Поняття та умови банківського кредитування. Види кредитів.

Кредитні відносини в Україні, як і в будь-якій країні з ринковою економікою, складають підвалини економічних процесів. Без кредиту в тому або іншому вигляді неможливо собі уявити функціонування будь-якої галузі економіки держави, адже кожна фінансово-господарська операція (за незначним винятком) так чи інакше пов'язана з певним рівнем взаємної довіри сторін, передачею грошових коштів або інших цінностей в борг. Наскільки неможливим є одночасне виконання взаємних зобов'язань сторін, настільки неможливим є функціонування ринкових механізмів без механізмів кредитних.

Термін кредит походить від латинського слова creditum — позика. Безперечно найбільш наближеними кредитні відносини є до відносин позичкових, що змушує деяких вчених їх ототожнювати, зводячи кредит лише до різновиду позики.

Кредитні відносини загалом та кредит зокрема є одними із найбільш розроблених правових категорій у правовій науці, що не може викликати будь-якого подиву з огляду на їх значення у життєдіяльності суспільства. Так, кредит виконує по відношенню до банківського права функцію, схожу на ті філософські категорії, які являють собою фундаментальні поняття та виражають найбільш істотні закономірні зв'язки і відносини реальної дійсності. Кредит здійснює системоутворюючий вплив на банківське право, що виражається в утворенні на підставі цієї категорії цілого ряду інших правових понять, широко використовуваних в банківському законодавстві (кредитна спілка, кредитна організація, кредитування, кредитні відносини тощо).

В літературі трапляється багато різних визначень поняття кредиту. Так, кредит визначається як надання грошей або товарів у борг на визначений строк на умовах відплатності та повернення. Теоретики економічної науки визначають кредит як рух позичкового капіталу, що здійснюється на засадах строковості, повернення та платності. Звичайно, останнє визначення щонайменше може бути використане для аналізу правової сутності кредиту та його форм.

Інші автори, виходячи з вузького розуміння кредиту, зазначають, що кредит — це грошові кошти або майно, що надаються однією стороною (кредитором) іншій стороні (позичальнику) в розмірі та на умовах, передбачених договором.

Таким чином, кредит здебільшого розуміється у двох значеннях: 1) вузькому — як сума коштів, що отримує позичальник від кредитора; 2) широкому — як сукупність суспільних правовідносин, що виникають, здійснюються та припиняються в процесі надання залучених раніше кредитором коштів у борг позичальнику.

У банківському законодавстві немає визначення кредиту як правової категорії. Однак, кредит визначається в податковому праві.

Так, згідно з пунктом 1.11 статті 1 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств», кредит — це кошти та матеріальні цінності, які надаються резидентами або нерезидентами у користування юридичним або фізичним особам на визначений строк та під процент. Це визначення не може сприйматися для регулювання банківських відносин з одного боку виходячи з того, що мова йде про податковий закон, як джерело норми, що містить визначення, а з іншого боку, зважаючи на цілі правового регулювання закону, що полягають в оподаткування доходів підприємств.

Так чи інакше, кредит є настільки широким поняттям, а його окремі вияви набувають подекуди таких незвичних форм, що визначити його сутність та основні ознаки вбачається можливим шляхом аналізу окремих видів та форм кредиту.

Згідно зі статтею 347 Господарського кодексу України, кредити, які надаються банками, розрізняються за:

— строками користування (короткострокові — до одного року, середньострокові — до трьох років, довгострокові — понад гри роки);

— способом забезпечення;

— ступенем ризику;

— методами надання;

— строками погашення;

— іншими умовами надання, користування або погашення.

Основною формою кредиту є банківський (фінансовий) кредит. У законодавстві України існує декілька легальних визначень фінансового кредиту.

Так, згідно зі статтею 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», фінансовий кредит — це «кошти, які надаються банком-резидентом або нерезидентом, кваліфікованим як банківська установа згідно із законодавством країни перебування нерезидента, або резидентами і нерезидентами, які мають статус небанківських фінансових установ, згідно з відповідним законодавством, а також іноземними урядами або його офіційними агентствами чи міжнародними фінансовими організаціями та іншими кредиторами-нерезидентами в позику юридичній або фізичній особі на визначений строк, для цільового використання та під процент. Правила надання фінансових кредитів встановлюються Національним банком України (стосовно банківських кредитів), а також Кабінетом Міністрів України (стосовно небанківських фінансових організацій) відповідно до законодавства».

Звичайно, наведене визначення можемо сприймати лише в цілях оподаткування, але це не зменшує його практичного значення для регулювання кредитних відносин у цілому.

Відповідно до закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг», фінансовий кредит — це кошти, які надаються в позику юридичній або фізичній особі на визначений строк та під процент.

І нарешті, відповідно до закону України «Про банки і банківську діяльність», банківський кредит — це будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми.

Поряд з поняттям кредиту в банківському законодавстві широко вживається термін кредитна операція.

