Геополітичні зміни в Україні в другій половині ХУІІІ ст.

1). Новий час – це, передусім, історія зародження й розвитку капіталістичних відносин як основи західної цивілізації (1492-1914 рр). Проте, нас цікавитиме перший період (1492-1789 рр.) – до Великої Французької революції. Відомий іспанський філософ Ортега-і-Гассет зауважив: «Нові часи створені демократією, експериментальною наукою та індустріалізацією». Перехід від Середньовіччя до Нового часу був складним і неоднозначним. Нескінченні війни розорювали країни і народи. Водночас це була епоха, коли розцвів гуманізм, який приніс з собою розуміння цінності людини та її життя, усвідомлення необхідності розбудовувати нові відносини між людьми, нові порядки у державах. Діяльність гуманістів сприяла виникненню нової системи університетської освіти, основні принципи якої зберігаються і понині. У 14 – на початку 17 ст. у Європі розвивалася культура Відродження, що мала виражений світський та гуманістичний світогляд. Ширилася ідея віри в безмежні можливості людини як центру Вселенної. Найвідоміші представники: Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Тиціан, Ботічеллі та ін. Разом з тим, Відродження було культурою освіченої меншості.

У Новий час розвиток знань почав спиратися на експеримент і нову систему доказів. У 16-17 ст. мала місце низка наукових відкриттів. Зокрема, Миколай Копернік обґрунтував теорію про геліоцентричну систему Всесвіту; Вільям Гарвей відкрив систему кровообігу; Йоган Кеплер відкрив три закони руху планет.

Великі географічні відкриття кінця 15-17 століть познайомили європейців з невідомими раніше землями й народами, змінили уявлення людей про навколишній світ. Було відкрито Америку, Бразилію, Нову Зеландію, здійснено перші навколосвітні подорожі. Відомі персоналії: іспанець Христофор Колумб, португалець Васко да Гама, іспанець Фернан Магеллан та ін.

Нові тенденції рішуче вторгалися в економіку та суспільне життя. На зміну феодальним відносинам приходили нові – капіталістичні. Тривало формування нових суспільних верств – буржуазії та найманих робітників. Активно розвивалася торгівля, формувалася ринкова економіка. Разом з тим, майже до кінця ХУІІІ ст. Європа залишалася аграрною, доіндустріальною цивілізацією і зберігала чимало старих порядків та уявлень.

Людина Нового часу інакше підходила до питань віри та свого ставлення до Бога. Завдяки Реформації європейці здобули право обирати віру. Згодом це дозволило їм розробити поняття свободи совісті – одне з головних у системі громадянських прав і свобод. Реформація – це не лише антикатолицький рух за переоблаштування церкви, що виступав за зменшення впливу церкви і духовенства на суспільство, а перш за все продукт зростання національної свідомості європейських народів, прояв їхньої волі до самостійного національного життя, а в релігійній сфері – утвердження релігійного “індивідуалізму”, автономності. Звідси, такі суто реформаційні прояви національно-культурного життя, як широке залучення національної мови до богослужебних процесів, поява національних церков, зародження і формування національних ідеологій окремих європейських народів. Проходило формування кордонів більшості сучасних європейських держав. В цей час утверджуються національні сакральні центри, освячуються національні ікони, пошановуються власні святі, активніше використовується місцевий християнський фольклор тощо. До того ж, епоха реформації – це ще і велика реформа освіти на ренесансно-гуманістичних принципах. Тож, реформація містила в собі не лише релігійно-церковний, а й загальнокультурний потенціал.

Подією, що знаменувала прихід власне Нового часу, вважається Англійська буржуазна революція 1640-1660 рр. Її результатом стало перетворення Англії на справжній взірець для Європи й світу. Тут виникла політична система, заснована на владі парламенту і сформувався економічний устрій, побудований на ринкових принципах.

Польщі, після смерті у 1340 р. останнього галицько-волинського князя Юрія ІІ Болеслава вдалося утвердитися в Галичині. Щоправда, Польщі довелося зіткнутися в Галичині з двома проблемами – опором місцевого боярства і аналогічними претензіями Литви. Однак невдовзі несприятлива геополітична кон’юнктура спричинила посилення інтеграційних процесів Литви та Польщі. Зокрема серйозну загрозу із Заходу становив Тевтонський орден, а з північного-сходу – Московське князівство. Об’єднавши майже всі великоруські землі, великий князь Іван ІІІ висунув претензії на білоруські і українські землі як на історичну спадщину династії Рюриковичів. Звісно, що обидві держави мали й виразні внутрішні економічні та політичні причини до об’єднання. Зрештою 1385 року дві держави об’єдналися – було підписано Кревську унію, після підписання якої, й почав посилюватися вплив поляків в Україні. Втім треба також зазначити, що умови Кревської унії не мали все ж визначального значення для України, бо Литва в цілому залишалася самодостатньою державою.

Але Кревська унія була лише першим етапом у об’єднанні цих держав. Вирішальною подією стала Люблінська унія (1569 р.), котра завершила їх об’єднання в одну державу. Чи не вирішальною передумовою унії було значне військово-політичне ослаблення Литовської держави, що і змусило Литву піти на зближення з Польщею. Згідно положень Люблінської унії, Польща і Литва об’єднувалися в одну державу – Річ Посполиту з єдиним королем, сеймом, грошовою системою, католицтвом як державною релігією. Якщо Литва отримала статус автономії, то всі українські землі, що раніше належали Литві, переходили під владу безпосередньо Польщі.

