Ю.Федьковича, О.Маковея, О.Кобилянської, поетів-молодомузівців.

60. Питання розвитку української літературної мови в УНР.

61. Українська літературна мова 20-х років в умовах УРСР.

62. Епохальні зміни в розвитку літературної мови за період здійснення державної самостійності України.

 

Словник-мінімум [*]

“Азбучна війна” – боротьба української громадськості Галичини в ХІХ ст. проти колонізаторських спроб латинізувати український алфавіт. Мали місце два спалахи “азбучної війни”. Перший був викликаний появою 1834 р. “O wprowadzeniu abecadła polskiego do pismiennictwa ruskiego” українського вченого Й.Лозинського, у якій він запропонував увести замість не відповідної фонетичній системі української мови “мертвої” кирилиці польський алфавіт (абецадло). Другий спалах “азбучної війни” спричинила спроба губернатора Галичини 1859 запровадити в українських школах латинку законодавчим шляхом. Хвилю масового протесту проти цієї спроби, зокрема в пресі, з боку української інтелігенції підтримали відомі славісти П.-Й. Шафарик і Ф.Міклошич.

Берестяні грамоти – пам’ятки давньої східнослов’янської писемності (ХІ – ХV ст.), написані на доступному дешевому матеріалі – бересті. Вони більш-менш дотримувалися норм літературної мови, але багато неофіційних текстів дуже близькі до живої розмовної мови тих часів. Звідси цінність берестяних грамот для вивчення історії давніх східнослов’янських говорів, а також суспільних відносин, економіки тощо.

Високий стиль – один з трьох традиційних стилів (“слогів”), що теоретично розроблялися й практично функціонували в Україні у ХVІІ – ХVІІІ ст. За теорією трьох стилів, високий стиль передбачав емоційно урочистий, пишномовний виклад, присвячений важливим подіям, особам, діянням богів, перемогам у битвах, доблесті героїв тощо. Вирізнявся широким використанням т. зв. прикрашальних мовних засобів, зокрема словесних (метафори, синекдохи, метонімії, антономасії, повтори, подвоєння, приєднання та ін.). Ним писалися епічні твори, героїчні поеми, трагедії, ораторські виступи, конклюзії (програми шкільних наукових диспутів), драми (“Владимир” Феофана Прокоповича, “Воскресеніе мертвыхъ” Георгія Кониського), казання Іоаникія Галятовського, Антонія Радивиловського, Данила Туптала (Дмитрія Ростовського), Стефана Яворського, твори С.Климовського, Г.Сковороди та ін. У ІІ пол. ХVІІІ ст. поступово виходить з ужитку, поступаючись книжно-урочистій манері викладу в українській літературній мові, що формувалася на народній основі.

Галицько-Волинський літопис – визначна пам’ятка української історіографії і літератури ХІІІ ст. Складова частина Волинського літописного зведення кін. ХІІІ – поч. ХІV ст., найстарішим списком якого є Іпатіївський літопис. Продовжує попередні літописи – “Повість временних літ” та київський літопис. Складається з двох частин: Галицької, яка розповідає про події 1201 – 1261 рр. насамперед у Галицькій землі, зосереджуючи основну увагу навколо постаті князя Данила Романовича (Данила Галицького), та Волинської з описом подій 1262 – 1292 рр., що відбувалися у Волинських землях за князювання Василька Романовича, його сина Володимира та Мстислава Даниловича.

Граматика О.Павловського – перша в українському мовознавстві друкована граматика живої народної української мови. Написана до 1805, видана 1818 у Санкт-Петербурзі. Містить стислий виклад основних фонетичних та морфологічних особливостей української мови в порівнянні з російською, а також “Краткій малороссійскій словарь” з 1131 акцентованим словом у реєстрі та зразки живого мовлення й усної народної творчості, що відбивають мову здебільшого південно-східного мовного ареалу. У “Граматиці малороссийского нарhчія” О.Павловського подано майже повну і в основному правильну характеристику фонетичної системи української мови. Більше неточностей, а іноді й помилкових положень, містить опис її морфологічних особливостей. Важливе значення для дальшого розвитку української мови мав фонетичний принцип правопису українських слів у граматиці. З’явившись на початковій стадії розвитку української літературної мови, “Граматика малороссийского нарhчія” О.Павловського справила великий вплив на наступні українські граматики, чим значною мірою спричинилася до усталення в мові фонетичних, граматичних і лексичних норм. Для розуміння деяких особливостей “Граматики малороссийского нарhчія” О.Павловського велике значення мало “Прибавленіе к грамматикh малороссійскаго нарhчія”, що вийшло 1822 року.

