Система показників динаміки суспільного виробництва

В економічній літературі суть економічного зростання визначається по-різному. З одного боку, воно визначається як збільшення загального обсягу ВНП за певний період або як збільшення ЧНП на душу населення, а з іншого — як ситуація, за якої разом із зростанням населення відбувається аналогічне за темпами зростання національного доходу. Інші економісти ототожнюють економічне зростання з розвитком економіки взагалі (зростання продуктивних сил, суспільного продукту, добробуту населення тощо). Однак більшість вчених під економічним зростанням розуміють такий економічний розвиток, коли протягом певного періоду кількісно і якісно зростає суспільне виробництво, яке перебуває в постійному русі, в динаміці.

Відомий американський економіст, фахівець з питань національного доходу, проблем циклів і коливань в економіці, а також теорії економічного зростання Саймон Кузнец (1901-1985), лауреат Нобелівської премії (1971), автор дослідження з історії економічного зростання розвинутих країн вважав економічне зростання «довготривалим збільшенням здатності господарства забезпечити все більш різноманітні потреби населення за допомогою все більш ефективних технологій і відповідних їм інституціональних та ідеологічних змін». У зв'язку з цим він виділив шість характеристик (показників) економічного зростання, властивих майже усім розвинутим країнам:

1) високі темпи зростання доходу на душу населення і кількості населення. У розвинутих країнах середні темпи зростання доходу на душу населення за останні 200 років склали 2% на рік при зростанні населення 1% на рік;

2) високі темпи зростання продуктивності факторів виробництва.

За різними оцінками від 50 до 75% зростання доходу на душу населення у розвинутих країнах в індустріальну епоху були результатом зростання продуктивності факторів. Основна частина приросту ВНП на душу населення була досягнута за рахунок технічного прогресу;

3) високі темпи структурної трансформації економіки. Вона включала в себе переміщення робочої сили із сільського господарства у промисловість, а останнім часом — з індустрії у сферу послуг;

4) високі темпи соціальної, політичної та ідеологічної трансформації. Серйозна структурна перебудова завжди супроводжується змінами в суспільних інститутах, поведінці людей та ідеології;

5) міжнародні масштаби економічного зростання зумовлені здатністю розвинутих країн у минулому і сьогодні знаходити за кордоном ринки збуту, джерела сировини і дешевої робочої сили, що призводить до політичного і економічного поневолення бідних країн;

6) обмеження розповсюдження результатів економічного зростання. Незважаючи на величезне зростання виробництва у світі за останні 20 років, лише чверть населення планети прийняло участь у цьому процесі. На цю меншість припадає 80% світового доходу.

Основними чинниками економічного зростання за будь-яких умов є фактори пропозиції, фактори попиту і фактори розподілу[4, c. 328-329].

До факторів пропозиції відносять такі чинники, які роблять економічне зростання фізично можливим. Це:

- кількість і якість природних ресурсів;

- кількість і якість трудових ресурсів;

- обсяг основного капіталу (основних виробничих фондів), зайнятого у суспільному виробництві;

- технологія і організація суспільного виробництва.

При цьому слід розрізняти здатність до зростання і реальне зростання. Так, наявність значних природних ресурсів дає лише потенційну можливість економічного зростання, тоді як зростання стає реальністю лише за умови освоєння і введення наявних природних ресурсів в оборот. Наявні трудові ресурси також є тільки трудовим потенціалом суспільства, який слід розумно використовувати. Реальне ж економічне зростання залежить від рівня зайнятості населення, професійної підготовки робочої сили, загального стану здоров'я і тривалості життя людей тощо.

Отже, економічне зростання має місце тоді, коли цьому сприяють як фактори пропозиції, так і фактори попиту та розподілу, взаємозв'язок між самими факторами є складним і суперечливим. Зміни у факторах пропозиції породжують зміни в обсязі сукупного попиту та розподілі ресурсів, і навпаки. Залежно від того, за рахунок яких факторів збільшується чи зменшується національний дохід (ВНП чи ВВП), залежить якість економічного зростання. Як окремі показники, використовують коефіцієнти зростання продуктивності праці, капіталовіддачі і матеріаловіддачі, загального зростання ефективності виробництва. Через ці параметри виявляється динаміка розвитку виробництва, кількісні і якісні зміни в економіці. Характеристика якісної сторони економічного зростання доповнюється співставленням темпів економічного зростання із темпами зростання населення[9, c. 172-175].

