Інтеграційні процеси в Європі у другій половині XX - на початку XXI ст.

Друга світова війна стала відправним пунктом у розробці нових проектів “об ’єднаної Європи ”.У вересні 1946 р.В.Черчилль у своїй промові в університеті Цюриха вперше після війни заговорив про “Сполучені Штати Європи ”,федералістської моделі об ’єднання Європи дотримувався і К.Аденауер.Відроджувався “пан ’європейський рух ”на чолі з Куденхове-Калергі.Позиції країн: Англія мала найбільш міцні економічні позиції в післявоєнній Європі.Крім того “особливі стосунки ”з США давали Англії всі надії на керівну роль серед інших західноєвропейських держав.

Але навіть і при цих умовах, Лондон не передбачав можливості якого-небудь обмеження національного суверенітету та урівноваження Англії іншими європейськими державами;

Франція, на відміну від Англії,наполягала на утворенні наднаціональної “європейської федерації ”з французьким лідерством і цим самим зайняти на континенті місце першого партнера США;

Німеччина поступово перетворювалась із суб ’єкта на об ’єкт міжнародних відносин з атлантичними преференціями; США були основними реалізаторами проекту “об ’єднання Європи ”.

Сам термін “інтеграція ”був вперше вжитий П.Гофманом та втілений в життя в 1949 р.,коли утворилася Організація

Європейського економічного співробітництва,покликана реалізувати “план Маршалла ”.

Першим кроком до європейської інтеграції став підтриманий США “план Шумана ”,що передбачав утворення в 1951 р. Європейського Об ’єднання вугілля та сталі (ЄОВС)на основі зближення Франції та Німеччини.В основі ЄОВС був закладений Францією принцип наднаціональності.

У червні 1955 р.відбулась перша після трьохрічної перерви зустріч голів МЗС країн “малої Європи ”,на якій було прийнято історичне рішення про об ’єднання Європи в сфері економіки.25 березня 1957 р.у Римі шість країн (Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург)підписали угоди про утворення Європейського економічного співтовариства та Європейського співтовариства по атомній енергії (Євроатому).

Згідно з рішеннями саміту в Гаазі, з 1 січня 1973 р. членами ЄЕС стали Англія, Данія та Ірландія. У жовтні 1972 р. на саміті в Парижі країни ЄЕС приймають широку програму спільних дій по поглибленню інтеграційних процесів: утворення економічного та монетарного союзу не пізніше кінця 1980 року; утворення фондів регіонального розвитку; активізація соціальних програм; формування наукової, технологічної та індустріальної політики; вироблення спільної енергетичної політики; формування спільної позиції на майбутніх переговорах в рамках ГАТТ (раунд Ніксона); формування до кінця десятиріччя політичного союзу.

Реальним кроком до політичного об’єднання Європи стало підписання Маастрихтського (1992 р.)та Амстердамського договорів (1997 р.).Власне за Маастрихтською угодою і було створено Європейський Союз (ЄС).У документі визначено такі ключові аспекти, на яких повинен триматися ЄС: економічна інтеграція; співпраця у сфері правосуддя та внутрішніх справ; спільна зовнішня політика і політика безпеки, з обов’язковим схваленням Радою Міністрів, якій у такий спосіб відводилася ключова роль.

У межах становлення європейських інтеграційних процесів у ХХ столітті відпрацьовувалися й різні стратегії об’єднання Європи: “економічне через політичне ”,“політичне через економічне ”, “економічне та політичне ”.У цілому перша активно реалізовувалася у 50-70-х рр.,хоча були й інші спроби переформатувати концепт інтеграції (зокрема,у межах плану Р.Плевена),друга відпрацьовувалася з 1981 до 1992,третя бере свій початок з укладання Маастрихтського договору. Однак, самий Маастрихтський та більше Амстердамський договори винесли на порядок денний “європейського будівництва ”нові акценти: “поглиблення чи розширення ”,“неолібералізм ”чи “соціальний оптимум ”у європейській економіці. Тож, кінець ХХ століття як відкрив нові горизонти для Європейського Союзу, так і поставив перед необхідністю вибору нової альтернативи. Який би шлях не було обрано, головним завданням залишається “вписати ”європейські традиції у контури нового світового порядку з його перспективами та викликами.
3. Охарактеризуйте методи навчання історії у школах Російської імперії наприкінці XIX - початку XX ст.

