Пражурналістські явища. Умови і чинники їх появи та зникнення.

Час зародження журналістики традиційно визначається 1609 р., коли в Страсбурзі з’явились перші друковані щотижневі газети. Період, що передує газетам, називають пражурналістським.

Початок пражурналістики визначається по-різному. Хтось визначає виключно випадком книгодруку, тобто серединою XV ст. Інші (Прохоров) - “журналістика зароджується ще в первісному суспільстві, а виникнення інституту держави є уже другим кроком у розвитку пражурналістських явищ”.

Витоки європейської журналістики – в античній культурі (Стародавня Греція)

Згідно першого напрямку – “звужуючого” – до пражурналістики потрібно відносити тільки ті явища, які є передтечею власне газети. Так, Н.М. Сидоренко до античної пражурналістики відносить лише “Аннали” та “акти” (сенатські, громадські, щоденні) у Давньому Римі і «громадські гомеродроми».

Згідно другого напрямку – “широкого” – пражурналістикою є будь-які форми інформаційного спілкування, що існували у суспільстві до появи газети. Такий погляд може привести до втягування у поняття пражурналістики, як у вирву, майже всіх культурних надбань епохи.

Пражурналістика (за Різуном) – це такі процеси суспільної комунікації, котрі: – по-перше, існували до зародження друкованих періодичних видань; – по-друге, були пов’язані з цілеспрямованим розповсюдженням у “психологічній масі” актуальної, соціально значущої інформації, тобто виконували функцію каналу масової комунікації; – по-третє, тяжіли до сучасних форм журналістики та публіцистики.

За формою можна розподілити на усні, знакові і письмові. До усних відносимо діяльність гомеродромів, ораторство, спілкування в людних місцях.

З давніх часів представники державної влади розсилали з наказами та повідомленнями гінців: глашатаїв, дяків, герольдів. В Стародавній Греції вони називалися гомеродромами. Це й був головний інститут некоментованого інформування в античному світі.

Головним інститутом впливу та переконання, обміну думок, а також головним каналом масової комунікації античності було ораторство.

У судді характер аудиторії (кілька сотень суддів) визначив головний напрямок розвитку красномовства як словесного мистецтва впливу на масову свідомість --- спеціальні правила --- (політичне, епідиктичне та судове красномовство).

Другий період --- політична промова --- здійснив перехід від усної ораторської промови до письмової; відкрив першу риторичну школу із регулярним навчанням. Третій період – вершина ораторства, Демосфен. Четвертий період - формування “нового красномовства”– риторики. П’ятий – античне красномовство Цицерона. З приходом до влади Октавіана Августа (27 до н.е. – 14 н.е.) політ.красномовство вгамував політичне красномовство, і при ньому публічне слово вже не могло впливати на суспільство.

У І ст. н.е., ораторство стало розвиватися за трьома напрямками: в низах формується проповідництво; зажаданим оставалося і судове красномовство; ознакою ж часу стає так зване “нове красномовство”, яке характеризувалося особливим стилем “миттєвого ефекту».

 

Завершальним етапом розвитку античного красномовства є “друга софістика”. Центральним явищем ІІ–ІІІ ст. н.е. стає філософська риторика, красномовство з властивим йому “духом гри”.

До знакових форм античної пражурналістики відносимо публічну поведінку політичного діяча та масові видовища (організовані свята, похорони). Приклад – поведінка Цицерона перед вигнанням.

Явищем, що межує між усною та знаковою пражурналістикою, є театральна вистава – одна з найважливіших форм масової комунікації та управління соціальними процесами у стародавній полісній Греції.

Письмова пражурналістика. Різноманітні об’яви, надписи на п’єдесталах епонімів, стінах і т.д. та римські прагазети “Acta senatus” та “Acta diurna”. Аннали та приватне інформування також виконували функції комунікації, але все ж таки не масової.

Стосовно до історіографії, в усній культурі функцію комунікації виконували лише ті тексти, що читалися вголос, наприклад, тексти логографів (VІІ–VІ ст. до н.е.), які тяжіли, з одного боку, до документалізму, а з іншого – до цікавості. Логоси дали поштовх для розвитку історіографії і письмової публіцистики.

Історіографію ми відносимо до пражурналістських явищ, тому що: По-перше, методика збирання інформації прадавніми істориками нагадує журналістські методи пошуку інформації (наприклад, Геродот збирав інформацію за допомогою опитування, спостереження та роботи з документами, метод збору інформації Фукідіда ми б назвали сьогодні “методом включеного спостереження”). По-друге, самі історіографічні тексти тяжіють до публіцистичності, особливо біографічні портрети сучасників Ксенофонта або листи Плінія Молодшого.

