Класифікація та періодизація середньовічної літератури. 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Класифікація та періодизація середньовічної літератури.



Поділ європейської середньовічної літератури на періоди визначається етапами суспільного розвитку народів у цей час. Вирізняються такі періоди: 1) раннє Середньовіччя — період літератури розкладу родового ладу (від 5 століття до 8 століття); 2) зріле Середньовіччя — період літератури розвинутого феодалізму (від 9 до поч. 11 століття); 3) високе Середньовіччя (Середньовічний Ренессанс: 2 пол. 11 – поч. 13 ст.). Раннє Середньовіччя. Література цього періоду досить однорідна за своїм складом і складає єдине ціле. За жанром це архаїчний (міфологічний) та героїчний епос, що представлені поетичними пам'ятками кельтів (давньоірландські сказання), скандинавів («Старша Едда», саги, поезія скальдів), а також англосаксів («Беовульф»). Архаїчний епос позначає добу переходу від міфологічного до історичного світосприйняття, від міфу до епосу. Проте йому ще притаманні численні казково-міфічні риси. Герой архаїчних епічних творів поєднує в собі риси богатиря та чаклуна, які споріднюють його з першопредком. Окремо існувала література латинською мовою, переважно християнського характеру (Аврелій Августин). Зріле Середньовіччя. Починає формуватись феодальна державність. У цю добу література стає більш диференційованою. Національні літератури ще не сформовані, межі між ними практично відсутні. Приблизно до 13 століття чітко виформовується три особливих літературних потоків, що розвиваються паралельно: релігійна література, народна література (класичний епос) та феодально-лицарська література (куртуазна поезія і епос). Ці напрями не були ізольовані, між ними завжди зберігався зв'язок і виникали складні проміжні утворення. Хоч вони й мали протилежний характер, їхні закони, форми і шляхи розвитку своєрідні. З 13 століття в Європі швидко починає розвиватися ще один напрям: міська література. Релігійна література, Класичний епос («Пісня про Нібелунгів», «Пісня про Роланда», «Пісня про мого Сіда», «Слово о полку Ігоревім»), Лицарська література, Міська література. Перед-Ренесанс. Це творчість Данте Аліг’єрі (1265—1321), автора «Нового життя» та «Божественної комедії». У світобаченні, політичних та моральних поглядах, естетиці Данте тісно переплелись середньовічні та ренесансні елементи. Те ж стосується англійського письменника Джефрі Чосера (1340—1400), автора «Кентерберійських оповідань» та ще одного італійця — Джованні Боккаччо (1313—1375), що створив «Декамерон». Твори цих письменників, повторюючи всі наявні моделі оповідання історій, стали жанровим підсумком середньовічної літератури, водночас відкриваючи нові, гуманістичні обрії для подальшого руху культури.

Література раннього Середньовіччя.

Раннє Середньовіччя - період європейської історії, що почався після падіння Західної Римської імперії. Тривав близько п'яти століть, приблизно між 500 та 1000 роками. Література раннього Середньовіччя була представлена клерикальною літературою (від лат. — церковною) та архаїчним епосом. Клерикальна література посідала чільне місце, тому що головну ідеологічну роль у суспільстві відігравала церква. Вона була представлена різними жанрами. Життя святих — короткі розповіді про життя, благочестиві подвиги та страждання людей, канонізованих християнською церквою, іноді їх називали агіографією (від грецьк.: святий і пишу). Джерелом житій стали сказання про християнських мучеників у Римській імперії та тексти Біблії, а також апокрифи (від грецьк.: таємничий, заповітний) — неканонізовані, тобто не визнані церквою релігійні тексти, перекази тощо. Усі вони, як правило, складалися за однією схемою: народження святого в заможній родині (мирська принада — користуватися благами безжурного життя), раннє чернецтво (добровільне позбавлення всіх спокус), мученицькі подвиги, страждання, смерть, дива біля труни святого і, нарешті, похвальне слово на його адресу. Патерик — різновид житія, збірка повчальних оповідань про життя християнських самітників і ченців Близького Сходу та Італії III—VII ст., які прославилися своїм благочестям або стражданням за християнську віру. Виділяли Синайський, Єгипетський, Скитський, Римський, Ієрусалимський патерики. Видіння — бачення ясновидцем того, що відбувається після смерті. Вони і приваблювали, і відстрашували, оскільки могли бути і знаками благодаті, і знаками спокуси. Легенда (від. лат. «те, що потрібно прочитати») — різні оповідання релігійного змісту, притчі про тварин, різні культові предмети тощо. Зміст значної частини легенд складався з біблійних сюжетів, взятих із Старого та Нового Заповітів. Мета їх — виховувати у людей християнську мораль. Сповідь. Ця назва походить від християнського обряду церковного таїнства — сповіді — покаяння, під час якого віруючі відкривали священику свої думки і помисли, ділилися найінтимнішим для очищення душі від гріхів. У добу раннього Середньовіччя заявив про себе архаїчний епос, перші ознаки якого виникли у найдавніші часи в різних народів. Він побутував в усній формі і був представлений героїчною епопеєю та піснею патріотичного змісту з історичною основою, яка виконувалася народними співцями, як правило, під акомпанемент національного музичного інструменту.

