Основні напрями сучасної психології: гештальтпсихологія, біхевіоризм, психоаналіз, генетична психологія, когнітивна психологія, гуманістична психологія.

Гешта́льтпсихологія (нім. Gestalt — цілісна форма чи структура) — напрям (школа) у західній психології першої третини 20 століття. Заснована Максом Вертгеймером в 1912 році. Постулат гештальтпсихології звучить так: первинними даними психології є цілісні структури (гештальти), що практично не виводяться з компонентів що їх утворюють. Гештальтам притаманні власні характеристики і закони, зокрема, «закон групування», «закон відношення» (фігура/фон).

Гешта́льт — це просторово-наочна форма предметів що сприймаються, чиї властивості неможливо зрозуміти шляхом сумування властивостей їх частин. Яскравим прикладом, за Келлером, є мелодія, що впізнавана навіть у випадку транспортування на інші елементи. Коли ми чуємо мелодію вдруге, то завдяки пам’яті впізнаємо її. Але якщо склад її елементів змінився, ми все одно впізнаємо мелодію як ту саму. Гештальтпсихологія з’явилася завдяки німецьким психологам Максу Вертгеймеру, Курту Коффкі і Вольфгангу Келлеру, що висунули програму вивчення психіки з точки зору цілісних структур — гештальтів. Виступаючи проти висунутого психологією принципу розчленовування свідомості на елементи і побудови з них складних психологічних феноменів, вони запропонували ідею цілісності образу й неможливості зведення його властивостей до суми властивостей його елементів. На думку теоретиків, предмети, що складають наше оточення, сприймаються не у вигляді окремих об’єктів, а як організовані форми. Сприйняття не зводиться до суми відчуттів, а властивості фігури не описуються через властивості частин. Власне гештальт являє собою функціональну структуру, що впорядковує різноманіття окремих явищ.

Гешта́льт — це цілісна структура, яка формується у свідомості людини при сприйнятті об'єктів або їхніх образів. Це первинна індивідуальна властивість психіки, що перебуває згідно з фізіологічними процесами мозку і зовнішнім світом.

Гешта́льт-фа́ктор — це будь-яка стимульна ситуація, яка має тенденцію викликати перцептивні образи цілісності або єдності.

Кожен гештальт розглядається як фігура, що виступає з більш тьмяного фону. Сформувати фігуру означає зацікавитись чимось і спробувати якось позначити свій досвід.

Усі властивості сприймання в гештальтпсихології — константи, фігура, фон — вступають у відносини між собою і являють нову властивість. Це і є гештальт.

 

Біхевіори́зм (від англ. behavior — «поведінка») — один з напрямів психології, що зводить поведінку людей до механічних, машиноподібних актів у відповідь на зовнішні подразнення. Представники: Джон Уотсон, Тондайк Едворд та ін.

Як «наука про поведінку» біхевіоризм прийшов на зміну емпіричній психології у ХХ ст. Новий напрямок намагався побудувати психологію не на ідеалістичній, а на матеріалістичній основі. Біхевіористи вважали, що предметом психології може бути тільки поведінка людини, що виражається в доступному об'єктивному спостереженні матеріальних процесів, а не психічні стани. Під поведінкою біхевіористи розуміли дії і вчинки, доступні зовнішньому спостереженню.

За вченням біхевіоризтів, поведінка людини у своїй основі визначається не внутрішніми психічними процесами, а механічними впливами зовнішнього середовища за принципом «стимул—реакція».

Під реакціями біхевіоризти розуміють рухи людини, чинені при виконанні тієї або іншої дії; під стимулами — доступні зовнішньому спостереженню подразнення зовнішнього світу, що викликають у людини ті чи інші реакції. Оскільки між стимулами і реакціями існує закономірний зв'язок, то, знаючи причини цього зв'язку і вивчивши, які стимули викликають ті чи інші реакції, можна, стверджують біхевіористи, безпомилково домагатися від людини потрібної поведінки, зовсім не звертаючись до її внутрішнього психічного переживання.

 

Психоаналіз —група психологічних теорій особистості, методів дослідження ментальних процесів, а також методів терапії невротичних захворювань; спосіб інтроспекції людини, що передбачає систематичне пояснення несвідомих зв’язків та процесів. Засновником теорії психоаналізу є австрійський вчений кінця 19 - початку 20 століття Зиґмунд Фройд. Психоаналітична теорія зіграла важливу роль не тільки в формуванні сучасних концепцій особистості і терапевтичних методів, але й у становленні усієї культури 20 ст., запропонувавши людству новий світогляд.

Як терапевтична техніка, психоаналіз відрізняється від психіатрії та психотерапії, маючи за основу ствердження про існування психічного несвідомого та наполягаючи на аналізі та інтеграції складників цього несвідомого в процесі терапії.

Психоаналіз спирається на кліничні спостереження та дослідження, а також на ідеї щодо структури психічного апарату, динаміки ментальних процесів, придушення, супротив, перенесення, тощо.

Особистість розглядається як машина, що приводиться в рух енергією лібідо - тілесною енергією, статевим бажанням, і поступово розвивається через зовнішню заборону прямого виявлення лібідо, у переносі його на соціально схвалювані чи корисні для людини види діяльності.

В часи Фройда у психології панувало сприйняття людини, як розумної істоти, котра усвідомлює свою поведінку та керує нею. Теорія Фройда пропонувала іншу картину, згідно з якою людина перебуває у стані неперервного конфлікту, джерела якого лежать у сфері неусвідомлюваних статевих та агресивних спрямувань.