 

Питання №50. Сутність та об*активні основи розвитку світового господарства.

З розвитком продуктивних сил і утворенням світового господарства взаємозв'язки між країнами розширились і почали охоплювати також економічні відносини між ними, що відобразилося у зростанні взаємозалежності національних економік, переході відтворювального процесу за межі національних кордонів.
Неабияку роль відіграє запроваджувана державою економічна політика, від якої залежить зростання або спад в національному господарстві, більша чи менша активність на зовнішніх ринках. Важливими факторами, що впливають на комплекс зовнішньоекономічних зв'язків країни, є також сукупність природно-географічних умов, наявність певних природних ресурсів — корисних копалин, родючих ґрунтів і т.д. Взаємозв'язок усіх цих факторів визначає існуючу структуру міжнародних економічних відносин країни, рівень розвитку і форми зовнішньоекономічних зв'язків.
Світове господарство, його сутність, об'єктивні основи формування та особливості розвитку
На початку XXI ст. окреслився якісно новий рівень розвитку продуктивних сил, особливості яких зумовлені постіндустріальними або інформаційними технологіями виробництва і відповідними їм виробничими відносинами, а також відносинами інтелектуальної власності. Але різноманітні форми суспільного та економічного розвитку, розмаїття і взаємозалежність країн світу на основі об'єктивних економічних процесів і законів збережуться, очевидно, ще надовго.
Зародження і формування стабільних економічних відносин між державами і господарюючими суб'єктами різних країн, інтернаціоналізація господарських зв'язків — це об'єктивна історична тенденція розвитку продуктивних сил, зумовлена міжнародним поділом праці (МПП), неможливістю національної економіки забезпечити виробничі та інші потреби країни лише за рахунок власних ресурсів, сил і чинників. Тенденція до утворення світового господарства, інтернаціоналізації економіки поступово охоплює всі країни світу незалежно від рівня розвитку, а загальною необхідною та достатньою передумовою цих процесів є перехід до індустріальної стадії розвитку продуктивних сил — до великого машинного виробництва, якому стають * тісними» та «вузькими» національні межі.
Світове господарство — сукупність національних економік, їх виробничих, торгових, кредитних, науково-технічних, фінансових організаційних об'єднань та підприємств, об'єднаних міжнародним поділом праці, й відповідна система міжнародних економічних відносин.
У своєму розвитку світове господарство пройшло кілька етапів.
Доіндустріальна стадія виробництва — кінець XVII ст. Світове господарство виникло ще на доіндустріальній стадії виробництва із зародженням міжнародної торгівлі й формувалося до кінця XVII ст.
Початок XVIII — середина XIX ст. Характеризується подальшим розвитком виробництва товарів, зростаюча маса яких надходить у регулярний обмін між країнами; перетворенням зовнішньої торгівлі на частину національної економіки; виникненням світового ринку — вищого досягнення капіталізму.
Кінець XIX — початок XX ст. Саме в цей період завершилося формування світової системи господарства на основі великого машинного виробництва.
Кінець 20-х — середина 80-х років XX ст. Після Першої світової війни почався процес якісних змін системи світового господарства, який завершився з падінням колоніальної системи. Світова економіка розкололася на дві основні системи — соціалістичну та капіталістичну і була доповнена багатьма колоніальними країнами, які звільнилися від зовнішньоекономічної залежності. У цей період ринкова економіка суттєво трансформувалась у напрямі соціального господарювання. Щільніше почали переплітатися ринкові інструменти з державним регулюванням на макрорівні. З розвитком продуктивних сил і господарських відносин активно утверджувалась змішана економіка. Ринкову систему світового господарства в середині 80-х років XX ст. утворювало понад 160 країн, у тому числі понад ЗО індустріально розвинутих.
Кінець 80-х — початок 90-х років XX ст. Визначальною рисою цього етапу є наростання інтеграційних процесів у виробництві, розвиток їх організаційно-економічних форм, пов'язаних з виробництвом товарів і комплектуючих у різних країнах. На формування світового господарства в 90-ті роки XX ст. вплинуло відокремлення більшості країн Східної Європи від соціалістичної системи господарювання, ліквідація Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) і розпад СРСР, утворення нових незалежних держав.
