Людина, як джерело інфекції:

хвора людина – характеризується здатністю виділяти в навколишнє середовище величезну кількість високовірулентних штамів збудників;

носій – реконвалесцентні (гострі і хронічні), імунні (короткочасні: ті, що перехворіли або щеплені) та „здорові” носії (короткочасні, які не хворіли в минулому і не щеплені) – характеризуються найбільшою „підступністю” з епідеміологічних позицій.

В клінічному перебігу більшості інфекційних захворювань виділяють періоди, які відрізняються в епідеміологічному відношенні:

- інкубаційний період: за винятком вірусного гепатиту А, висипного тифу тощо, звичайно не представляє епідемічної загрози для оточуючих;

- продромальний період: епідемічне значення досить велике;

- період виражених клінічних проявів (маніфестація): особливо небезпечний в епідеміологічному відношенні;

- період реконвалесценції: не завжди супроводжується звільненням хворого від збудників (кір, кашлюк, вітряна віспа, ВГА тощо), тобто, іноді теж може бути небезпечним.

У випадку виявлення хворого на інфекційне захворювання або лише підозріння щодо наявності інфекційного захворювання лікар має негайно подати ЕКСТРЕНЕ ПОВІДОМЛЕННЯ в територіальну санепідстанцію за формою 058/0, затвердженою наказом МОЗ України №360 від 29.12.2000 р (форма екстреного повідомлення додається).

Хвору людину необхідно ізолювати від здорових шляхом госпіталізації в інфекційному стаціонарі або в домашніх умовах (за клінічними та епідеміологічними показаннями). Після одужання здійснюється лабораторний контроль для допуску на роботу декретованих контингентів (дитячі колективи, медперсонал, обіг харчових продуктів тощо) і в деяких випадках встановлюється диспансерне спостереження протягом періоду носійства.

Профілактика професійних заражень медичних працівників (загальні поняття)

Інфекційні захворювання. що можуть передаватися під час лікування зубів:

СНІД, нежить, рініт, кандидоз, вітряна віспа, гепатити, герпетичний кон’юнктивіт, простий герпес, грип, кір, краснуха, інфекційний мононуклеоз, епідемічний паротит, пневмонія, стафілококові інфекції, стрептококові інфекції (особливо небезпечні штами, стійкі до метиллину), туберкульоз, сифіліс, правець (В.Г. Бургонський з співавторами: „Борьба с перекрестной инфекцией во время стоматологического приема”. – Киев. - 2000).

Дані обставини свідчать про можливість взаємного інфікування як лікаря так і пацієнта, чому потребують суворого дотримання правил гігієни рук стоматологічної бригади, гігієни і дезінфекції поверхні стоматологічного обладнання та інструментарію, стерилізації та ретельного догляду за стоматологічним інструментарієм, контролю за ефективністю стерилізації інструментарію та догляду за чистотою одягу для медичного персоналу і дотриманням протиепідемічних заходів.

Епідемічний анамнез з’ясовується з метою визначення джерела та причин виникнення інфекційного захворювання шляхом опитування хворого та вияснення низки обставин, пов’язаних з умовами його проживання, трудової діяльності, навчання тощо, умовами водопостачання, каналізації, харчування, дотримання правил щеплення, особистої гігієни та збирання й аналізу іншої інформації, що має епідеміологічне значення. Детально це питання обговорюється на практичному занятті.

Методи дезінфекції

У практиці проведення дезінфекції використовують фізич­ний, механічний (як різновид фізичного), біологічний, хімічний методи.

Механічний метод зводиться до видалення патогенних мікробів шляхом обмивання, чищення, вологого прибирання, прання, провітрювання, вентиляції, фільтрування. При цьому досягається значне зниження бактеріального забруднення на­вколишнього середовища. Оскільки механічний метод знезара­ження при використанні його окремо (за винятком фільтрації води та повітря за допомогою бактеріологічних фільтрів) є най­менш ефективним, то найчастіше його застосовують одночасно з фізичним та хімічним методами.

Фізичний метод включає в себе:

а) дію високих температур (обпалювання, наприклад, країв пробірок і бактеріологічних пе­тель; спалювання заражених трупів, контамінованих речей і пред­метів; прасування (200—300 °С), кип'ятіння (100 °С), пастериза­цію (50—60 °С при експозиції 15—30 хв або 70—80 °С при експо­зиції 5—10 хв); тіндалізацію (5—6-разове нагрівання до темпера­тури 56~58 °С протягом 1 год з інкубацією в термостаті 1,5— 2 доби між нагріваннями), роздрібнену (триразову) стерилізацію при 100 °С з витримкою при кімнатній температурі протягом доби між стерилізаціями, дію водяної пари при підвищеному чи нормальному тиску, а також дію сухого гарячого повітря, вису­шування;

б) дію променевої та хвильової енергії (пряме сонячне випромінювання, ультрафіолетове випромінювання (200—450 нм), уль­тразвук (2Ч•10⁴—2Ч•10⁶ Гц), радіоактивне та іонізуюче випромінювання, струми ультрависокої частоти тощо).