 

Письмова публіцистика, не мала того масового впливу, який, набувала публіцистика усна, але казати про повну відсутність такого впливу теж не можна. Наприклад, політичні трактати Цицерона “Про державу”, “Про закони” служили авторові теоретичним обґрунтуванням пропагандистських лозунгів, які він використовував у повсякденній політичній практиці;

55. Принципи журналістики.

Усі принципи преси так чи інакше тісно пов’язані з нормами службової чи професійної етики журналіста.

Система принципів сучасної журналістики:

Гуманізм

Правдивість

- Проникнення у будь-який матеріал до найменших подробиць

- Достовірність та обґрунтована оцінка об’єкта зображення

- Точність у відображенні будь-якого факту

об’єктивність

- Тут варто пам’ятати що чисто об’єктивним журналіст бути ніяк не може

Науковість

Етика як система моральних і творчих принципів

- Поняття справжньої журналістської етики є багатогранним. У неї, за різними дослідниками, входять: правдивість, переконаність і дисциплінованість, організованість, принциповість, швидка орієнтація у обставинах, правильна оцінка ситуації

Правидивість і об’єктивність

Демократизм

Загальнолюдські цінності

Так, в 1994 році на Празькій конференції проголосили такі принципи:

1)існування та розвиток справжньої демократії неможливі без існування та зміцнення вільної, незалежної, плюралістичної та відповідальної журналістики

2)ж. спирається у своїй діяльності ел. І друк. ЗМІ на фундаментальне право на свободу слова (1о стаття Євроконвенції)

3) ж.необхідно мати: необмежені можливості для оволодіння професією журналіста: повну незалежність редакції від політичної влади, доступ до отримання чесної та неупередженої інформації, захист права ж. на втаємничення джерела інформації

4)будь-яке втручання у журналістику з боку владних структур повинно бути затверджено законом, мати необхідність, мати вузьку інтерпретацію, бути пропорційним до тієї мети, яка ставиться.

5) що повинні владні структури: діалог зі ЗМІ, створення умов,які будуть захищати журналіста в екстремальних ситуаціях, узгодження прозорості щодо діяльності, структури власності, відносини з 3ми сторонами.

6) всі, хто займається журналістикою, здійснюють це відповідально і дотримуються етичних норм журналістів,ж. має слугувати свободі слова.

7)практика журналістики у демократичному суспільстві виробила цілу низку неписаних норм

8) всі, хто працює у сфері журналістики, мають право виробити свої особисті стандарти поведінки.

 

57. Професійні якості журналіста.

Професійні обов'язки журналіста в справі виготовлення інформації можуть бути зведені до такого:

 

1. Участь у плануванні, поточному й перспективному, що включає висунення своїх оригінальних ідей, пошук інформації, жанрового розв'язання матеріалу, проведення інформаційних кампаній, відкриття нових рубрик, оновлення оформлення видання.

 

2. Організаторська робота передбачає налагодження контактів з усіма, хто може поставляти новини, інформувати про майбутні події, брати участь у виявленні проблем та пошуку шляхів їхнього розв'язання. Іншими словами, до цього виду обов'язків журналіста відноситься створення ним міцної джерельної бази для своєї масово-інформаційної діяльності та постійне її поповнення й вдосконалення. Сюди ж належить робота з авторами, та утворення каналів зворотного зв'язку (тобто від читачів до газети).

 

Джерельна мережа - основа професійної діяльності журналіста, до неї він звертається щодня для збирання новин або перевірки справжності вже віднайдених фактів.

 

3. Участь у підготовці до випуску інформації; створення власних інформаційних текстів. Звернімо увагу майбутнього журналіста, що розпочинається цей етап після завершення збирання інформації, тоді, коли джерела інформації випорожнені, журналіст познайомився з усіма можливими версіями подій, витлумаченнями фактів спеціалістами. Лише тоді він має право взятися за створення власного журналістського твору.

 

4. Аналіз власної діяльності, що може мати індивідуальний і колективний характер, здійснюватися на самоті чи на різного роду "летючках", нарадах. Журналіст кожну свою публікацію мусить сприймати як маленьке чудо, цінувати кожне слово, що з'являється за його підписом. Нову публікацію він повинен уважно перечитати, проаналізувати редакторські виправлення, якщо такі мали місце, ще раз замислитися над тим, чи всі інформаційні джерела він використав для створення цього матеріалу, чи правильно побудував композиційно свій текст, чи всі аргументи навів для доведення своєї позиції.

 

5. Індивідуальна літературна творчість. Цей пункт нібито містить вимог}', нездійсненну для певної частини працівників пера, які літературною творчістю не займаються.

 

Творча робота журналіста досягає найбільшого ефекту за умови його спеціалізації. Сучасна масово-інформаційна діяльність передбачає різні види спеціалізації: галузеву (газетна, фото, радіо й тележурналістика, публік рилейшнз), тематичну (політика, соціум, економіка, культура і т. д.) та рольову (репортер, кореспондент, оглядач, ведучий телепрограми, редактор напрямку, головний редактор та ін.).

