Франческо Петрарка. Сонети, канцони, мадригали.

Франческо Петрарка посів важливе місце в італійській та європейській літературі Відродження як засновник гуманізму, перший теоретик і поет. Він заклав основи класичної філології, виступив неперевершеним майстром жанру сонету. Народився Франческо Петрарка 20 липня 1304 року в родині флорентійського нотаріуса П’єтро ді Паренцо ді Гардзо, якого прозвали Петракко, і Елітти Каніждані. Коли Франческо став дорослим, то заради звучання латинізував прізвище батька і став називатися Петраркою. З дитячих років хлопець виховувався в атмосфері політичних і культурних інтересів оточення свого батька, який дуже хотів бачити сина юристом. Тому, незважаючи на особистісні уподобання сина, наполіг на подальшому навчанні на юридичному факультеті спочатку в Монпельє (Франція) (1316—1320 рр.), а згодом — в Болоньї (Італія) (1320—1326 рр.). Одного разу батько дуже розгнівався на сина за те, що той надав перевагу літературі, і кинув його улюблені книжки Вергілія і Цицерона у піч. Той так істерично заплакав, що батько змушений був власноруч виймати книги з полум’я. Під час перебування в Болонському університеті Франческо зав’язав дружбу з Джакомо Колонна. Будучи студентом, Петрарка став вивчати не «пандекти», а божественні творіння Цицерона і Вергілія. Болонський університет мав сильні літературні традиції. Тут жив і працював Гвідо Гвінічеллі, про якого Данте сказав: «Мій батько і батько моїх побратимів, кращих, ніж я, які завжди співали солодкі і ніжні пісні любові»; тут навчався Данте, співець Беатріче. Петрарці виповнилося двадцять два роки, коли він втратив батька, а згодом і матір. Залишившись без засобів до існування, не відчуваючи інтересу до юридичної практики, він обрав звичайний для освіченої людини того часу шлях: прийняв духовний сан капелана, отримав церковний приход, хоча більше цікавився світським життям, ніж церковним. Це надало йому можливість користуватися всіма перевагами сану, не вимагаючи виконання усіх церковних зобов’язань, а також займатися улюбленою справою — літературною творчістю та наукою. Життя поета умовно поділяють на такі періоди: а) Авіньйонський період (1327—1337 рр.), коли він жив у Джакомо Колонни, вивчав і розшукував античних класиків, здійснив подорож до Парижу, підготував наукове видання «Декад» Тіта Лівія, здійснив у квітні 1336 року сходження на гору Мон-Ванту. Перейшов на службу до брата Джакоми кардинала Джован- ні Колонна. З метою краще пізнати людей і світ, здійснив подорож по Франції, Фландрії, Брабанту, Ренанії, наприкінці 1336 побував у Римі, який полюбив назавжди. Б) Воклюзький період (1337—1341 рр.), коли придбав за 15 миль від Авіньйона маєток — невеличкий будиночок. Це місце на багато років стане його притулком для роздумів та поезії. «У цій тьмяній долині я збираю навкруги себе з різних міст і часів усіх моїх друзів, теперішніх і минулих, — навіть тих, хто помер багато століть до мене, — я думаю про їхні вчинки і долі, про мораль і життя, про красномовство і розум, і набагато більше хочеться розмовляти з ними, ніж з людьми, які втішають себе ілюзією, що вони живі», — писав Петрарка. в) Пермський період (1343—1345 рр.)Етика поета глибоко християнська: він засудив гріхи, закликав до добра, покори Богові та морального вдосконалення. Водночас висловлював і зовсім нові думки, які зробили його першим гуманістом Європи. Поет прагнув земного щастя, задоволення собою та людьми. Його ідеалом було вічне життя, наповнене радістю творчої праці. У одному з листів він писав: «Я не змарнував несвідомо жодного дня. Серед клопотів, занять, бездіяльності й утіх я говорив сам собі: на жаль, ось знову втрачений день, який минає і якого мені ніхто ніколи не віддасть». Ідеал Петрарки — активна творча особистість з чіткою позицією борця зі злом, яка не уникала політичної діяльності. Сам він все життя боровся за єдність Італії. Як поет, заглиблювався у власну душу, прагнув удосконалити себе настільки, щоб з власних почуттів відтворити естетичний ідеал для читача. Він увесь віддавався чарам краси і кохання, які вважав чи не найбільшими цінностями у житті. Ідеал діяльності особистості шукав в античності. Франческо Петрарка не любив століття, в якому жив. Петрарка одним із перших став збирати рукописи античного світу, досліджувати і пропагувати їх, оскільки середньовічна церква намагалася знищити їх як вияв язичництва. Він засвоїв не лише мову і склад, але й думки давніх авторів. В античності поет намагався знайти основу націоналізму, культу земного життя і людської особистості, намагався перебудувати