Соціальне партнерство: сутність, значення, форми

 

Світовий і нашої країни досвід переконливо свідчить, що численні проблеми економіки та суспільного життя, у тому числі й ефективного управління персоналом, можна вирішувати швидше і ліпше, якщо соціальні партнери орієнтуватимуться не на конфронтацію, а на об’єднання зусиль, на творчу співпрацю.

У вітчизняну соціально-економічну літературу і господарську практику термін "соціальне партнерство" увійшов порівняно недавно. Його сутність у зарубіжній і вітчизняній літературі трактується неоднозначно. Тому з’ясуємо передусім, що означає словосполучення "соціальне партнерство". "Соціальне" — значить суспільне, те, що стосується життя людей, їх взаємовідносин у суспільстві. "Партнер" від французького partenaire означає компаньйон, спільник, учасник спільної діяльності. Під партнерством прийнято розуміти процес погодження інтересів, створення єдиного соціокультурного простору, у якому співпрацюють різні суб’єкти, інтереси яких нерідко не співпадають, але які згодні не зважаючи на відмінності в інтересах, опрацьовувати і дотримуватися вироблених "правил гри", партнерських норм.

Отже, відповідно до смислового значення терміну "соціальне партнерство" та стосовно соціально-трудової сфери воно означає спільну діяльність суб’єктів відносин у сфері праці, що спрямована на погодження інтересів і вирішення наявних проблем. Сутність цих проблем пов’язана передусім з існуванням ринку праці, на якому є продавці і покупці, їм належить самим домовлятися про умови купівлі-продажу послуг робочої сили. Але цей "торг" має здійснюватися з дотриманням певних правил, норм, які захищають інтереси обох сторін, тобто на основі партнерських взаємовідносин, досконалих "правил гри".

В економічній літературі правомірно підкреслюються існування двох, якщо й не повністю протилежних, то у значній мірі відмінних, крайніх підходів щодо формування сутності соціального партнерства.[12]

За першого із підходів, що розглядаються, соціальне партнерство трактується як система взаємовідносин між найманими працівниками і роботодавцями, що приходить на зміну класовій боротьбі. Прибічники цього підходу щодо розуміння суті соціального партнерства керуються тим постулатом, що сучасне суспільство не є капіталізмом у класичному розумінні його соціально-політичної природи, і що у цьому суспільстві більше немає класів, а є рівноправні партнери, які здатні домовитися між собою за виникнення розбіжностей.

Згідно з другим крайнім уявленням щодо сутності соціального партнерства останнє є способом погодження протилежних інтересів, методом регулювання конфліктів між двома класами — найманих працівників і власників засобів виробництва. Ті, що поділяють таку точку зору вважають, що сучасний капіталізм практично нічим не відрізняється від класичного капіталістичного способу виробництва. У зв’язку зі збереженням приватної власності не може не зберігатися, вважають вони, антагонізм інтересів найманих працівників і роботодавців. За таких ідеологічних засад соціальне партнерство — це лише одна із перехідних форм погодження непримиримих за суттю і протилежних за змістом інтересів провідних соціальних сил. Звідси випливає, що переговорний процес не може бути не конфліктним, а переговори в цілому — це немирна процедура. Соціальне партнерство за баченням прибічників цих постулатів здатне лише пом'якшити класові протиріччя, зберегти на певний період політичну стабільність і соціальний спокій в суспільстві.

Вважаємо, що зазначені уявлення щодо сутності соціального партнерства є відверто екстремальними і з жодним із них не можна погодитися. Неупереджений аналіз свідчить, що констатація реального існування в сучасному суспільстві рівноправних партнерів, як і твердження, що нинішня економічна система нічим не відрізняється від тієї, що існувала наприкінці ХІХ ст., і що інтереси найманих працівників і роботодавців є виключно протилежними не є такими, що відповідають реаліям сьогодення.