 

59. Результативність журналістської діяльності.

Дієвість та ефективність- різні види результативності, тому дивимось питання 12 та 45

 

60. Рішення Європейського Суду щодо журналістської діяльності.

Справа Лінгенс проти Автрії:

СТИСЛИЙ ВИКЛАД

 

Австрія — журналіст, обвинувачений у наклепі (стаття 111 Кримінального кодексу)

 

І. Стаття 10 Конвенції

 

1. Втручання органу державної влади в реалізацію заявником свободи вираження поглядів — не заперечувалося.

 

2. Втручання “передбачене законом” і мало законну мету: захист репутації інших осіб.

 

3. Висловлювання, що ставляться заявникові за вину, стосуються публічних заяв і позиції політика — немає потреби прочитувати статтю 10 у світлі статті 8.

 

4. Необхідність втручання — свобода розсуду держави стоїть поряд із європейським наглядом — розгляд заперечуваних судових рішень у світлі справи загалом — розгляд їх відповідності висунутій законній меті, а також відповідності та достатності їх умотивованості.

 

5. Свобода вираження поглядів — важлива основа демократичного суспільства — обов’язок преси повідомляти інформацію та ідеї з політичних та інших питань — право громадськості отримувати їх.

 

6. Свобода преси — один з найкращих для громадськості засобів з’ясувати, які ідеї мають та які позиції займають політичні лідери, і скласти про них власну думку — межі допустимої критики стосовно політика є ширшими, ніж стосовно приватної особи — вимоги щодо захисту його репутації слід оцінювати виходячи з інтересів відкритого обговорення політичних питань.

 

7. Статті заявника: у них ішлося про політичні питання, які становлять інтерес для громадськості країни — зміст і тон загалом врівноважені, але використовуються висловлювання, які можуть завдати шкоди репутації політика — береться до уваги загальна ситуація: післявиборча політична полеміка — словесні нападки аж ніяк не є незвичайними у жорстких політичних баталіях.

 

8. Покарання, призначене заявникові, — може стримувати журналістів від участі в публічних дискусіях — може перешкоджати пресі виконувати її завдання.

 

9. Підстави, на яких ґрунтуються відповідні судові рішення, — оціночні судження, що ставилися за вину заявникові, — відповідно, свобода думки і право повідомляти ідеї, про які йдеться, — довести правдивість оціночних суджень неможливо — правдивість покладених в основу фактів і добросовісність заявника не заперечувалися — втручання не відповідає поставленій правомірній меті, а тому не є необхідним.

 

Висновок: порушення.

 

ІІ. Стаття 50 Конвенції

 

1. Штраф та інші суми, сплатити які було зобов’язано заявника внаслідок судового розгляду національними судами: надається право компенсувати ці суми з огляду на їх прямий зв’язок із порушенням Конвенції — витрати, пов’язані з необхідністю опублікувати судове рішення в журналі заявника: вартість опублікування і певна втрата вигоди оцінюються за принципом справедливості.

 

2. Власні витрати — і) в національних судах: сума, що вимагається, є прийнятною; іі) в органах Конвенції: застереження щодо обґрунтованості величини суми; ііі) витрати заявника на поїздки до Страсбурга та проживання там: відшкодовано.

 

Висновок: Австрія повинна виплатити зазначену суму.

ПРАҐЕР І ОБЕРШЛІК ПРОТИ АВСТРІЇ

(PRAGER AND OBERSCHLICK v. AUSTRIA)

 

 

У справі «Праґер і Обершлік проти Австрії» Європейський суд з прав людини, засідаючи палатою – згідно зі статтею 43 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - «Конвенція») та відповідними положеннями Регламенту Суду

. Позов про дифамацію

12. 23-го квітня 1987 року суддя Й. подав позов до пана Праґера, звинувативши його в дифамації (стаття 111 Кримінального кодексу Австрії — див. пункт 18 нижче). На додаток до конфіскації відповідного номеру журналу «Форум» і опублікування витягів із судового рішення, він вимагав, зокрема, щоб видавець виплатив йому суму моральної шкоди та щоб видавцеві і авторові статті було присуджено штраф і з них було стягнено судові витрати (статті 33—36 закону «Про засоби масової інформації» - див. пункт 19 нижче).

13. 11-го травня 1987 року заявники заявили відвід Віденському земельному кримінальному суду і Віденському апеляційному суду (Oberlandesgericht). 5-го серпня Верховний суд (Oberster Gerichtshof) відхилив відвід щодо апеляційного суду, а 17-го вересня задовольнив клопотання про відвід щодо Віденського земельного кримінального суду і передав справу до суду землі Айзенштадт.

 

 

61. Рішення Європейського Суду щодо реалізації положень 10 статті

Євроконвенції. – див.вище