Загалом світове господарство наприкінці XX — на початку XXI ст., зберігаючи розмаїття, велику кількість суперечностей і різнопланових тенденцій, все ж є більш цілісним, інтегрованим і динамічним, ніж у середині XX ст., і набуває глобального характеру. Для нього стали характерними нові економічні зв'язки і відносини, розширилися митні й політичні союзи. Процес його становлення ще не завершився, оскільки продовжується поглиблений розвиток усіх факторів, що його зумовлюють.
На розвиток світового господарства впливають такі чинники:
розвиток науково-технічного прогресу, перетворення інформаційних технологій на один із найважливіших аспектів розвитку світової економіки;
зростаюча взаємозалежність національних господарств, загальна лібералізація зовнішньоекономічних зв'язків;
поглиблений розвиток МПП — міжнародна спеціалізація і кооперування виробництва;
високий рівень інтенсифікації міжнародного руху факторів виробництва: робочої сили, капіталів, технологій, засобів виробництва, інформації;
інтернаціоналізація виробництва і капіталу;
формування самостійної фінансової системи, безпосередньо не пов'язаної з обслуговуванням руху товарів;
вирішення глобальних проблем тощо.
Головною тенденцією розвитку сучасного світового господарства є інтернаціоналізація виробництва. Основним її чинником став перехід розвинутих країн у 60— 80-ті роки XX ст. на нову високотехнологічну базу з переважанням інформаційних технологій. Це спричинило бурхливу інтернаціоналізацію відтворювальних процесів у обох галузях — інтеграційній (через зближення, взаємопристосування національних господарств) і транснаціональній (через створення міжнаціональних виробничих комплексів).
Інтернаціоналізація виробництва — об'єктивний історичний процес налагодження міжнаціональних формувань і стійких виробничих зв'язків між різними країнами, зумовлений розвитком міжнародного поділу праці, виробничою і науково-технічною спеціалізацією і кооперацією, внаслідок чого виробничий процес в окремо взятій країні стає частиною процесу, що відбувається в інтернаціональному або світовому масштабах.
Інтернаціоналізація відображає вихід відтворювального процесу за межі національних кордонів і стає частиною процесу, який відбувається в межах інтернаціонального або світового рівня. Така об'єктивна історична тенденція охоплює всі країни незалежно від соціально-економічної системи чи рівня розвитку.
Передумови інтернаціоналізації господарських зв'язків виникли в період переходу до великого машинного виробництва. НТП є найдієвішим чинником інтернаціоналізації економіки, яка набуває нових рис, пов'язаних з переходом від переважно зовнішньоторгових зв'язків до міжнародного науково-технічного і виробничого співробітництва.
Інтернаціоналізація виробництва зумовлює необхідність утворення відповідних організаційних форм, які дають змогу долати перепони, породжувані державними кордонами. Найважливішою стала економічна інтеграція, яка є певним міждержавним економічним об'єднанням, створеним відповідно до спеціальних угод. У межах території країн-учасниць вона охоплює певні види господарської діяльності на особливих умовах порівняно з іншими країнами (рис. 5.1).
Міжнародна економічна інтеграція — процес зрощення, об'єднання економік різних країн на основі розвитку та поглиблення стійких взаємозв'язків у виробництві і розподілі праці, взаємодії відтворювальних структур на різних рівнях національних господарств.
Основними формами економічної інтеграції є: преференційні (лат. preferentis — перевага) торговельні угоди, зона вільної торгівлі, митний союз, загальний ринок, економічний та валютний союзи і політичний союз.
Між учасниками цього процесу здійснюється глибший поділ праці, ведеться інтенсивніший обмін товарами, послугами, капіталами і робочою силою.
Основними чинниками інтеграції є:
близькість рівнів економічного розвитку і рівня ринкової зрілості країн, що інтегруються;
географічна близькість, наявність спільного кордону і тісних економічних зв'язків, сформованих історично;
спільність економічних та інших проблем, які постають перед країнами у певних галузях (фінансів, регулювання економіки, політичного співробітництва тощо);
демонстраційний ефект і економічні зрушення.