Соціальне партнерство — це насамперед визначення неоднаковості інтересів різних суспільних сил, визнання права кожної групи мати власні економічні інтереси, які можуть не збігатися з інтересами іншої групи. Одночасно соціальне партнерство — це усвідомлене бажання сторін дійти взаєморозуміння, погоджуватися на компроміси, співробітничати в ім’я соціального миру, що є важливою передумовою поступального розвитку економіки, а отже і підвищення якості життя.

Соціальне партнерство передбачає постійний діалог між суб’єктами відносин у сфері праці, переговорний, договірний процес узгодження інтересів. Тому правомірно є стверджувати, що соціальне партнерство — це особливий тип відносин у соціально-трудовій сфері, який передбачає застосування різноманітних форм і методів погодження інтересів найманих працівників, роботодавців і їх представницьких органів шляхом прагнення до спільних домовленостей договору, досягнення консенсусу, опрацювання і спільної реалізації заходів з різноманітних напрямів соціально-економічного розвитку. Для більш широкої характеристики сутності соціального партнерства, розуміння його сучасної ролі та місця в сучасній економічній системі принципово важливим є урахування наступних обставин.

Перша. Наймані працівники і роботодавці та їхні представницькі органи мають не лише спільні, але й відмінні, іноді протилежні соціально-економічні інтереси.

Наймані працівники в системі соціального партнерства виступають передусім як носії робочої сили. Вони надають роботодавцеві трудові послуги у обмін на необхідні засоби для свого життєзабезпечення. Інтереси роботодавця лежать у площині отримання якомога більшого прибутку.

Наукою доведено і щоденно підтверджується практикою, що інтереси найманих працівників і роботодавців можуть значною мірою співпадати, але вони не можуть бути повністю однаковими. Розбіжність інтересів — це об’єктивна реальність, яка може будь-коли виявитися в суперечках і конфліктах. В системі партнерських відносин кожний суб’єкт виконує свою, притаманну лише йому соціальну функцію. Становлення та розвиток системи соціального партнерства слід сприймати як об’єктивну реальність, як реально діючу та необхідну підсистему формування балансу інтересів в суспільстві.

Соціальне партнерство може й повинно будуватися на врахуванні діалектики інтересів. Коли та чи інша сторона чи суб’єкт соціально-трудових відносин дійсно прагне цивілізованих відносин, то вони мають виходити з посилки, що інтереси іншої сторони чи суб’єкта мають бути і "її" інтересами. Соціальне партнерство, визнаючи відмінність, особливість корінних інтересів окремих соціальних груп, одночасно передбачає усвідомлення їх взаємозалежності і неможливості існування один без одного.

Завдання соціального партнерства полягає не у нівелюванні відмінності інтересів, а, навпаки, у необхідності врахування їх неоднаковості, в проведенні погодженої політики, яка б через взаємні поступлення, компроміси, зближення позицій сторін сприяла прийняттю взаємоприйнятих рішень.

Друга. Соціальне партнерство правомірно розглядати як важливий чинник формування інститутів громадянського суспільства, а саме, об'єднань роботодавців, найманих працівників, започаткування та розвитку постійного діалогу між суб’єктами соціально-трудових відносин.

Третя. Соціальне партнерство є взаємовигідним процесом взаємодії сторін соціально-трудових відносин та органів, що представляють їхні інтереси. Постійний діалог між ними має на меті забезпечення оптимального балансу інтересів і створення сприятливих економічних, політичних, соціальних умов для стабільного соціально-економічного розвитку.

Четверта. Соціальне партнерство не можна розглядати як традицію чи специфічну складову механізму формування і регулювання соціально-трудових відносин в окремих країнах, а об'єктивну вимогу, тобто притаманну економіці ринкового типу форму погодження інтересів суб'єктів трудових відносин. Становлення і розвиток системи соціального партнерства за умов ринкової економіки — результат об'єктивних реалій, що випливають з нової ролі, статусу суб'єктів ринку праці — роботодавців, найманих працівників та органів, що представляють їхні інтереси.

