Предмет, завдання і метод фінансової науки

Предметом фін. науки є діяльність держави, підприємства, організацій, та окремих громадян, що пов’язані зі створенням і використанням фондів фін. ресурсів.

Призначення фінансової науки полягає у гармонізації цих інтересів держави, організацій та окремих громадян.

Об’єктивні закони економіки в сфері фінансів – це найтісніші зв’язки та залежності рівень бюджетного дефіциту тісно пов’язані з рівнем інфляції в державі.

Методи:

- індукція

- дедукція

Метод дедукції: спочатку висувається певна гіпотеза, а потім здійснюється її перевірка на фактичні матеріали.

Абстрагування – це навмисне спрощення ситуації шляхом виключення із дослідження нетипових явищ або другорядних фактів.

При досліджені із застосування будь-якого методу фінансова наука як економічна може використовувати спосіб абстрагування.

Завдання фінансової науки полягає не в критиці економічної політики держави, а в рекомендаціях з удосконаленням сфер фінансів.

Фінансова наука вивчає глибинну сутність явища, закономірності розвитку фінансових відносин і дає прогнози розвитку фінансів і соціально-економічних наслідків їх дії в суспільстві.

Метод індукції передбачає проведення досліджень шляхом вивчення окремих фактів, аналізу статистичних даних, даних опитувань, спостережень та інших способів пізнання, на основі яких вчений-фінансист доходить певних висновків щодо наявності закономірностей та залежностей між фінансовими явищами й процесами, а також їх впливу на економічне життя.

При використанні методу дедукції спочатку висуваються певна гіпотеза, а потім здійснюється її перевірка на фактичному матеріалі.

Гіпотеза, як правило, народжується на основі спостережень або логічних висновків. При дослідженні із застосуванням будь-якого методу фінансова наука як економічна може використовувати спосіб абстрагування.

Історичний аспект становлення та розвитку фінансової науки

При значній фінансовій діяльності держави фінансової науки у античному світі не було, хоч історія зафарбувала на своїх скрижалях рекомендації мислителів Арістотеля, Ксенофонта щодо поповнення державної казни.

У XVII ст. гостра потреба в збільшенні державних доходів у європейських країнах активізувала фінансову думку в напрямі обґрунтування податків.

Англієць Т. Гоббс у 1642 р., визнаючи право королів на обкладання підданих податками, наголошує на необхідності помірності їх, на перевагах непрямих податків, що й стало панівною доктриною в Англії, яку під випливом ідей Д. Локка замінила в кінці століття доктрина прямих податків.

Значний вклад у розвиток фінансової науки в XVII- XVIII ст. внесли німецькі фінансисти - камералісти - одна з гілок меркантилізму. Вони зробили першу спробу систематичного викладення основ фінансового управління і тим самим заклали фундамент фінансової науки.

До кінця XVIII ст. стала помітною розробка фінансових питань не тільки на практиці, але і в теорії. Це стало можливим завдяки:

· впливу нових теорій філософії, права, держави;

· нової науки про народне господарство (А. Сміт);

· докорінним змінам у політичному, соціальному, економічному житті (вплив Великої французької революції і прогресу техніки).

У другій половині XVIII ст. пріоритет у розвитку фінансової науки переходить до французьких учених-фізіократів - Ф. Кене, А. Тюрго, О. Мірабо.

Їхня заслуга полягає в тому, що вони вперше підняли проблеми:

· справедливості оподаткування;

· перекладання податків;

· джерел доходів;

· участі кожного громадянина у використанні державних фінансів;

· взаємозв’язку і взаємозалежності фінансів і народного господарства.

Вони вбачали шляхи розвитку науки у необхідності зв’язувати питання фінансового господарства із теоріями політичної економії.

Ф. Кене назвав причини, що викликані податками:

1. «погана форма оподаткування, якщо остання стосується фермера», а не власника землі;

2. надлишковий тягар податків через великі витрати по їх збору;

3. непомірні судові витрати.

