Економічні межі кредиту та умови їх забезпечення.

Кредитні відносини в умовах інфляції. Межа кредиту – такий рівень розвитку кредитних відносин в народному господарстві, за якого попит та пропозиція на кредит балансується при збереженні стабільної, помірної, доступної для переважної більшості нормально працюючих позичальників, процентної ставки. Реальний попит на позичкові кошти, який предявляють економічні субєкти – учасники відтворювального процесу при нормальній ставці банківського процента, є кільк-м виразом межі нарощування пропозиції позичок з боку кредиторів, передусім банків. За такого підходу динвміка бан-го процента стає основним показником дотримання чи порушення меж кредиту. Якщо рівень банк-го % швидко зростає або надмірно високий, це свідчить про недостатню пропозицію кредиту, недостатнє задоволення потреб ек-х суб-в в поз-х коштах, про недокредитування економіки, а отже про порушення меж кредиту з боку їх незаповнення і навпаки. Розміри меж кредиту визначаються поведінкою субєктів на грошовому ринку, а не субктивними оцінками аналітиків чи державних органів. Регулювання ставки банк % стає ключовим важелем формування економічної межі кредиту та забезпечення її дотримання з боку банк-ї системи. Якщо ЦБ проводить політику зниження % здешевлення кредиту, то попит на позички зростає, а межа кредиту розширюється і навпаки. У такому розумінні межі кредиту набувають суто екон-го змісту, оскільки вони формуються під впливом екон-х інтересів попиту ююр-х та фіз-х осіб – сцбєктів грошового ринку. Економічна межа може розглядатись у таких аспектах: 1залежно від певного рівня екон-ї системи мікро та макроекон-ні межі; 2 залежно від призначення кількісна та якісна межа кредиту. Мікроекон-ні межі визначають обсяги попиту на кредит окремих позичальників юр чи фіз осіб. Макроекон-на межа – скупність мікроекон-х меж, визначає обєктивний обсяг кредитних вкладень у нар-не господ-во в цілому.

Інфл. -це зниження вартості грош. од. яке проявляється через зростання рівня цін. Інфл – це знецінення нерозмінних на золото грошей внаслідок надмірного випуску і переповнення ними каналів обігу. Зовні вона виявляється у зниженні купівельної спроможності грош одиниці у всіх її формах – зростанні товарних цін, поглиблення товарного дефіциту, падіння валютного курсу та інше. Є кілька підходів до розуміння інфл. 1Інфл- це будь яке підвищення рівня цін 2Інфл.- це зменшення вартості гр. спричиненє порушенням у законі гр. обігу в залежності від можливості спостереження за втратою вартості грошей виділяють відкриту інфл. і приховану інфл. Економ. агенти можуть пристосовуватися до знецінення грошей прогнозувати його у своїй економ. діял-ті. Для цьго важливо розрізняти номінальні і реальні величини. Номінальні величини виражаються без урахування змін у купівельній спроможності. Реальні показують скільки товарів і послуг можна придбати за номінальну величину. Прихована інфляція адміністративна, подавлена протікає без підвищення цін які утримуються за допомогою адміністрат. заходів. Це призводить до зростання дефіциту товару зниження іх якості, змін у струкрурі попиту вимивання дешевих товарів, появою відкладеного попиту, поширюються чорні ринки, зростає спекуляція, хабарництво. За темпами знецінення грошей виділяють 3 типи інфл: 1 повзуча 5-10%, галопуюча до100%, гіперінфляція більш 100%, супергіперінфляція більш 50 % в місяц. Це умовні оцінки. Границя за якою зявляється зниження реальних доходіів, а значить недоцільність зростання грош маси попиту – носить назву КРИТИЧНА ТОЧКА ІНФЛ.-перехід від помірної інфл. в справжню інфл.