Література зрілого Середньовіччя.

У цю добу література стає більш диференційованою, що ускладнює її порівняльно-історичний опис. Оскільки національні літератури ще не сформовані, межі між ними практично відсутні, то розподіл літератури цього періоду здійснюється за вищезгаданими жанровими і типологічними ознаками. Приблизно до 13 століття чітко виформовується три особливих літературних потоків, що розвиваються паралельно: релігійна література, народна література (класичний епос) та феодально-лицарська література (куртуазна поезія і епос). Ці напрями не були ізольовані, між ними завжди зберігався зв'язок і виникали складні проміжні утворення. Хоч вони й мали протилежний характер, їхні закони, форми і шляхи розвитку своєрідні. З 13 століття в Європі швидко починає розвиватися ще один напрям: міська література. Література релігійного спрямування через писання Отців Церкви прокладає місток від античності до середніх віків. До жанрів християнської літератури цього часу відносять екзегетику (тлумачення і коментарі до Святого Письма), богослужбову літературу, літературу для мирян (псалтир, перекази біблійних сюжетів, часовники тощо), літописи (які створювалися в монастирях як хроніка, насамперед, церковної історії), схоластичні трактати, дидактичні твори, видіння. Найпопулярнішим жанром Середньовіччя були житія святих (агіографія) та розповіді про їхні чудеса. Класичний героїчний епос («Пісня про Нібелунгів», «Пісня про Роланда», «Пісня про мого Сіда», «Слово о полку Ігоревім») відбиває народну точку зору на важливі для національної історії події, що відбуваються в «епічну» добу. Формування лицарської літератури пов'язане з відкриттям індивідуальності, початком руху від типологічно-символічного нехтування окремою особистістю до спроб розкрити її внутрішній світ. Суворий воїн більш ранніх епох перетворюється на вишуканого лицаря, література про якого переключає увагу з його злитності з народом до суто індивідуальних проявів — кохання (куртуазна поезія) та особистих подвигів (лицарський роман). Міська література на противагу захопленню військовою звитягою та куртуазною галантністю лицарів або аскетизмом святих, понад усе цінує розважливість, кмітливість, здоровий глузд, спритність та сміх — у всіх його проявах («Роман про Лиса», Франсуа Війон).Міська література відзначається дидактизмом, повчальністю. В ній відбилась твереза розсудливість, практицизм, життєва стійкість городян. Широко використовуючи засоби гумору та сатири, вона вчить, висміює, викриває. Стиль цієї літератури відповідає потягу до реалістичного зображення дійсності.

Релігійна література.

Література релігійного спрямування через писання Отців Церкви прокладає місток від античності до середніх віків. До жанрів християнської літератури цього часу відносять екзегетику (тлумачення і коментарі до Святого Письма), богослужбову літературу, літературу для мирян (псалтир, перекази біблійних сюжетів, часовники тощо), літописи (які створювалися в монастирях як хроніка, насамперед, церковної історії), схоластичні трактати, дидактичні твори, видіння. Найпопулярнішим жанром Середньовіччя були житія святих (агіографія) та розповіді про їхні чудеса. Екзегетика — розділ богослов'я, що займається тлумаченням біблійних текстів, роз'ясненням суті старозавітних і новозавітних символічних оповідей, змісту "важких місць святого письма" доказами божественного походження і абсолютної істинності Біблії.