У різних регіонах світу сформувалося кілька десятків інтеграційних об'єднань. Вони суттєво відрізняються характером відносин, організаційними формами, результатами господарської діяльності. Одне з них — Європейський Союз (ЄС), основи якого в 1957 р. сформували шість західноєвропейських країн (Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, ФРН, Франція). З часом ЄС "розширювався завдяки залученню нових держав, тепер до нього входять 15 країн (Англія, Ірландія, Франція, Німеччина, Італія, Іспанія, Португалія, Бельгія, Голландія, Люксембург, Греція, Данія, Австрія, Швеція, Фінляндія). Найближчим часом передбачається вступ ще шести країн (Угорщини, Польщі, Чехії, Словенії, Естонії, Кіпру). З моменту утворення ЄС пройшов усі основні етапи інтеграційного процесу, є сильним і динамічним економічним об'єднанням, яке в 1,4 раза перевищує чисельність населення США (291 млн. осіб) і володіє майже таким самим економічним потенціалом (20% потенціалу світової економіки). Одночасно із збільшенням кількісного складу в ЄС відбувається поглиблення інтеграційних процесів. На першому засіданні 1999 р. у Брюсселі керівними органами ЄС була опрацьована спеціальна стратегія відносин з Україною, яка прагне отримати статус асоційованого члена ЄС. У межах ЄС забезпечено вільне пересування товарів і всіх чинників виробництва, єдину зовнішньоторговельну політику на основі загального митного тарифу, єдину політику в галузях сільського господарства, енергетики, транспорту тощо. З 1 січня 1999 року більшість країн ЄС перейшла до єдиної валюти (євро) у безготівкових розрахунках. З розвитком валютної інтеграції та створенням єдиного центрального банку (ЄЦБ) країни ЄС з 1 січня 2002 року перейшли до цієї валюти у готівкових операціях. Для управління ЄС утворено міждержавні представницькі, виконавчі та судові органи, наділені наднаціональними повноваженнями, не залежними від національних урядів.
Серед інших інтеграційних об'єднань слід виділити: в розвинутих країнах — НАФТА (Північна Америка), в країнах, що розвиваються, — МЕРКОСУР в Латинській Америці, в країнах з перехідною економікою — СНД на території колишнього СРСР, АТЕС — Азіатсько-Тихо-океанський регіон. Регіональні об'єднання сприяють глибшим, взаємопроникаючим економічним зв'язкам національних економік різних країн.
У деяких регіонах світу утворюються торгові блоки, функціонують організації з втілення спільних проектів. Особливо активно останнім часом діють валютні союзи. Координувати економічну політику в межах обсягів виробництва відповідних товарів і встановлення цін покликані такі асоціації, як ОПЕК, Євроатом тощо. Ці асоціації беруть участь у розробці договорів, їх можливості залежать від особливостей поточної фази відтворення у світовому господарстві, кон'юнктурних коливань, а також від політики торгово-промислових корпорацій, які монополізують ринок або ціну.
Майже всі інтеграційні об'єднання, які виникають і розвиваються в нинішній світовій економіці, вирішують схожі завдання, сутність яких зводиться до використання переваг масштабної економіки, утворення сприятливого зовнішньополітичного середовища, вирішення проблем торговельної політики, максимального сприяння структурній перебудові економіки, підтримки молодих галузей і забезпечення необхідних умов для створення нових.
Крім того, економічне зближення країн в регіональних межах створює сприятливі умови для фірм країн-учасниць економічної інтеграції, певною мірою захищаючи їх від конкуренції з боку фірм третіх країн.
Інтеграційна взаємодія дає змогу країнам-учасницям разом вирішувати найбільш гострі соціальні проблеми (вирівнювання умов розвитку найбільш відсталих регіонів, пом'якшення становища на ринку праці), проводити науково-технічну політику. Проте взаємодія національних господарств здійснюється з різною інтенсивністю, в різних масштабах.
Основою інтернаціоналізації та інтеграції національних господарств є міжнародний поділ праці (МПП).
Міжнародний поділ праці — вищий ступінь суспільного поділу праці, що базується на спеціалізації національних економій з виробництва товарів і послуг відповідно до особливостей природних, соціально-економічних та інших умов виробництва в різних країнах, тобто міжнародний розподіл виробництва, що зумовлює і передбачає необхідність обміну результатами діяльності.
Усі країни світу тією чи іншою мірою беруть участь в МПП, його поглиблення диктується розвитком продуктивних сил, які зазнають впливу науково-технічної революції. Участь в МПП забезпечує країнам додатковий економічний ефект, що дає змогу їм більш повно і з найменшими витратами задовольняти свої потреби.
