Кризи і розвиток особистості

Щоб існувати, дереву потрібні земля, сонце і вода. А що потрібне людині, щоб жити? Крім їжі, води і даху над голо­вою? Інші люди! Бажано, щоб навколо були люди і щоб хоча б хтось з них був близьким, теплим, надійним. Чи хоча б існувала надія, що ти не один, що десь у світі є (була? буде?) жива душа, яка відгукнеться, зможе тебе зрозуміти. Саме людські стосунки є тим живильним життєвим простором, в якому особистість будує власний світ, розгортає своє життя.

Кожен простір передбачає і свій час. Для людини став­лення до плину свого життя і складає час життєвого світу. Щоб розвиватися, людина має бачити шлях, який уже прой­дено, і перспективи, що в неї ще попереду. Вона повинна оці­нювати, чого досягла, що встигла зробити і що мріялося, але так і залишилося незавершеним, інколи навіть нерозпочатим, її плани, цілі, домагання, апетити залежать від швидкості й якості її руху вперед. Людина може пильно подивитися на свій внутрішній го­динник, який інколи поспішає, а інколи, навпаки, ледь рухаєть­ся, майже зупиняється. І тоді цей годинник покаже їй, чого вона навчилася, чого досягла, доживши до 15, 20 або 35 років, які потреби задовольнила, які здібності реалізувала, про що забула, чим знехтувала, від чого відмовилася, що втратила. Якщо захо­че, вона може відрегулювати свій годинник. Для цього треба лише чесно дослідити причини його поспіху чи гальмування.

Але рефлексувати, придивлятися до циферблату, як пра­вило, не хочеться та й ніколи. Життя мчить уперед, і повсяк­денна метушня вдало відволікає нас від усвідомлення скін-ченності шляху, що розгортається. Ми ховаємось від правди про себе, правди про своє оточення, правди про свою саморе-алізацію. Виправдовуємо себе зайнятістю, непростими жит­тєвими умовами, необхідністю заробляти гроші, хворобами, обов'язками перед власними дітьми та батьками.

На початку життя, коли ще не існує розгалужених і поту­жних психологічних захистів, коли компенсаторні та гіпер-компенсаторні механізми ще не сформовано, коли немає у нашому арсеналі всієї тієї безлічі масок, що їх доросла люди­на так спритно змінює, маленька дитина заворожує своєю невимушеністю, автентичністю, достатністю, живучи у зла­годі з власним єством. Згодом, на жаль, для переважної біль­шості з нас усе змінюється, і ми все рідше виявляємось спро­можними чути голос нашої глибинної сутності, тихий голос єства. Ми скеровуємо відповідно до нього наші вчинки лише в якихось примежових, екзистенціальних ситуаціях.

Щодня ж ми просто існуємо, функціонуємо, щось про­дукуємо, не без успіху засвоюючи нові й нові ролі, оброста­ючи звичками, обов'язками, боргами. На щастя, несвідоме, несамостійне, мало не автоматичне існування не може три­вати дуже довго. Монотонний, одноманітний рух життєвим шляхом раптом переривається. Виявляється, що треба шу­кати роботу, брати на себе відповідальність, переживати зраду, самотність, розчарування. Інколи страшне горе, втра­та найдорожчої людини або власний діагноз, який звучить як вирок, умить змінюють усе навколо, висвітлюючи най­головніші життєві цінності, найзаповітніші мрії, справжні бажання.

Виникає життєва криза. Звичний світ починає стрімко руйнуватися, і тоді вже неможливо не побачити його простір і час. Тоді кожен починає шукати причини життєвої катаст­рофи, шляхи її подолання. І тоді те, навколо чого ще нещода­вно вирувало життя, стає нікому не потрібною метушнею, а те, про що нібито й ніколи не думалося, постає як справжній сенс існування. Отже, кожна життєва криза стає серйозним шансом для коригування свого життя, наповнення його но­вим змістом, досягнення нової його якості. Криза вимагає розгорнутого, аргументованого, усвідомленого розв'язання завдання на сенс, яке у буденності відбувається найчастіше згорнуто, неструктуровано.