 

72.Позичковій процент: його економічний зміст,джерела його сплати,функції.
Позичковий процент існував не завжди. Він виник тоді, коли товарне виробництво уже досягло певного ступеня розвитку, на якому склався регулярний грошовий обіг та виникли більш-менш розвинуті кредитні відносини. Процент взагалі неможливий без існування кредиту, хоч останній іноді, як виняток, може надаватись на безпроцентній основі. Процент від лат. pro centum – на сотню – сота частка будь-якого числа, що взяте за ціле. Такою часткою він був як у період існування лихварського кредиту, так і в умовах сучасної ринкової економіки. В умовах ринкової економіки його сутність полягає в тому, що позичковий процент є платою за користування позичковим капіталом, його ціною. При цьому між кредитором і позичальником відносно величини процента, строків і методів його сплати виникають певні економічні відносини, тому процент є економічною категорією. Процентна сума повністю переходить від позичальника до кредитора. Цей перехід вартості за напрямом протилежний рухові кредиту, що надається, але збігається з рухом кредиту, котрий повертається. Проте сплата процента, як правило, не збігається в часі з поверненням кредиту. Процентні ставки диференціюються залежно від виду кредиту, його цільового призначення та забезпеченості повернення, його розміру і строків користування, особистості клієнта тощо. Джерелом сплати процента є додаткова вартість, що створюється у процесі виробництва, а його кількісним визначенням – його ставка, або норма.

На практиці норма позичкового процента виступає у формі процентної ставки – відносної величини доходу за фіксований проміжок часу, тобто відношення доходу процентних грошей до суми боргу за одиницю часу. Процентна ставка визначається в процентах і у вигляді десяткового чи звичайного дробу. Інтервал часу, до якого застосовується процентна ставка, називається періодом нарахування процентів. За такий період беруть рік, півріччя, квартал, місяць або день. Абсолютна величина доходу, який отримують від надання грошей у борг у будь-якій формі, називається процентними грошима, або, коротко, процентами. Позичковий процент виконує функції розподілу прибутку,збереження позичкового капіталу та стимулювальну. Щодо розподільної функції, то, як уже зазначалося, прибуток,отриманий позичальником з використанням позичкового капіта-лу, розподіляється на дві частини – позичковий процент і під-приємницький дохід. Пропорція такого розподілу обумовлюється дією перелічених вище чинників і закріплюється кредитною уго-дою. Функція збереження позичкового капіталу полягає в тому, що за допомогою процента кредиторові забезпечується повернення від позичальника як мінімум вартості, рівноцінної тій, яка була надана в кредит. Особливо дія цієї функції проявляється в пері-оди високих темпів інфляції. Адже інфляція породжує процент-ний ризик – небезпеку втрат: у кредиторів – унаслідок знижен-ня реальних процентних ставок за кредити відносно темпів інфляції, у боржників – при їх підвищенні. Стимулювальна функція процента полягає в тому, що вінспонукає позичальника ефективно використовувати передусім власний капітал, а також надані йому кредитором у тимчасовекористування кошти: тримати на оптимальному рівні виробничізапаси, прискорювати процес виробництва і реалізації продук-ції, своєчасно розраховуватись зі своїми кредиторами. Функції процента визначають його роль у суспільстві. Насам-перед процент сприяє ефективнішому використанню кредиту,зміцненню комерційного чи господарського розрахунку. Процент сприяє й ефективнішому використанню суб’єктами господарювання своїх власних грошових коштів. Тримаючи їх убанку, на поточному чи депозитному рахунку, вони мають мож-ливість отримати додаткові доходи. Велику роль відіграє процент у стимулюванні населення фор-мувати свої заощадження та зберігати їх у банках. По-перше,отриманий процент захищає ці заощадження від знецінення вна-слідок інфляції. По-друге, процент на вклади є додатковим дохо-дом населення. По-третє, завдяки проценту населення широковтягується у фінансову систему, стає її активним суб’єктом

 

73. призначення та види фінансового посередництва.