Міжнародний поділ праці має власну внутрішню структуру і відповідні методи розвитку. Основними рисами МПП є міжнародна спеціалізація і міжнародна кооперація виробництва.
Міжнародна спеціалізація виробництва (МСВ). Розвивається за двома напрямами — виробничим і територіальним.
У свою чергу, виробничий напрям поділяється на:
міжгалузеву спеціалізацію;
внутрігалузеву спеціалізацію;
спеціалізацію окремих підприємств. Територіальна МСВ охоплює спеціалізацію з виробництва окремих товарів і їх частин для ринку:
окремих країн;
групи країн;
регіонів.
Основними формами МСВ є:
предметна (виробництво готових виробів) спеціалізація;
подетальна (виробництво частин і компонентів виробів) спеціалізація;
технологічна або стадійна спеціалізація.
Найбільше поширення серед видів предметної спеціалізації в світогосподарських зв'язках отримала спеціалізація з виробництва готової продукції.
Особливу роль у поглибленні та прискоренні виробничої спеціалізації різних країн відіграв індустріальний етап розвитку національних економік. Промислова революція у XIX ст. здійснила переворот у галузевому розподілі праці, сприяла спеціалізації виробництва на основі технічного прогресу, стимулювала розвиток предметної (або міжгалузевої) спеціалізації, зорієнтованої на виготовлення окремих видів промислових виробів.
Подальший розвиток МПП втілено у переході від предметної (міжгалузевої) до подетальної (внутрігалузевої) спеціалізації. В її межах підприємства, розташовані на території певної країни, стають ланками міжнародного поділу праці в процесі виробництва товарів. Наприклад, значну частину комплектуючих виробів і операцій з виготовлення японських телевізорів та іншої радіоелектронної апаратури виконують на заводах, розташованих у країнах Азії, Європи, Латинської Америки. Частку національного господарства в МПП можна подати як індекс товарності:
ЕХ±ІК GDP
де G. — індекс товарності; ЕХ — експорт продукції (послуг) протягом року; ЇМ — імпорт продукції протягом року; GDP — річний валовий внутрішній продукт.
На розвиток інтернаціоналізації виробництва впливає низка чинників, найважливішими серед яких є: рівень техніко-економічного розвитку країн, особливості виробничої асоціації, величина національного господарства, рівень розвитку МПП.
Головними чинниками міжнаціональної спеціалізації є наявність природних ресурсів, кліматичні умови, сформована виробнича база і внутрішній рівень національної спеціалізації. Якщо концентрація виробництва продукції у межах однієї країни не базується на спеціалізованих підприємствах з високим технічним і технологічним рівнем, не забезпечує випуск конкурентоспроможної продукції, то вона призводить до перевитрат ресурсів і економічних спадів.
У кожному національному господарстві посилюється роль елементів, породжених організаційно-технічною взаємодією різних країн, все більша кількість підприємств, які належать до національних комплексів, стають ланками всесвітнього господарства. Це зумовлено повною економічною (передусім виробничою) взаємозалежністю країн.
Міжнародна кооперація праці (МКП) є головною формою поділу праці у світовому господарстві. Це об'єднана діяльність працівників різних країн в однакових чи різних, але об'єднаних між собою процесах виробництва. МКП базується на міжнародній спеціалізації виробництва, яка є одним з аспектів МПП. Саме тому міжнародна кооперація і міжнародна спеціалізація виробництва є не лише формами МПП, а й важливими ознаками, що визначають його сутність.
За своєю економічною природою МКП є продуктивною силою — вона сприяє досягненню високих результатів у галузі виробництва, наукових досліджень, збуту продукції за значно менших затрат живої та уречевленої праці порівняно із затратами, необхідними для досягнення таких самих результатів окремими виробниками.
У виробничій кооперації простежуються два взаємопов'язані процеси — узгоджене виробництво певної продукції та обмін продукцією між суб'єктами МКП.
Класифікація форм міжнародної виробничої кооперації залежить від методологічних принципів. Відповідно до Документів Конференції ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД) формами міжнародної виробничої кооперації є: спільне виробництво; підрядна кооперація; поставки у межах ліцензійних угод; доповнення виробничих потужностей партнера; розподіл виробничих програм (спеціалізація); організація спільних підприємств.