Архаїчний епос.

Західноєвропейський героїчний архаїчний епос був представлений такими зразками: англосаксонським — «Пісня про Беовульфа»; кельтським — розповіді про Кухуліна; скандинавським — пісні «Едди». «Пісня про Беовульфа». Героїчний архаїчний епос мав загальнонародні і загально епічні риси: протиставлення героя і ворога, різні види описів, елементи міфологізації, своєрідні повтори, розгорнутий діалог, кінцівки, систему художніх засобів, гіперболізацію, постійні епітети, урочистий стиль, широту охоплення подій у часі, просторі, повноті зображення, розвинуту зовнішню сюжетність та драматизм, оскільки описувалися битви, поєдинки. Герой архаїчного епосу – богатир, втілення найкращих рис народного характеру. Він вирізнявся надзвичайною силою, хоробрістю, причому завжди перемагав, боровся за незалежність рідної землі і свого народу Важливою формою англосаксонської поезії була епічна пісня, в якій розповідалося про один, найбільш важливий епізод з життя героя, доля якого в цілому була відома слухачам. Від найдавніших гімнів епічна пісня успадкувала піднесення, захоплення, прагнення нагромаджувати синоніми й описові вирази. Кельтський епос складається зі скел (їх ще називають кельтськими сагами). З одного боку, термін «сага» більш відомий читацькій Європі, а з іншого — і скелі й саги у перекладі означають «сказання», «розповідь». Створювали і зберігали пісні та скелі (великі прозові твори з поетичними вставками епічного характеру) філіди. Одночасно з ними пісенно-поетичною творчістю займалися барди. Це слово прижилося у нас і означає автора пісень, який сам виконує їх. Виділяють два цикли кельтського епосу: уладський (від назви племені уладів, що мешкали на території сучасного Ольстера), або північний, ольстерський; цикл Фінна (названий іменем напівлегендарного вожака феніїв — особливої військової організації, не залежної від королівської влади, яка діяла на всій території Ірландії, крім Ольстера), або південний. Ісландські саги. Основні пам’ятки давньоісландської художньої літератури поділяються на три групи: пісні «Едди», поезія скальдів та прозаїчні саги. «Еддою» називається збірка пісень, частково міфологічного і морально-повчального (дидактичного), а частково — героїчного змісту. Слово «Едда» означало «прабабуся», тобто вісниця певної давнини. Значення його не досліджено. Одні вважають еддою назву хутора, на якому жив і збирав матеріали для своєї книги автор, інші — поезію. «Старша Едда» — це 19 героїчних пісень, найбільш популярними з яких є три пісні про Xельги. «Мала Едда» складалась з шести пісень міфологічного характеру, які містили розповіді про богів і навчали життєвої мудрості. Найбільш значною стала пісня «Сни Бальдри». Поезія скальдів занепала наприкінці XHT ст. На той час у скандинавських землях, особливо в Ісландії, розквітала проза — національна історіографія й сага. Таким чином, найкращі сказання середньовічної Європи набули загальнолюдського значення і стали основою для багатьох творів світового мистецтва як вічні сюжети пошуку краси й істини, вірність і великого кохання, боротьби за незалежність.

Класичний епос.

