Формування багатопартійної системи.

Причини встановлення багатопартійної системи: зростання політичної активності народу,послаблення політичної та ідеологічної цензури, розвиток національної самосвідомості, ліквідація економічного монополізму держави, поява нових суспільних груп на базі нових форм власності.

I етап — «зародження багатопартійності» (середина 1988 — березень 1990 р.):

— виникнення неформальних організацій, утворення легальної організованої опозиції;

— активізація діяльності Української Гельсінської спілки, вихід на політичну арену Народного руху України;

— розмежування та диференціація всередині правлячої Комуністичної партії, організаційна консолідація прихильників Демократичної платформи;

— виникнення першої формально задекларованої партії — Української національної партії.

II етап — «вихід багатопартійності на державний рівень» (травень 1990 — серпень 1991 р.):

— поява парламентської опозиції;

— ініціювання представниками демократичного блоку важливих державних рішень, серед яких найголовніше — Декларація про державний суверенітет України;

— збільшення кількості політичних партій (від 1989 р. до серпня 1991 р. утворилося понад 20 політичних партій та об'єднань).

III етап — «становлення багатопартійності» (з серпня 1991 р.):

— розширення спектра багатопартійності (нині нараховується понад 100 політичних партій);

— посилення розколів та дроблення політичних сил; — активізація процесу створення місцевих партійних відділень та осередків;

— підведення під функціонування багатопартійності юридичної бази;

— зміцнення зв'язків партій з впливовими бізнесовими та юридичними колами;

— періодичне перегрупування сил, створення політичних блоків для боротьби за владу (ця тенденція особливо була помітною в період виборчих кампаній 1994, 1999 рр.).

Характерними рисами розвитку багатопартійності на сучасному етапі є:

1. Мультипартійність, тобто значна кількість політичних партій. Так, якщо до проголошення незалежності в Україні було зареєстровано 4 партії, в грудні 1993 р. — 27, на початку 1998 р. політичний спектр республіки налічував 52 партії, а нині більше 100. Вони презентують повний спектр напрямків – від екологічних до релігійних, від демократичних до авторитарних.

2. Нечисленність партійних лав. Більшість політичних партій, за оцінкою експертів Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України, є фактично партіями-карликами. Так, із 28 центристських партій 18 налічують у своїх лавах від тисячі до кількох тисяч членів.

3. Невизначеність соціальної бази. Більшість партій у своїх програмних документах, намагаючись розширити сферу ідеологічного впливу, не вказали, виразниками інтересів яких груп вони є. Їхні програми надзвичайно схожі й характеризуються загальнодекларативними гаслами та апелюванням до всього народу.

4. Створення значної частини партій не на основі консолідації навколо ідеї. Інтегративним стрижнем виступали, як правило, лідер чи група авторитетних людей.

5. Локальність партійного впливу, обмеженість партійної діяльності столицею, недостатня поширеність партійних структур у провінції.

6. Порівняно чітка географічна зорієнтованість партій. Націонал-демократи домінують у Західній Україні, партії лівої орієнтації — у Східній.

7. Поява на політичній арені незареєстрованої «партії влади» (колгоспно-радгоспна еліта, директорський корпус державних підприємств, апарат місцевих рад), що має серйозний вплив на перебіг подій у країні.

Отже, процес формування багатопартійної системи в Україні триває, активізується пошук партіями свого по­літичного обличчя та місця в суспільстві. Партії поступо­во заповнили фактично весь політичний спектр від лівих до правих, який існує в більшості сучасних демократич­них держав. Сформувалось ядро багатопартійної систе­ми — майже 10 політичних партій мають досить струнку організаційно-ідеологічну структуру, розгалужену мере­жу місцевих організацій та осередків, певну соціальну базу та важелі впливу на частину електорату. Водночас чисельність політичних партій зростала значно швидши­ми темпами, ніж їхній вплив, авторитет, дієвість, роль у суспільстві. Все більшої актуальності набуває проблема кон­солідації політичних сил, укрупнення політичних партій, що дасть змогу їм перетворитися на реальний і впливовий елемент нової політичної системи в Україні.

– основні тенденції конституційного процесу в Україні, історичне значення Конституції України.

Конституційний процес в Україні. Конституція 1996 р.

Конституційний процес (підготовка і прийняття Конституції) в Україні тривав з 1988 по 1996 р.

Конституційний процес можна умовно розділити на кілька етапів:

1. 1988 - 1991 рр. У 1988 році Верховною Радою УРСР прийняте рішення про створення Конституційної комісії для підготовки проекту Основного Закону республіки, тому що Конституція 1978 р. застаріла, не відповідала змінам, що відбулися за час перебудови. Конституційна комісія в травні 1991 р. представила парламенту для обговорення концепцію Конституції України, що передбачала:

• Створення президентської республіки.

• Поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову.

• Створення президентських адміністрацій в областях (замість обласних рад).

• Збереження органів місцевого самоврядування (міських, районних, сільських рад).

• Уведення демократичної виборчої системи на основі багатопартійності.

• Формування професійного парламенту, що складається з депутатів-законодавців.

• Незалежність суддів і т.п.

Ця концепція зустріла різку критику з боку переконаних комуністів і націонал-радикалів і не була прийнятаВерховною Радою. Конституційна комісія продовжила роботу.

2. 1992 — 1993 рр. У липні 1992 р. Конституційна комісія подала на розгляд Верховної Ради проект Конституції.

У Верховній Раді виникло політичне протистояння між депутатами, думки яких розділилися на протилежні:

• Зберегти радянську систему (влада Рад різних рівнів). Цю точку зору висловили комуністи.

• Створити парламентську республіку. За формування такої політичної системи виступали націонал-радикали.

• Створити президентсько-парламентську республіку. Цей варіант підтримала помірна опозиція.

Через те, що досягти розумного компромісу депутатам не вдалося, проект Конституції не був прийнятий.

У Конституцію 1978 р. Верховна Рада внесла виправлення і зміни (часто вони суперечили одне одному).

3. 1994 — 1995 рр. У березні 1994 р. відбулися дострокові вибори Верховної Ради. Було обрано 338 (з 450 місць) депутатів. Більше 25% депутатів представляли КПУ. Більшість депутатів були безпартійними (170 чол.). Президентом України був обраний Л. Кучма. Верховна Рада затвердила новий склад Конституційної комісії, співголовами якої стали Президент Л. Кучма і Голова Верховної Ради О. Мороз. З огляду на те, що конституційний процес знаходився в кризовому стані,Л. Кучма запропонував проект Конституційного Закону про владу і органи місцевого самоврядування. Запропонований Президентом закон дозволяв чітко розмежовувати повноваження законодавчої, виконавчої, судової влади, Президента України. Верховна Рада під тиском Президента погодилася на прийняття Закону. 8 червня 1995 р. між Верховною Радою і Президентом був укладений Конституційний Договір про основні принципи організації і функціонування державних органів влади і місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції.

4. 1995 - 1996 рр. Конституційна комісія підготувала проект Конституції України. Після тривалого і бурхливого обговорення, внесення виправлень Верховна Рада 28 червня 1996 р. прийняла нову Конституцію України.

Конституція України складена відповідно до кращих зразків міжнародного права, що захищає демократію, права і волі громадян. Конституція України складається з 161 статті. Статті об'єднані в 15 розділів. Конституція починається преамбулою, у якій викладається мета прийняття Конституції - зміцнення основ демократичної, правової держави.