Давньоруська мова – одна з двох літературно-писемних мов Київської русі, що розвинулася на традиціях церковнослов’янської мови, народною основою її була, вірогідно, північно київська говірка давньоукраїнської мови.

Державна мова – закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діло­водства, громад, органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, в сферах зв’язку та інформатики. Термін з’явився в часи виникнення національних держав.

Драгоманівка – фонетичний правопис, який виробила в 70-х рр. ХІХ ст. у Києві група українських філологів та інших культурних діячів (до неї входив і М.Драгоманов) під керівництвом П.Житецького для укладання словника української мови. За цим правописом, що продовжував уже набуті традиції фонетизації української орфографії, кожен звук позначався окремою літерою, а тому з азбуки були вилучені всі літери, які означали два звуки (є, ї, щ, ю, я, а також й), уведено латинську літеру j і запропоновано передавати всі йотовані сполучення jе, jі, jа (на початку слова і в середині після голосних та твердих приголосних) або ьа, ье, ьу (після приголосних для позначення їх м’якості: син ьа, син ье, син ьу, пор ьа док). Африкату щ послідовно передавали через буквосполучення шч: дошч, шчока; закінчення дієслів -ться здебільшого передавалося через -тцьа (борі тцьа, сподіваjе тцьа) тощо.

Другий південнослов’янський вплив – вплив південнослов’янської писемності на східнослов’янську, пов’язаний з реформаторським культурно-освітнім рухом ХІV ст., започаткованим на Афоні (Греція) й поширеним у православних країнах Балкан, з орфографічними реформами патріарха Єфимія в Болгарії в кінці ХІV ст. та Костянтина Костенецького в Сербії на початку ХV ст. В Україні цей вплив відчувався з кінця ХІV ст. і тривав до 20-х рр. ХVІІ ст. включно, проте він не спричинив радикальних змін у традиційному правописі. З останньої чверті ХІV ст. починається процес унормування староукраїнського графіко-орфографічного узусу релігійного письменства, який триває протягом століть (до 1619 р.) у змаганні та взаємодії двох правописних систем: давньоукраїнської і південнослов’янської. Це призвело до вироблення на кінець ХVІ – початок ХVІІ ст. більш-менш унормованої системи правопису, що складалася з орфограм давньоукраїнських, нових староукраїнських (напрацьованих у ХІV – ХV ст. і закріплених у ХVІ ст.) та південнослов’янських. Правописна система ділової писемності, ґрунтуючись на давньоукраїнських орфограмах, розвивалася поступово й майже самостійно.

Емський акт 1876 – таємне розпорядження російського уряду, підписане 18 (30). V.1876 Олександром ІІ у м. Емсі (Німеччина), про заборону друку і ввезення з-за кордону до Росії без спеціального дозволу українських оригінальних та перекладних книжок і припинення театральних вистав українською мовою, а також друкування українських текстів до музичних нот. Дозволялося лише друкувати історичні пам’ятки та художні твори, але на основі російського алфавіту. Був свого роду доповненням до Валуєвського циркуляра 1863 р.. Підставою для прийняття Емського акта 1876 р. стала доповідна записка цареві з Київського навчального округу про т. зв. українофільський рух, що начебто загрожував державній єдності Росії. Емський акт 1876 р. був спрямований на придушення спроб національно-культурного відродження, дальше зросійщення українського населення. Під впливом громадськості царський уряд змушений був згодом певною мірою послабити цензурний тиск: 1881 р., наприклад, дозволено ставити на сцені також драматичні твори українською мовою; після 1905 р. – видавати окремі україномовні книги. Емський акт 1876 р. не був скасований, але втратив чинність після російської революції 1905 р.