МКП в її розвинутих формах охоплює різні сфери кооперування:
1. Міжнародне виробничо-технічне кооперування. До його сфери належать:
питання передачі ліцензій і використання прав власності;
підрядне кооперування в галузі будівельних і монтажних робіт;
удосконалення управління виробництвом, стандартизація, уніфікація, сертифікація, розподіл виробничих програм.
2. Торгово-економічні процеси, пов'язані з реалізацією кооперованої продукції.
3. Післяпродажне обслуговування техніки.
Головною фірмою з виробництва аеробуса А-300 і його модифікацій А-310, А-320 є компанія «Ербас-індастрі». Національні компанії деяких країн (Франції, Німеччини, Великобританії, Іспанії, Голландії і Бельгії) мають в ній власні частки акцій. Будучи генеральним підрядником, «Ербас-індастрі» здійснює свої зв'язки з авіакомпаніями і урядами заінтересованих країн, визначає політику в сфері продажу, забезпечує післяпродажне обслуговування і підготовку льотно-технічного персоналу клієнтів.
Організаційною формою реалізації спільних підприємств країн-кооперантів, які планують здійснення технічно складних і дорогих проектів, що не під силу виробникам однієї країни навіть за підтримки уряду, є міжнародні консорціуми. Вони виникають переважно в наукомістких галузях (авіаційній, космічній промисловості, енергетиці), а за створення міжнародних вільних економічних зон — в деяких інших галузях і сферах діяльності.
Отже, економічна інтеграція є процесом економічної взаємодії країн, який сприяє взаємодії господарських механізмів і набуває форми міждержавних угод. Основними її передумовами є зближення рівнів ринкового розвитку країн, вирішення загальних проблем, прагнення не залишитися обабіч інтеграційних процесів у світовому господарстві.
Основні форми і методи співробітництва країн з різним рівнем розвитку
У сучасних умовах, коли взаємозалежність між країнами посилена інтернаціоналізацією господарських зв'язків, науково-технічною революцією, принципово новим впливом засобів інформації та комунікації, ефективне функціонування економіки в умовах автаркії (національної економічної самозабезпеченості) неможливе. Економічна діяльність, спрямована на самоізоляцію, на національну або групову автаркію, якими б благородними політичними і соціальними гаслами не прикривалася, перспективи не має. Прагнення уникнути суперечностей розвитку світового господарства спричиняє виникнення державного і міждержавного регулювання міжнародних економічних відносин, посилення інтернаціоналізації господарського життя, його інтеграцію, розвиток різних форм і методів міжнародних економічних відносин.
Поглиблення міжнародної спеціалізації та кооперації виробництва зумовлює зростання об'ємів міжнародної торгівлі, яка за умов зростаючої інтернаціоналізації господарського життя є однією з перших форм міжнародних економічних відносин.
Міжнародна торгівля як наслідок МПП зародилася давно, а на початку XIX ст. набула форми світового ринку, на якому діяли майже всі розвинуті країни світу.
Міжнародна торгівля — сфера товарно-грошових відносин, що охоплює пересування, купівлю-продаж товарів, послуг та інформації за межі державного кордону певної країни.
Продавцями і покупцями в цій сфері економічних відносин є державні організації, фізичні та юридичні особи.
Товари, що купуються і завозяться в країну, це імпорт, а товари, що продаються і вивозяться — експорт. Сума експорту та імпорту кожної країни становить її зовнішньоторговельний товарообіг. Різниця між сукупним імпортом і експортом протягом певного періоду часу (рік, квартал та ін.) утворює сальдо торговельного балансу країни. Воно є активним (позитивним), якщо експорт за вартістю перевищує імпорт, або пасивним (від'ємним), якщо ситуація протилежна. Перевищення імпорту над експортом спричиняє зовнішньоторговельний дефіцит. Пасивне сальдо торговельного балансу покривають за рахунок національного доходу країни, оплачуючи золотом або конвертованою валютою. Нерідко вдаються і до кредитів країни-донора (постачальника) або міжнародних фінансових організацій (Міжнародний валютний фонд — МВФ, Міжнародний банк реконструкції та розвитку — МБРР).
