У зазначеному контексті і варто розглядати національно-визвольні, робітничі і соціалістичні рухи народів європи і світу Другої половини хіх – початку ХХ ст.

Основні напрямки визвольного руху ХІХ ст. можна, зокрема, окреслити: польським – об’єднував польських патріотів, що боролися за відновлення незалежності Речі Посполитої. Прояви – польське повстання 1830-1831 рр., яке не знайшло широкої підтримки українського населення і, врешті, зазнало поразки; російським – представники російського дворянства, що домагалися лібералізації імперських порядків; і, врешті, українським, національним.

Організований опозиційний рух царизму в Україні започаткували таємні організації – масонські ложі. Найвідомішими серед них були: “Любов до істини” (1818 р.), “Ложа об’єднаних слов’ян” (1818 р.). Ці організації сповідували ідеї рівності людей, братерства, плюралізму, національної емансипації – ідею відокремлення України від Росії.

У 1820-х рр. в Україні засновуються таємні декабристські організації – “Південне товариство” та “Товариство об’єднаних слов’ян”. Членами організацій були переважно російські дворяни, літературні діячі, офіцери. Основні вимоги – ліквідація самодержавства, кріпосного права, свобода слова, друку, віросповідання, ліквідація станових привілеїв. Щоправда серед декабристів не було єдності щодо вирішення національного питання. Більшість з них не визнавали за українським народом права на самовизначення. Повстання декабристів, 1825 р., зазнало поразки.

3). Національне відродження – це пробудження національної самосвідомості народів, які не мали власної державності. Національне відродження як правило проходило три стадії: фольклорно-етнографічну (збирання і публікацію народних пісень вивчення звичаїв, історії), культурно-літературну (відродження мови, поширення літературних, драматичних, наукових творів, написаних рідною мовою), політичну (боротьба нації за звільнення, виникнення політичних партій, програми яких містять вимоги автономії або незалежності). Поширенню національного відродження сприяли ідеї романтизму, що зверталися спадщини народної культури. Національне відродження українців розгорталося в контексті загальноєвропейської боротьби поневолених народів.

Варто нагадати, що і Росія і Австро-Угорщина здійснювали політику національного гноблення, всіляко прагнули перешкодити формуванню української нації, розвитку української культури. Пробудження національної самосвідомості українців розпочалося наприкінці 18 ст. і набрало сили в першій пол. ХІХ ст. на Лівобережній і Слобідській Україні, де ще не згасла пам’ять про славні часи Гетьманщини. З іншого боку, центром національного відродження в ХІХ ст. стала Західна Україна, де дуже важливу роль відіграла Греко-католицька церква. Чинником національного відродження була давня традиція визвольної боротьби, а національний рух ХІХ ст. став просто продовженням цієї традиції. Активізації національного руху сприяло збільшення кількості української інтелігенції, яка виступила ініціатором і організатором цього руху. Центрами підготовки інтелігенції стали міста, де діяли університети (Львів, Харків, Київ, Одеса)

Національний рух започаткувала патріотична інтелігенція. яка прагнула зберегти від вимирання українську мову, історію, культуру. У 1798 р. Іван Котляревський видав поему “Енеїда”, вперше використавши українську народну мову в якості літературної. Це була епохальна подія, що поклала початок відродженню української мови, перетворенню її на літературну. Справу І.Котляревського продовжили “Харківські романтики” – студентське літературне об’єднання, ідейним натхненником яких став народознавець, письменник Григорій Квітка-Основ’яненко. Він довів, що українською мовою можна писати і високохудожні прозові твори. В цей час помітно посилюється інтерес до української історії. Слава найвидатнішого історичного твору цієї доби належить анонімній “Історії русів”. Анонімний автор довів, що Україна має власну історію, захищає право українського народу на свободу. Цей твір справив великий вплив на розвиток історичної науки. Великий вплив на розвиток історичної науки справили також історики: Микола Костомаров, Володимир Антонович, Дмитро Багалій тощо. Важливою формою діяльності інтелігенції було вивчення українського фольклору. На загал, культурницька діяльність української інтелігенції справила визначальний вплив на піднесення національної свідомості народу, на активізацію процесів національного відродження.

