Гаргантюа і Пантагрюель» - енциклопедія життя Франції тогочасної Франції.

«Гаргантюа й Пантагрюэль» – це теперішня енциклопедія гуманістичних ідей, що відбиває всі сторони суспільного буття: ‘питання державного устрою й політики, філософії й релігії, моралі й педагогіки, науки й освіти. Для Рабле людина з його правом на вільне, радісне, творче життя перебуває в центрі світу, і саме тому письменника найбільше цікавить проблема виховання нової людини. У главах, присвячених Гаргантюа, Рабле нещадно висміює середньовічну схоластичну педагогіку, протиставляючи їй в особі Понократа нову, гуманістичну систему виховання: спостереження й вивчення природи й життя, сполучення теорії із практикою, наочне навчання, гармонійний розвиток як розумових, так і фізичних здатностей людини. Протягом усього роману Рабле виступає як завзятий пропагандист і блискучий популяризатор природньо-наукових знань. Герцен помітив із цього приводу, що «Рабле, що дуже жваво розумів страшну шкоду схоластики на розвиток розуму, поклав в основу виховання Гаргантюа природничі науки». Франсуа Рабле теж узяв для свого роману сюжет, добре відомий у французькій народній творчості - це комiчнi хронiки (лiтопис) "про великого i здоровезного" велетня Гаргантюа. Та й мова оповiдi про життя та дiяльнiсть трьох поколiнь велетнiв, Гран-гузьє, Гаргантюа, Пантагрюеля, витримана у тонi веселої, грубуватої сатири, висмiюванню всiх порокiв, притаманних тогочасному суспiльству. I хоча Рабле зi смаком описує всi подробицi їхнього тiлесного життя, перераховує, скiльки їжi, одягу їм потрiбно, та головне у романi не це. Завдання письменника - показати доброту, благородство, прагнення до знань, надбань тогочасної культури. Грангузьє - добрий король, що намагається запобiгти вiйнi, кровопролиттю, вважаючи що це бiда для його народу. Та коли ворог все ж таки розв'язує вiйну, Грангузьє чинить вiдчайдушний опiр i перемагає. В образах Грангузьє i Гаргантюа Рабле втiлює iдеал справедливого монарха, який захищає iнтереси народу i править ним за його згодою. Цi ж риси притаманнi й наймолодшому велетневi - Пантагрюелю. Вiд батька вiн успадкував не тiльки кращi людськi риси, а й гарячу любов до знань, до здобуткiв загальнолюдської культури. Дуже цiкаво читати сторiнки, присвяченi життю тогочасних студентiв. Вони нагадують українських бурсакiв своїми веселощами, життєлюбством, бешкетами, та водночас - iнтересом до знань. Характерно, що в рисах образу Пантагрюеля вiдсутнiй суспiльний пафос його батька, короля - реформатора Гаргантюа. Тогочасна дiйснiсть, iсторiчнi подiї, коли гуманiсти-вольнодумцi опиняються пiд пресом жорстокої релiгiйної нетерпимостi, спричиняються до зображення Пантагрюеля тiльки у приватному життi. Та все ж i роман у цiлому, i образи королiв-велетнiв зокрема, залишають враження в контекстi iсторичної дiйсностi часу європейського Вiдродження - однiєї iз найцiкавiших сторiнок свiтової культури. Вражає нас також зображення помешкання ченцiв, краса його будiвлi, розумної розкошi побуту, прекрасної бiблiотеки з книгами, виданими на шести мовах. Все це пiдкреслює повноту буття, всебiчне задоволення духовних потреб людини.

Прозаїк Мішель Монтень.