життя на античний лад, але разом з тим не зміг побороти в собі аскетичний світогляд і забобони середньовіччя. Тому його творчість — це протиріччя. В ній він намагався поєднувати елементи феодально-церковної і буржуазно-гуманістичної культури, обирав між старою і новою мораллю, між чуттєвою любов’ю і усвідомленням її гріховності. Йому вдалося знайти втрачені листи і промови Цицерона, хроніки Плінія, твори Квінтіліана. Петрарка перший переклав італійською мовою епос Гомера і твори Платона. В античності його перш за все захоплював інтерес до людини, її земного життя, яке він протиставляв аскетичному ідеалу Середньовіччя. Головний твір поета — «Канцоньєре» («Книга пісень»), яка містить близько 400 різноманітних віршів. Серед них 317 сонетів, 29 канцон, 9 секстін, 7 балад, 4 мадригали. Вірші дорівнюються числом до кількості днів у році (1+ 365). Книга поділена на дві частини: «За життя донни Лаури» (вірші написані в період з 1327 по 1348 рік) і «На смерть донни Лаури» (після 1348 рік). Лаура ніколи не покидала поета: то з’являлася уві сні, то під час роботи, коли він сидів, схиливши голову над книгами. Тільки після смерті вона освідчилась йому в коханні, переконала, що любила завжди і любитиме вічно. Раніше Лаура не могла зізнатися в почуттях, бо вони обоє були молоді, вона мала оберігати свою і його цнотливість в ім’я порятунку їхніх душ. Любов до Лаури палала в серці Петрарки все життя і ніколи не згасала, незважаючи на те, що їй ніколи не було суджено засяяти яскравим полум’ям. Він оспівував її 21 рік за життя і 26 після смерті. Незважаючи на назву, канцон у збірці не так вже й багато — 29, найбільше сонетів. Канцона — пісенна форма, яка мала довільне число строф; число рядків не було суворо закріпленим і не зберігалося протягом вірша, повторюючи певну музичну мелодію. Сонет складався з 14 рядків, поділених на дві частини. Перша — октава, восьмивірш, який містив два катрени. Друга — секстет, шестивірш, який складався з двох терцетів. Число рим — чотири чи п’ять, порядок римування для катрена — abba, abba, а для терцета — cdc, cdc або dcd, dcd. Для італійського сонету не властивими були напружений драматизм, ідеалізація жінки, піднесення її до небесного божества, відсутність гострого конфлікту, стійка система римування. Секстіна — найбільш сувора форма. Вона складалася з шести строф, мала по шість неримованих рядків, кінцеві слова яких чергувалися у суворо визначеному порядку, переходячи із строфи в строфу. Секстіна завершувалася тривіршем, у якому всі шість ключових слів повторювалися знову. Мадригал — найбільш вишукана і стисла форма, яка складалася зі строф по два — три рядки, часто являла ідилічну сценку. Поет ретельно працював над збіркою творів, про що свідчить те, що за одним джерелом дев’ять, а за іншим — сім разів звертався до її редагування, перекомпановував її склад, переробляв: усував незрозуміле і подвійне тлумачення слів, досягав більшої мелодійності, змістовної та образної точності, велику увагу приділяв ритміко-синтаксичній фразі, в якій окреме слово ставало непомітним. Головна тема віршів — тема кохання до Лаури де Сад. Основні мотиви — кохання і смерть, незворотність людської долі, відчай і радість. Разом з тим, була описана не просто історія кохання, а зображений шлях людини до удосконалення. Петрарка сприймав Лауру як реальну земну жінку, усвідомлюючи гріховність свого почуття. На той час, коли він зустрівся з нею (а це відбулося 6 квітня 1327 року напередодні Великодня), вона вже була одружена з Гюго де Садом. Лаура ніколи не розмовляла з поетом і навіть не знала про його платонічне кохання до неї. Відомостей про неї до нас дійшло мало, проте достеменно відомо, що вона була гарною дружиною і матір’ю одинадцяти дітей. Народилась Лаура у місті Авіньйоні 1308 року в родині кавалера Одіберта Синдіка, у 1325-му вийшла заміж. Коли Петрарка зустрівся з нею, йому було 23 роки, а їй 18. Поет першим відчув пристрасть, яка згодом зробила безсмертним його ім’я. Привселюдне зізнання людини духовного звання перед усім світом у своїй пристрасті, що сприймалася як виклик тогочасним умовам, не зупинили Петрарку. Більшість дослідників творчості Петрарки вважали Лауру нереальною жінкою, вигадкою поета. Крім того, Боккаччо, який був добре знайомий з Петраркою, писав наступне: «Я певен, що Лауру треба розуміти алегорично, як лавровий вінок, яким Петрарка пізніше був увінчаний». У віршах Петрарки не було жодного натяку не лише на взаємне почуття до нього, а навіть на близьке знайомство з коханою. Сонети Петрарки перегукувалися з лірикою трубадурів.