Єдиний мовний режим у школі – система вимог до усного й писемного мовлення учнів і вчителів, що полягає в дотриманні норм літературної мови. Спрямований на забезпечення у школі мовленнєвої культури. Відповідно до єдиного мовного режиму слід уникати змішування слів і форм української та інших мов, зокрема російської (т. зв. суржик), запобігати лексичним, граматичним, орфографічним і пунктуаційним помилкам учнів та виправляти їх, грамотно оформляти плакати, стінні газети, оголошення, шкільну документацію, дотримуючись прийнятого порядку ведення зошитів і різних записів з усіх предметів. Виконання вимог єдиного мовного режиму має бути предметом постійної уваги методичних об’єднань учителів та педагогічної ради школи. Важливо також залучати учнів до активної боротьби за культуру мовлення (участь у лінгвістичних конференціях, мовних вечорах, вікторинах, іграх, у виготовленні плакатів і стендів – “Люби і знай рідну мову”, “Моя мова – мій друг”, “Чи правильно ми говоримо (пишемо)?”, “Як навчитися писати диктанти”, “Вимоги до твору” та ін.).

Закон УРСР “Про мови в Українській РСР”. Прийнятий Верховною Радою РСР 28 жовтня 1989 р. Потреба в державному статусі української мови в республіці була викликана складною мовною ситуацією, передусім звуженням сфери її функціонування у 30-і – 80-і рр. Питання про державний статус української мови було порушено діячами культури, зокрема письменниками на зборах, пленумах і з’їзді СПУ. На установчих зборах Товариства української мови ім. Т.Шевченка 9 – 10 лютого 1989 р. (з жовтня 1991 р. – Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка) схвалено проект Закону, що його згодом доопрацювала робоча група ВР УРСР. Проект документа було опубліковано. 5. ІХ 1989 для всенародного обговорення.

Закон про мову містить 6 розділів (40 статей). У ньому зазначається, що закон регулює суспільні відносини у сфері всебічного розвитку й уживання української та інших мов, якими користується населення республіки, у державному, економічному, політичному й господарському житті, охорону конституційних прав громадян у цій сфері, виховання шанобливого ставлення до національної гідності людини, її культури й мови. Українська мова проголошується державною мовою в Україні.

Історія української літературної мови – 1) частина історії української літературної мови і культури, що засвідчує появу та поширення літературних писемних пам’яток, створених за відповідними мовностильовими нормами; історія писемних і усних стилів української літературної мови; процес становлення і функціонування літературних мов; 2) навчальна дисципліна. Історія української літературної мови пов’язана з суспільними, економічними, культурними умовами життя українського народу, станом освіти, науки, книгодрукування, розвитком мистецтв, відбиває офіційний статус літературної мови в державі – її поліфункціональність чи обмежені культурно-національні функції.

Як навчальна дисципліна історія української літературної мови сформувалася в 40-х – 50-х рр. ХХ ст. Коло проблем, що становлять предмет її вивчення, охоплює періодизацію історії української літературної мови, визначення загальних тенденцій розвитку літературної мови, відображених у граматиках, словниках, а також у текстах, що репрезентують різні стилі; визначення ролі стилів індивідуальних у загальному процесі стильової диференціації літературної мови, нормалізацію й кодифікацію літературних мов. Різні періоди в історії української літературної мови й відповідні літературно-писемні пам’ятки вимагають особливих методів аналізу, різного наукового інструментарію в описі досліджуваного історичного процесу. Порівняльно-історичний метод переважає при аналізі мовних пам’яток ХІ – ХVІІ ст. Лінгвостилістичні методи застосовуються при вивченні сучасної літературної мови. Наукова база історії української літературної мови потребує значної кількості словників як загальномовних, так і мови письменників словників. Історія української літературної мови як соціолінгвістична дисципліна ґрунтується на фактах соціології, історії, зокрема історії національної культури.

Києво-Могилянська академія – перший вищий навчальний заклад і визначний культурно-освітній центр в Україні в ХVІІ – ХVІІІ ст. Її роль в історії української мови величезна. Мовознавчі студії Києво-Могилянської академії (1632 – 1819 рр.) були спрямовані на піднесення престижу церковнослов’янської (слов’янської, слов’яно-руської, славенської) і української (за тодішньою термінологією – “руської”, “малоруської”, “козацької” та ін.) мов, а також на багатомовність, що полягала у викладенні навчальних курсів різними мовами, у вивченні кількох мов. Викладання в академії здійснювалося латинською, грецькою, польською, церковнослов’янською, тогочасною українською (книжною) літературними мовами. У різних формах вивчалися латинська, грецька, церковнослов’янська, польська, українська літературна мови, староєврейська, пізніше – німецька, французька; з початку ХVІІІ ст. вивчається російська мова.