Мішель де Монтень — французький богослов, філософ і письменник, есеїст-мораліст, громадський діяч. Мішель Ейкем де Монтень прожив 59 років, з 1533 до 1592 року. Народився в купецькій сім'ї, родове ім'я якої було Ейкем. Вивчав філософію в Гійєнському коледжі й університеті міста Бордо. Продовжив навчання в Тулузькому університеті. З 1557 був членом парламента Бордо, двічі ставав мером Бордо. Відвідував Париж, був при королівському дворі. Мандрував. Його вводили в оману, грабували, він пережив пожежу, чуму, смерть дітей, важкі хвороби. У 37 років Монтень відмовився від посади у парламенті Бордо, усамітнився у родовому маєтку та повністю віддався справам свого життя: читав, писав та думав. На його погляди вплинули ідеї стоїцизму та скептицизму. Не прагнучи створити власну філософську систему, виступив основоположником жанру філософсько-моралістичного есе в європейській культурі. Був загальновідомий як глибокий знавець і тонкий інтерпретатор класичної традиції. Метою творчості Монтеня було написання своєрідного «підручника життя», оскільки на думку Монтеня «немає нічого прекраснішого й виправданого, ніж добре й чесно виконати роль людини». Монтень, роблячи історичні та літературні екскурси, збираючи у кожній темі багатий та різноманітний матеріал, завжди головну роль залишає за своєю власною думкою. Есе рідко мають одну сильну, яскраво виражену ідею, найчастіше це – підбірка фактів, що повинна служити не інструментом зміни людської свідомості, а ґрунтом, підставою для роздумів. Там, де Монтеневим есе бракує сили та концептуальності, він надолужує методичністю та ерудованістю. Свій славетний твір «Проби» ("Досліди") Мішель Монтень оприлюднив у сорок сім років. У цій книзі він насамперед намагався відповісти на запитання, яке стало його гаслом: «Що я знаю?» Героєм «Проб» можна вважати саму людську думку, вільну від догматизму і схоластики, не залежну від сильних світу цього, безстрашну, критичну. Завдяки розкутій манері викладу у творі представлено різні літературні жанри: і філософську розвідку, і критичне есе, і повістярське побутописання, і навіть вірші у прозі. Мовою оригіналу твір Монтеня називається «Есеї». Але в українській мові слово «есей» має вже зовсім інше значення. Не варто навіть намагатися повною мірою осягнути «Досліди» Монтеня, не будучи обізнаним хоча б наполовину так, як він, у античній історії та літературі. Кожне есе містить притчі, історії, сюжети з античного життя. Усе це було ближче тогочасній просвітленій людині – і в культурному, і часовому вимірі (Монтень жив на 400 років раніше від нас, коли античні книжки у монастирях ще зберігалися в оригінальному вигляді.).

Німецьке Відродження.