Відповідно до статті 345 Господарського кодексу України кредитні операції полягають у розміщенні банками від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються банківські операції, визначені як такі законом про банки і банківську діяльність.

Статті 47, 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначають як кредитні такі банківські операції:

— розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик;

— організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;

— здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андерайтинг);

— надання гарантій і поручительств та інших зобов'язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;

— придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факторинг);

— лізинг.

Банківська операція — це правомірна дія, що складається з комплексу техніко-юридичних засобів, які здійснюються банком відповідно до ліцензії на підставі правочину або рішення суду. Зіставлення понять фінансового кредиту та банківської (кредитної) операції дає змогу авторові зробити висновок про співвідношення цих понять як форми (фінансовий кредит) та змісту (кредитна операція). При цьому, категорії співвідносяться як ціле та окреме. Адже кредитні відносини реалізуються через кредитні операції.

Суб'єктами кредитних відносин є кредитодавець та позичальник.

Термін «кредитодавець» є новим для банківського права України. Він був введений із набуттям чинності Цивільним кодексом у 2004 р. Згідно зі статтею 1054 Цивільного кодексу України, кредитодавцем є банк або інша фінансова установа.

Поняття банку розкрито в попередніх главах цієї книги. Разом з тим, зауважимо, що в розумінні статті 1054 Цивільного кодексу до банків також належить і Національний банк України, який, зважаючи на його подвійну правову природу, займається господарською діяльністю в межах компетенції, визначеної Законом «Про Національний банк України».

Поняття фінансової установи розкривається в законі «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг», згідно з яким фінансова установа (в т.ч. і кредитна установа) — це юридична особа, яка, відповідно до закону, надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру в порядку, встановленому законом. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.

Згідно зі статею 19 закону «Про банки і банківську діяльність», без отримання банківської ліцензії не дозволяється здійснювати одночасно діяльність по залученню вкладів та інших коштів, що підлягають поверненню, і наданню кредитів, а також вести рахунки. Особи, винні в здійсненні банківської діяльності без банківської ліцензії, несуть кримінальну, цивільну чи адміністративну відповідальність згідно із законами України.

Стаття 47 цього закону зазначає, що інші юридичні особи мають право здійснювати операції, визначені в пункті 3 частини першої статті 47, на підставі ліцензії на здійснення окремих банківських операцій.

Таким чином, юридична особа не може надати кредит іншій особі без одержання спеціального дозволу (ліцензії). Фізична особа надавати кредит взагалі не має права.

При цьому, при аналізі суб'єктного складу кредитних відносин постає досить цікаве питання, яке досить часто виникає на практиці та є предметом багатьох судових спорів. Йдеться про те, як суд повинен вирішити питання про дійсність кредитного договору, укладеного особою — нефінансовою установою? Підходи до вирішення цього питання будуть подані нижче в процесі аналізу сутності фінансового кредиту.

Особливі вимоги до позичальника в законодавстві відсутні та можливість або неможливість бути учасником правовідносин визначається лише правосуб'єктністю конкретного позичальника. Позичальниками можуть бути як фізичні так і юридичні особи.

Разом з тим, щодо правового статусу позичальника існує питання про розповсюдження дії закону «Про захист прав споживачів» на відносини кредитування.

Так, згідно з преамбулою закону, він «регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів». Безперечно, кредитні відносини не є відносинами з поставки товарів або надання робіт. Таким чином питання про розповсюдження на позичальника дії закону можна вирішити надавши відповідь на питання, чи є кредитні відносини відносинами з надання послуг.

Згідно зі статтею 901 Цивільного кодексу України, за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Отже, предметом договору про надання послуги є певна дія (діяльність) виконавця, що споживається в процесі її вчинення.

За статею 1054 Цивільного кодексу, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Отже, предметом договору кредиту є грошові кошти, що на умовах повернення та платності передаються у власність позичальнику. Таким чином, договір кредиту, як і позики, настільки ж наближений до договору про надання послуг, як і до договору майнового найму (оренди). Додатковим аргументом на користь останнього твердження є не створення в процесі кредитної діяльності будь-якої доданої вартості, що знаходить своє відображення в статті 3 Закону України «Про податок на додану, вартість» (пільга по оподаткуванню ПДВ банківських процентів).

Ці аргументи свідчать про нерозповсюдження на кредитні відносини дії закону «Про захист прав споживачів».

З іншого боку, згідно зі статтею 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг», надання коштів у позику, в тому числі й на умовах фінансового кредиту, відноситься до фінансових послуг. Звичайно, зважаючи на викладену вище аргументацію можемо скільки завгодно доводити, що закон «Про захист прав споживачів» не розповсюджується на кредитні відносини. Однак імперативна норма закону прямо зазначає про віднесення фінансового кредиту до правової категорії послуг.

Поряд з цим, необхідно зазначити, що в процесі надання кредиту позичальнику можуть надаватися фінансовою установою і певні послуги, пов'язані безпосередньо з кредитними відносинами (оцінка ризиків, оцінка майна, т.з. обслуговування кредиту). За надання зазначених послуг банками, як правило, справляється плата з клієнта. Такі відносини є відносинами з надання послуг і на них, безперечно, розповсюджується дія закону «Про захист прав споживачів».