Італійська новела.

Новела з'явилася в 14-16 ст. в Італії, хоча корені її сягають стародавніх літератур Заходу й Сходу. В епоху Відродження новела — була невеличким оповіданням, нерідко з гумористичним чи сатиричним забарвленням, що передавало «новини дня» (звідси назва жанру). «Декамерон» Дж. Бокаччо є характерним циклом новел тієї доби. Не без впливу Бокаччо з'являється збірник новел Маргарити Наваррської «Гептамерон» (1558). Новелі цієї доби була притаманна динамічна інтрига та гостра несподівана розв’язка. В основі сюжету лежав анекдот. Через Італію новела проникає в інші літератури Європи, однак розуміння жанру в кожній з них набуває національно-самобутнього характеру. У Франції цей жанр (la nouvelle), окрім традиційного для італійського жанрового «контексту» змісту, використовується для визначення взагалі відносно коротких прозаїчних творів (приблизний обсяг оповідання або короткої повісті), в Англії новелами (novels) стануть називати реалістичні побутові романи і т. п. У слов’янські літератури жанр новели, в основному боккаччівського зразка, проникає порівняно пізно, лише в XIX столітті (хоча окремі твори з ознаками новели мали місце й раніше), а свій розквіт переживає на початку XX століття. Предмет зображення новелістичного жанру по-різному оцінювався його дослідниками, що пояснюється рухомістю жанрових ознак, за якими в різні епохи той чи інший твір відносили до певного жанрового типу.

Класичний сонет.