Головною метою кожної кризи є повернення людини на магістральну траєкторію розвитку, що стає можливим завдя­ки забезпеченню якомога повнішого самоусвідомлення. Йдеться про усвідомлення того світу, який людина для себе створює, тих цінностей, які в ньому панують, та власної ролі У всьому, що відбувається.

Якби всі ми встигали розвинутися до повної зрілості, ми ставали б повністю автономними, незалежними від оці­нок оточення, творчими істотами, які вміють креативно підходити до будь-яких життєвих завдань. Наша відпові­дальність перед собою не заважала б нашій внутрішній сво­боді, наша відкритість не суперечила б вмінню себе захи­щати, а гнучкість не перешкоджала внутрішній стабільності.

Можна припустити, що саме кризи є вагомими імпульса­ми, які підштовхують людину до ідеальної траєкторії само­розвитку. Траєкторії, що веде до повної автентичності, гармо­нійності, досконалості. Кризи забезпечують вчасні реконст­рукції, ремонти, перебудови життєвого світу. Вони стимулю­ють перегляд близьких стосунків, відмову від тих взаємин, що вже віджили, що тягнуть назад, заважають. Від них залежить правильна робота внутрішнього годинника, тобто, адекватність ставлення до часу свого життя, до міри самореалізованості.

Зрозуміло, то луже мало людей досягають справжньої осо-бистісної зрілості. Однією з причин є неконструктивний ви­хід з криз, що зустрічаються на кожному життєвому шляху. Нерідко людина не наважується переробити всю ту внутрі­шню роботу, якої від неї потребує криза. Вона не готова ризи­кувати, не хоче страждати, боїться самотності, не вірить у власні сили. Вона краще міцно заплющить очі на все, що її не влаштовує, відмовиться від усіх своїх найзаповітніших мрій, ніж зробить крок назустріч новому життю. У таких випадках криза не розгортається, не дає нову енергію, не відкриває обрії.

Така псевдокриза лише мучить людину почуттями нудь­ги, пригніченості, нікчемності й безбарвності. Замість дина­міки, виникає застій, замість позитивних новоутворень типу відкритості новому досвіду, ініціативності, довіри світу зро­стає зневіра, виникає депресія, загострюються соматичні за­хворювання.

Отже, кожна життєва криза є своєрідною сходинкою чи то вперед, до дедалі більшого самовдосконалення, самороз-гортання, чи назад, до стагнації та поступового руйнування застарілого життєвого світу.

Як саме кризи впливають на саморозвиток особистості?

По-перше, кожна криза більшою чи меншою мірою під­штовхує людину до автономізації, до дедалі більшої незале­жності від зовнішніх і внутрішніх умов, що їх створювало досі її життя. Вдало проходячи кризові випробування, лю дина стає все вільнішою від оцінок, очікувань, сподівань, ви­мог свого оточення. Вона враховує думки, поради, застере­ження чи накази, але рішення приймає все більш самостійно, прислухаючись передусім до себе, намагаючись бути вірною собі, своєму покликанню. Вона навчається захищати власні кордони, тримати зручну для себе дистанцію, відмовляти, якщо це потрібно. Вона поважає свою внутрішню свободу і здатна захистити її від нетактовних втручань.

По-друге, криза дає простір для розвитку креативності, вимагаючи від людини нового погляду на все. що відбуваєть­ся, нових інсайтів, прозрінь, творчих злетів. І тут зовсім не­обов'язково шукати у собі акторську майстерність чи пись­менницький дар. Творчість у повсякденному житті є не мен­шою цінністю. Творча людина не користується готовими ре­цептами для виховання дитини, подолання непорозумінь з колегами чи родичами, оформлення свого інтер'єру, плану­вання відпустки або приготування святкової вечері. Вона імпровізує, дозволяючи власній уяві, фантазії, інтуїції про­являтися на кожному кроці.

