Методи нарахування дивідендів: переваги і недоліки

Практичне використання перелічених теорій дало можливість виробити наступні методи нарахування дивідендів (таблиця 4).

Перед фінансистом стоїть задача розробки дивідендної політики, йому необхідно вибрати найбільш прийнятний метод нарахування і виплати дивідендів.

Метод залишкових виплат ґрунтується на теоретичних висновках Міллера-Модільяні і передбачає, що фонд виплати дивідендів утворюється як залишок прибутку після фінансування запланованих інвестицій. Величина дивідендних виплат невисока через високі темпи розвитку товариства, підвищення її фінансової стійкості й утворюється після того, як за рахунок прибутку задоволена потреба у формуванні власних фінансових ресурсів, що забезпечує повною мірою реалізацію інвестиційних можливостей товариства.

Чимало дослідників і тепер схиляються до цього фінансового методу, вважаючи його оптимальним на тій підставі, що за умови розвинутого ринку капіталів та постійного піклування про конкурентоспроможність корпоративного бізнесу розмір дивідендів не впливає на зміну сукупного доходу акціонерів, бо останній приростає за рахунок зростання курсової різниці. Інакше кажучи, тільки за рахунок достатній інвестицій у підтримання високої конкуренції компанії її власники отримають максимум сукупного доходу. Однак зворотнім боком є підвищений ризик та невизначеність для акціонерів щодо правильності вибору інвестиційних проектів та можливостей їх успішної реалізації.

Перевагою методу цього типу є забезпечення високих темпів розвитку товариства, підвищення його фінансової стійкості.

Недолік же цього методу полягає в нестабільності розмірів дивідендних виплат, повній непередбачуваності при формуванні їх розмірів у майбутньому періоді й навіть відмова від їх виплат у період високих інвестиційних можливостей, що негативно позначається на формуванні рівня ринкової ціни акцій.

Така дивідендна політика використовується звичайно лише на ранніх стадіях життєвого циклу товариства, пов'язаних із високим рівнем її інвестиційної активності.

При економічному обгрунтуванні залишкової дивідендної політики необхідно враховувати наступне правило фінансового менеджменту: інвестори віддають перевагу акціям фірми, що реінвестує прибуток замість виплати поточних дивідендів лише у тому випадку, якщо в результаті реінвестування рентабельність активів фірми перевищуватиме той рівень дохідності, який інвестори можуть отримати, самостійно інвестуючи грошові кошти.

Примітка: оскільки інвестиційні можливості підприємства коливаються в часі, а прибутки коливаються за роками, підприємства не використовують модель вплати дивідендів за залишковим принципом у чистому вигляді. На практиці це виражається у тому, що при прогнозуванні та плануванні на періоди тривалістю 5-10 років спочатку моделюють ситуацію коли дивіденди не виплачуються. Після цього в планових оцінках ураховуються дивіденди, які щорічно зростають з певним темпом. У результаті приймається компромісний план, що передбачає виплату дивідендів по можливості з визначеним темпом росту.

Метод стабільного розміру дивідендів – зміст методу зводиться до того, що ставка дивідендів та їх абсолютна сума на одну акцію тривалий час залишаються незмінними або коливаються в незначних, заздалегідь визначених межах (при високих темпах інфляції сума дивідендних виплат корегується на індекс інфляції). Тобто встановлюється фіксованана ставка доходу на оплачений акціонерний капітал і виплату дивідендів незмінними сумами на протязі тривалого періоду.

Сума дивідендів при цьому не прив’язується до фактичних фінансових результатів за звітний період. Доцільність такого підходу обґрунтовується тим, що стабільні дивіденди відповідають інтересам стратегічних інвесторів, які вкладають кошти в корпоративні права підприємства на тривалий період, і навпаки, обмежують арбітражні можливості біржових спекулянтів, оскільки курс корпоративних прав за такої дивідендної політики матиме тенденцію до стабілізації або навіть поступового зростання. Для уникнення порушення фінансової рівноваги за використання цього методу підприємство повинне створювати резерв виплати дивідендів, який слід поповнювати у роки з високою прибутковістю і використовувати, коли фінансові результати є недостатніми.

Перевагами д аного методу є висока надійність, що створює впевненість акціонерів у незмінності поточного доходу, а також визначає стабільність котировок на фондовому ринку, та простота нарахування дивідендів.

Недоліком даного методу є його слабкий зв’язок з фінансовими результатами діяльності підприємства, тобто в період погіршення кон’юнктури і низького розміру прибутку інвестиційна діяльність підприємства зводиться до нуля. Тому розмір постійних виплат встановлюється на рівні мінімального, щоб запобігти негативним наслідкам при низькому рівні прибутку.