Педагоги этого периода стремились строить уроки, которые бы стимулировали познавательную деятельность учеников, формировали у них потребность к знаниям. Максимум внимания работе с учебником. Учили правильно читать текст, составлять план прочитанного. Из учебника выписывали имена, даты, понятия, объясняли их, повторяли пройденное во взаимосвязи с изученным. Наряду со старыми используются новые методы. Это- реальный, лабораторный, драматизации. Это работа на основе исторических источников

Н.Рожков и М.Покровский подбирали тексты в зависимости их доступности и интереса учеников. Учебник предлагали заменить кратким конспектом.

Кулжинский Я. предложил метод документации специально подобранные документы хрестоматии привлекались для иллюстрации текста учебника. У учеников формировалось умение делать заключения на основе многообразия фактов.

II Рожков и С.Фарфоровский предложили познавательную деятельность ученика приблизить к методам исследования исторической науки, на изучении первоисточников. Лабораторный метод основан на самостоятельной работе учеников с историческими документами, иллюстративным материалом и научно-популярной литературой. А.Партвиг заменил обычные уроки чтением рефератов уч-ся и беседами по их разбору.

Учитель руководил самостоятельной работой уч-ся. Считал, что основательно надо знать только те вопросы, которые имею! существенное значение в истории, главное в самостоятельной работе. Он автор метода драматизации -небольших драматических постановок учеников. Б.Влахопулов и Н.Покотило видели основной способ привития уч-ся навыков самостоятельной работы в составлении рефератов. Работа разбивалась на этапы. Сначала читали статью, вникали в содержание, разбивали текст, составляли конспект, не отступая от фраз автора.

Следующим этапом было изложение более солидной книги. Делались заметки о значимых и интересных местах, далее составлялся план по которому излагался текст, но уже своими словами.

Третий этап был в составлении реферата на основе 2-3 книг по общей теме, проблеме, нужно было детально изучить вопрос и разработать свой план изложения материала. На четвертом этапе работа велась по нескольким книгам, но представлялись различные точки зрения. Ученик критически оценивал, определял сво§ отношение к прочитанному. На самом сложном этапе предполагалось умение анализировать сырой материал источников. Этапность в реферировании позволяла старшеклассникам овладеть связным и последовательным изложением мыслей, внеся свой вклад в общее образование.

М.Коваленский воспринимал иначе. В его системе сочеталось изучение в той или иной последовательности различных средств обучения, науч.-популярной литературы, наглядных пособий, книг для чтения, специально подготовленною учебника. Итогом работы должны стать краткие письменные отчеты уч-ся по всем изученным темам курса.

Таким образом, на рубеже веков в русской и с тори ко­ме годи ческой мысли наметилось несколько подходов в понимании целей и задач исторического образования. В соответствии с одним из них, главная цель школьных курсов истории - это усвоение учащимися определенной суммы исторических фактов, их механическое заучивание, в соответствии с другим - учащиеся должны получить представление о закономерности исторического процесса, но в тоже время необходимо учитывать особенности развития эпохи, роль исторических личностей. Имело место мнение, что школа должна формировать историческое мышление учащихся, понимание ими связи прошедших событий с современностью, готовить к активному участию в общественной жизни. Отмечалась особая роль преподавания истории в формировании гражданских качеств личности учащегося Курсы истории в школе должны были выполнять образовательные и воспитательные функции.

Білет №28