Біологічний метод дезінфекції передбачає знищення пато­генних мікроорганізмів в навколишньому середовищі за допомо­гою біологічних процесів. Цей метод використовують для знеза­раження господарсько-побутових стічних вод на полях зрошення чи фільтрації, органічного сміття і покиді — в компостах, біокамерах, септиках, септиках-дегельмінтизаторах тощо. У більшості випадків біологічний метод не дає можливості досягти повного знезараження, а інколи його використання малоефективне (на полях зрошення чи фільтрації частина вірусів поліомієліту, Коксакі, гепатиту А може зберігати життєздатність).

Хімічний метод дезінфекції ґрунтується на тому, що ок­ремі хімічні речовини та їх сполуки здатні зумовлювати заги­бель мікроорганізмів на поверхні і всередині об'єктів навко­лишнього середовища, а також у повітрі й у різних біологічних субстратах (кров, слиз, фекалії, гній тощо). Хімічні засоби діють більш поверхнево, ніж висока температура. Проте хімічний ме­тод дезінфекції має широке застосування в дезінфекційній прак­тиці головним чином тому, що він є значно зручнішим і про­стішим у використанні, оскільки не потребує обов'язкового зас­тосування складного, зокрема стаціонарного, обладнання.

Хімічні дезінфектанти

Залежно від механізму дії на мікробні клітини всі хімічні дезінфекційні засоби поділяють на чотири групи:

1) окисники (галоїдовмісні речовини, перекис водню, перманганат калію, органічні надкислоти);

2) коагулянти (солі важких металів — срібла та інших, неорганічні кислоти, спирти, фенолвмісні сполуки, крезоли);

3) речовини, які зумовлюють набухання і розчинення білків (основи, поверхнево-активні речовини (ПАР);

4) речовини, що взаємодіють з аміногрупами білків, вільними амінокислотами та амінокислотними залишками білків (альдегідовмісні речовини: формальдегід, альдегіди глутаровий та бурштиновий).

Усі хімічні засоби, які використовують у дезінфекційній практиці, можна розподілити за наявністю активно діючої речовини на декілька основних груп: галоїдовмісні; окис­ники або кисневмісні; поверхнево-активні речовини (ПАР); гуанідинвмісні; альдегідовмісні; спирти; основи; кислоти; композиційні (включають в себе декілька дію­чих речовин з наведених вище груп дезінфектантів).

Для ефективного застосування хімічних дезінфікуючих засобів необхідно дотримуватися визначених умов, найважливіші з яких наступні:

· застосовувати хімічні дезінфектанти в рідкій формі, переважно розчиненими у воді, або у формах емульсій чи суспензій;

· дотримуватись визначених концентрацій дезінфікуючих речовин;

· забезпечити достатній щільний контакт між деззасобом та об'єктом, що знезаражується;

· дотримуватися визначених термінів дії дезінфікуючих речовин (експозиції);

· перед дезінфекцією поверхонь обладнання, інструментів тощо їх необхідно механічно очищати від органічних залишків.

Стерилізація

Стерилізація — комплекс заходів щодо забезпечення асептики в роботі лікувально-профілактичних та інших закладів, профілак­тики внутрішньолікарняних інфекційних хвороб, які спричиню­ються умовно-патогенними мікроорганізмами, зокрема збудника­ми гнійно-септичних інфекцій, а також окремих інфекцій, збудни­ки яких передаються через кров (гепатити В, С і, ВІЛ-інфекція).

Між стерилізацією та дезінфекцією існують певні відмінності. Якщо після дезінфекції знезара­жені предмети або речі не зберігаються у стерильному стані, то після стерилізації вони протягом певного часу зберігаються сте­рильними, оскільки їх перед стерилізацією поміщають у непро­никну оболонку. З цією метою використовують бікси та різні види пакувального матеріалу (папір, металева фольга, пластма­сова плівка, металеві та скляні ємності), зовнішня поверхня якого зазвичай втрачає свою стерильність.

Стерилізація медичних виробів складається з кількох етапів: дезінфекція, передстерилізаційне очищення і безпосередньо стерилізація. Для проведення стерилізації використовують фізичний (механічне очищення, водяна пара, гаряче повітря, іонізуюче випромінювання) та хімічний (розчин хімічних за­собів, гази) методи.

Дезінфекції підлягають вироби медичного призначення, які використовувалися під час проведення гнійних операцій або хірур­гічних чи стоматологічних маніпуляцій у інфекційного хворого, медичні інструменти після операцій, ін'єкцій тощо, проведених у осіб, які перенесли вірусні гепатити або є ВІЛ-інфікованими, а також всі інші ме­дичні інструменти. Дезінфекцію виробів медичного призначення зі скла, металу, термостійких полімерів і гуми проводять методом кип'ятіння протягом ЗО хв, вироби зі скла, металу, гуми, латексу і термостійких матеріалів обробляють 20 хв паровим методом за температури 110 °С. Сухим гарячим повітрям за температури 120 °С 45 хв обробляють вироби зі скла та металу.

Для дезінфекції виробів медичного призначення використову­ють хлорамін, пероксид водню (Н₂О₂), формалін, "Дезоксон-1", "Гібітан", "Дихлор-1", "Сульфохлорантан", "Хлорцин", "Дезам", "Глутаровий альдегід", суміш Н₂О₂ з пральними порошками (ОСТ 42-21-2-85), а також "Дезофори", "Деконекс 50 ФФ", "Клорсепт", "Корзолекс АФ", "Корзолекс базік", "Корзолін ІД", "Лізоформін-3000" тощо (нині МОЗ України дозволено біля 200 дезінфекційних засобів). Передстерилізаційному очищенню та стерилізації підля­гають вироби медичного призначення, що контактували з раньовою поверхнею, кров'ю чи ін'єкційними препаратами, а також окремі види виробів, якими торкалися слизових оболонок.

Передстерилізаційному очищенню (ПСО) підлягають всі ви­роби медичного призначення перед їх стерилізацією з метою видалення білкових, жирових та інших забруднень. ПСО здійснюється ручним або механізованим (за допомогою спе­ціального обладнання) способом. Передстерилізаційне очищення виробів медичного призна­чення має такі етапи:

· Полоскання проточною водою протягом 5 хв.

· Замочування в миючих засобах ("Біомий", "Бланізол", "Бодофен" тощо) за температури 40 °С протягом 15 хв.

· Миття кожного виробу в миючому засобі йоржиком або ватно-марлевим тампоном.

· Полоскання у проточній воді протягом 3—10 хв.

· Полоскання дистильованою водою.

· Висушування гарячим повітрям за температури 85°С.

Контроль якості ПСО. Перевірка якості ПСО виробів ме­дичного призначення проводиться шляхом постановки проб на наявність залишків крові, жиру і повноту очищення виробів від лужних компонентів синтетичних миючих і фармакологічних засобів. Контролю якості ПСО підлягає 1% кожного виду ви­робів, що обробляються за одну добу.

Якість очищення інструментів від залишків крові оціню­ють при постановці азопірамової та амідопіринової проб. У суміш, яка складається з 5% спиртового розчину амідопірину та 30% оцтової кислоти, додають 3% розчин Н₂О₂. При пози­тивній азопірамовій пробі виникає фіолетове забарвлення, яке швидко, протягом кількох секунд, переходить в рожево-синє або бурувате. Забарвлення, що виникло пізніше, ніж через 1 хв, не враховується. При позитивній амідопіриновій пробі виникає синьо-зелене забарвлення. Наявність прихованої крові на виробах медичного призначення можна встановити за допо­могою проби з розчином люмін алу та окисником гідроперитом (комерційна назва препарату — "Делатест").

Наявність жиру визначається постановкою проби із Суда­ ном III. При позитивній пробі із Суданом IIIвиявляються пля­ми жовтого кольору.

Фенолфталеїнова проба (на інструмент наносять 1—2 краплі 1% спиртового розчину фенолфталеїну) за наявності невідмитих компонентів лужних миючих засобів дає рожеве забарв­лення.

У випадках отримання позитивних проб вироби підлягають повторному об­робленню до отримання негативних результатів.

Після ПСО виробів медичного призначення проводять їх сте­рилізацію за допомогою високої температури, хімічних засобів, а також іонізуючого випромінювання.

Високу температуру використовують у парових і сухожарових стерилізаторах.

У парових стерилізаторах (автоклавах) при надлишковому тиску водяної пари 2 атм і температурі 132 °С стерилізують протягом 20 хв; при надлишковому тиску водяної пари 1,1 атм і температурі 120 °С — протягом 45 хв.

У сухо-жарових стерилізаторах за температури 180 °С стерилізацію проводять протягом 60 хв, за температури 160 °С — протягом 150 хв.

Паровій стерилізації підлягають вироби медичного призначен­ня з текстилю, гуми, металу та скла. Сухе гаряче повітря викорис­товують для стерилізації предметів, які не можуть бути простери­лізовані водяною парою під тиском через можливість їх корозії. Сухожаровим способом стерилізують вироби із скла, металу тощо.

Розчини хімічних засобів використовують головним чином для стерилізації термонестійких предметів. Найпоширеніші засоби хімічної стерилізації — 6% пероксид водню (експозиція 6 год за температури 18 °С і 3 год при 50 °С) або 1% розчин дезоксону-І (експозиція — 45 хв). Предмети, які стерилізують­ся, повністю занурюють у розчин. Після стерилізації предмети занурюють двічі по 5 хв у стерильну воду, а потім стерильним корцангом вкладають їх у бікс.

Газовий спосіб використовують для стерилізації предметів, які неможливо піддавати дії високої температури. З цією метою використовують окис етилену, метилу бромід (протягом 16 год) або суміш цих препаратів у співвідношенні 1:2,5 (протягом 4—6 год). Газ уводять у герметичні ємності (камери) газових стерилі­заторів, в які попередньо кладуть предмети для стерилізації.

Газовий метод використовують для стерилізації хірургічних, стоматологічних та інших інструментів, які мають дзеркальну поверхню, оптичне та радіо­електронне обладнання, кетгут, різні вироби із термонестійких синтетичних пластмас (зонди, катетери тощо).

Іонізуюче випромінювання порушує процеси обміну в мікробній клітині, внаслідок чого вона гине. Для стерилізації цим способом використовують спеціальні установки, в яких піддаються дії іонізуючого випромінювання хірургічні інстру­менти, шприци, голки, катетери, перев'язувальні матеріали. Іонізуюче випромінювання широко застосовують на промисло­вих підприємствах, на яких виробляють предмети одноразового користування (системи для переливання крові, шприци тощо).

Контроль якості стерилізації. Для контролю температурно­го режиму стерилізації, крім термометрів, використовують та­кож хімічні тест-об'єкти, які під дією певних температур зміню­ють свої фізичні властивості (плавляться та змінюють свій колір). У парових стерилізаторах використовують бензойну кислоту (120-122 °С), манозу (132-133 °С), фенацетин (134-136 °С), фта­левий ангідрид (130,8 °С) та сечовину (132,7 °С). У повітряних стерилізаторах тест-об'єктами є саліцилова кислота (159° С), арабіноза (158 °С), стрептоцид (164 °С), сульфосаліцилова кислота (180 °С), альбуцид (178-181 °С) та тіосечовина (180-182 °С).

Контроль стерильності простерилізованих предметів прово­дять за допомогою бактеріологічного методу, занурюючи їх у стерильні живильні середовища, або шляхом взяття змивів з ве­ликих виробів. Після культивування у разі відсутності росту мікроорганізмів у всіх середовищах видають висновок про сте­рильність контрольованого виробу. За умови проростання жи­вильного середовища хоча б в одній пробірці проводять повтор­ний контроль стерильності подвійної кількості виробів цієї партії.

Предмети, інструменти чи матеріали, які простерилізовані будь-яким способом є одночасно і продезінфікованими. На відміну від цього, предмети, які продезінфіковані, не завжди стерильні, тобто не знепліднені цілком.

Простерилізовані предмети (перев'язувальний матеріал, шприци та інший медичний інструментарій тощо) вимагають суворого збереження їхньої стерильності до моменту їх використання.

 

Література

 

1. Епідеміологія: Навчальний посібник / За редакцією Ю.Д. Гоца, І.П. Колеснікової, Г.А. Мохорта. – Київ, 2007. С. 51 – 84.

2. Епідеміологія. За редакцією проф. К.М. Синяка. – К.: Здоров’я, 1993. С. 104 – 117.

3. Зарицкий А.М. Дезінфектологія: Посібник в 3-частинах. Ч 1. Загальні питання. Дезінфікуючі засоби та їх застосування. - Житомир: ПП „Рута”, 2001. –– 384 с.

4. Борьба с перекрестной инфекцией во время стоматологического приема / В,Г. Бургонский, В.В. Бургонский, С.В. Куцевляк. Практическое пособие. Киев, 2000. – 126 с.

Наочні посібники

· Інструкція для медичного застосування препарату Стерилліум. МОЗ України. 14.06.01. №231.

· Регламенти із застосування з метою дезінфекції, перед стерилізаційного очищення та стерилізації, затверджені МОЗ України засобів: Бациллоцид расанд, Бодедекс форте, Дисмозон пур, Корзолекс базік, Корзолекс екстра, Корзолекс плюс, Мікробак екстра, Мікробак форте, Скорена, Стерилліум тощо.

· Методические указания по применению Деконекс ФФ для целей дезинфекции. МОЗ України, 1996.

· Практична дезінфектологія: 1. Антисептична обробка шкіри та слизових оболонок. 2. Передстерилізаційне очищення, дезінфекція і стерилізація інструментарію та виробів медичного призначення. 3. Дезінфекція та миття виробів медичного призначення, обладнання і приміщень.

· Перелік дезінфекційних засобів і антисептиків, дозволених МОЗ України до застосування в Україні.

Доцент В.І Слободкін, 2009.

Методичні матеріали

до практичного заняття №3 на тему: «Імунопрофілактика. Загальні поняття. Календар щеплень. Імунопрофілактика вірусних гепатитів у медичних працівників.”

Протиепідемічні заходи, спрямовані на створення несприйнятливості населення до інфекційних хвороб займають одне з найважливіших місць у загальній системі профілактики інфекційних захворювань. Відомо, що підвищення опірності організму до інфекції можна досягти як неспецифічними впливами (раціональним харчуванням, заняттями фізкультурою, загартуванням), так і шляхом створення специфічного імунітету до інфекції, який виробляється природно (після перенесеної інфекційної хвороби) або може бути створений шляхом штучної імунізації (імунопрофілактики).

Темою даного заняття є саме імунопрофілактика – захист організму від інфекційної хвороби шляхом проведення профілактичних щеплень вакцинами й анатоксинами (активний імунітет) або введенням імунних сироваток чи анатоксинів (пасивний імунітет).

Найважливіше значення як профілактичний засіб має активна імунізація, яка створює в організмі людини стійку несприятливість до інфекційної хвороби на тривалий період. Одночасно, результати вакцинації значною мірою залежать від якості щеплювальних препаратів і стану організму, який імунізується, та суворого дотримання календаря щеплень.

Внаслідок проведення масової імунопрофілактики у світі ліквідовано натуральну віспу, значно знизилася захворюваність на поліомієліт, дифтерію, кашлюк, кір, правець, епідемічний паротит. Помітно знижується поширеність таких захворювань, як вірусні гепатити, інфекції, спричинені гемофільною паличкою типу b (Hib) тощо.

Загальні поняття

Імунопрофілактика ґрунтується на здатності організму відповідати специфічною (імунологічною) реакцією на антиген шляхом вироблення проти них власних антитіл. Функцією антитіл є знешкодження антигенів шляхом зв’язування антигенів у комплекс антиген-антитіло. За сучасним уявленнями, імунітет – це „спосіб захисту внутрішньої сталості організму від різних субстратів, які мають ознаки генетично чужорідної інформації”.

Активний імунітет створюється після введення в організм препаратів, що містять антигени збудника. Такі препарати називаються вакцинами. Матеріалом для створення вакцин слугують живі і вбиті мікроорга­нізми, їх токсини та анатоксини (знешкоджені токсини). За технологією одержання можна виділити такі групи препаратів для активної імунізації: корпускулярні живі вакцини; корпускулярні убиті (інактивовані) вакцини); вакцини з антигенних компонентів мікроорганізмів (хімічні та субодиничні вакцини, анатоксин); генно-інженерні (рекомбінантні) вакцини; генетичні вакцини (ДНК-вакцини) та синтетичні вакцини.

Корпускулярні ж иві вакцини – імунопрепарати, що містять змінені збудники інфекційних хвороб (вакцинні штами), які втратили здатність спричинювати захворювання, але зберегли високі імуногенні властивості. Їх одержують шляхом ослаблення патогенності збудника внаслідок його послідовних пасажів через культури тканин або через організм тварин, а також шляхом селекції спонтанних або штучних мікроорганізмів-мутантів. Живі вакцини є найефективнішими щепними препаратами, оскільки після імунізації цими вакцинами виробляється напружений і тривалий імунітет. Поряд з цим вони дуже чутливі до умов зберігання і транспортування, потребуючи суворого дотримання холодового ланцюга на усіх етапах просування від виробника до особи, яку вакцинують.

До живих належать вакцини проти туберкульозу (БЦЖ), туляремії, бруцельозу, поліомієліту (Себіна), кору, краснухи, епідемічного паротиту, жовтої гарячки, вітряної віспи тощо.

Корпускулярні убиті вакцини є штамами збудників, інактивованих нагріван­ням або застосуванням хімічних речовин (формалін, спирт, аце­тон). Вони менш імуногенні ніж живі, а тому потребують багато­разового парентерального введення. Їх використовують проти черевного тифу, холери, кашлюку, поліомієліту (Солка), сказу (культуральна антирабічна вакцина – КАВ), кліщового енцефаліту та інших інфекцій.

На відміну від корпускулярних живих і вбитих вакцин, хімічні (полісахаридні) вакцини містять не цілі мікробні клітини, а видобуті з них за допомогою хімічних засобів або ультразвуку антигени. Отримано хімічні черевнотифозні (Тифім-Bi), паратифозні, менінгококові вакцини. Субодиничні вакцини (із окремих вірусних білків) застосовують проти гепатиту В, грипу й інших інфекцій.

Аналогами інактивованих вакцин є анатоксини (токсоїди), в яких іму­нізуючими агентами виступають екзотоксини збудників. їх отри­мують після обробки бактерійних токсинів теплом чи хімічними середниками і подальшого очищення, концентрації та депонування на спеціаль­них адсорбентах. Якщо на введення вакцин організм виробляє антимікробний або антивірусний імунітет, то після застосування анатоксинів створюється напружений антитоксичний імунітет. Широко використовують дифтерійний, правцевий, стафілококовий, ботулінічний анатоксини. Розроблено також анатоксини проти холери і газової гангрени.

Генно-інженерні (рекомбінантні) вакцини. Білкові антиге­ни цих вакцин продукують трансгенні організми (дріжджові гриби, кишкова паличка тощо), які мають у своєму складі вбу­дований ген (ділянку ДНК), перенесений з геному патогенного мікроорганізму у випадку, якщо останній не культивується. Отримання рекомбінантного білкового антигену є дешевшим або взагалі ефективнішим за отримання антигену культивова­ного мікроорганізму. Рекомбінантні вакцини мають низьку реактогенність і досить високу стабільність (використовується вак­цина проти вірусного гепатиту В). У стадії розроблення знахо­дяться вакцини проти ВІЛ-інфекції, грипу, кору, поліомієліту, сказу, кашлюку, малярії, бруцельозу, сифілісу, висипного тифу, туляремії та інші.

Генетичні вакцини (ДНК-вакцини). Така вакцина являє собою ДНК-плазміду, у складі якої є ген, що кодує відповідний антиген певного патогенного мікроорганізму. Вона вводиться внутрішньом'язово, і в місці введення відбувається експресія гена антигену — виробляється антиген, на який у вакцинова­ному організмі виробляється імунітет. Перевагою ДНК-вакцин є їх хімічна стабільність та простота виготовлення. Таким чи­ном, вакцинований ДНК-вакциною макроорганізм виробляє не тільки антитіла, але й антигени, на які виробляє антитіла. ДНК-вакцини знаходяться на стадії розроблення(ДНК-вакцини проти ВІЛ-інфекції, вірусу гарячки Ебола, туберкуль­озу, малярії, лейшманіозу), і їх протективну (захисну) дію до­ведено експериментально на тваринах (мишах).

Синтетичні вакцини (у стадії розроблення). Штучне отри­мання (синтез) пептидних епітопів білкових антигенів, які виз­начають достатню імунну відповідь. Тобто антигеном є не вся білкова молекула, а лише та її частина (пептид), яка відповідає за імуногенні властивості збудника. Теоретично такі вакцини не матимуть побічної дії.

Адсорбовані (депоновані) вакцини — вакцини й анатокси­ни, які адсорбовані на мінеральних чи інших компонентах (гідроксид алюмінію, полісахариди тощо).

Препарати, що складаються з антигенів одного мікроба, називаються моновакцинами (моноанатоксинами). Проте зараз усе частіше використовують вакцини з комбінації антигенів (полівакцини або асоційовані препарати).

Полівалентні (асоційовані) вакцини виготовляють у вигляді суміші імунізуючих компонентів декількох збудників, анатоксинів або різних серологічних типів одного збудника. Перевага їх перед моновакцинами полягає в тому, що після введення в організм одного полівалентного препарату імунітет виробляєть­ся проти декількох інфекційних хвороб. До їх числа належать адсорбована кашлюково ─ дифтерійно-правцева вакцина (АКДП); адсорбована ацелюлярна кашлюково – дифтерійно-правцева вакцина (АаКДП); три-, тетра- і секста-анатоксини проти газової гангрени. Імунітет після активної вакцинації вини­кає, зазвичай, через 3-4 тижні після закінчення циклу імунізації і зберігається від декількох місяців до багатьох років.

Пасивний імунітет. Іноді виникає потреба негайно запобігти хворобі в осіб, які піддаються загрозі зараження. Для цього з метою створення екстреного специфіч­ного імунологічного захисту можна вводити готові антитіла. В такому разі власний імунітет не виробляється, а дістається ззовні і тому називається пасив­ним. Пасивна імунізація передбачає застосування специфіч­них антитіл, що містяться у препаратах (сироватках та імуноглобулінах), які одержують із крові людини або гіперімунізованої тварини. За механізмом дії розрізняють:

антитоксичні сироватки та імуноглобуліни (протидифтерійна, протиправцева, протиботулінічна тощо), що нейтралізують мікробні екзотоксини;

антимікробні (протисибіркова, протичумна сироватка, протилептоспірозний імуноглобулін), які діють на самі мікроби.

Деякі біологічні препарати здатні пригнічувати або й зни­щувати патогенні мікроорганізми. До них належать бактеріо­фаги (віруси бактерій) та інтерферони (білки, що продукуються клітинами макроорганізму і пригнічують репродукцію вірусів). їх використовують з лікувальною метою, для санації носіїв і екстре­ної профілактики інфекцій. У нашій країні використовуються протичеревнотифозний (протисальмонельозний), протистафілококовий і протидизентерійний бактеріофаги.

На відміну від бакте­ріофагів інтерферони не є суворо специфічними, а тому найчасті­ше застосовуються при грипі та інших гострих респіраторних вірусних інфекціях.

Сьогодні замість сироваток частіше використовують гамма-глобуліни, оскільки антитіла концентруються, головним чи­ном, у цій фракції сироваткових білків.

Імуноглобулін людини (гамма-глобулін) має ряд переваг над препаратами тваринного походження. Він більш ефективний, тому що тривалий час збері­гається в організмі, рідше викликає алергічні реакції та усклад­нення. Вихідний матеріал для одержання імуноглобуліну люди­ни — сироватка з плацентарної і донорської крові.

Імуноглобулін людини або тварини може містити антитіла проти багатьох інфекцій і використовується для профілактики правця, кору, менінгококової інфекції, сказу, чуми, кліщового енцефаліту та інших захворювань. Препарати, які одержують із крові гіперімунізованих осіб або тих, які недавно перехворі­ли, відрізняються від нормальних імуноглобулінів людини тим, що мають високу концентрацію антитіл проти збудників або токсинів цієї інфекції. З таких препаратів використовують про­типравцевий людський імуноглобулін (ППЛІ), протистафілококовий імуноглобулін тощо.

Сироватки та імуноглобуліни тваринного походження мають виражені чужорідні (гетерогенні) властивості, що обумовлює їх меншу ефективність та високу ймовірність ускладнень (сиро­ваткова хвороба, анафілактичний шок). Тому такі сироватки та імуноглобуліни вводять після визначення чутливості організму до цього препарату.

Парентеральне введення в організм специфічних антитіл забезпечує захист від збудника або токсинів вже через декілька годин після імунізації, тоді як для вироблення активного поствакцинального імунітету необхідно 2—4 тиж. Однак, на відміну від поствакцинального імунітету, який підтримується протя­гом кількох років, тривалість пасивного імунітету не переви­щує 3—4 тиж. У зв'язку з цим препарати для пасивної імуні­зації вводяться у випадках, коли є потреба термінового захисту організму від захворювання тим особам, які спілкували­ся з джерелом збудника інфекції і перебувають в інкубаційно­му періоді. Треба уникати безпідставного повторного призна­чення імуноглобулінів, у тому числі і людського походження, оскільки є ризик сенсибілізації організму чужорідними білка­ми. Це може призвести до небажаних реакцій і ускладнень, а також — до вироблення антигаммаглобулінів, які знижують ефективність препарату при повторних його введеннях.

З метою захисту від інфекцій може застосовуватися також хіміопрофілактика антибіотиками та іншими препаратами, на­приклад, при малярії, холері, чумі.

Профілактичні щеплення можуть здійснюватися планово (для усього населення, відповідно до віку, незалежно від місце­вої епідемічної обстановки), позапланово (при загрозі занесення інфекційних хвороб), з міркувань епідеміологічної небезпеки де­яких професій (вакцинація мисливців, промисловиків, геологів проти кліщового енцефаліту, чуми і туляремії), а також екстрено (активно-пасивна імунізація проти сказу, у випадку епідемій гри­пу, холери тощо).