І, нарешті, криза веде до прийняття реальності такою, якою вона насправді є. Переживаючи кризу, людина має відмовити­ся від ілюзій щодо самої себе, свого оточення, навколишнього світу. У неї виникає унікальна нагода зняти рожеві чи чорні оку­ляри і подивитися навколо себе неупередженим поглядом. Зрі­ла особистість, яка вдало пройшла через цілу низку кризових випробувань, взагалі відмовляється від окулярів. Вона спокій­но приймає і власні, і чужі недоліки й обмеження, не поспішаю­чи контролювати, виховувати, змінювати, коригувати себе та інших людей. У неї вистачає мудрості, відкритості, тепла, тер­піння для бачення дійсності такою, яка вона сьогодні є.

Хода життєвим шляхом відбувається не рівномірно-по­ступово, а хвилеподібно, аритмічно, то прискорюючись, то вповільнюючись, то ніби повертаючи назад. Всі ми час від часу наступаємо на ті самі граблі, повторюємо свої помилки, тому що з першого разу не навчилися, не засвоїли новий до­свід, не змогли прийняти правильне рішення. І особистісне зростання як процес становлення, в якому людина приймає відповідальність, розвивається як суб'єкт власного життєт-ворення, теж іде нерівномірно, хвилеподібно.

Саме кризи стають вирішальними періодами, що підшто­вхують до усвідомлення справжнього авторства у написанні унікального твору - власного життя. Вони кожного разу спри­яють суттєвому оновленню чи навіть створенню нової опо­віді про себе, свою долю, свої страждання і радощі, поразки і перемоги. Така оповідь має назву наративу, і її вплив на пере­біг життєвих подій досить значущий.

Як рослина, тварина чи організм людини мають запрог­рамовану природою енергію зберігатися, розвиватися, зріти і в'янути, долаючи зовнішні і внутрішні перешкоди, так і осо­бистість має свою програму саморозгортання. Вона прагне віднайти, виявити, розкрити всі свої потенції, тим самим олюднюючи, гармонізуючи себе, а відтак - і власний життє­вий світ. Потенціал особистісного саморозвитку одвічно за­кладено в кожній людині, як закладено і ймовірність виник­нення криз, які будь що спробують розчистити дорогу для прояву цього потенціалу.

Чи можливе безкризове життя

Уявімо собі, що ми з року в рік живемо мирно і спокійно, рухаючись уперед поступово, не гальмуючи, ніколи не втрачаю­чи орієнтири, нікуди не поспішаючи, нічого не руйнуючи в собі та навколо себе. Щаслива доля створила такі собі казкові жит­тєві умови, ангел-охоронець пильнує, щоб нічого не трапилось, і роки минають за роками, а ми крокуємо і крокуємо кудись. Ніяких штормів, розчарувань, ніяких помилок, хибних вибо­рів, зрад, горя, втрат, ніяких страждань, депресій, самозвинува-чень. Нам незнайомі болючі почуття сорому, гніву чи провини, ми не знаємо гнітючого тягаря відповідальності за когось чи щось. Ми ніколи не прокидаємось з відчуттям, що життя не має аніякого сенсу, що все зроблене - одна велика помилка.

До речі, цей уявний експеримент потребує звільнення не лише від неприємностей, але й від раптових, несподіваних радостей, від переживання шаленої закоханості, від неочіку-ваних перемог, творчих злетів, спалаху натхнення, екстазу. Адже сильний позитив, якого ніхто не очікував, також вири­ває з полону повсякденності, розсуває обрії, дає змогу по-новому побачити своє життя, усвідомити власну роль у тому, що відбувається. Яскрава й незабутня життєва подія може поновити механізм саморозвитку, відкоригувати напрямок актуалізації власних потенцій не гірше, ніж криза.

А в нашому уявному світі все тихо й спокійно. Ні сміху, ні сліз. Таке може хіба що наснитися. Так просто не розвивається навіть організм. А особистість — це незрівнянно складніше. Особистості кризи потрібні для нормального розвитку, як де­реву потрібні сонце, вода і ґрунт. Протягом стабільних пері­одів життя певні зміни у психологічному часі і просторі люди­ни теж відбуваються, але вони не такі значні, не такі карди­нальні, як під час кризи. Лише в кризовий період відбувається якісна перебудова життєвого світу, змінюється чи суттєво ко­ригується напрямок саморозвитку, що відразу відтворюється в автонаративі, сюжетному оповіданні про себе і своє життя.