Гуманізм зародився в Німеччині в 1430-і роки, на століття пізніше, ніж в Італії, під впливом її культури. Його перші віяння проявились в пору Базельського собору, і з самого початку в силу місцевих умов та ідейних традицій країни гуманізм знайшов на німецькому ґрунті специфічні відтінки, що пізніше стали його характерними рисами: у Німеччині поборники гуманізму виявляли особливий інтерес не тільки до античної спадщини і новій системі освіченості, а й до релігійно-етичної та церковно-політичної проблематики. Хоча «місцеві корені» гуманістичної культури не можна недооцінювати, головну роль на ранній стадії її розвитку зіграло зростаючий вплив Італії - зразки творчості, ідеї, методи підходу до проблем життя і науки. З ними знайомили італійські гуманісти, які приїжджали до Німеччини, а також німецькі пропагандисти нової культури, які пройшли навчання в Італії. Особлива роль належала книгодрукуванню - великого відкриття середини XV ст. Назрівало у ряді країн, але зробленому в Німеччині І. Гутенбергом. Поширенню гуманізму сприяли кризові явища в пізній схоластиці та університетському викладанні. У перші роки XVI ст. в Німеччині існували вже 15 університетів (не рахуючи Празького і Базельського на території імперії), з них 9 були засновані з середини XV ст. «Молоді» університети зберігали роль оплоту боротьби церкви з єресями, вони так само, як «старі», отримували привілеї на цензуру книг; їх викладачі були зобов'язані негайно спростовувати «помилкові думки», які розходилися з вченням церкви, якщо вони зустрічалися в текстах, якими користувалися при навчанні студентів. Відривом схоластики від практичних запитів життя не забули скористатися гуманісти, висували ідею «реформації університетів». Будучи представниками культури просвітницького типу, гуманісти у своїй педагогіці нерозривно пов'язували завдання освіти з завданнями виховання в дусі гуманістичної етики, особистої та громадянської, а також з естетичними цілями - удосконаленням смаку, мови і стилю за зразками класичної латини. Сам процес «освоєння» гуманістами університетів був тривалим і нерівномірним у різних територіях Німеччини. У цілому він тривав протягом усієї другої половини XV - початку XVI ст. У становленні гуманістичної педагогіки вирішальну роль зіграли недовга, але енергійна діяльність Р. Агріколи і творчість Я. Вімпфелінга, плідного автора, протягом всього життя пов'язаного за поглядами з традиціями XV ст. Обидва належали до поширеного в Німеччині типу гуманістів, які поєднали відданість новим культурним запитам з вірністю церковної ортодоксії. У культурі Відродження в Німеччині винятково важлива роль належала мистецтву. Кінець XV - початок XVI ст. стали періодом недовготривалого, але блискучого розквіту німецької ренесансної живопису і графіки, які в значно більшій мірі, ніж в Італії, зберігали зв'язок з традиціями готики, але дали художні досягнення світового значення. Протягом всієї епохи, незалежно від того, що відбувається в сусідніх областях художньої творчості, зберігають високий рівень твори німецьких майстрів декоративно-прикладного мистецтва - віртуозів обробки металу, дерева, кістки та інших матеріалів. Важливий напрям становила демократична література, яка завдяки розвитку книгодрукування набула значного поширення у формі «народних книг». Виникали вони на основі різних джерел; в перших зразках таких творів переказувались французькі рицарські романи, в наступних - німецький героїчний епос і середньовічні шванки. З початку XVI ст. «народні книги», орієнтовані на простонародні запити і смаки, набувають значної популярності. Найбільш цінними були книги викривального сатиричного змісту. Однією з найцінніших німецьких «народних книг» другої половини XVI ст. була книга про Иогана Фауста - ученого кінця XV-початку XVI ст. За свідченнями сучасників, Фауст в 1509 р. одержав ступінь магістра в Гейдельберзькому університеті, а в 1528 р. сам уже називав себе доктором наук. В народі він мав репутацію мага і чародія, оскільки звертався до «таємних наук», заборонених церквою. Про нього розповідали різні незвичайні історії, які зрештою переросли в легенду.

Нідерландське Відродження.

Цій невеликій країні, що займала територію теперішніх Бельгії й Голландії, судилося стати у XV ст. найяскравішим після Італії вогнищем європейського мистецтва. Нідерландські міста не були політично самостійними. Однак вони у цей час багатіли й міцніли, вели обширну торгівлю, розвивали мануфактурне виробництво тканин, килимів, скла. Крупним центром міжнародної торгівлі було старовинне місто Брюгге. Однак наприкінці XV ст. більшого значення набуває місто Антверпен. На межі XV—XVI ст. для Нідерландів настали важкі й грізні часи. Маленька, але багата країна, що раніше входила до складу самостійного герцогства Бургундського, тепер увійшла до володінь династії Габсбургів. Чим більше багатів і процвітав Антверпен — міжнародний порт, — тим більш зухвало грабували його іспанські монархи. У Нідерландах, як у себе вдома, хазяйнувала іспанська інквізиція. Пізніше, за правління іспанського короля Філіпа II, був встановлений терористичний режим герцога Альби. Усюди зводилися шибениці, палали цілі селища, цей кривавий бенкет завершила епідемія чуми. Люди, що перебували у відчаї, хапалися за примари — з´являлися містичні вчення, релігійні секти, заняття чаклунством, за які католицька церква переслідувала ще більше. Протягом цілого століття у Нідерландах накопичувалося обурення, що згодом вилилося у революцію. У нідерландській архітектурі цього часу ще панує готичний стиль. Крім церков, характерними будівлями доби були ратуші, міські мури й башти, будинки купецьких і ремісничих гільдій, торговельні ряди і, звичайно, житлові будинки дуже характерного типу: з вузькими фасадами й високими трикутними або ступінчастими фронтонами. Церкви у Нідерландах зводили здебільшого з цегли. Тому церковна скульптура тут не набула великого розвитку. На початку XV ст. у Нідерландах одночасно із новим художнім баченням з´являється і новий метод його образного втілення — олійний живопис. В епоху Відродження література в Нідерландах розвивалася насамперед латинською мовою; найбільшим прозаїком був Еразм Роттердамський, автор знаменитої «Похвали глупоти», поетом — Йоганн Секунд, автор «Поцілунків». XVI століття, ознаменоване реформацією і революцією в Нідерландах, залишило і важливі поетичні пам'ятки великих подій нідерландською мовою — протестантські гімни та пісні гезів. Найбільшим нідерландським поетом і драматургом XVII ст. був Йост ван ден Вондел (1587–1679), автор трагедій на біблійні та історичні теми. Його біблійна трагедія «Люцифер» вплинула на Мільтона, його історичні п'єси сприяли подальшому формуванню національної самосвідомості й високо поціновуються й сьогодні.

