Концепція витрат обігу і торговельного прибутку.

Торговельні підприємці авансують капітал не тільки на купівлю товарів у промисловців (капітал обігу), але й на органіцію їх реалізації (витрати обігу). Витрати обігу поділяються на два види: чисті витрати обігу й додаткові. Чисті витрати обігу - це видатки, які зумовлені процесом обігу, тобто зміною форм вартості, перетворенням грошей в товари й товарів у гроші. До таких видатків відносяться: оплата праці торговельних працівників, утримання торговельних приміщень, витрати на рекламу й адміністративно-управлінську діяльність, бухгалтерію і т.д. Працівники, зайняті безпосередньо продажем товарів, розрахунками за купівлю-продаж, не створюють нової вартості. Тому витрати на них не входять у вартість товару й повинні покриватися за рахунок прибутку торговельного підпри­ємця. Останній же цей тягар намагається перекласти на спожива­чів, роблячи надбавку до продажної ціни товару. Особливо це практикують монополії. Встановлюючи на свої товари монопольно високі ціни {вищі за вартість), вони тим самим перекладають на споживачів відшкодування чистих витрат. Додаткові витрати обігу. До них відносяться витрати, пов'язані з продовженням процесу виробництва у сфері обігу. Це транспортування товарів, їх сортування, фасування, упакування й зберігання. Тобто, все те, що повинно робити (і 2 багатьох випад­ках робить) виробництво, але частково передає у сферу обігу. Праця, затрачена на ці процеси, є продуктивною. Тобто, вона створює як вартість (в т.ч. і додаткову), так і споживну вартість. Тому ці витрати включаються у вартість товару й покриваються в процесі його реалізації як витрати виробництва. Торговельний прибуток — прибуток, створений працею найманих працівників (у сфері торгівлі) і торговельних функціонуючих капіталістів, а також отриманий внаслідок перерозподілу частини доходів з різних секторів економіки і від різних верств населення, який привласнюється після реалізації товарів і послуг.

 

- нема голосів (1171 відвідувань)

У докапіталістичних формаціях важливим джерелом торговельного прибутку була велика різниця між цінами на товари, придбаними торговими посередниками в одних регіонах країни або за її межами, і цінами, за якими ці товари реалізовувались. Це зумовлювала недостатня розвинутість товарно-грошових відносин, роздрібненість і вузькість місцевих ринків, значний діапазон цін на однорідну продукцію та інші фактори. Джерелом торговельного прибутку була частка праці рабів, вільних ремісників, селян, селян-кріпаків. Ще одним джерелом торговельного прибутку була праця купців, торгових посередників та інших працівників, зайнятих купівлею-продажем товарів, їх доставкою споживачам. Вона у вартісній формі враховувалась у ціні товарів (у формі надбавки до купівельної ціни). У докапіталістичних формаціях панувало просте товарне виробництво і обмін товарів здійснювався в основному за вартістю. За нееквівалентного обміну купці (або торгові посередники) купували товари нижче вартості, а продавали за вартістю або вище вартості.

За капіталізму (на нижчій його стадії) закон вартості діє у формі ціни виробництва, яку утворюють витрати виробництва і середній прибуток. Ці елементи формують величину ціни продажу товарів промисловими капіталістами торговельним (вартість виробництва). У сфері торгівлі до неї додають ціну виробництва, яка охоплює витрати праці найманих працівників і торговельних капіталістів (вартість обігу). Працею зайнятих у сфері торгівлі створюється вартість і додаткова вартість, при цьому наймані працівники формують основну частку додаткової вартості, але не привласнюють її.

Джерелами торговельного прибутку за сучасного капіталізму може бути частка вартості, створена у дрібнотоварному секторі економіки (фермерами, ремісниками, індивідуальними винахідниками тощо), у немонополізованому чи державному секторі економіки, а також у країнах, що розвиваються. Вона вилучається через механізм ціноутворення, зокрема через монопольно високі і монопольно низькі ціни великими торговельними монополіями.