Тема 7. Спеціальний суб’єкт злочину

План

1. Поняття спеціального суб’єкта злочину.

2. Види спеціальних суб’єктів злочину.

3. Кримінально-правове значення спеціального суб’єкту злочину.

 

Методичні рекомендації:

Починаючи викладення першого питання, слід виходити з того, що поняття спеціального суб'єкта злочину, яке існує у кримінальному праві, тісно пов'язане із поняттям загального суб'єкта злочину. У зв'язку з цим курсову роботу слід розпочати із визначення загального суб'єкта і проаналізувати його ознаки. Для цього потрібно звернутись до статей 18, 19 та 22 КК України, що містять визначення поняття загального суб'єкта і таких його юридичних ознак, як осудність та вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність.

Далі потрібно зупинитися на співвідношенні понять загального і спеціального суб'єктів злочину, виходячи з того, що спеціальний суб'єкт - це особа, яка крім осудності та досягнення віку, з якого може наставити кримінальна відповідальність, має додаткові спеціальні (особливі) ознаки, передбачені в статті Особливої частини для суб'єкта конкретного злочину. Важливо зазначити, що саме існування поняття спеціального суб’єкта зумовлене специфікою окремих видів злочинів, вчинення яких можливе лише у зв’язку з певною діяльністю людей, котрі виконують обов’язки, покладені на них законом. Тому ознаки, якими наділені спеціальні суб’єкти злочину, завжди передбачені в законі або прямо випливають з нього.

Далі необхідно назвати і охарактеризувати деякі ознаки спеціальних суб’єктів злочину. Для цього потрібно звернутися до Особливої частини КК і проаналізувати диспозиції статей закону (наприклад, ст. 111, ст. 117, ч. 2 ст. 120, ч. 1 ст. 131, ч. 2 ст. 157, ч. 1 ст. 271, ч. 1 ст. 276, ч. 1 ст. 286, ст. 288, ч. 1 та примітка 1 до ст. 364, ст. 375, ч. 1 ст. 385, ст. 401); визначити ті ознаки, які вказує (застосовує) законодавець, описуючи суб’єктів цих злочинів. При цьому також необхідно звернути увагу на засоби законодавчої техніки, які використовує законодавець при формулюванні норм зі спеціальними суб’єктами. Так, в одних випадках ознаки спеціального суб’єкта прямо закріплені в окремій статті закону, наприклад, у примітці 1 до ст. 364, ч. 2 ст. 401 відповідно визначені поняття службової особи та військовослужбовця. В інших нормах закону – ознаки спеціальних суб’єктів закріплені в основних складах злочинів (наприклад, ст. 111, ст. 117, ч. 1 ст. 286) або в кваліфікованих (ч. 2 ст. 120, ч. 2 ст. 157, ч. 2 ст. 191, ч. 2 ст. 312). Крім того, також необхідно дати коротку характеристику позитивної і негативної форм визначення ознак спеціального суб’єкта злочину. При цьому потрібно пам’ятати, що перша (позитивна) форма має місце там, де ознаки спеціального суб’єкта прямо вказані у законі (наприклад, ст. 207, ст. 210, ст. 275). При негативній (заперечній) формі, навпаки, ознаки спеціального суб’єкта закон прямо не називає – вони встановлюються шляхом виключення, наприклад ч. 1 ст. 134, ст. 138.

З’ясовуючи питання про види спеціальних суб’єктів, на підставі аналізу закону і спеціальної літератури необхідно визначити критерії, які використовуються в теорії при класифікації спеціальних суб’єктів, стисло викласти точки зору з цього приводу. Далі необхідно висвітлити значення класифікації спеціальних суб’єктів, показати, чому це є важливим для науки кримінального права і для судово-слідчої практики.

При характеристиці кримінально-правового значення спеціального суб’єкта потрібно пам’ятати, що законодавець, описуючи в статтях закону ознаки спеціального суб’єкта, визначає виключне коло осіб, які можуть бути притягнутими до кримінальної відповідальності у разі вчинення певного злочину. У зв’язку із цим необхідно показати місце і значення спеціального суб’єкта в системі елементів відповідного складу злочину, зупинитися на значенні спеціального суб’єкта для кваліфікації злочинів, для призначення покарання.

Теоретичні пропозиції і власні висновки доцільно проілюструвати кількома (3-4) прикладами із судової практики.

Основний та додатковий списки літератури:

Бурдін В.М. Кримінальна відповідальність за злочини, вчинені в стані сп’яніння. – К.: Атіка, 2005. – 160 с.