Іспанське Відродження.

Перехід від Середніх віків до Відродження охоплює в Іспанії кінець XIV - перші три чверті XV ст. У цей час інтенсивно розвиваються народна поетична творчість і придворна аристократична література. В народній поезії XV ст. провідна роль належить романсу - це ліричний або ліро-епічний вірш, який розвинувся переважно на ґрунті реконкісти і пройнятий духом патріотизму і незалежності. Згодом романс засвоюється також аристократичною поезією, йому належатиме помітна роль у розвитку літератури Відродження. У XV ст. Іспанія була тісно пов'язана з Італією і досить добре ознайомлена з її культурою. Досвід італійської літератури, особливо творчість Данте, Петрарки і Боккаччо, засвоюється придворною літературою. Під сильним впливом Петрарки створюється в цей час в Іспанії сонет (маркіз де Сантільяна), з'являються в аристократичній літературі дидактичні поезії, алегоричні твори, епічні поеми, твори сатиричного характеру. Одним з перших найбільш значимих явищ іспанської літератури раннього Ренесансу був твір Фернандо де Рохаса «Трагікомедія про Калісто і Мелібею», відомий також під назвою «Селестина». Жанр твору визначити не просто. Це прозова розповідь,яка має ознаки роману, але подана вона в формі діалогу. "Золотим віком" іспанської літератури прийнято вважати період із середини XVI по кінець XVII ст., коли творили Лопе де Руеда (між 1500-1510 - прибл. 1565), Лопе де Вега (1562-1635), Педро Кальдерон (1600-1681), Тирсо де Моліна (1571-1648), Хуан Руїс де Аларкон (1581-1639), Франсиско Кеведо (1580-1645), Луїс Гонгора (1561-1627) і, нарешті, Мігель де Сервантес Сааведра (1547-1616), автор безсмертного «Дон Кіхота» (1605-1615). У XV ст. в Іспанії з розповідних жанрів раннього періоду передовсім розвинувся ренесансно-рицарський роман (de caballeria). Для творів цього жанру властиві риси середньовічного авантюрно-героїчного рицарського роману, що певною мірою сповнений гуманістичним змістом. Їх родоначальником був «Амадіс Гальський», написаний кращим автором іспанських романів Гарсі Ордоньєсом де Монтальво і надрукований у 1508 р. У XV ст. були закладені основи іспанського світського театру в Кастилії (1492). Як і в інших країнах, світській театр зародився в Іспанії з містерій і церковних релігійніх уявлень XI ст. У XIII ст. в церквах влаштовувалися вистави за сюжетами Біблії або з життя святих. Найвищого розвитку іспанська література досягла в другій половині XVI на початку XVII ст. Цей час знаменувався розквітом багатьох жанрів: поеми, драми, роману, лірики. У той час виникає пасторальний роман про ідилічне життя пастухів на лоні природи. Прикладом є твір Хорхе де Монтемайора «Діана». (1559). Найвищим досягненням іспанської літератури Відродження була творчість Сервантеса і Лопе де Вега.

Португальське Відродження.

У тісному зв’язку з іспанською розвивалась література Португалії, класиком якої вважають Луїса де Камоенса (1525-1580), автора "Луїзіади" (1572).