Розрахунки за зовнішньоторговельними операціями кожна країна здійснює у натуральних і вартісних показниках. За натуральним виміром динаміку зовнішньоторговельного товарообігу виражають індекси фізичного обсягу експорту та імпорту, які демонструють тенденції зміни обсягів реальної маси товарів. На відміну від них, вартісні показники відображають не тільки зміни в кількості експортованих та імпортованих товарів, а й коливання цін. Тому вартість експорту може зменшитися навіть за збільшення кількості експортованої продукції, якщо впадуть ціни на неї, і навпаки.
Обсяг міжнародної торгівлі (товарообіг) підраховують підсумовуванням тільки обсягів експорту, як правило, в доларах США і в цінах ФОБ1. Імпорт підраховують у цінах СІФ2, внаслідок чого він перевищує вартість експорту на 10%.
Успішний розвиток зовнішньої торгівлі всіх країн забезпечується відкритістю економіки і рівнем цін на світовому ринку. Відкрита економіка передбачає цілісний єдиний економічний комплекс, інтегрований у світовий ринок, сприяє активному застосуванню різних форм спільного підприємництва, організації зон вільного підприємництва, ліквідації державної монополії зовнішньої торгівлі, ефективному використанню принципу порівняльної переваги країни в МІНІ, передбачає зважену відкритість внутрішнього ринку щодо іноземного капіталу, товарів, технологій, інформації.
Стихійна відкритість загрожує економічній безпеці країни. Обґрунтована відкритість, заснована на принципах ефективності, конкурентоспроможності, не може бути реалізована без урахування структури експорту й імпорту, руху капіталів, митної, податкової та кредитної політики, які впливають на зв'язки із зовнішнім світом. Відкрита економіка потребує державного контролю за дотриманням рівня відкритості ринку в межах розумної достатності. Тому відкритою є економіка, частина товарів і послуг якої створюється для внутрішнього споживання, а залишкова частина надходить на експорт. Частина доходів спрямовується на імпорт — закупівлю товарів і послуг, вироблених за кордоном, але необхідних для виробництва і споживання всередині країни.
ФОБ1 — умова поставки і оплати товарів, згідно з якою продавець зобов'язаний за свій рахунок доставити товар і сплатити мито (транспортні витрати не враховуються).
СІФ2 — умова поставки товарів у міжнародній торгівлі, згідно з якою продавець зобов'язаний застрахувати товар, оплатити фрахт, доставити товар у порт і відвантажити на борт судна (охоплює всі витрати, пов'язані з доставкою товару до споживача).
За допомогою кількісних індикаторів оцінюють рівень участі країни у світових господарських зв'язках. Серед таких індикаторів —питома вага експорту та імпорту у валовому внутрішньому продукті. їх комбінація дає змогу простежити масштаби зв'язків окремих національних економік із світовим ринком. Так, відношення вартості експорту до валового внутрішнього продукту є експортною квотою — реальним показником участі країни у МПП.
Іншим показником відкритості економіки є співвідношення між сукупним імпортом і валовим внутрішнім продуктом — імпортна квота.
Імпортна квота засвідчує, яку частину від величини валового внутрішнього продукту становить імпорт.
Більш комплексним показником відкритості економіки є зовнішньоторговельна квота — відношення величини сукупного зовнішньоторговельного обороту країни до обсягу її валового внутрішнього продукту.
Зовнішньоторговельна квота виражає загальний обсяг зовнішнього товарообігу країни з країною-партнером або з усім світовим господарством. Але цей показник не дає якісної характеристики зовнішнього товарообігу і не враховує величини експорту капіталу. Тому зовнішньоторговельна квота як показник розвитку МПП має обмежений характер.
Одним з найважливіших факторів міжнародної торгівлі є ціна. Процес ціноутворення на світовому ринку базується на взаємовигідних принципах і методах. Світова ціна товарів (послуг) є грошовим втіленням їхньої інтернаціональної вартості.
Інтернаціональна вартість — суспільно необхідні затрати праці, пов'язані із виробництвом товарів (наданням послуг) за середньосвітових суспільно нормальних умов виробництва і середньосвітового рівня продуктивності та інтенсивності праці й дії економічних законів світового ринку.
Природнокліматичні умови, рівень технічної озброєності праці та інші чинники зумовлюють суттєві відмінності середнього рівня продуктивності та інтенсивності праці, а відповідно і національної вартості товарів. Проте дія закону вартості на світовому ринку зводить різні національні вартості товару до єдиної інтернаціональної вартості. Тому у відкритій світовій торгівлі товарний обмін між країнами здійснюється за інтернаціональною вартістю. Вона регулюється умовами виробництва тих країн, де виробляється переважна більшість продукції, що надходить на світовий ринок.