Класичний героїчний епос («Пісня про Нібелунгів», «Пісня про Роланда», «Пісня про мого Сіда», «Слово о полку Ігоревім») відбиває народну точку зору на важливі для національної історії події, що відбуваються в «епічну» добу. У порівнянні з архаїчним епосом вони більш наближені до історичної достовірності, вага казково-міфологічних елементів у них знижується, на перший план виходить розробка суспільно-значущих тем (патріотизм, вірність королю, засудження феодального розбрату), а героями стають ідеальні воїни. Народна поезія, що тісно пов'язана з класичним епосом, досягає свого апогею у жанрі балади (15 століття). Для героїчного класичного епосу були властиві такі типові ознаки: а) відображення зростання національної самосвідомості, пов’язаної із захистом рідної землі; б) використання історичних подій, імен відомих осіб з відповідним елементом міфологізації; в) розкриття конфлікту — зіткнення з ворогами, яке закінчувалося перемогою епічного героя. Навіть тоді, коли він гинув, за ним залишалася моральна перемога; г) наділення епічного героя богатирськими рисами: мужністю, силою, прагненням боротися з ворогами за інтереси свого етнічного угрупування чи держави. Він нехтував смертю, завжди був готовий поступитися головним задля виконання свого обов’язку. Розкриття образу відбувалося переважно (а іноді й виключно) у вчинках. Типовим було соціальне походження і статус героя — рівень знатності і заможності. Людські якості надавалися в ідеалізованій формі, герой втілював ідеальні поняття народу про красу фізичну й моральну, про етику поведінки. Він і його подвиги завжди були в центрі уваги розповіді про минулі події; д) змалювання ворога в образі гідного супротивника, який переважав в декілька разів чисельністю свого війська військо епічного героя; є) надання великого значення зброї, зокрема мечу, опису битви, що ставало кульмінацією твору і поєднувало в собі всі його сюжетні лінії; ж) зображення смерті і почуття скорботи, філософських роздумів з приводу зображений подій.

Лицарська лірика.

Лицарська лірика народилася у Провансі як вияв зайвої життєрадісності, але разом з тим — як складне, вимогливе мистецтво, далеке від наївної безпосередності народної пісні. Провансальських поетів називали трубадурами (від «прованс» — віршувати, знаходити). Ця назва відповідала будь-якому поету, незалежно від жанру та характеру його творчості. Це були різні за суспільним станом люди: серед них зустрічаємо королів, сюзеренів, лицарів, ремісників і ченців. Цікаво, що складали вірші і жінки (відомо 460 імен трубадурів), з них 30 — жіночі імена). Провідною темою поезії трубадурів було кохання до панни свого серця. Любовній ліриці трубадурів була притаманна ідеалізація. Середні віки в сяйві земної краси вбачали відблиск краси небесної. Тому поети, оспівуючи земну красу куртуазної жінки, згадували обов’язково про янголів і небеса, таким чином наближаючи ідеал жінки до сонму янголів, проголосивши куртуазне кохання священним, поставивши його по той бік гріха. Любов стала певною наукою, знання її прав і законів були обов’язковими для закоханого, тим більше для трубадура, який писав вірші. Таким чином, володаркою куртуазної поезії стала любов, а її супутницею — Прекрасна Дама. Вона посідала в поезії трубадурів таке місце, як у релігійній поезії Середніх віків Мадонна. Тільки Мадонна знаходилась в недоступних небесах кохання. Шануючи Даму як божество, поет у той же час був вірний їй, служив як васал своєму сюзерену, а Дама, зі свого боку, «покровительствувала» трубадуру, захищала його і нагороджувала традиційними подарунками (каблучкою, стрічкою або ритуальним поцілунком). Характерною рисою любовної лірики трубадурів було її жанрове різноманіття. Жанри куртуазної лірики створювалися відповідно до лицарського ритуалу освідчення в коханні. Серед них були такі види. Канцона (від італ. canzone — пісня) — любовна пісня, обмежена інтимними або релігійними темами, відрізнялася вишуканістю і складною будовою строф, що об’єднувало вірші різної довжини. Сирвента (прованс. sirventes) — вірш на політичну або громадську тему, який містив особисті виступи поета проти його ворогів. Альба (від прованс. alba — світанок) — пісня, яка змальовувала розлучення закоханих уранці, після таємного побачення, нерідко набувала форми діалогу. Пасторела (від лат. pastorates — пастуший) — лірична пісня, яка зображувала зустріч лицаря з пастушкою та їхню суперечку, у якій лицар часто зазнавав поразки. Тенсона (суперечка) — віршований діалог двох поетів, який був диспутом на інтимні, поетичні або філософські теми. Балада — танцювальна пісня, яка супроводжувалася приспівом. Плач — пісня — туга поета, викликана смертю знатного сеньйора або близької йому людини. Провансальська лірика вплинула на розвиток європейської ліричної поезії в цілому. Саме вона створила ті поетичні форми, мотиви, образи і стиль, які визначили розвиток всієї подальшої європейської лірики до середини XIX ст.