Київський літопис – одна з найдавніших пам’яток історії та літератури Київської Русі, складова частина Іпатіївського списку. Є продовженням “Повісті временних літ” і попередником Галицько-Волинського літопису, охоплює події 1118 – 1200 рр.

Київське койне – спільна розмовна мова, яка утворилася в Києві, де здавна проживали представники різних українських та східнослов’янських племен (полян, деревлян, сіверян, кривичів, новгородських словен та ін.), унаслідок стирання різких відмінностей між племінними діалектами зазначених племен і створення на цій основі наддіалектної мови, яка лягла в основу давньоруської літературної мови.

Конфесійний стиль (від лат. confessio – визнання) – стильовий різновид української мови, який обслуговує релігійні потреби суспільства. Це стиль перекладної культової (Біблія, житія, апокрифи тощо) й оригінальної (проповіді, послання, тлумачення Святого Письма, молитви, складені священнослужителями української церкви) літератури.

Крехівський Апостол – визначна рукописна пам’ятка української мови ІІ половини ХVІ ст. (після 1563 р.). Знайдений у Крехівському монастирі на Львівщині, зберігається у ЛНБ ім. Стефаника НАН України. Пам’ятку виявив і подав про неї відомості Й.Боцян 1925 р., докладно описав І.Огієнко. Крехівський Апостол – анонімний творчий переклад (зі значними скороченнями або доповненнями тексту оригіналу) апостольських діянь та послань з Радзивіллівської Біблії 1563 р.

Кулішівка – український фонетичний правопис, застосований П.Кулішем у “Записках о Южной Руси” (т. 1, 1856) та в “Граматці” (1857), а потім використаний у журналі “Основа”, який видавали 1861 – 1862 рр. в Петербурзі В.Білозерський, М.Костомаров і П.Куліш.

Максимовичівка – історико-етимологічний правопис, опрацьований і теоретично обґрунтований М.Максимовичем у передмові до збірки “Малоросійські пісні” (1827, розділ “Зауваження до правопису й вимови слів”) та листі до Г.Квітки-Основ’яненка “Про правопис малоросійської мови” (1841). В основі М. – історико-етимологічна орфографія І.Котляревського з істотними додатками, спрямованими на те, щоб при збереженні існуючої форми слова створити певну можливість передавати на письмі діалектні особливості укр. мови.

Низький стиль – один з трьох традиційних стилів (“слогів”), що теоретично розроблялися й практично функціонували в Україні у ХVІІ – ХVІІІ ст. низький стиль передбачав емоційно нейтральний, простий виклад, присвячений буденним предметам і темам (сільськогосподарській праці, повсякденному побутові, сімейним стосункам, діловим зв’язкам), з використанням звичайних неприкрашених слів і мовних засобів. Метафори або зовсім не вживалися, або були нескладними. Цей стиль ґрунтувався переважно на живій народній мові, не тільки на її лексиці й фразеології, а й на особливостях фонетичної й граматичної будови. Книжно-традиційні засоби, як і в новій українській літературній мові, були стилістично маркованими і призначалися для урочисто-піднесеного або зниженого сатирично-гумористичного зображення. Низьким стилем писалися численні сатирично-гумористичні вірші-травестії, вірші-орації, вірш. оповідання, інтермедії, діалоги.

Норма мовна – сукупність мовних засобів, що відповідають системі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного спілкування у певний період розвитку мови і суспільства. Мовна норма – головна категорія культури мови, а також важливе поняття загальної теорії мови. Розрізняють єдино можливі, обов’язкові мовні норми, які відбивають характерні ознаки системи мови, і норми літературної мови.