4). На початку 1840-х рр. студенти й викладачі Київського університету організували таємний гурток «Київська молодь», учасники якого вивчали праці французьких філософів-романтиків, цікавилися національно-визвольною боротьбою поляків, чехів, хорватів та інших слов’янських народів. Невдовзі (у 1846-1847 рр.) гурток оформився нелегальне товариство – Кирило-Мефодієвське братство, яке нараховувало 12 чоловік, серед яких поет і художник Т. Шевченко, професор Київського університету М.Костомаров, письменник П. Куліш, чиновник М.Гулак та ін. Програмним документом організації став твір М.Костомарова «Закон Божий, або Книга буття українського народу». Основні цілі братства:

- ліквідація самодержавства і кріпосного права;

- просвітництво українців;

- рівність громадян перед законом, скасування станів;

- утворення на демократичних принципах федерації слов’янських народів з центром у Києві.

Програмні документи наголошували на мирному характері перетворень, досягненні стратегічних завдань через освіту та виховання, поширення літератури в навчальних закладах, друкування книг тощо. Утім, окремі члени братства (Т. Шевченко) обстоювали більш радикальні погляди. У березні 1847 р. діяльність товариства за доносом була припинена. Діяльність цього Товариства була першою спробою української інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу боротьби за національне визволення України. За своїми світоглядними принципами братство було схожим на такі європейські організації, як «Молода Італія», «Молода Ірландія» та ін.

Видатну роль у національному відродженні відіграв Тарас Шевченко, що очевидно мав найбільший вплив на українців. З виходом у 1840 році “Кобзаря” за українською мовою остаточно утвердився статус літературної, “рівної серед рівних”. Своєю творчою та громадською діяльністю Т.Шевченко пробудив національну свідомість українців, сприяв розгортанню ними боротьби за своє соціальне і національне визволення.

Криза феодально-кріпосницьких відносин призвела до військово-економічного відставання Росії від західних країн. Станом на початок 1860-х рр. Росія залишалася єдиною європейською державою, де існувало кріпацтво, і це негативно позначалося на її міжнародному авторитеті. Урешті в лютому 1861 р. цар Олександр ІІ проголосив своїм Маніфестом скасування кріпацтва в Росії. Велике значення мали також Земська реформа (1864 р.) (посилювалася роль органів місцевого самоврядування), судова реформа (1864 р.), що проголошувала незалежність судочинства, його публічність; освітня реформа (1864 р.), що робила освіту більш доступнішою; військова реформа (1862-1874 рр.), котра ліквідувала рекрутчину і запроваджувала загальну військову повинність. Реформи до певною міри демократизували суспільство, однак не ліквідували російський абсолютизм.

Для 1860-70-х рр. для Росії характерне прискорення промислового перевороту, соціально-економічна модернізація, метою якої є, як правило, побудова сучасного урбанізованого, індустріалізованого суспільства, де більшість населення заробляє на прожиток у містах і на підприємствах. Модернізація звичайно охоплює індустріалізацію та «промислову революцію». Загалом визнано, що модернізації спершу зазнала Велика Британія. Невдовзі вона приступила й на континенті – в Бельгії, Німеччині (Рурський басейн) та Сілезії. Починаючи з цих районів модернізація почала охоплювати дедалі ширші території. Галичину було названо в числі Ірландії, Бретані, Сицилії до малорозвинених районів Європи.

У період між 1870 і 1900 рр. і особливо протягом бурхливих 1890-х років найшвидше зростаючими промисловими районами імперії, а імовірно і всієї Європи стали Донецький басейн і Кривий Ріг. Ознаки наступаючого буму передусім з’явилися у вугільній промисловості Донбасу. Із зростанням кількості шахт у Донбасі зростало й число робітників: у 1885 р. налічувалося 32 тис. працівників, у 1900 – 82 тис. а у 1913 р. – 168 тис. У промисловості переважала іноземна буржуазія (англійський, французький, німецький, австрійський, бельгійський капітал).

З прискоренням економічного розвитку відбувалися й значні соціальні зміни. Найважливішою з них була поява нового й ще нечисленного класу – пролетаріату. На відміну від селян пролетарі (промислові робітники) не мали засобів виробництва. Вони продавали радше не свої вироби, а власну робочу силу. Справжніми пролетарями фактично були робітники важкої промисловості, тобто шахтарі Донбасу та гірники Кривого Рога. У 1897 р. загальне число промислових робітників України сягало близько 425 тис., причому майже половина з них зосереджувалися у важкій промисловості. Особливістю пролетаріату як класу, був їх багатонаціональний склад. Серед кваліфікованих робітників переважали росіяни, а в Галичині – поляки.

З іншого боку, в середовищі промислових працівників набув значного поширення новий ідеологічний рух – марксизм, який пропонував принципи поділу всіх верств суспільства на експлуатованих і експлуататорів і доводив невідворотність класової боротьби та революції. Марксизм видавався дуже наближеною ідеологією до свого часу. Говорячи по наближення останньої сутички між капіталом і пролетаріатом, головний ідеолог напряму Карл Маркс передбачав, що найбільша в світі революція відбудеться у недалекому майбутньому. Марксизм схиляв радикалів до віри в те, що вони власними зусиллями можуть сприяти епохальним подіям.