Устименко В. В. Специальный субъект преступления (понятие и виды). – Харьков, Из–во при ХГУ, 1989.

Осадчий В. Особливості суб’єкта в злочинах проти правоохоронної діяльності // Право України. – 2001. – № 2. – С. 108–111.

Х Х Х

Голубев В. Специальный субъект преступления // Сов. юстиция. – 1984. – № 12. – С. 78.

Дунаєвська Л. До питання про суб’єктів злочинів, скоєних при наданні медичної допомоги // Підприємництво, господарство і право. – 2001. – № 1. – С. 66– 68.

Каргатан Н. Визначення суб’єкта злочину // Вісник прокуратури. – 2000. – № 3. – С. 41–42.

 

ТЕМА 8. УМИСЕЛ ЯК ФОРМА ВИНИ

План

Поняття вини за кримінальним правом та її форми.

Прямий умисел. Його інтелектуальний і вольовий моменти.

Непрямий умисел. Його інтелектуальний і вольовий моменти.

Відмінність непрямого умислу від злочинної самовпевненості.

 

Методичні рекомендації:

Розгляд першого питання теми треба починати з визначення вини в Кримінальному Кодексі (ст. 23), потім слід розкрити її психологічний і соціальний зміст. Далі доцільно викласти сутність принципу суб’єктивного ставлення, розкрити відмінність його від принципу об’єктивного ставлення і на цій підставі показати значення вини за кримінальним правом. Тут також потрібно назвати критерії розподілу вини на форми і види, показати значення такого поділу, а потім, виходячи із тексту ст. 24 КК, дати визначення умислу, назвати його види.

Відповідь на друге питання рекомендується почати з визначення прямого умислу, а потім перейти до його докладної характеристики. При цьому необхідно розкрити інтелектуальний і вольовий моменти прямого умислу. Аналізуючи інтелектуальний момент, слід показати, що розуміється під поняттям усвідомлення суспільно небезпечного характеру свого діяння. Особливу увагу необхідно приділити питанню про особливості передбачення винним наслідків вчиненого суспільно небезпечного діяння. Характеризуючи вольовий момент прямого умислу, слід показати, що потрібно розуміти під “бажанням” настання суспільно небезпечних наслідків, і на конкретних прикладах із судової практики показати, в яких випадках можна говорити про наявність прямого умислу.

Після цього треба вказати на особливості змісту прямого умислу в злочинах із формальним складом. При цьому слід мати на увазі, що оскільки об’єктивна сторона формальних складів не включає в себе суспільно небезпечні наслідки, то, виходячи з цього, і психічне ставлення до них не може входити до змісту умислу. Стосовно таких складів воля винного може бути спрямована тільки на вчинення або невчинення ним суспільно небезпечного діяння (дії чи бездіяльності).

При відповіді на третє питання слід розкрити інтелектуальний і вольовий моменти непрямого умислу. Тут важливо показати, чим відрізняється непрямий умисел від прямого за характером передбачення винним суспільно небезпечних наслідків свого діяння. Характеризуючи вольовий момент непрямого умислу, слід показати, в чому виявляється свідоме припущення винним настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності і чим за вольовим моментом відрізняється непрямий умисел від прямого.

Особливу увагу слід приділити питанню про відмінність непрямого умислу від злочинної самовпевненості, враховуючи, що в юридичній літературі немає єдності поглядів з цього питання. Цю відмінність необхідно проводити як за інтелектуальним, так і за вольовим моментами, а також проілюструвати її прикладами із судової практики.

 

Основний та додатковий списки літератури:

Дагель П.С., Котов Д.П. Субъективная сторона преступления и ее установление. – Воронеж, Издательство ВГУ, 1974.

Злобин Г.А., Никифоров Г.С. Умысел и его формы. – М.: Юрид. лит., 1972.

Ломако В.А. Зміст умислу і його види: Текст лекції. – Харків: УкрЮА, 1991.

Филановский И.Г. Социально–психологическое отношение субъекта к преступлению. – Л.: Изд. Ленингр. ун–та, 1970.

Х Х Х

Картавцев В. Кримінально–правове значення наміру як ознаки суб’єктивної сторони злочину // Рад.право – 1988 – № 6 – с.61–63.

Рарог А.И. Субъективная сторона и квалификация преступлений. – М.: Профессиональное образование, 2002.

Селезнев М. Умысел как форма вины. // Российская юстиция. – 1997 – № 3 – с.11–12.