Гемоглобін: структура, властивості, похідні

Гемоглобін (Hb) – складний білок класу хромопротеїнів, який є гемопротеїном.

Гемоглобін має дві основні фізіологічні функції:

1) дихальну – бере участь у транспорті кисню та вуглекислого газу;

2) забезпечує сталість рН (гемоглобінова буферна система є найбільш потужною системою підтримки рН крові).

Нb – це олігомерний білок, який складається з чотирьох субодиниць, або протомерів. Кожна субодиниця містить гем, що зв’язаний з білковою частиною через залишок гістидину. До складу молекули Hb входять по два поліпептидних ланцюги різних видів. Так, основний гемоглобін дорослої людини – HbА₁ (96-99% усього гемоглобіну) - містить два α- та два β-ланцюги (α₂β₂). Також у крові міститься HbА₂ (α₂δ₂), вміст якого стано-вить 2-3%, фетальний гемоглобін HbF (α₂γ₂), кількість якого – 2-3%. Частина HbА₁ глікозильована – це глікозильований гемогло-бін HbА_1с, який утворюється в результаті неферментативного глікування гемоглобіну залишками глюкози. Нормальна кон-центрація HbА_1с – 4-7%.

У чоловіків концентрація гемоглобіну в нормі становить 130–160 г/л, у жінок – 120-150 г/л.

Похідні гемоглобіну. До заліза, яке міститься в молекулі Hb, приєднується кисень – утворюється оксигемоглобін - HbO₂ (ва-лентність заліза не змінюється, воно залишається двовалент-ним). У вигляді HbO₂ транспортується значна частина кисню.

Інтенсивність утворення HbО₂ залежить від парціального тиску крові, значення рН, концентрації СО₂ та вмісту 2,3-дифосфогліцерату (2,3-ДФГ). Різниця парціального тиску О₂ між альвеолярним повітрям та міжклітинною рідиною, куди кисень потрапляє з крові, дорівнює 65 мм рт.ст. Ця значна різниця забезпечує перехід кисню із альвеол у кров і далі - в міжклі-тинну рідину.

 

Крім того, функціонування цитохромоксидази дихального ланцюга призводить до безперервного використання кисню і зниження парціального тиску кисню в мітохондріях до 4 - 5 мм рт.ст. Таким чином, практично створюється «кисневий вакуум» у мітохондріях, що спрямовує потік кисню в клітини.

Зв’язування гемоглобіну з різними лігандами, такими, як Н⁺ (при зниженні рН) та СО₂ призводить до конформаційних змін у молекулі гемоглобіну і змінює спорідненість Hb до кисню. У тканинах СО₂ витісняє О₂ з гемоглобіну, в легенях, навпаки, кисень витісняє СО₂ з крові в альвеолярне повітря. Це явище відоме під назвою ефект Бора. Цей ефект також бере участь у регуляції рН крові. У капілярах тканин відбувається приєднання протона до гемоглобіну, і, таким чином, це запобігає закиснен-ню середовища. Крім того, в тканинах збільшення кількості Н⁺ (при утворенні вугільної кислоти із СО₂) знижує спорідненість Hb до кисню. У капілярах легень, навпаки, протон вивільняється, і О₂ зв’язується з Hb.

2,3-ДФГ – метаболіт, який утворюється з 1,3-ДФГ (про-міжний продукт гліколізу) та знижує спорідненість гемоглобіну до кисню, що сприяє вивільненню О₂ у тканинах.Гемоглобін, який віддає кисень, має назву дезоксигемоглобін, або відновлений гемоглобін (НHb).

Приєднання вуглекислого газу призводить до утворення карбгемоглобіну HbCO₂ (СО₂ з’єднується з N-кінцевими групами гемоглобіну). У складі цього похідного транспортується до 20% СО₂.

Молекула гемоглобіну може утворювати комплекси з іншими газами. Так, комплекс гемоглобіну з чадним газом – карбоксигемоглобін (HbCO) є міцною сполукою. Спорідненість Hb до СО у 200 разів вище, ніж до кисню, тому утворення кар-боксигемоглобіну блокує утворення оксигемоглобіну і транс-порт кисню. Саме тому навіть незначні кількості чадного газу в повітрі є небезпечними для життя. У крові людини, яка живе у місті, концентрація карбоксигемоглобіну становить менше ніж 2%. У крові людей, які палять, ця концентрація зростає до 10%.