Зміст кредиту (кредитних відносин) визначається як на рівні цивільного так і банківського законодавства.

Сутністю кредитних відносин, що і відрізняє їх від відносин позики, є та обставина, що банк надає в кредит не власні, а залучені кошти.

У 1914 р. відомий російський вчений Г. Ф. Шершеневич зазначав, що банки складають підприємства, які мають своїм завданням посередництво в кредиті. Їх основний промисел складає віддання в позику під відсотки капіталу, також запозиченого в осіб, які мають вільні кошти. Мабуть, точніше охарактеризувати кредитну діяльність банку неможливо.

Специфіка предмету банківського кредиту зумовлює особливі вимоги до банку, що існують у банківському законодавстві відносно кредитної діяльності. Йдеться насамперед про фінансово-правові норми, адже саме вони складають основу інституту фінансового (банківського) кредитування, на відміну від кредиту комерційного (товарного). До особливих правил (обмежень) банківського кредитування належать такі:

— банк зобов'язаний мати підрозділ, функціями якого є надання кредитів та управління операціями, пов'язаними з кредитуванням;

— банкам забороняється прямо чи опосередковано надавати кредити для придбання власних цінних паперів. Використання цінних паперів власної емісії для забезпечення кредитів можливе з дозволу Національного банку України;

— банк зобов'язаний при наданні кредитів додержуватись основних принципів кредитування, в тому числі перевіряти кредитоспроможність позичальників та наявність забезпечення кредитів, додержуватись встановлених Національним банком України вимог щодо концентрації ризиків. При цьому таке поняття, як принципи кредитування, чинним законодавством не визначене;

— банк не може надавати кредити під процент, ставка якого є нижчою від процентної ставки за кредитами, які бере сам банк, і процентної ставки, що виплачується ним по депозитах. Виняток можна робити лише в разі, якщо при здійсненні такої операції банк не матиме збитків;

— банк має право видавати бланкові кредити за умов додержання економічних нормативів;

— надання безпроцентних кредитів забороняється, за винятком передбачених законом випадків;

— банку забороняється надавати кредити будь-якій особі для:

погашення цією особою будь-яких зобов'язань перед пов'язаною особою банку;

придбання активів пов'язаної особи банку;

придбання цінних паперів, розміщених чи підписаних пов'язаною особою банку, за винятком продукції, що виробляється цією особою.

Кредитодавець має право відмовитися від надання позичатьникові передбаченого договором кредиту частково або в повному обсязі в разі порушення процедури визнання позичальника банкрутом або за наявності інших обставин, які явно свідчать про те, що наданий позичальникові кредит своєчасно не буде повернутий.

Позичальник має право відмовитися від одержання кредиту частково або в повному обсязі, повідомивши про це кредитодавця до встановленого договором строку його надання, якщо інше не встановлено договором або законом.

У разі порушення позичальником встановленого кредитним договором обов'язку цільового використання кредиту кредитодавець має право також відмовитися від подальшого кредитування позичальника за договором.

Згідно зі статтею 348 Господарського кодексу України в разі якщо позичальник не виконує своїх зобов'язань, передбачених кредитним договором, банк має право зупинити подальшу видачу кредиту відповідно до договору.

До окремих різновидів фінансового кредиту належить консорціумний кредит. В рамках угоди про консорціумне кредитування банки-учасники встановлюють умови надання кредиту та призначають банк, відповідальний за виконання угоди. Банки-учасники несуть ризик по наданому кредиту пропорційно до внесених у консорціум коштів.

Банківські консорціуми — це тимчасові об'єднання банків, які створюються для координації дій при проведенні різного роду банківських операцій, або для кредитування однієї, але великої угоди і засновані банками на паритетних засадах.

Координує дії учасників консорціуму головний банк (лідер), який представляє інтереси консорціуму, але діє в межах повноважень, які отримує від інших учасників консорціуму. За організацію консорціуму головний банк отримує спеціальну винагороду, крім відсотків та комісійних, що покривають його безпосередні витрати.

Як правило, банком-координатором виступає банк, що обслуговує клієнта, якому необхідно для реалізації проекту кошти в значних обсягах. Кожен член консорціуму автономно оцінює ефективність проекту і визначає умови участі в ньому або може пропонувати свій варіант проведення тієї чи іншої операції, для якої створюється консорціум. На підставі цих пропозицій визначаються загальні скоординовані дії, які передбачаються в консорціумному договорі.

Члени консорціуму несуть солідарну відповідальність перед позичальниками.

Порядок здійснення консорціумного кредитування регулюється Положенням, затвердженим постановою правління Національного банку України №37 від 21 лютого 1996 р.

Правовий аналіз фінансового кредиту не буде повним без аналізу кредитного договору як інституту, передусім цивільного права.