Лицарський роман.

Лицарський роман – розповідний жанр європейської середньовічної літератури, переважно віршований (вперше застосованим в англо-нормандських хроніках). Називається також «куртуазний роман». Лицарський роман в цілому знаменує початок усвідомленого художнього вимислу та індивідуальної творчості. Він становить вершину середньовічної оповідної літератури. Це велика оповідь фантастичного характеру про надзвичайні пригоди, героїчні подвиги і кохання. Особливості лицарського роману: 1) Наявність любовної тематики 2) велика кількість авантюр (пригод) і прагнення лицаря прославитися (герой іде на подвиг заради власних інтересів) 3) наявність фантастики (фантастичні герої, фантастичні елемент сюжету, гіперболізація) Акцент переміщається у внутрішній світ. Це крок до індивідуалізації героя. Три цикли лицарського роману: 1) античний 2) бретонський 3) візантійський. 1) Романи античного циклу базуються на сюжетах з античної міфології, літератури, історії (в сюжеті і ідея любові і ідея пригод). Зберігаються імена героїв, деякі повороти сюжетів, але мотивація дій героїв відповідає вже середньовічній лицарській трагедії, історичні реалії зникають. Герої набувають рис середньовічних героїв. 2) Бретонський цикл романів – найчисельніший. Джерело – кельтський фольклор. Тут є фантастика, героїчні подвиги, мотиви кохання. Кельтські народні сказання дають чудову сюжетну першооснову, бо в них присутні і еротика і фантастика. Чотири групи бретонських лицарського роману- Бретонські ле (короткі віршовані оповідання – перші обробки кельтських оповідань) - Романи про Трістана та Ізольду (прототипи з’являються біля 1150р., але не дійшов до нашого часу. 2 версії роману – жонглерська і куртуазна). - Романи круглого столу (романи про лицарів короля Артура) – в сучасному світі круглий стіл – обговорення проблем. - Романи про Святий Грааль . 3) Східно-візантійський цикл романів («Тисяча і одна ніч». про злидні, нещастя, проблема мінливості фортуни. Між коханими є різні перепони (релігійні, соціальні). Романи цього циклу є менші за обсягом)

Міська література.

Міська література на противагу захопленню військовою звитягою та куртуазною галантністю лицарів або аскетизмом святих, понад усе цінує розважливість, кмітливість, здоровий глузд, спритність та сміх — у всіх його проявах («Роман про Лиса», Франсуа Війон) Міські поети оспівували працьовитість, практичну кмітливість, хитромудрість і лукавство ремісників і торговців. Найбільш популярним жанром міської літератури була віршована новела, байка чи жарт. Поширеними літературними жанрами стали віршовані новели, байки, жарти (фабліо у Франції, шванки у Німеччині). Їм властиві сатира, сарказм, яскрава образність. У них засуджувалася ненаситність духовенства, безплідність схоластичної премудрості, невігластво феодалів, що стояли на шляху тверезого і практичного погляду на світ, який формувався у міських жителів. Фабліо та шванки створили новий тип героя, що може знайти вихід із будь-якої ситуації, дякуючи природному розуму та здібностям. Усім названим жанрам були притаманні реалістичні риси, сатиричної загостреності, трохи грубуватий гумор. Вони висміювали грубість і неуцтво феодалів, їх жадібність і віроломство. Широкого поширення набув ще один твір середньовічної літератури - «Роман про троянду», який складається з двох різнорідних і різночасних частин. У першій частині в ньому у вигляді дійових осіб виступають різні людські якості: розум, лицемірство. Друга частина роману носить сатиричний характер і рішуче обрушується на федально-церковні порядки, стверджуючи необхідність загальної рівності. Улюбленим фольклорним жанром став міський сатиричний епос. У його основі були казки, що зародилися у період раннього Середньовіччя. Досить поширеним був «Роман про Лиса», у якому винахідливий та сміливий лис Ренар (образ розумного та практичного городянина) перемагає тупого та кровожерного Вовка Ізенгрі-на, сильного та дурного ведмедя Брена. Це образи лицаря та феодала. Роман з´явився у Франції, він був перекладений німецькою, англійською, італійською та іншими мовами. На сюжети «Романа про Лиса» створювалися скульптурні зображення в соборах Отена, Бурже та ін. Іншим напрямком міської культури Середньовіччя було карнавально - сміхове театральне мистецтво. Сміхова культура панувала в карнавалі, у творчості народних бродячих акторів, жонглерів, акробатів, співаків. Особливим проявом народної культури періоду Середньовіччя, синтезом обрядово-видовищних форм став карнавал — масове народне гуляння з вуличною процесією, маскарадом і розвагами. Носіями карнавального свята були мандрівні актори — гістріони. У Франції їх називали жонглерами, у Німеччині — шпільманами, в Іспанії — хугларами. Вони були носіями художнього слова для неосвічених людей, провідниками колективної пам´яті народу. Сміховий початок в народній культурі не могло знайти відгуків у церковно-феодальної культури, яка протиставила йому «святу скорботу». Церква вчила, що сміх і веселощі розтліває душу і притаманне лише нечисту силу. В очах церковників скоморохи служили бісовій славі. : Сміхова культура (легалізація сміху поза канонами; виконання святів дурнів; Апологія – твір на захист свята дурнів, блазнування хоч раз на рік; мова близька до народної говірки – дидактизм – повчання). Тваринний епос (поеми сатиричного або алегоричного епосу; роман про Лиса – поема із 30 епізодів; єдність не сюжетна, бачимо лише маски, головний конфлікт незавершений).