Імунізація буде ефективною лише в разі суворого дотри­мання строків виконання щеплень, правильного дозування пре­паратів, повного і своєчасного охоплення щепленнями усіх груп людей, які підлягають імунізації.

Профілактичні щеплення здійснюються силами медичного персоналу лікувально-профілактичних закладів (поліклінік, по­логових будинків, дошкільних дитячих закладів, шкіл, здоровпунктів, медсанчастин, фельдшерсько-акушерських пунктів, дільничних і районних лікарень). Співробітники кабінету інфек­ційних захворювань (КІЗ) разом з представниками санітарно-епідеміологіч­них станцій складають план проведення щеплень на кожній дільниці, здійснюють інструктаж дільничних лікарів і медичних сестер щодо правил проведення вакцинації.

Облік дітей, які підлягають імунізації, здійснюють дитячі поліклініки двічі на рік шляхом подвірних обходів. Додаткові дані (між переписами) отримують з пологових будинків або місцевих Рад. На кожну взяту на облік дитину заповнюють «Карту профілактич­них щеплень» (форма № О6З/о). З цих карт складають картотеку для кожної лікарської дільниці. У неї вносять дані не лише про усіх дітей, які мешкають на дільниці, але й на тих, хто відвідує дитячі заклади, розташовані на території дільниці, незалежно від місця проживання. Картотеку, як правило, ведуть по роках народ­ження дітей. Наприкінці кожного місяця роблять вибірку малюків, які підлягають щепленню у наступному місяці. Ці вибірки є фак­тичним планом імунізації на місяць. Усіх, хто відвідує дитсадки, щеплять у цих же закладах, а так званих «неорганізованих» дітей дільнична сестра запрошує в поліклініку і здійснює імунізацію у прищеплювальному кабінеті. Зроблені щеплення, а також реакція на них реєструються не лише у «Карті профілактичних щеплень», але й в історії розвитку дитини та медичній книжці дитини, яка зберігається у батьків.

Дорослих імунізують у поліклініках, здоровпунктах (медико-санітарних частинах), на підприємствах, фельдшерських пун­ктах, а також бригадами (лікар і середній медичний працівник), що організують тимчасові прищеплювальні пункти. У «Журналі обліку профілактичних щеплень» (форма № 064/о) або в медич­них книжках фіксують дозу, спосіб введення, номер серії, термін придатності препаратів й назву підприємства, що його виготови­ло, а також наявність реакції на нього. Статистична звітність про проведені щеплення складається щомісячно за формою № 86-лік, пояснююча записка - один раз у квартал і річна.

Масові щеплення потрібно здійснювати у спеціально обладнаних приміщеннях поліклінік, де, крім необхідних для щеплень вакцин та інструментів, мають бути набори медикаментів для невідкладної допо­моги в разі виникнення шокових станів.

Проведенню щеплень передує медичний огляд для виявлення осіб, які мають протипоказання до них.

Імунізація здійснюється медсестрою або фельдшером під спостере­женням лікаря. На руках у медсестри не повинно бути прикрас, годинни­ка, каблучок. Нігті потрібно коротко підстригти, халат і косинку - ре­тельно випрасувати. Руки миють водою з милом і щіточкою, кінці пальців обробляють спиртом і змащують спиртовим розчином йоду. Після кожно­го випадкового дотику до нестерильного предмету, а також через кожні 30 хв руки слід обробити повторно.

Усі вакцинні препарати потрібно зберігати в умовах, обумовле­них в інструкції для їх застосування. Перед використанням слід обо­в'язково перевірити правильність упаковування, цілість ампул, термін придатності та фізичні властивості препарату. Кожна коробка повинна мати чітку етикетку з назвою виробника, його адресою, повною назвою препарату, його дозою, номером серії, контрольним номером, терміном придатності та умовами зберігання. На ампулах має бути зазначена назва препарату, його кількість, місце виготовлення, номер серії, конт­рольний номер і термін зберігання. За будь-якій невідповідності чи дефекті препарат застосовувати не можна. Персоналу важливо ознайо­митись з особливостями введення вакцини, зазначеними в настанові для використання, що вкладена в коробку.

Ампулу перед щепленням потрібно ретельно струсити з метою повного розчинення і рівномірного розподілу адсорбованої речовини. Кінець ампули обтирають стерильною серветкою, змоченою у спирті, надрізають пилочкою, покривають стерильною серветкою і відламують, а далі набирають вміст ампули у шприц. Перед застосуванням сухих препарат