Світова ціна коливається навколо інтернаціональної вартості як своєї основи залежно від співвідношення світового попиту»і пропозиції на кожен товар. Відповідно до закону світових цін монополії, що контролюють основні потоки товарів і ціни, користуються перевагами, яких не мають сильніші (краще технічно оснащені й економічно організовані) виробники. Проте такі переваги обмежуються витратами, на які приречені слабші ринкові контрагенти.
Світовому ринку притаманна різноманітність цін, які можуть бути різними навіть для одного й того самого товару. Це зумовлено місцем та часом продажу товару, валютою платежів, іншими обставинами, пов'язаними із законами попиту та пропозиції. Проте ціни змінюються доти, доки не стануть однаковими для всіх учасників торгового обміну.
Зростаюча залежність національних господарств кожної країни від зовнішньої торгівлі, цін на світовому ринку, посилення конкурентної боротьби зумовлює необхідність державного втручання в регулювання зовнішньої торгівлі шляхом законодавчого встановлення певних правил її ведення. Історично утворилися різні форми державного захисту національних інтересів у боротьбі на світових ринках. Усі вони належать до однієї з двох протилежних систем: протекціонізму або фритредерства.
Протекціонізм (лат. protectio — прикриття) — система тарифних і нетарифних обмежень імпорту, яка передбачає високі митні збори, заборону на ввезення певних товарів, використання дискримінаційних якісних стандартів, приховані фінансові методи торговельної політики, тимчасове обмеження імпорту для вирівнювання платіжного балансу, використання субсидій і компенсацій, фітосанітарні бар'єри та інші заходи, які перешкоджають конкуренції іноземних товарів з національним виробником.
Політика протекціонізму, захищаючи національних виробників, сприяє розвитку вітчизняного виробництва, залученню до державної скарбниці додаткових грошових надходжень від мита та інших зборів.
Фритредерство (англ. trade — вільна торгівля) — зовнішньоторговельна політика, за якої митні органи виконують тільки реєстраційні функції, не стягують експортне та імпортне мито, не запроваджують ніяких обмежень на зовнішній торговий оборот.
Таку політику проводять країни з високоефективним національним господарством, яке дає змогу місцевим товаровиробникам не тільки витримувати іноземну конкуренцію, а й долати протекціоністські митні бар'єри, розширювати експорт своїх товарів на світовий ринок.
Ще за часів промислового перевороту в Англії Адам Сміт зазначав користь політики фритредерства, стверджуючи, що слід імпортувати товари з країни, де витрати на їх виготовлення менші, а експортувати товари, витрати на які нижчі в експортерів. Ця теорія отримала назву теорії абсолютних переваг.
Проте модель А. Сміта не охоплювала всі види виробництва. Згідно з нею не могли отримати економічну вигоду країни, які не мали абсолютних переваг у витратах виробництва. Теорія А. Сміта була доповнена і розвинута Д. Рікардо, який сформулював теорію порівняльних витрат (порівняльних переваг), що є теоретичною основою політики вільної торгівлі та використовується у міжнародних економічних відносинах. Д. Рікардо обґрунтував можливість взаємовигідної міжнародної торгівлі за наявності абсолютних переваг однієї країни над іншою у виробництві всіх товарів. У такій ситуації висновки про доцільність обміну необхідно робити на основі зіставлення порівняльних витрат.
Упродовж певного часу теорія Д. Рікардо залишалась єдиною теорією МПП. Але сучасна західна економічна наука доповнила і модернізувала модель розвитку міжнародної торгівлі. Основою цієї моделі є теорія альтернативних витрат, розроблена американським економістом Г. Хаберлєром.
Розвинули і доопрацювали її експерти Міжнародної організації економічного співробітництва і розвитку (МОЕСР).
За допомогою формули можна порівняти питому вагу експорту товару певної країни в загальному обсязі експорту товару країн МОЕСР з питомою вагою експорту готових виробів країни в загальному експорті готових виробів із країн МОЕСР. Країна має порівняльні переваги, якщо питома вага конкретного товару в загальному експорті цього товару із країн МОЕСР біль