Історія становлення економічної психології.

Історія становлення економічної психології.

Економічна думка античного світу знайшла відображення у працях видатних філософів, істориків, політичних діячів Стародавнього Риму та Стародавньої Греції. Історичні пам'ятки цих країн засвідчують перші спроби аналізу проблем поділу праці, обміну, грошей, властивостей товару, а також проектів ідеального господарського устрою (старогрецькі мислителі Ксенофонт, Платон, Аристотель), проблем земельної власності, організації та ведення великого рабовласницького господарства, взаємовідносин рабів та рабовласників тощо (праці староримських мислителів Катона Старшого, Варрона, Колумелли).

Економічна думка раннього і класичного середньовіччя мала натурально-господарську орієнтацію, яскраво виражений теологічний характер, відзначалась догматизмом та схоластикою (твори Августина Блаженного, Фоми Аквінського та ін.). Урізноманітнення економічних поглядів пізнього середньовіччя було пов'язане з процесами розпаду феодалізму та новою господарською етикою епохи Реформації. Твори Т. Мора, Т. Кампанелли та ін. були спрямовані на критику наявного суспільного устрою та пропаганду ідей щасливого життя, позбавленого експлуатації та гноблення.

Необхідно зазначити, що в епоху стародавнього світу і середньовіччя економічна думка ще не виокремилась у самостійну галузь людського знання. Водночас історичні пам'ятки цього періоду містять зародки економічних знань та ідей, які набули розвитку у наступні періоди еволюції економічної думки.

Економічну політику та основні тенденції розвитку економічної думки багатьох європейських країн у період з XV по XVIII ст. відобразив меркантилізм як провідна доктрина епохи первісного нагромадження капіталу та бурхливого розвитку міжнародної торгівлі. Меркантилізм завершив донауковий етап розвитку економічної думки і започаткував економічні погляди та ідеї, засновані на емпіричному дослідженні економічних явищ і процесів. У творах представників раннього (В. Стаффорд, Г. Скаруффі та ін.) і пізнього (Т. Мен, А. Монкретьєн та ін.) меркантилізму набули обґрунтування теорії грошового та торговельного балансу, адміністративні та економічні методи державного регулювання економіки, насамперед зовнішньої торгівлі тощо.

Розвиток економічного знання європейських країн у кінці XVII — на початку XVIII ст. ознаменувався виникненням класичної політичної економії як першої наукової школи в історії економічної думки, характерними ознаками якої стало започаткування нових методів дослідження, розробка категоріального апарату економічної науки та обґрунтування ідеології ринкового лібералізму. У творах В. Петті, П. Буагільбера, Ф. Кене та А. Тюрго — яскравих представників фізіократизму знайшли відображення трудова теорія вартості, учення про природний порядок в економіці, аналіз відтворення суспільного продукту тощо.

Визначальну роль у формуванні ідейно-теоретичних та методологічних основ класичної політичної економії зіграв видатний англійський економіст А. Сміт, який розвинув накопичені на той час економічні знання і узагальнив їх у чітку наукову систему. Заслугою вченого стало обґрунтування ідей економічного лібералізму, дослідження природи та чинників зростання суспільного багатства, проблем вартості, формування та розподілу доходів тощо. Розвиток економічної науки в XIX ст. охарактеризувався подальшою еволюцією ідей класичної політичної економії у працях послідовників.

Економічна теорія К. Маркса як закономірний етап розвитку економічної науки, зумовлений відповідними соціальними інтересами та вимогами часу, сприяла розвитку трудової теорії вартості, природи циклічності та криз надвиробництва, подальшому аналізу проблем суспільного відтворення, джерел економічного зростання та виявленню ролі додаткової вартості як визначального чинника і основи відтворення капіталізму. Водночас вона вирізнялась ідеологічним, класовим підходом до аналізу економічних проблем, недооцінкою здатності капіталістичного суспільства до реформування та саморозвитку.

Нові реалії ринкової економіки, пов'язані з еволюційними змінами капіталізму, сприяли появі соціал-демократичних концепцій, позбавлених радикалізму марксистського вчення та спрямованих на обґрунтування необхідності перебудови капіталістичного устрою на засадах його поступового реформування.