Метод екстрадивідендів (постійної і змінної частини дивідендів) багатьма сприймається як найбільш помірна (урівноважена). Передбачає регулярні стабільні невисокі дивіденди і додаткові виплати в сприятливі роки (т.зв. премії – екстра-дивіденди).

Перевагою даної політики є стабільна гарантована виплата дивідендів в мінімально передбаченому розмірі. При цьому існує тісний зв’язок з фінансовими результатами підприємства, що дозволяє збільшити розмір дивідендів в період ефективної господарської діяльності. Однак виплата премій повинна здійснюватися нечасто, тому що в протилежному випадку виплата даної премії стане очікуваною і може призвести до коливання курсу акцій.

Основним недоліком даного методу є те, що виплати мінімального розміру дивідендів протягом довгого періоду зменшують інвестиційну привабливість акцій товариства. Відповідно падає і їх ринкова ціна.

Даний тип дивідендної політики застосовується тими підприємствами, діяльність яких є нестабільною, тобто вони багато в чому залежать від стану справ на фінансовому ринку та успішності діяльності в кожному конкретному році.

Метод стабільного співвідношення дивідендних виплат (метод коефіцієнтних виплат) – полягає в тому, що задається пропорція розподілу чистого прибутку (після здійснення обов’язкових виплат) між акціонерами і акціонерним товариством, тобто фіксується коефіцієнт випалти дивідендів (дивідендний вихід). Тобто товариство ставить собі за мету виплачувати кожний рік конкретно встановлену частину прибутку, так як даний коефіцієнт є стабільним. Грунтується на принципі залежності розміру дивідендів від фінансових результатів у періоді, за який виплачуються дивіденди. Метод побудований на тезі про те, що, на відміну від облігацій, корпоративні права є ризиковими вкладеннями і тому винагородою за ризик повинен бути відповідний дохід, який коливається залежно від рівня прибутковості підприємства. Використання цього методу не означає, що величина дивідендів буде дзеркальним відображенням фінансових результатів суб’єкта господарювання. Обсяг сплачуваних дивідендів можна регулювати також шляхом зміни співвідношення розподіленого та нерозподіленого прибутку. В цілому метод є ефективним для підприємств зі стабільними доходами.

Перевагами такої політики є простота її формування і тісний зв’язок із розміром прибутку.

Недоліком політики виступає нестабільність розмірів виплат на акцію, що збільшує перепади ринкової ціни акцій., тобто в несприятливі роки при отриманні низького рівня прибутку розмір виплати дивідендів різко знижується, що призводить до падіння курсу акцій.

Тільки компанії зі стабільним прибутком можуть дозволити собі здійснення дивідендної політики цього типу, якщо розмір прибутку істотно змінюється в динаміці, то ця політика може призвести до банкрутства.

Метод постійного зростання розміру дивідендів метод ґрунтується на моделі виплати дивідендів М. Гордона і передбачає стабільне їх зростання, як правило, в твердо встановленому проценті приросту до розміру дивідендів у попередні роки. Аналогічно до методу стабільних дивідендів за цього методу обсяг дивідендів не залежить від прибутків підприємства у відповідному періоді. До переваг методу можна віднести відносне зростання ринкової вартості корпоративних прав, а отже, сприятливі можливості залуче­ння коштів при додатковій емісії. Недоліком такої політики є відсутність гнучкості. Якщо використання методу не підкріплене відповідними фінансовими результатами та достатніми резервами, то це може призвести до порушення фінансової рівноваги та втрати підприємством ліквідності.

Переваги даної політики полягають у забезпеченні високої ринкової вартості акцій товариства і створенні позитивного іміджу у потенційних інвесторів.

До недоліків даної політики слід віднести відсутність гнучкості в її проведенні і постійне збільшення фінансової напруги у випадку, коли фонд дивідендних виплат росте швидше, ніж сума прибутку. В результаті інвестиційна активність підприємства та коефіцієнт фінансової стабільності знижуються.

Даний метод застосовується тими підприємствами, які впевнені в перспективності свого розвитку і напротязі тривалого періоду їхні прибутки постійно зростають. Такі товариства ставлять собі за мету кожний рік збільшувати розмір дивіденду на певну суму. Однак така політика грошових дивідендних виплат через обмеженість зростання абсолютної величини може бути реалізована лише протягом чітко обмеженого періоду часу, який зазвичай не перевищує 10 років.

Виходячи з даних методів виділяють 3 стратегії формування дивідендної політики:

-консервативна – базується на першому і другому методах;

-компромісна (поміркована) – базується на третьому і четвертому методах;

-агресивна – включає п’ятий метод.