Як відомо, деякі вчені вважають, що кризи зовсім не обо­в'язкові. На думку О.М.Леонтьєва, обов'язкові не кризи, а переломи, якісні зсуви розвитку. А криза є лише свідченням того, що зсув вчасно не відбувся. Таке трактування залишає поза увагою роль самої людини у світоутворенні. Адже саме криза примушує кожного усвідомити все, що відбувається в його житті, знайти в собі сили для прийняття важливих рі­шень, для регулювання стосунків, вибору по-справжньому сутнісної діяльності. Криза суб'єктивує людину, сприяє під­вищенню її відповідальності за себе, тоді як зсув розвитку чимось схожий ня зсув земної кори і відбувається нібито без всіляких втручань, сам по собі. Більш конструктивною видається позиція Е.Еріксона, який вважає кризою потенційний вибір між сприятливим або несприятливим напрямком розвитку. Запропонована ним послідовність вікових стадій не є переможним шляхом су­цільних досягнень особистості. Кожна нова якість, що прояв­ляється внаслідок кризового переживання, принципово дво­полюсна, наприклад, довіра-недовіра до світу чи автоном-ність-сором. Тому ця нова якість, виникаючи, відразу стає внутрішньо конфліктною, примушуючи людину до чергово­го вибору, нового кроку вперед.

Важливо підкреслити, що лише перебуваючи у кризі, лю­дина стає більш чутливою до зовнішніх впливів. Навіть не­високої сили подразник сприймається як значущий і здат­ний викликати дуже сильну відповідь. Під час кризи приро­дний процес дозрівання і штучний вплив середовища пев­ною мірою синхронізуються приблизно таким чином, як під час переживання сензитивного періоду.

Як пише К.М.Поліванова, фактично наприкінці стабіль­ного віку індивідуальна здатність і діяльність, яка її породи­ла, складають єдине ціле, гештальт. У подальшому треба зруйнувати цей гештальт, звільнити, емансипувати здатність від умов її породження. Для цього треба провести спеціальну роботу з суб'єктивації здатності. Фактично йдеться про дво-етапний процес виникнення суб'єктної здатності. Перший крок здійснюється у стабільний період, коли здатність фор­мується всередині певних цілісних умов. Ця здатність нале­жить ще не самому суб'єктові, а цій цілісності життєвих умов. У кризовому стані виникає можливість вичленовування зда­тності з умов, що її породили (Поливанова, с.103).

Можна сказати, що під час кризи відбувається суб'єкти-вація новоутворення (Поливанова, с.105). Якби розвиток особистості був лише кількісним накопичуванням певних змін, за такого розуміння не було б місця для якісно нових рівнів, для новоутворень. Водночас, кожний віковий етап, як відомо, характеризується появою специфічних новоутворень, які свідчать про долання певної віхи у процесі дорослішання.