Важливим етапом розвитку економічної науки в останній третині XIX ст. стало відкриття маржинального аналізу та започаткування неокласичної теорії. Розвиток маржинальної революції в економічній науці був поетапним. І етап (70—80-ті роки XIX ст.) започаткував суб'єктивний напрям у політичній економії та теорію граничної корисності як основи цінності, що знайшло відображення у творах B.C. Джевонса, К. Менгера та Л. Вальраса. II етап маржинальної революції (90-ті роки XIX ст.) репрезентований працями А. Маршалла, Дж. Б. Кларка, В. Парето та інших видатних економістів, був пов'язаний зі становленням неокласичного напряму економіки на основі відмови від суб'єктивно-психологічного підходу та поєднання маржиналізму з функціональним мікроекономічним аналізом.

Провідними напрямами розвитку економічної теорії у XX ст. стали інституціоналізм, неокласика та кейнсіанство, які утворили "mainstream" (провідну течію) сучасної економічної думки. Новаторські ідеї видатного англійського економіста, державного та політичного діяча Дж. М. Кейнса започаткували появу у 30-ті роки XX ст. макроекономічного аналізу та теорії державного регулювання ринкової економіки. Подальша еволюція кейнсіанства була пов'язана з розвитком у 50—60-ті роки неокейнсіанської теорії (Е. Хансен, Дж. Хікс, П. Семюелсон, Р. Харрод, Є. Домар), та започаткуванням у 80—90-ті роки XX ст. посткейнсіанства і нового кейнсіанства (Дж. Робінсон, Н. Калдор та ін.) Еволюція неокласичних ідей у XX ст. знайшла відображення у формуванні та розвитку неортодоксальних концепцій ринку та підприємництва (Дж. Робінсон, Е. Чемберлін, Й. Шумпетер), економічних теорій неолібералізму (Л. Мізес, Ф. Хайєк, В. Ойкен) та неоконсерватизму (М. Фрідмен, А. Лаффер, Р. Лукас та ін.). Еволюція інституціонального напряму у XX ст. пов'язана з розвитком неоінституціональної теорії (Дж. Гелбрейт, В. Ростоу, Д. Белл, Е. Тоффлер та ін.) і нової інституціональної теорії (Р. Коуз, Дж. Б'юкенен, Д. Норт та ін.).

Характерною особливістю сучасної економічної науки є плюралізм, багатоманітність економічних теорій та ідей, гіпотез, концепцій, методів дослідження і способів опису економічної реальності.

 

Г. Тард у поглядах на економічну психологію.

Г.Тард психологізував суспільні відносини, основними соціальними процесами вважав конфлікти, пристосування й наслідування, за допомогою якого індивід засвоює норми і правила поведінки.

Він дійшов висновку, що умовою інноваційності є не конкуренція, а співпраця, і це особливий її різновид: cooperation de rencontre inter-cerebrale, тобто співпраця, що виникає завдяки зустрічі мізків. Власне ці міжмізкові відносини ведуть до формування нових знань, а також створюють підґрунтя для суспільної комунікації, без якої була б неможлива подальша фаза копіювання інновацій.

Досліджуючи умови, необхідні для виникнення такої співпраці, Тард вказував, що варто враховувати такі неекономічні чинники, як бажання, відчуття і віра, оскільки це вони є головними силами, що штовхають людей до відносин, що спираються на порозумінні, а не на насильстві.

Когнітивний капіталізм

Концепції французького вченого, висловлені в таких творах, як "Економічна психологія" і "Закони наслідування", не мали великого шансу здобути популярність під час промислового капіталізму. Ситуація радикально змінилася, коли разом з інформаційною й інтернет-революцією капіталізм перейшов з промислової фази в когнітивну, тобто таку, коли вже ніхто не має сумніву, що головним джерелом вартості є власне інновації, а також вироблення та застосування знань.