Класичний сонет складається з - двох катренів (чотиривіршів) і двох Терцет (тривіршів) з певної схемою римування. Особливу популярність сонет знаходить в епоху Ренесансу, коли, власне, і складається канон цього жанру. Серед поетів, що зробили вплив на становлення сонета, і Петрарка, і Ронсар, і Шекспір. До XIV століття сонет мав уже вікову традицію, але вважався порівняно новою формою. У XIII столітті на півдні Франції в Провансі рицарська лірика набуває найбільш зрілу і закінчену форму. Складне і вимогливе мистецтво, лицарська лірика Провансу народилася як спадщина античного епікуреїзму і життєрадісності наступаючого нового часу. З середини XII століття часті поїздки трубадурів до Італії з'явилися причиною знайомства цих країн з провансальської поезією, яка виробила сонет як форму, успадковану ренесансної поезією. Традиційний французький (і італійський) сонет має чотирнадцять рядків, розбитих на два катрена і два Терцет з певною римуванням: abba - abba - ccd - ede/abab - abab - ccd - eed. Сонет не допускає повторення слів. Перший катрен повинен містити виклад теми, другий катрен - розвивати тему (іноді за принципом антитези), в Терцет має відбуватися дозвіл теми, повинен звучати підсумок, висновок з роздумів автора. На відміну від канцон, балад і секстин, сонет ніколи не призначався для виконання під музику. Він служив для словесного вираження любовного захвату трубадурів, звідси гранична увага до слова, словесного образу. Але разом з тим сонет дуже музикальний. Звуковий гідність сонета, його ритмічна стрункість, дзвін рим і жива музика строфічних переходів - все це наказувалося первісним позначенням цієї малій віршованій форми. Зберігши своє любовне зміст, в епоху Відродження сонет набуває філософський відтінок платонізму, ускладнюється інтелектуальним міркуванням про природу любові, приймаючим форму витонченої метафоричної образності. Зміст сонета, як правило, складатиме тепер почуття або настрій, викликаний яким-небудь фактом. Самий факт лише згадується, дається натяком, а іноді у сонета і зовсім відсутній безпосередній привід. Головне - у вираженні емоцій, у тому, щоб знайти слова і образи, що передають не тільки стан ліричного героя, але і заражають цим настроєм читача. Але важливою була і думка. Сонет завжди тяжів до філософії, прагнучи у поетичних образах передати певний погляд на життя. Питання про духовні і земні засади поступово спліталося з відношенням людини до Природи взагалі, а його життєвий шлях визначався ставленням з епохою, часом, що неминуче підводило до питання про значення Смерті для буття людини. Так у коло проблем любовної лірики увійшли теми Природи. Часу і Смерті. Виникає кілька типів сонета: - любовний сонет, який запам'ятовує образ коханої і alter ego поета, що вивищується від надміру почуттів; - поетичний маніфест, в якому поет висловлює свої поетичні пристрасті; - сонет-присвяту, викликаний до життя конкретною особою чи подією; - сонет-міфологема, в якому розвивається один з образів, запозичених з міфів, легенд, що передують літератур; - сонет-портрет; - іронічний сонет (починаючи з Ронсара), де автор, жартуючи, навмисно заземлює сонет, демонструє буденність, приземленість змісту. Оспівуючи любов, поети Відродження дають своїм улюбленим справжні їхні імена: Беатріче, Лаура, Маріє, бо кожен поет в любовній ліриці хоче променями своєї слави осяяти на віки свою любов і свою обраницю.

Творчість Джованні Бокаччо.