Народна література.

Придворна поезія, чи поезія мінезингерів, спочатку складала єдине ціле з народною поезією. З проникненням у неї чужого змісту і штучності форм як в етиці, так і в ліриці поступово все більше відрізнялася виявом особистої волі і творчості поета, на зміну традиціям, що переважали в народній поезії; нівелювання поетичного таланту, доки, збільшуючи штучність форми, не викликала повне відчуження між придворною поезією, з одного боку, і народною — з іншого. Упродовж усього Середньовіччя паралельно зі становою лицарською і міською поезією продовжувала розвиватися і народна пісня, яка збереглася виключно в усній традиції. Вона відрізнялася простотою і безпосередньою людяністю, була загальнонародним надбанням. У репертуарі давньої народної пісні особливо важливе місце посідали так звані балади (balar — танцювати). Це слово походить з романських мов і в буквальному перекладі означає «танцювальна пісня». Балада мала свої композиційні особливості: розповідь була сконцентрована навколо декількох драматичних подій, діалогічних сцен. Вона зразу вводила в дію, починалася і закінчувалася типовими формулами, строфи поєднувалися паралелізмом, повтором і підхватом. Типова баладна строфа складалася з 4 віршів, які мали по 4 наголоси у непарних віршах і по 3 (4) в парних з перехресними римами. Драматично напружений сюжет, фантастика, героїчні або нереальні образи, колоритність малюнка, емоційна наснага, напруженість розповіді, концентрація уваги на кульмінаційних моментах, використання діалогу, ліричність, героїка, застосування різноманітних форм повтору, який підсилював драматизм ситуації, а також недомовленість, яка надавала баладам загадковості, — ось неповний перелік типових рис народної балади. Наявність у деяких баладах приспіву свідчила про їх хорове виконання. Особливо поширені були балади в англійців, німців, скандинавських народів. До давніх народних балад належали пісні, пов’язані з сюжетами героїчного епосу. Xронологічні рамки жанру в народній поезії досить умовні, їх уточнити дуже важко, оскільки документальні докази майже відсутні. Записи англійських балад збереглися з XІІІ ст., датських — з XІV ст. Найстаріший рукописний збірник англійських народних балад належить до 1650 року, його поклав в основу свого видання Томас Персі. Найпопулярнішим серед англійських балад став цикл про славетного Робіна Гуда часів Англії XІ — XІІ ст. В образ шляхетного розбійника англійський народ вкладав соціальні симпатії й антипатії, свій протест проти феодального гніту.





Последнее изменение этой страницы: 2016-09-13; просмотров: 890; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.204.189.2 (0.012 с.)