Існує такий ефект, коли, за виразом Г.Тарда, «під впливом преси в суспільстві створюється колективна свідомість, об’єднана атмосферичною оболонкою, коли певні якості індивідів взаємно позначаються одне на одному, а їх дії зливаються в унісон, спрямовуються загальною течією ідей й пристрастей. Така духовна єдність індивідів породжується одночасністю їхніх переконань, що формуються пресою»

 

 

16. Гуго Мюнстенберг і психотехніка. (1863- 1916)

 

Психотехника (от греч. ψυχή — душа, и др.-греч. τεχνικός от τέχνη — искусство, мастерство, умение) — отрасль психологии, получившая широкое распространение в 1910—1930-х гг. и изучавшая приложение психологии к решению практических вопросов, в основном связанных с психологией труда, профориентацией и профотбором. В настоящее время содержание психотехники, её проблемы и методы вошли в сферу прикладной психологии:психологии труда, организационной психологии, инженерной психологии.

Термин «психотехника» предложил в 1903 году немецкий психолог В. Штерн у його книзі «Про психології індивідуальних відмінностей». Він визначив психотехніку як прикладну психологію, що за вирішення завдань життя, звернених в майбутнє; тут психологічні знання виконують роль конструктивних інструментів на поведінку людей, для передбачення їх майбутніх діянь та результативності цих дій, до створення, виховання, розвитку якостей особистості, умінь і навиків.

а в 1908 году немецкий психолог Г. Мюнстерберг сделал попытку оформить психотехнику как науку, определив её содержание и методы ("Психология промышленной производительности" (1913).) Она стала важной вехой на пути сближения психологии с практикой. В ней рассматривались вопросы научного руководства предприятиями, профотбора и профориентации, производственного обучения, приспособления техники к психологическим возможностям человека и другие факторы повышения производительности рабочих и доходов предпринимателей. Мюнстерберг установил непосредственную связь с крупными американскими промышленными и транспортными компаниями. Они охотно направляли в его лабораторию испытуемых и руководствовались его рекомендациями при отборе рабочих и служащих. Преимущество экспериментально-психологических показателей по сравнению с интуицией и житейским опытом было очевидно. +_Психическая_гигиена, психология_воздействия (в_частности,средствами плаката, рекламы, кино и т. п.), психотерапия, психология искусства. Загальні методологічні основи психотехніки як напрями прикладної психології були представлені у його праці, яка вийшла 1914 р – «Основи психотехніки» ( оттеснение на второй план показаний самонаблюдения.)вперше чітко було поставлено завдання практичного використання висновків психологічної науки про закономірності людської психіки, поведінки людей соціумі, спілкування, індивідуальних і соціальних особливостях представників різних соціальних груп.

Г. Мюнстерберг чітко визначає те, що психотехніка не тотожна з прикладною психологією, проте становить її половину. Він поділяє прикладну психологію на психологію культури, характер завдань якої – «пояснювальний з устремлінням в минуле», і психотехніку, характер завдань якої – «практично життєвий, звернений у майбутнє». Тобто. про психотехніки можна говорити тоді, «коли мова про досягненні будь-якої що належить до майбутньої цілі».

М. первоначально вел работу в двух направлениях. С Целью диагностики для профотбора он, исходя из предположения, что психическая деятельность каждого человека представляет комплекс функций (память, внимание, общий интеллект, быстрота реакции и т. д.), определял с помощью тестов уровень развития этих функций, необходимый для успешного выполнения данной работы. Здесь применялись логика и техника дифференциальной психологии.

Другое направление исходило из анализа требований профессии к нервно-психическим функциям. (изучение деятельности вагоновожатого с целью уменьшения аварийности на транспорте – моделирование ситуации).

Психотехника как система психологических способов и средств составила основание практической психологии. Ее назначение – решение разнообразных психологических проблем вплоть до формирования личности человека, овладение человеком своим внутренним миром в процессе саморазвития и самоактуализации В предложенной Мюнстербергом структуре психотехники можно выделить три блока – предмет, метод и область приложения, которые заполнялись связкой трех категорий – сознания, практики и культуры: предмет психотехники – сознание, ее метод – практика, область приложения – культура.