Боккаччо — видатний письменник Відродження. Творчість Боккаччо, разом з творчістю інших митців слова доби Відродження, має велике значення для всього подальшого розвитку світової літератури та культури. Народився Джованні Боккаччо в 1313 році[1] в Флоренції або Чертальдо. Дитинство Бокаччо провів у Флоренції, перші вірші написав у десять років. Навчався крамарству. Боккаччо в 1327 році взявся вчити право, проте після шести років кинув навчання, не завершивши. Завів знайомства серед впливових придворних в Неаполі, зблизився з гуртком гуманістів, що існував при дворі короля Роберта Анжуйського. За непевними свідченнями, в 1336 році був закоханий у Марію, доньку короля Неаполя Роберта Анжуйського, одруженої з графом д’Аквіно. Вона стала прообразом Ф’яметти з його перших літературних творів (роман «Філоколо», 1338; поема «Філострато», 1338; поема «Тезеїда», 1339). У Флоренції Боккаччо написав пасторалі «Амето» (1341) та «Ф'єзоланські німфи» (1344—1345), поему «Любовне видіння» (1342). Роман «Ф'яметта» (1345), в якому Бокаччо прославлє любов і заперечує лицемірну мораль тодішнього суспільства, був кроком на шляху поступового наближення до реалізму. Найвизначніший твір Бокаччо — «Декамерон» (1350—1353) складається зі ста новел. В ньому розкривається реалістична картина тогочасної італійської дійсності. Бокаччо гостросатирично висміював і викривав католицьке духівництво, виступав на захист прав людини та її особистих почуттів. Боккаччо — автор ряду історичних і міфологічних творів латинською мовою. Серед них енциклопедична праця «Генеалогія поганських богів» в 15 книгах («De genealogia deorum gentilium», перша редакція близько 1360 р., трактати «Про гори, ліси, джерела, озера, річки, болота і моря» («De montibus, silvis, fontibus, lacubus, fluminibus, stagnis seu paludibus et de nominibus maris», початий близько 1355—1357 рр.); 9 книг «Про нещастя знаменитих людей» («De casibus virorum et feminarum illustrium», перша редакція близько 1360 р.). Книга «Про знаменитих жінок» («De claris mulieribus», почата близько 1361 р.) включає 106 жіночих біографій — від Єви до королеви Іоанни Неаполітанської. Творчість Джованні Боккаччо має велике значення в аспекті розвитку літературних форм та жанрів. Новела, яка була використана в «Декамероні», існувала й раніше, але саме завдяки цьому письменникові вона вдосконалилась й увійшла в літературу повноцінним новим жанром, який тривалий час був основним у так званій «міській літературі». Він заклав основи розвитку пасторалі в європейській літературі (твори «Німфи з Ф’єзоле» та «Амето»). «Ф’ямметта» — твір, який багато, в чому випередив розвиток літератури, ставши зародком психологічного роману як нового жанру, який виникне та розвинеться значно пізніше. У творчості Боккаччо тривалий час співіснували залишки середньовічного світогляду та світогляду доби Відродження. «Воюючи» із Середньовіччям, Боккаччо звертається до античних образів та мотивів, які письменник переосмислив та до яких звертався як до своєрідного виправдання своїх гуманістичних теорій. Кохання у творах Боккаччо зображене з використанням різних образів та різних сюжетних колізій: це не лише ідилічні картини щастя розділеного почуття, але часто й нечесність, вчинки, гідні засудження. Але одне виправдовує Боккаччо у своїх творах — прагнення до щастя у коханні і право людини на звичайне людське щастя. Не заперечуючи релігії чи її приписів, він, проте, не боїться порушувати тему нечесності, хабарництва та аморальності у лавах священиків, чим, за великим рахунком, прислужується саме утвердженню релігії та її розквіту. Проблематика творчості Боккаччо дуже різноманітна (навіть у «Декамероні» коло висвітлених проблем доволі широке), але у будь-яку нову чи традиційну тему письменник вносить гумапістичний пафос Ренесансу та власні роздуми.

Французьке Відродження.

Ренесанс у Франції — час нечуваного розквіту поезії, музики, образотворчих мистецтв і театру. Французькі митці одержали естетичні цінності Відродження з рук італійців й у всьому наслідували їх. Великий внесок в розвиток європейської літератури епохи Відродження зробили французькі поети: П'єр Ронсар, Луїза Лабе (та Ліонська школа), Клеман Маро, Марціал Овернський. У першій половині 16 століття провідними стають творчість прозаїка Франсуа Рабле ("Гаргантюа і Пантагрюель") і багатогранна діяльність групи поетів і драматургів "Плеяда". У Ліоні діє так звана Ліонська школа. У другій половині 16 століття як прозаїк уславився Мішель Монтень (1533-1594), автор "Проб" ("Les Essais") — трактатів, у яких він прагнув наслідувати моралістичну філософію Плутарха. Трагічну добу релігійних війн відобразив у своїх поезіях гугенот Теодор Агріппа д’Обіньє (1550-1630). Розвиток французької гуманістичної літератури пов’язаний із гуртком Маргарити Наваррської, яка була сестрою короля Франциска І. Вона відзначалася всебічною освіченістю. При її дворі перебували вчені-гуманісти, художники, письменники. Тут вони знаходили матеріальну підтримку, а найважливіше – необхідну для творчості духовну й інтелектуальну атмосферу. Маргарита Наваррська була талановитою письменницею. Вона писала вірші, поеми, але найкращим її твором є прозова збірка новел "Гептамерон". Цей твір створений під значним впливом "Декамерона" Бокаччо. Найвидатнішим французьким письменником епохи Відродження, чия творчість набула світового значення, був Франсуа Рабле. Світову літературну славу він здобув своїм романом "Гаргантюа і Пантагрюель". Форма твору – казка-сатира, запозичена письменником із народної літератури. У творі не має трагічного сприйняття світу. Всі турботи, тривоги, лихо і злигодні переключаються у план комічного, потішного. Рабле великий майстер мистецтва комічного. Він відіграв велику роль у розвитку французької та світової сатиричної літератури.