Зростає й чисельність інтелігенції – людей зайнятих інтелектуальною працею. Хоча більшість населення складали селяни. Лише 5 % українців проживало в містах (проти 38 % росіян, 45 % євреїв). У цілому, селянство складало приблизно 74 % населення Наддніпрянської і приблизно 90 % населення Західної України. Як правило, чим більшим було місто, тим менше жило в ньому українців. Наприклад, у найбільшому місті Україні – Одесі у 1897 р. лише 5,6 % мешканців були українцями. Україна продовжувала залишатися переважно аграрним краєм. Наприкінці ХІХ ст. на Наддніпрянщині було вже чотири великих міста: Одеса (більше 400 тис.), Київ (250 тис.), Харків (175 тис.), Катеринослав (115 тис.). У Галичині найбільшим містом був Львів, чисельність якого станом на 1910- й рік зросла до 200 тис.

Паралельно вдосконалювалася і система комунікації. Створення об’єднаної поштової системи зробило швидкий обмін листами приступним для всіх. 1 травня 1840 р. у Великобританії з’явилася перша марка – «чорний пенні». Винахід електричного телеграфу (1835 р.), телефону (1877 р.), радіо (1896 р.) зробив зв’язок на далекі відстані миттєвим. До слова у 1826 р. було зроблено першу у світі фотографію. У Європі почали з’являтися нові джерела енергії: спершу газ, потім нафта, а згодом – електрика. Щоправда електроенергію почали широко використовувати у містах лише у 1880-х рр. Активно споруджувалися залізниці (перша в Україні Одеса-Балта постала 1865 р.), у 1870-і рр. було завершено створення телеграфної мережі в Україні.

У кінці 1850-х рр. почали організовуватися напівлегальні гуртки – Громади. Перша Громада виникла в Києві в 1859 р. на базі таємного гуртка «хлопоманів» (від польського «хлоп» – селянин). Очолив її історик – Володимир Антонович. Громадівський рух, названий властями «українофільством» набув значного поширення. Громади виникли в Харкові, Чернігові, Полтаві, Одесі, Катеринославі та інших містах. Їх діяльність мала в основному культурно-просвітницький характер (відкриття недільних шкіл, пропаганда художньої і наукової літератури, вивчення української мови, історії, етнографії. Серед найактивніших учасників громадівського руху – композитор Микола Лисенко, драматург Михайло Старицький, письменники Олександр Кониський, Панас Мирний, історик Михайло Драгоманов, етнограф Павло Чубинський. У 1861 р. в Петербурзі члени Кирило-Мефодієвського товариства заснували журнал «Основа», який знайомив читачів з життям українського народу. Він був першим українським журналом у Російській імперії, сприяв пробудженню національної свідомості української інтелігенції, розкиданої по всій імперії. На початку 1870-х рр. громадівці знову активізувалися. Київська громада мала власний друкований орган – «Киевский телеграф». Активізації українського руху сприяв заснований у 1873 р. в Києві Південно-Західний відділ російського географічного товариства. Товариство нараховувало понад 200 дійсних членів, збирало і видавало великий матеріал з історії, економіки, культури українських земель.

Утім, культурно-просвітницький рух громад не влаштовував самодержавство. У 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуєв видав циркуляр, заборонивши друкування і викладання українською мовою, заявивши, що «ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може». У 1876 р. підписано Емський указ Олександра ІІ, який заборонив ввіз літератури українською мовою, українські п’єси та пісні (треба перекладати їх на російську), використання української мови в початкових школах, державних закладах. Назва «Україна» була заборонена.

Певний вплив на розвиток українського руху справило польське визвольне повстання 1863-1864 рр., спрямоване проти російського самодержавства. Однак в цілому масової підтримки з боку української громадськості повстання не знайшло, оскільки повстанці не визнавали за Україною права на власну державу.

В Україні як складовій частині Російської імперії поруч з українським національним рухом розгортався і загальноросійський революційний рух. Так, упродовж 1870-1880-х рр. розгорнулася діяльність революційних народників, представлений різночинною інтелігенцією. Відомі народницькі організації – «Земля і Воля», «Народна Воля». Народники ходили в народ, підбурюючи селян до революційних виступів. Головні ідеї народників: захоплення влади шляхом насильницького перевороту, здійснення демократичних перетворень, передачу землі, фабрик і заводів у народну власність. Головний метод – політичний терор. Наприклад у 1881 р. в результаті терористичної діяльності було вбито імператора Олександра ІІ. Однак, в цілому загальноросійський рух нехтував національними інтересами.