Люблінська унія, звісно, мала велике суспільно-політичне значення. Зокрема, майже всі українські землі опинилися в одній державі; українські землі активно залучаються до міжнародної торгівлі, передусім через Балтійське море; українське населення змогли долучитися до західноєвропейської ренесансної культури. Разом з тим, відбулося зміцнення політичного та економічного становища польської шляхти, а українці втрачали свою політичну верхівку, яка зазвичай полонізувалася та переходила до католицької віри; в установах панувала лише польська мова та латинь як мова освіти, судочинства, діловодства; українське населення зазнало закріпачення й тяжкого феодального гноблення. Прагнучи інтенсифікувати сільське господарство і зорієнтувати його на потреби зовнішнього ринку, поляки утворювали великі багатогалузеві господарства – фільварки, що ґрунтувалися на щотижневій праці кріпаків, кількість яких неухильно зростала. Статут 1588 р. закріпачив селян і встановив 20-річний термін розшуку селян-втікачів. Право власності на землю отримала тільки шляхта.

3). У ХУІ ст. країни Європи були охоплені Реформацією. Її учасники виступали проти надмірного втручання церкви в усі сфери життя суспільства. Унаслідок Реформації виник протестантизм – третій напрямок у християнській релігії. Із 30-40-х рр. ХУІ ст. реформаційні ідеї проникають в Україну. Вони поширюються передусім серед шляхти й міщан Волині, Поділля, Галичини. Реформація знайшла відгук у діяльності братств, що були засновані у Львові (Успенське) 1586 р., Києві (Богоявленське) 1615 р., Луцьку (Чеснохрестське) та ін., Мета діяльності братств – захист національно-релігійних прав українців, протистояння полонізації українців. Братства займалися організаційною діяльністю (купували книги, ікони, свічки для церков), громадською (допомагали потребуючим, сиротам), просвітницькою діяльністю (створювали школи, друкарні). Так на Волині 1556-1561 рр. було створене україномовне Пересопницьке Євангеліє, на якому новообрані українські президенти складають присягу. Адже однією з ідей Реформації є переклад Святого Письма рідною мовою. Відкрито перші вищі навчальні заклади – у 1576-1580 рр. в Острозі заснована Острозька колегія, згодом – академія. У 1632 р. почала працювати Києво-Могилянська колегія, згодом – академія. Розвивалося книгодрукування: У 1574 р. видано «Буквар» Івана Федорова.

Однак вже наприкінці ХУІ ст. у Польщі починається наступ католицької церкви – Контрреформація. Починає формуватися мережа єзуїтських колегій – навчальних закладів на основі католицького віровчення, що давали ґрунтовну освіту, поширюватися ідеї унії (об’єднання) православної і католицької церков.

Із самого початку церковного розколу (1054 р.) ідея возз’єднання розглядалася як католицькою так і православною стороною. На Україні спроби їх об’єднання набули виразного забарвлення з середини 15 ст. (Флорентійська унія). Безпосередній заклик до укладення унії надходив від православної сторони. Розмови про злуку з Католицькою церквою почали набирати реальних контурів з 1590-х рр., коли на таємній нараді у м. Белзі (1590 р.). зустрілися православні владики Львова (Гедеон Балабан), Луцька (Кирило Терлецький), Діонісій Збируйський (Холм), Леонтій Песчицький із Турова. Згодом до них приєднався Іпатій Потій з Володимира.

Владики сподівалися, що високоавторитетна і добре організована католицька церква впровадить серед православних порядок та дисципліну, внаслідок підписання угоди єпископи дістануть рівноправність у Речі Посполитій, міщан не будуть піддавати дискримінаціям, зросте престиж української шляхти. Крім того до унії єпископів схиляли і політичні міркування, бо католицька церква тісніше зв’язала б Україну та Білорусію з Річчю Посполитою і віддалила їх від небезпечного впливу сусідньої Москви. Зрештою 1595 року єпископи погодилися укласти між своєю церквою та Римом унію. Православній стороні мало гарантуватися збереження традиційної літургії та обряду, церковнослов’янську мову, але водночас вони приймали верховний авторитет Риму в усіх питаннях віри та догми.

Але коли розійшлася звістка про унію православна громада вибухнула від обурення. Український князь Острозький був розлючений не самою унією, а способом її укладення. Аби розв’язати конфлікт, у 1596 р. в м. Брест був скликаний церковний собор. Втім, унійна сторона не відступила від прийнятих домовленостей. Те, що почалося як спроба об’єднати Церкву закінчилося її подрібненням, бо тепер існувало вже три Церкви: католицька, православна, греко-католицька. Разом з тим, Греко-католицька церква, як показала історія, обстоювала національну ідентичність українців, чинила опір денаціоналізації.

Українське козацтво як суспільний стан в Україні почало формуватися з кінця ХУ – початку ХУІ ст. Перша згадка про українських козаків датована 1492 р. Козацтво виникло в південноукраїнських землях – на території від середнього Подніпров’я і майже до Дністра (Південні окраїни Київщини, Брацлавщини, Поділля). Ці землі називалися Диким полем: після нашестя монголо-татар, а потім внаслідок частих нападів Кримського ханства, землі обезлюдніли і залишилися незаселеними. Центром козацтва стало Запоріжжя – степи за порогами Дніпра.

Головними причинами виникнення козацтва слід вважати: