Практичне заняття № 5-стом.: «Епідеміологія та профілактика професійних заражень медичних працівників парентеральними вірусними гепатитами. Особливості профілактики в стоматології»

Загальна характеристика. Вірусні гепатити являють собою групу інфекцій, загальним для яких є вірусна етіологія та клінічна ознака – переважне ураження печінки. Разом з тим, інфекції, віднесені до даної групи захворювань, спричиняють екологічно різні віруси.

Нині відомо 7 різних вірусів — збудників вірусних гепатитів (ВГ).

1. Вірус гепатиту А — спричиняє вірусний гепатит А (ВГА).

2. Вірус гепатиту В —спричиняє вірусний гепатит В (ВГВ).

З. Вірус гепатиту С —спричиняє вірусний гепатит С (ВГС).

4. Вірус гепатиту D —спричиняє вірусний гепатит D (ВГD).

5. Вірус гепатиту Е —спричиняє вірусний гепатит Е (ВГЕ).

б. Вірус гепатиту F —спричиняє вірусний гепатит F (ВГF).

7. Вірус гепатиту G —спричиняє вірусний гепатит G (ВГG).

Широко дискутується питання про роль Вірусу пекінських качок у патрологій людини.

Існує низка ознак, які дозволяють об’єднати ці захворювання в єдину групу, незважаючи на існуючі відмінності між ними:

1. Усі ВГ – антропонози.

2. Існує два основні шляхи зараження – парентеральний і фекально-оральний.

3. Усі збудники – віруси, досить стійкі у навколишньому середовищі.

4. Провідні клінічні симптоми подібні, як і патогенез більшості з них.

5. Після перенесеного захворювання виникає стійкий типоспецифічний імунітет, перехресний імунітет відсутній.

6. Більшість населення земної кулі переносять ВГ у хронічній формі або у вигляді носійства; безжовтяничні і стерті форми, як правило, не діагностуються.

7. Не розроблено універсальні методи специфічної профілактики усіх ВГ, а впровадження у практику специфічної профілактики ВГВ і ВГА в багатьох країнах тільки починається.

До парентеральних відносять вірусні гепатити B, C, D, G; до фекально-оральних – A, E, F.

Вірусний гепатит В (ВГВ)

Збудник ВГВ належить до вірусів родини Hepadnaviridae (HBV). HBV стійкий до заморожування - за температури мінус 20 ºС зберігає інфекційність до 15 років, а також до кип’ятіння – протягом 30 – 40 хв, до автоклавування – протягом 30 хв. тощо.

Джерело інфекції – хворий на ВГВ, носій HBV. Хворий найбільш заразний протягом останніх тижнів інкубаційного періоду і перших 2 – 3 тижнів хвороби. Частота здорового носійства у деяких регіонах (Азія) досягає 50 %.

Механізм зараження – парентеральний. Усі біологічні рідини хворого і вірусоносія містять вірус, хоча концентрація різна. Найбільша кількість вірусу міститься в крові. Заразитися можна під час переливання інфікованої крові та різних парентеральних маніпуляціях і травмах.

Групи ризику щодо ВГВ складають медичні працівники хірургічних спеціальностей (у тому числі й практично всіх стоматологічних), маніпуляційні сестри, хворі та лікарі відділень гемодіалізу, а також наркомани, гомосексуалісти.

Фактори передачі HBV – кров, плазма, людські імуноглобуліни (за сучасних технологій – меншою мірою). Недостатньо простерилізовані ін’єкційні голки (чи стоматологічний інструментарій), системи для переливання крові тощо можуть призвести до зараження як пацієнтів, так і медичного і стоматологічного персоналу при необережних діях. Описані випадки виникнення ВГВ у разі використання під час проведення масових щеплень без головкових ін’єкторів (можлива контамінація насадки ін’єктора кров’ю або тканинною рідиною).

Основні шляхи передачі ВГВ – ін’єкції, операції, стоматологічні і парентеральні маніпуляції, робота і контакт з різними виділеннями хворих. Можливий вертикальний та контактний (статевий) шляхи передачі

Заходи щодо хворих, носіїв і реконвалесцентів. Хворі й особи з підозрою на ВГВ підлягають госпіталізації та лікуванню в інфекційному стаціонарі. Ізоляцію припиняють після зникнення клінічних явищ, відновлення функції печінки, нормалізації рівня бiлiрубiну в крові. За реконвалесцентами ВГВ встановлюють диспансерне спостереження (клiнiчний огляд та лабораторне обстеження)на термін не менше 12 мiс. Тих, хто перехворів, усувають від донорства. Зняття з диспансерного обліку перехворілих проводиться за відсутності клінічних ознак хронiзації процесу та за умови двох негативних результатів обстежень на антигенемiю, проведених з інтервалом в 10 діб. За наявності антигенемiї або проявів хронiзацiї процесу проводять повторну госпіталізацію. Протягом б мiс не проводять профілактичні щеплення, планові операції. До осіб, у яких виявляють НВV, незалежно від наявності чи відсутності клінічних ознак хвороби, треба ставитися як до потенційних джерел збудника. Носs]в НВV усувають від донорства.

Заходи щодо осіб, які спілкувалися з хворими. У ряді випадків показана екстрена імунізація контактних осіб вакциною проти гепатиту В — (“ГлаксоСмiтКляйн” тощо) та за його наявності — специфічним iмуноглобулiном проти гепатиту В (“Авентiс Пастер”). За особами, які контактували з хворим на гепатит В, встановлюється спостереження протягом З мiс після припинення контакту.

Профілактичні та протиепiдемiчнi заходи. Протиепiдемiчнi заходи спрямовані на нейтралiзацiю джерела iнфекції, розiрвания шляхiв передавання і пiдвищення несприйнятливостi населення до гепатиту В.

Iнструктивнi документи: наказ МОЗ України «Про невiдкладнi протиепiдемiчнi заходи, направленi на зниження розповсюдження гепатитів В i С та ВiЛ-інфекції” № 289 вiд 08.12.1999; наказ МОЗ СРСР «Про заходи по зниженню захворюваностi вірусними гепатитами в країнi” № 408 вiд 12.07.1989; наказ МОЗ України “Про розподіл вакцини проти гепатиту В для iмунiзації донорів крові та її компонентів” № 672 від 30.12.2004.

Віруснай гепатит С (ВГС)

Етiологiя. Збудник ВГС — НСV - належить до роду Flaviviridae, до якого також належить збудник жовто] гарячки. Це представник «нових» вірусів з парентеральним механiзмом передавання, описаний лише у 1989 р. НСУ має найбільшу варiабельнiсть серед усіх вірусів — збудників ВГ. Мутацій відбуваються під дією найрiзноманiтнiших факторів — медикаментів, інших Вірусів, бактерій тощо. Така здатність НСУ забезпечує йому найбільшу захищеність в організмі інфікованої людини, насамперед від антитіл, які неспроможні розпізнати мутантні віруси.

Епідеміологія. За ВГС спiввiдншення клiнiчно виражених (жовтяничних) форм i безжовтяничних становить 1:4. Тому хворі на безжовтяничну i субклiнiчну форми, а також вірусоносiї є основною групою ризику передавання iнфекції, особливо якщо вони стають донорами.

Основний шлях передавання вірусу парентеральний, головним чином пiд час переливання iнфiкованої крові та її компонентів. У 1989 р. було доведено, що більша частина ВГ, що виникли після переливання крові, спричинена НСV. Тому основна трупа ризику — реципієнти крові. Велика iнфiкованiсть серед осіб, котрі зазнали гемодiалiзу хоча б одноразово (до 20%), хворих на гемофiлiю (понад 70%). Хворі на гемофiлiю — особлива група ризику, через те що вони регулярно одержують фактори эгортання крові, якi виготованi iз сироватки крові великої кiлькостi (2000 i більше) донорів. Якщо серед цих донорів виявиться хоч би один хворий на ВГС або вірусоносій, цього може виявитися достатньо, щоб iнфiкувати всю партію препаратів. Велика (до 70%) iнфiкованiсть НСУ серед наркоманів. Маркери НСУ у них при розвитку ВГ виявляють значно частіше, ніж маркери інших ВГ. НСУ часто знаходять у ВIЛ-iнфiкованих (у 16% i більше померлих від СНIДу).

Можливий статевий шлях передачі інфекції, але він має менше значення, ніж парентеральний.

Захворювання перебігає в основному у вигляді спорадичних випадків.

Відсутність стійкого імунітету після перенесеного захворювання, невисока захисна роль циркулюючих антитіл, виявлення вiдмiнностей у структурі вірусу в різних регіонах не виключають можливості повторного зараження.

Профілактика. Велике значення у проведенні загальної профілактики має виявлення хворих на ВГС, особливо серед донорів, наркоманів, ізоляція та лакування їх. Необхідна ретельна перевірка крові донорів з використанням тест-систем для виявлення маркерів ВГС, визначення у всіх донорів активності ферментів цитолізу. Слід обмежити показання до переливання крові та її компонентів.

Специфічну профілактику не розроблено. Вивчають можливість створення та використання рекомбiнантних вакцин.

 

Вірусний гепатит D.

Етiологiя. Збудник НDV — представник нового виду вірусів. Він займає проміжне положення між вірусами i вiроїдами, його класифікують як рибозим.

Вірус стійкий до дії високих температур i кислот, але руйнується в лужному середовищі.

Епiдемiологiя. Джерелом інфекції є хворий на гострий або хронічний ВГD або носій НDV.

Основний шлях передавання — парентеральний, як i при ВГВ. Вертикальний шлях суттєвої ролі не вiдiграє. Не виключають можливості передавання вірусу кровосисними комахами. Часто вірус виявляють в осіб iз хворобою Дауна. Переконливого пояснення цьому феномену поки що немає.

Фактори передавання НDV — кров та iншi бiологiчнi рідини. Значне використання iмуноглобулiнiв збільшує ризик поширення ВГD.

Групи ризику з ВГD ті самі, що й при ВГВ.

Найпоширеніше носiйство НDV у деяких регіонах Середнього Сходу, у Венесуелі, на півдні Італії, в Сибіру.У багатьох країнах реєстрацію цього вірусу не передбачено взагалі.

Профілактика. Загальна профілактика аналогічна такій при ВГВ. Через те, що широке застосування імуноглобулінів збільшує ризик виникнення ВГD, слід обмежити показання до їх застосування (далеко не у всіх країнах тестування на НDV обов’язкове).

Рекомендована література

1. Епідеміологія: Навчальний посібник / За редакцією Ю.Д. Гоца, І.П. Колеснікової,

Г.А. Мохорта. – Київ, 2007. ─ С. 186 – 198.

2. Епідеміологія. За редакцією проф. К.М. Синяка. – К.: Здоров’я, 1993.─464 с.

3. Беляков В.Д., Яфаев Р.Х. Эпидемиология: Учебник.– М.: Медицина, 1989.–416 с.

4. Ж. І. Возіанова. Інфекційні і паразитарні хвороби: В 3 т. – К.: Здоров’я, 2001. Т.1. – 856 с.