При деяких патологічних станах, наприклад при отруєн-нях потужними окисниками (перманганат калію, бертолетова сіль, сульфаніламідні препарати та ін.), залізо у складі гему окиснюється до тривалентного стану – утворюється метгемо-глобін MetHb. Цей похідний гемоглобіну не може зв’язувати кисень. У нормі в еритроцитах міститься до 2% метгемоглобіну, який утворюється в результаті аутоокиснення. Така незначна кількість не пригнічує газообміну. Накопиченню метгемогло-біну перешкоджає функціонування ферменту метгемоглобінре-дуктази, яка відновлює MetHb.

Метгемоглобінемія (підвищення концентрації MetHb) може мати спадковий характер (при дефіциті метгемоглобін ре-дуктази) та розвиватися внаслідок надходження в організм значної кількості окисників – нітритів, аніліну, нітробензолу та ін. (розвивається гостра токсична метгемоглобінемія).

При порушенні синтезу гемоглобіну виникають гемоглобінопатії і таласемії, які мають спадковий характер і належать до «молекулярних хвороб».

Гемоглобінопатії є наслідком зміни кількісного або якісно-го амінокислотного складу поліпептидних ланцюгів гемогло-біну, тому вони належать до якісних гемоглобінопатій.

Таласемії зумовлені порушенням швидкості синтезу поліпептидних ланцюгів гемоглобіну без зміни їх структури, тому вони ще мають назву кількісні гемоглобінопатії. Деколи спостерігається наявність цих двох патологій у одного хворого.

Для гемоглобінопатій і таласемій характерний синдром еритропатій, який супроводжується: скороченням тривалості життя еритроцитів, підвищеним гемолізом, порушенням функцій еритроцитів. Відомо близько 300 аномальних гемогло-бінів, але не всі патології мають клінічні прояви. Перші аномальні гемоглобіни називали за літерами латинського алфавіту, але, оскільки існує велика кількість патологічних форм, до назв цих гемоглобінів почали включати назви місць їх відкриття (Москва, Boston) або назви шпиталів.

Найчастіше при гемоглобінопатіях спостерігаються гемогло-біни S, C, D, E, H.

HbS – гемоглобін, в якому в 6-му положенні β-ланцюга глутамінова кислота (Глу) замінена на валін (Вал). Валін має неполярний радикал, тому така заміна призводить до зниження розчинності гемоглобіну. Внаслідок синтезу HbS змінюється структура еритроцитів – кристалізація гемоглобіну у вигляді тектоїдів супроводжується розтягненням оболонки і вони наби-рають форми серпа. Тому ця патологія має назву серпоподібно-клітинна анемія. У результаті спостерігаються підвищення в’язкості крові, зменшення швидкості кровотоку, зниження механічної резистентності еритроцитів - вони втрачають здат-ність проходити через дрібні капіляри. Такі еритроцити застря-ють у капілярах, руйнуються і утворюють тромби, наслідком чого є хронічна капіляропатія.

HbC – гемоглобін, в якому в 6-му положенні β-ланцюга глу-тамінова кислота (Глу) замінена на лізин (Ліз). Цей гемоглобін також кристалізується в еритроцитах, які гемолізують, резуль-татом чого є розвиток анемії. Високий вміст HbC призводить до розвитку легкої форми гемолітичної анемії.

HbD – гемоглобін, в 121-му положенні бета-ланцюга якого глутамінова кислота (Глу) замінена на глутамін (Глн). При висо-кому вмісті такого аномального гемоглобіну розвивається легка форма гемолітичної анемії.

HbЕ – гемоглобін, в 26-му положенні β-ланцюга якого глу-тамінова кислота (Глу) замінена на лізин (Ліз). Внаслідок дефі-циту нормальних β-ланцюгів за симптоматикою ця гемогло-бінопатія подібна до β-таласемії і супроводжується розвитком мікроцитарної гіпохромної анемії та наявністю мішенеподібних еритроцитів. Бувають також більш тяжкі форми цієї патології, які супроводжуються вираженою спленомегалією.

HbM – існує група гемоглобінів, у яких структурний дефект (амінокислотна заміна) перешкоджає відновленню метгемогло-біна до гемоглобіну. У таких гемоглобінах метгемоглобінредук-таза не може відновити тривалентне залізо до двовалентного стану, тому в еритроцитах спостерігається накопичення метгемоглобіну.