До останнього часу на терені Європи, інших континентів співіснували економічні системи двох типів: перший — централізована планова економіка, що заснована переважно на державній формі власності і другий — це ринкова економіка, що заснована на багатоманітності форм власності і господарювання. За першого типу економічної системи держава як моновласник фактично одноособово визначала зміст і методи регулювання соціально-трудових відносин. В економіці змішаного типу, якою є сучасна ринкова економіка, держава не може відігравати ролі, що й за умов функціонування централізованої планової економіки.

Головними суб'єктами соціально-трудових відносин в економіці змішаного типу є роботодавці, що представляють різні форми власності, і наймані працівники. Формою погодження їхніх інтересів може бути лише та, що заснована на партнерських засадах.

П’ята. Відносини між соціальними партнерами можуть бути прогресивними або деструктивними, регресивними, залежно від установок, якими керуються сторони соціального діалогу та арсеналу методів регулювання взаємних відносин, які ними використовуються.

Шоста. Соціальне партнерство є альтернативою диктатури у соціально-трудових відносинах, оскільки передбачає застосування цивілізованих методів погодження інтересів - проведення, переговорів, досягнення компромісу, консенсусу, згоди. Разом з тим, соціальне партнерство немає нічого спільного з соціальним угодовством, безпринципними поступками однієї із сторін на користь іншої, або попранням, зневажанням інтересів іншої сторони.

Соціальне партнерство з функціональної точки зору слід розглядати як систему правових і організаційних норм, принципів, структур, процедур (заходів), які спрямовані на забезпечення взаємодії між найманими працівниками, роботодавцями, державними органами влади в регулюванні соціально-трудових відносин на національному, галузевому, регіональному рівнях та рівні підприємств (організацій). Його метою, як і на перших етапах становлення, є досягнення соціального миру в суспільстві, забезпечення балансу соціально-економічних інтересів трудящих і роботодавців, сприяння взаєморозумінню між ними, запобігання конфліктам і вирішення суперечностей для створення необхідних умов поступального економічного розвитку, підвищення життєвого рівня трудящих.

Соціальне партнерство може бути ефективним методом регулювання соціально-трудових відносин, якщо воно здійснюється у формах та функціонує на принципах, що обґрунтовані наукою і дієвість яких підтверджена практикою. На рівні підприємства (організації) соціальне партнерство між суб’єктами соціально-трудових відносин має здійснюватися у таких формах:

· спільних консультацій;

· колективних переговорів і укладення колективних договорів;

· спільного опрацювання політики доходів, зайнятості, інших складових предмету соціально-трудових відносин та соціально-економічної політики підприємства в цілому;

· спільного розв’язання колективних трудових спорів (конфліктів), запобігання їм, організації примирних та арбітражних процедур;

· участі найманих працівників в управлінні виробництвом;

· участі представників сторін у роботі органів соціального партнерства;

· участі найманих працівників у розподілі прибутку, доходів на умовах, що визначені колективним договором;

· обміну необхідною інформацією;

· контролю за виконанням спільних домовленостей.

Формуючи сучасну систему соціального партнерства, вкрай важливо визначитися з принципами, на яких мають будуватися відносини між партнерами. Соціальне партнерство на рівні організації має функціонувати на основі таких принципів:

· поваги і врахування інтересів учасників переговорів;

· повноважності соціальних партнерів і їх представників;

· повноти представництва сторін;

· рівноправності сторін і довіри у відносинах;

· невтручання у справи один одного;

· свободи вибору і обговорення питань, що входять до предмету соціального партнерства;

· соціальної справедливості як прояву відповідності між роллю тих чи інших суб’єктів (осіб) і їхнім соціальним станом; між їхніми правами і обов’язками; трудовим внеском і винагородою за послуги праці, суспільним визнанням;

· добровільності прийняття зобов’язань на основі взаємного погодження;

· пріоритетності примирних методів і процедур погодження інтересів;

· регулярності проведення консультацій і переговорів з питань, що входять до предмету соціального партнерства;

· реальності забезпечення зобов’язань, які прийняті соціальними партнерами;

· обов’язковості виконання досягнутих домовленостей;

· систематичності контролю за виконанням прийнятих рішень;

· відповідальності сторін, їхніх представників за невиконання з їхньої вини прийнятих зобов’язань.