Психоаналіз називають психодинамічною теорією: він уважає поведінку людини детермінованою складною взаємодією конкуруючих психічних сил.

Фройд поділяв свідомість людини на Ід, Его та Суперего, а також на свідоме, перед свідоме та несвідоме. Іншими представниками психоаналізу були Юнг, Адлер, Хорні та ін.

 

Когнітивна психологія — це вчення у психології, що досліджує внутрішні розумові процеси, як-от процес вирішення проблеми, пам'ять та мовні процеси. Когнітивна психологія бере початок з пізньої моделі біхевіоризму. Основні принципи також зустрічаються в гештальт-психології Макса Вертаймера, Вольфганга Кьолера, та Курта Коффки, а також у теорії Жана Піаже, який вивчав ментальний розвиток дітей.

Спеціалісти з когнітивної психології досліджують те, як люди розуміють, виявляють причини та знаходять рішення проблем, займаючись розумовими процесами, що слугують сполучною ланкою між стимулом та реакцією.

Когнітивна теорія стверджує, що вирішення проблем приймають форму алгоритмів — правил, які не обов'язково розуміти, але які обіцяють рішення, або еврістики (метод спроб і помилок) — правил, які зрозумілі, але не завжди гарантують рішення. У інших випадках рішення може бути знайдено завдяки інтуїції, раптовому усвідомленню взаємозв'язку.

Ульрік Найсер вигадав термін «когнітивна психологія» у своїй книзі, що була опублікована в 1967, де Найсер дає визначення когнітивній психології, роблячи наголос на тому, що це — точка зору, яка постулює, що мозок має певну концептуальну структуру. Точка зору Найсера наділяє цю дисципліну можливостями, що поширюються за межі понять високого рівня, як наприклад, «міркування», що часто підтримується як визначення когнітивної психології в інших працях.

Когнітивна психологія радикально відрізняється від попередніх психологічних підходів двома ключовими моментами.

• Вона припускає використання наукового методу і загалом відмовляється від самоспостереження як чинного методу дослідження, на відміну від феноменологічних методів, як наприклад фрейдистська психологія.
• Вона недвозначно визнає існування внутрішніх психічних станів (як наприклад переконання, бажання і мотивація) на відміну від біхевіористської психології.

 

Гуманістична психологія - один з напрямків сучасної психології, орієнтованих на вивчення смислових структур людини. У гуманістичній психології як основні предмети виступають: вищі цінності, самоактуалізація особистості, творчість, любов, свобода, відповідальність, автономія, психічне здоров'я, міжособистісні стосунки. Гуманістична психологія як самостійний напрямок відокремилася на початку 60-х років XX ст., як протест проти домінування біхевіоризму і психоаналізу в США, одержала назву третьої сили. До цього напряму можуть бути віднесені А. Маслоу, К. Роджерс, В. Франкл, Ш. Бюлер, Ролло Мей, С. Джурард та ін. Гуманістична психологія опирається на екзистенціалізм.

У 1963 р. перший президент Асоціації гуманістичної психології, Джеймс Бьюдженталь, висунув п'ять основних положень даного напрямку психології:

1. Людина як цілісна істота перевершує суму своїх складових (інакше кажучи, людина не може бути пояснена в результаті наукового вивчення її часткових функцій).
2. Людське буття розгортається в контексті міжлюдських відносин (інакше кажучи, людина не може бути пояснена своїми частковими функціями, в яких не приймається в розрахунок міжособистісний досвід).
3. Людина усвідомлює себе (і не може бути зрозумілою психологією, бо та не враховує її безперервну, багаторівневу самосвідомість).
4. Людина має вибір (людина не є пасивним спостерігачем процесу свого існування: вона творить свій власний досвід).
5. Людина інтенціальна (людина звернена у майбутнє, в її житті є мета, цінності та сенс).

 

Генетична психологія (від гр. genesis – походження; гр. psyhē – душа+ гр. logos – слово, поняття, вчення) – галузь психології, яка вивчає психічний розвиток людини від народження до смерті: немовлячий вік, дитинство (переддошкільний, дошкільний, молодший шкільний вік), підлітковий та юнацький вік, рання, середня та пізня дорослість. Учені, які проводять дослідження в галузі генетичної психології, також вивчають внутрішньоутробний (пренатальний) період розвитку дитини, як надзвичайно важливий етап у її психічному розвитку. Генетична психологія часто вживається як синонім психології розвитку.

Генетична психологія, на відміну від генетичної епістемології (за Ж.Піаже), яка вивчає лише розвиток понять, судження і умовиводи у дітей різного віку, повинна мати більш глибокий і широкий предмет своїх дослідження. Зокрема вивчати:

а) виникнення психічних явищ,

б) їхнє походження,

в) становлення у життєвих процесах,

г) функціонування, а також

д) їх відродження після втрати ними дійових функцій.

Тобто генетична психологія повинна вивчати об’єктивні процеси зародження нових психічних явищ, які були в надрах попередніх, становлення нових психічних механізмів і знання про них на основі знайдених передумов.

Наші дослідження (С.Д.Максименко,1981) дають підстави для виділення серед багатьох провідних принципів такі:

1) принцип аналізу за одиницями (визначення вихідного суперечного відношення, що породжує клас явищ як ціле),

2) принцип історизму (принцип єдності генетичної та експериментальної лінії дослідження),

3) принцип системності (принцип цілісного розгляду психічних утворень),

4) принцип проектування (принцип активного моделювання, відтворення форм психіки в особливих умовах).

Отже, поряд з експериментально-генетичним методом дослідження використовуються й інші підходи до вивчення предметів генетичної психології.