Наприкінці ХІХ ст. відбувається політизація національно-визвольного руху. Першою політичною організацією на цьому етапі стало «Братство тарасівців», яке діяло впродовж 1891-1893 рр. Його засновниками були українські студенти М.Міхновський, І.Липа, В.Шемет. «Тарасівці» ставили за мету реалізацію основних ідей Тараса Шевченка, висували гасло здобуття Україною самостійності. Хоча в тих умовах більшість українського суспільства не поділяло ідеї самостійності, діяльність «Братства» готувала грунт для поширення державницьких настроїв.

7). Початок ХХ ст. в історії цивілізації і України, зокрема, характеризується загальним революційним піднесенням, що було викликане гострими класовими протиріччями, національним гнобленням, політичним безправ’ям населення. Ситуацію загострила загальноекономічна світова криза 1900-1903 рр. Як в Наддніпрянській, так і в Західній Україні революційний настрій охопив усі кола суспільства: активізувалися робітничий і селянські рухи, зросла активність студентської молоді, посилився опозиційний рух ліберальної буржуазії, поміщиків, інтелігенції за проведення реформ.

У Західній Україні національний рух розвивався в більш сприятливих умовах і мав значно більші здобутки, ніж у Наддніпрянщині. Тут активізувалася діяльність політичних партій, основним гаслом яких було гасло політичної самостійності України, діяли українські школи, культурно-просвітницькі організації, видавалася українська література і преса, зростала кількість українських представників у центральному парламенті та крайових сеймах, виникали перші політичні партії (Русько-українська радикальна партія 1890 р.).

На Наддніпрянщині національно-визвольний рух проявився в його політизації, зростанні кількості національних партій. Утворена 1900 р. Революційна українська партія розкололася і дала початок трьом партіям: Народній українській партії на чолі з М.Міхновським, котра єдина з усіх наддніпрянських партій виступала за утворення незалежної української держави, а також Українській соціал-демократичній партії, Українській радикальній партії та Українській демократичній партії, що знаходилися на автономістських позиціях. Водночас, більшість загальноросійських партій не прагнули до вирішення національного питання. У цьому контексті, варто згадати про робітничий і соціалістичний рухи, що відбувалися у світі. Зокрема у 1864 р. К.Марксом і Ф. Енгельсом створено І Інтернаціонал, що мав гуртувати робітництво до спільних революційних дій.

У Російській імперії революційно-визвольний рух вилився в демократичну революцію 1905-1907 рр., в якій населення України взяло активну участь. Основні революційні події, що мали місце в Україні, відбулися в 1905 р: збройне повстання на броненосці «Потемкин», збройне повстання моряків Севастополя на чолі з лейтенантом Шмідтом, виступ полку саперів у Києві на чолі з підпоручником Б.Жаданівським, повстання робітників Горлівки, Катеринослава, Харкова та ін. Ці події змусили царя видати Маніфест 17 жовтня 1905 р., проголосивши громадянські свободи і вибори до Державної Думи.

В Україні, звісно, революція носила і національно-визвольний характер. Після Маніфесту, зокрема, з’явилася легальна українська преса, відновила діяльність «Просвіта», відкривалися українські школи, активну діяльність у першій та другій державних Думі розгорнула українська фракція. Утім 1907 р. цар розпустив Державну Думу, розпочалася реакція – було обмежено політичні свободи, відбувалися репресії проти учасників революції. Головним прихильником цієї політики був міністр внутрішніх справ, а згодом – голова уряду Росії – Петро Столипін. З метою координації діяльності українських сил у нових умовах українські діячі в 1908 р. створили міжпартійний політичний блок – Товариство українських поступовців (ТУП), лідерами якого стали С.Єфремов, Д.Дорошенко, Є. Чикаленко. ТУП обстоював конституційно-парламентський шлях боротьби за національне відродження.

У Росії з 1906 по 1911 р. з ініціативи П.Столипіна здійснювалася аграрна реформа. Вона передбачала: знищення общинного землекористування і перетворення селян на індивідуальних власників землі – фермерів, ліквідацію аграрної перенаселеності європейської частини країни шляхом переселення селян у східні райони Росії. У цілому по Росії реформа не досягла поставлених цілей, але саме в Україні вона отримала найбільше поширення – з общин вийшла майже половина селян, що сприяло розвиткові капіталізму на селі.