Але драматизувати людське життя, шукаючи в ньому пе­редусім нерозв'язувані проблеми, тяжкі обставини, небез­печні випробування, також було б помилковою. Розвиток — це не лише переривчатість, стрибкоподібність, руйнації жит тєвого світу та нові його реконструкції. Якби так насправді було, втрачалась би спадкоємність, єдина ієрархія, в якій вищі щаблі розвиваються на основі нижчих. Метаморфози мета­морфозами, але особистість на будь-якому віковому етапі все ж лишається тією самою, впізнаваною.Як відомо, розвиток особистості поєднує в собі гармо­нійні і дисгармонійні фази, кризи різної глибини і складності, що породжують як позитивні, так і негативні новоутворення. Розвиток є результатом цілої системи змін: прогресивних і регресивних, кількісних і якісних, зворотних і незворотних, стабільних і нестійких, спрямованих і стохастичних. Процес розвитку ніби пробивається, прокладає собі шлях крізь чис­ленні флуктуації, відхилення, зміни. Цей процес з роками стає все більш керованим, цілеспрямованим, суб'єктивно врегу­льованим. Саме тому зміни, що відбуваються, можуть куму-люватися, інтегруватися, вишикуватися у внутрішньо обу­мовлену лінію, траєкторію життєвого шляху.Становлення й оновлення життєвого світу відбувається у процесі прогресивного, незворотного розвитку, але не одно­значно, не векторно. І життєві обставини, і внутрішня логіка розвитку можуть спровокувати несподіваний регрес, довгі затримки на шляху вперед, неодноразові повторення, небез­печні стрибки, тривалий і нудний застій. Кожне життя має власну мелодію: бурхливу чи повільну, оригінальну чи зна­йому, схожу на інших. Спочатку вона виникає невідомо звід­ки, звучить ніби сама собою, згодом ми навчаємось нею ке­рувати, її дописувати, видозмінювати. Доза авторства біль­шає, і нарешті ми розуміємо, хто насправді той композитор, хто вже замислив фінал і яким він може бути.

Саме для збільшення дози авторства у власному житті і ішірібні життєві кризи з усіма їхніми проблемами, усім ри­зиком, всіма позитивними і негативними наслідками. Хо­четься спитати: навіть якщо уявити, що особистість вже є досконалою, вже має виключно плодотворну життєву орієн­тацію, як сказав би Е.Фромм, її зростання відбувається хіба що в бік дедалі більшої богоподібності, можливо, після дося­гнення рівня особистісної зрілості подальша динаміка стає рівномірнішою, без злетів і падінь, без раптових стрибкіь і болісних руйнацій? Важко сказати, адже до таких сяючих вершин ше треба дожити Але насправді кожна нова сходин­ка відкриває нові обрії, і всі можливості саморозвитку все-одно ніхто не встигне вичерпати.

Дивовижна досконалість - це щасливий природний дар, який генетично запрограмовано, з яким людина потенційно народжується або до якого має схильність? Чи це лише ре­зультат вкрай важкої, тривалої, виснажливої праці над со­бою? Але щоб так розвиватися, мати таку спрямованість, пра­цездатність, таку волю, таке вміння долати перешкоди, такий сильний характер, теж потрібні неабиякі задатки. Чи справа у тому, як саме переживаються чергові кризи? Яким буде той перелом, якою — та вирішальна криза, після котрої вже ніяких нових криз не слід чекати? Коли і як людина пережи­ває цю архикризу з її остаточними новоутвореннями?

Як свідчить досвід, доросла людина не може «перехворі­ти» на кризи в дитинстві, як вона хворіє відомим дитячими інфекційними хворобами, і отримати стійкий психологіч­ний імунітет. Навіть зріла, творча особистість, яку А.Маслоу називає самоактуалізованою, навряд чи уникне кризових си­туацій, які змінюють життя, коригують шлях вперед, вносять суттєві уточнення у подальшу траєкторію саморозвитку, са­мозростання. До того ж, певні людські віки завжди розмежо­вуються між собою кількісно й якісно, набуваючи таких характеристик, які виникають лише під час стрибкоподібного переходу з етапу на етап завдяки життєвій кризі.

Саме криза допомагає людині потроху зрозуміти свій спра­вжній життєвий задум, дає змогу побачити новими очима, ще раз пережити і зрозуміти власне минуле, зануритися у теперішнє, наблизитися до майбутнього.

Криза ніби надає слово самому буттю, як сказав би М.Хайдеггер. Це яскравий і болісний спалах реальності, що забезпечує новий спосіб саморозуміння, самоінтерпретацій, визначення себе у своєму світі, серед свого оточення, пропо­нуючи нову наративну траєкторію життя. Кожна попередня криза, завершившись, починає виконувати роль умов, які дозволяють чи не дозволяють проявлятися особистісному потенціалу на тому відрізку шляху, що людина має пройти до кризи наступної.