Таласемії (греч. thalassa - море і гемо...) – це найбільш поширені спадкові захворювання людини. Залежно від того, порушення синтезу яких ланцюгів гемоглобіну спостерігається при цій патології, таласемії прийнято поділяти на дві групи: α- та β-таласемії. Альфа-таласемія обумовлена порушенням синтезу α-ланцюгів Hb (внаслідок делеції або інактивації одного з чотирьох генів альфа-ланцюгів глобіну). Бета-таласемія розвивається внаслідок порушення синтезу β-ланцюгів.

При альфа-таласемії в організмі дорослої людини форму-ються бета₄-тетрамери – це гемоглобін Н (HbH). Ці тетрамери нестабільні, крива дисоціації оксигемоглобіну не має S-подібної форми. У хворих спостерігається мікроцитарна гіпохромна анемія. Гемолітичні прояви захворювання обумовлені кількістю таких тетрамерів.

При бета-таласемії надлишок α-ланцюгів гемоглобіну не утворює тетрамерів, α-ланцюги Нb зв’язуються з мембранами еритроцитів та пошкоджують їх. Гомо- та гетерозиготи мають різні за тяжкістю клінічні прояви. Варіації симптомів можуть бути від тяжкої анемії з клінічною симптоматикою, яка не дозволяє людині жити довше ніж до 20 років (анемія Кулі), до легкої мікроцитарної анемії.

 

Ферменти крові

Визначення активності ферментів крові є важливим інструментом діагностики захворювань. На цей час у клініці використовується визначення активності певного набору ферментів. Саме тому ми розглянемо характеристики тих ферментів крові, які мають найбільшу цінність для встановлення діагнозу, отримання інформації про перебіг захворювання та терапії з прогностичною метою.

Як правило, для визначення активності ферментів крові використовують сироватку, ферментний склад якої відносно постійний та має різне походження.

 

Ферменти сироватки (плазми) крові умовно поділяють на три групи:

1) індикаторні (клітинні, маркерні) ферменти – локалізо-вані в клітинах тканин, потрапляють у кров у результаті фізіологічного старіння та руйнації клітин або в результаті підвищення проникливості клітинних мембран. У крові міс-титься декілька десятків індикаторних ферментів. У нормі клітинні ферменти у крові мають невелику активність та не виконують специфічних функцій. При надходженні у кров вони інактивуються протеазами сироватки і тканин. Актив-ність цих ферментів зростає при ураженні органів, коли спостерігається потужна руйнація клітинних мембран. Фер-менти цієї групи поділяють на неспецифічні та органо-специфічні.

Неспецифічні індикаторні ферменти каталізують уні-версальні реакції метаболізму та локалізовані в більшості органів і тканин. Органоспецифічні ферменти містяться ли-ше в тих органах і тканинах, де відбуваються специфічні реакції, властиві лише для клітин цього органа. Саме тому підвищення активності цих ферментів у крові свідчить про органну локалізацію патологічного процесу;

2) секреторні (плазмоспецифічні) ферменти – синтезуються в печінці, виділяються у кров, де виконують певні фізіологічні функції (ферменти системи згортання крові, фібринолізу, холінестераза, церулоплазмін, протеази ренін-ангіотензинової та калікреїнової систем тощо);

3) екскреторні ферменти – синтезуються в печінці, підшлунковій залозі, слизовій оболонці кишечника. Поява цих ферментів у крові пов’язана з природною руйнацією клітинних структур, у яких вони утворюються (лужна фосфатаза, лейцинамінопептидаза, ентерокіназа, ГГТП, трипсин, ліпаза та ін.).

 

Виділяють декілька типів зміни активності ферментів у крові: гіперферментемія, гіпоферментемія та дисферментемія.

Гіперферментемія – підвищення активності ферментів у сироватці крові. Це може бути наслідком: 1) надходження ферментів у кров з пошкоджених органів і тканин; 2) підвищен-ня каталітичної активності ферментів як безпосередньо у пошкодженому органі, так і при надходженні в кров’яне русло.

Гіпоферментемія – зниження активності ферментів крові, що є результатом пригнічення синтезу ферментів у тканинах. Цей вид зміни активності ферментів характерний лише для окремих ферментів, наприклад, для холінестерази.

Дисферментемія – цей тип характеризує появу деяких ферментів у крові, активність яких у нормі відсутня. Такі зміни можуть бути характерні для деяких органоспецифічних ферментів, наприклад, сорбітолдегідрогенази, фруктозомоно-фосфатальдолази та ін.