У XVIII ст. фінансові теорії знаходять повніший розвиток завдяки успіхам політекономії, піднесеної до рангу науки Адамом Смітом у його працях «Дослідження щодо природи і причин багатства народів» («Багатство народів») (1776 р). Він не виділяв фінансову науку, але розвинув економічну основу фінансового господарства.

Державні витрати А. Сміт ділить на дві групи:

- витрати загального значення (оборона і утримання королівської влади) за рахунок доходів суспільства;

- витрати, в яких зацікавлені лише окремі члени суспільства (відправлення судочинства, витрати на народну освіту тощо), а отже, витрати на утримання цих органів, - за рахунок мита.

Звідси виникла ідея щодо розподілу фінансового господарства на:

· державне;

· місцеве.

Доходи А. Сміт ділить на:

· неподаткові доходи (від капіталів, підприємств держави);

· податки.

При цьому А. Сміт заперечував проти підприємницької діяльності держави як нераціональної. Завдяки Сміту наука про фінанси набула самостійного значення, а практика стала лише засобом для обгрунтування і перевірки законодавчих принципів. А. Сміту належить пріоритет у розробці загальних принципів оподаткування, які стали основою сучасної податкової системи у світі.

Вчений А. Вагнер (представник німецької школи, 1870 рр.) доповнив Смітову теорію оподаткування теорією колективних потреб і ввів фінансові принципи - достатності і еластичності обкладання податками.

Він сформулював дев’ять принципів оподаткування, які доповнили Смітові принципи:

· достатність і рухливість;

· вибір належного джерела і об’єкта;

· загальність і рівність;

· визначеність, зручність, дешевизна.

Бюджет, фінансове управління, контроль - елементи, яких не було в ученні Сміта і фізіократів, перетворились на важливі частини фінансової теорії. В XIX ст. у фінансовій науці домінували німецькі вчені. Фінансова наука отримала соціальні пріоритети замість індивідуалістичних і фіскальних.

З середини і майже до кінця XIX ст. фінансова наука перебувала під певним впливом марксистського вчення. Великих спеціальних робіт у К. Маркса і Ф. Енгельса з фінансових питань практично немає. Проте у «Критиці політичної економії», «Капіталі», статтях, присвячених характеристиці бюджетів (англійських, німецьких, французьких), розкривається класовий характер державних бюджетів епохи домонополістичного капіталізму, непродуктивний антинародний характер витрат держави, зв’язок із податками.

К. Маркс при дослідженні методів первісного накопичення капіталу у першу чергу відніс до них такі фінансові методи:

· - державні витрати;

· - державні кредити;

· - податкову систему.

М. Бунге (1823-1895 рр.) - ректор Київського університету, згодом міністр фінансів, відстоював ідею, що економічний розвиток потребує приватної ініціативи, вільної конкуренції, обмеження втручання держави в економічне життя.

Наприкінці XIX - початку XX ст. значний вплив на фінансову науку справили маржиналісти з їхньою теорією граничної корисності державних послуг і граничної корисності податків.

До початку першої світової війни економічна наука дотримувалась принципу невтручання держави в економіку країни.

Регулювання виробництва і розподілу почало здійснюватися вже в роки першої світової війни. Цей процес посилився в роки економічної кризи (1929-1933 рр.)

Економічна теорія англійського економіста Дж. Кейнса мала надзвичайно великий вплив на розвиток фінансової теорії. В основу цієї фінансової концепції покладена ідея «ефективного попиту» і його стимулювання. Ця принципово нова теорія фінансів спрямована на регулювання в умовах сильно монополізованого виробництва.

У Кейнсовій «Загальній теорії зайнятості, процента і грошей» обґрунтовувалась необхідність втручання держави в економіку і основними інструментами управління повинні стати фінансові механізми. Його формула така:

Заощадження + податки = інвестиції + державні витрати.

До 70-х років XX ст. ідеї Кейнса лежали в основі фінансової політики більшості розвинених країн.