В історії української літературної мови відбивається змагання літературних норм, властивих східній і західній писемно-літературним практикам (варіантам української літературної мови), витворення на спільному мовно-культурному ґрунті єдиних літературних норм української мови. Усталенню цих норм в укр. мові сприяла наукова і видавнича діяльність І.Огієнка. Програмним гаслом журналу “Рідна мова”, що його заснував і редагував протягом 1933 – 1939 рр. І.Огієнко у Варшаві, було твердження: “Для одного народу – одна літературна мова, один правопис”. Становленню мовної норми в українській пресі присвятив ґрунтовні дослідження М.Жовтобрюх. Питання літературної норми висвітлюються в збірнику „Культура слова”.

Пересопницьке Євангеліє – визначна рукописна пам’ятка староукраїнської мови та мистецтва ХVІ ст. Один з перших українських перекладачів канонічного тексту, здійснений 1556 – 1561 рр. Михайлом Василевичем із Сянока та архімандритом Пересопницького монастиря Григорієм у с. Двірці та м. Пересопниці на Волині (тепер село Рівне Рівненського р-ну Рівненської обл.). Написане на пергаменті пізнім уставом чорним чорнилом і циноброю (червоною фарбою). У рукописі є ще “дробне письмо”, яким виписані всі приписки, післямова тощо. Пам’ятка містить унікальний матеріал для вивчення історії української мови на всіх її рівнях та взаємодії народнорозмовних і книжних елементів в українській літературно-писемній мові ХVІ ст. У ній чітко проступають риси живої народної мови.

“ Повість временних літ” – визначна пам’ятка історіографії й літератури Київ. Русі, літописне зведення, складене у Києві на поч. ХІІ ст. Написана мовою, близької до живої народної з нашаруванням церковнослов’янських елементів. Стиль лаконічний, місцями урочистий. “Повість временних літ” наклала відбиток на все наступне літописання східних слов’ян. Рукопис другої редакції зберігається в Російській національній бібліотеці (С.-Петербург). Вільний переклад пам’ятки сучасною українською мовою здійснили В.Близнець, Л.Махновець, В.Яременко.

“Погодіна – Соболевського теорія” – умовна назва за прізвищами двох найбільш відомих авторів антинаукової теорії про російський етнічний характер населення Наддніпрянщини (зокрема, Києва й Київщини) за часів Київської Русі й неавтохтонність українського населення на цій території. Постала як новий етап боротьби російської шовіністичної науки з українським національним відродженням у ХІХ ст., коли передовою славістичною думкою було доведено самобутність укр. народу та його мови, що до цього трактувалася в Росії лише як наріччя російської.

“Проста мова” – примхливе поєднання церковнослов’янських і давньоруських книжних елементів з українізмами та полонізмами, які проникали через посередництво польської мови. Застосувалася в усіх жанрах літератури й ділового письменства другої половини ХVІ – ХVІІІ ст.

Середній стиль – один з трьох традиційних стилів (“слогів”), що теоретично розроблялися й практично функціонували в Україні у ХVІІ – ХVІІІ ст. Його властивості розкривалися в зіставленні з високим стилем і низьким стилем, отже, у трихотомічній класифікації він був ніби своєрідною проміжною ланкою. За теорією трьох стилів, середній стиль передбачав емоційно спокійний, помірно прикрашальний виклад, присвячений менш важливим предметам і темам, ніж у високому стилі. Слова й стилістичні фігури в ньому більш-менш прямо співвідносилися з реаліями і поняттями середнього рівня. З високого стилю запозичувалися т. зв. прикрашальні мовні засоби, з низького – прості, звичайні. Перевага надавалася частковим метафорам, не надто вишуканим судженням тощо. Середній стиль спирався на живу народну українську мову, особливо її лексику й фразеологію, менше – на її фонетичні й граматичні форми.

Скоропис – різновид письма давніх кириличних рукописів, що розвинувся з метою прискорення записів та економії часу в зв’язку з застосуванням писемності не тільки для потреб вищої культури, а й для задоволення практичних цілей. У східних слов’ян з’явився в ХІV ст. за панування уставу, але поширився разом з півуставом; у ХVІ – ХVІІІ ст. вже домінував у ділових записках.

Слов’яно-руська (слов’яноукраїнська) мова – церковнослов’янська мова, мова зі східнослов’янськими, українськими нашаруваннями у фонетиці, морфології й лексиці. Уживалася майже виключно в церковнослужбовій літературі, причому інша церковна література, розрахована “ для лепшаго вирозумленія люду христіанського посполитого”,писалася (або перекладалася) “простою мовою”.