Грошовий ринок за характером звязку між кредит-ми та позичальниками поділяється на два сектори: сектор прямого фін-ня та непрямого опосередкованого фін-ня. У секторі непрямого фін-ня поряд з двома базовими субєктами, які умовно можна назвати кредитор-заощадник та позичальник-витратник, зявляється третій економічний субєкт, який є самостійним та рівноправним субєктом грошового ринку. Подібно до базових, він формує власні зобовязання та вимоги та на цій підставі емітує власні фінансові інструменти, які стають обєктом торгівлі на грошовому ринку. Це фінансові посередники, а їх діяльність з акумуляції вільного грошового капіталу та розміщення його серед позичальників-витратників наз-ся фінансовим посередництвом. Прибутки фін-х посер-в формуються як різниця між доходами від розміщення акумульованих коштів і витратами, повязаними з їх залученням. Так, страхова компанія, акумулюючи кошти своїх клієнтів, створює нове зобовязання – поліс, а розміщуючи ці кошти в банках чи цінних паперах, створює нову вимогу до позичальника. Загальна схема фін-го посередництва: Кредитори дом-ні господарства, фірми, уряд, нерезиденти; Позичальники фірми, дом-ні госп-ва, уряд, нерезиденти, а між ними фін-сові посередники. Звязки: кредитори до фп-гроші, а назад-зобовязання. Позичальники до фп-вимоги, а назад-гроші. Економічне призначення фін посер-в полягає в забезпеченні базовим субєктам грошового ринку максимально сприятливих умов для їх успішного функціонування, на підвищення ефективності діяльності субєктів реальної економіки. Переваги фін-го посер-ва: оперативне розміщення вільних коштів в доходних активах, скорочення витрат баз-х суб-в на формування вільних коштів,послаблення фінансових ризиків,збільшення доходності позичкових капіталів тощо. Види фін-х посер-в: Вітчизняна літ-ра:1банки, 2небанківські фінансово-кредитні установи парабанки. Американська літ-ра: 1депозитні інституції, 2договірні ощадні інституції, 3інвестиційні посередники.Більш правомірним є класифікація фін-х посередників за одним критерієм а не за трьома, як у амер-й літ-рі – участь їх у формуванні пропозиції грошей: 1банки, які через грошово-кредитний мультиплікатор здатні впливати на пропозицію грошей; 2небанківські фін-ві посередники фін-кред установи, які такої здатності не мають. Усередині кожної з цих груп ще класиф-ї: напр-д, банки ділові та центральні, універсальні та спеціалізовані тощо.

 

74.Сутність банку(в економічному розумінні та правовому аспекті), види банків.
Банк у правовому аспекті - фінансовий посередник, що виконує одну чи кілька операцій, віднесених законом до банківської діяльності. Аналіз багатовікової світової історії банківської справи та механізму функціонування грошового ринку дає підстави віднести до банківської діяльності комплекс із трьох посередницьких операцій:
1. приймати грошові вклади від клієнтів;
2. надавати клієнтам позички і створювати нові платіжні засоби;
3. здійснювати розрахунки між клієнтами.
Виконання цього комплексу операцій можна вважати визначальною економічною ознакою банку взагалі - як центрального, так і комерційного. Перелічені операції є базовими, вони створюють первинну (родову) сферу банківської діяльності. Це місце їх визначається самою природою грошового ринку.

Отже, комплекс із трьох базових операцій - депозитних, кредитних і розрахункових - створює первинну сферу банківської діяльності, а фінансовий посередник, що виконує цей комплекс, є банківським інститутом, банком в економічному розумінні. Насправді банківські посередники, крім базових, можуть виконувати й багато інших, не базових, але потрібних для грошового ринку операцій. При цьому вони не перестають бути банками, тому що забезпечують комплекс базових операцій. Такі банки заведено називати універсальними.

Ба́нк (від італ. banco - лава) — кредитно-фінансова установа, яка зберігає кошти і капіталовкладення, надає кредити та здійснює послуги по фінансовим операціям.

Банк(італ.banco-конторка)-фінансове підприємство,яке виконує комплекс базових функцій (акумулює грошові кошти та інші цінності,надає кредити,випускає в обіг гроші та цінні папери,здійснює грошові розрахунки та інші функції) з метою привласнення прибутку.

Види комерційних банків

Світова практика виробила дві моделі побудови комерційних банків:

модель сегментування, коли банківська діяльність обмежена певним видом операцій чи сектором грошового ринку;

модель універсальності, коли будь-які обмеження щодо діяльності банків на грошовому ринку знімаються.

У ринковій економіці функціонують різні види банків, які класифікуються за певними ознаками:

За формою власності:

державні;

акціонерні;

кооперативні.

За масштабами операцій:

роздрібні (акумулюють кошти численних клієнтів, невеликі за обсягом. При цьому потрібна розвинута інфраструктура);

оптові. Обслуговують незначну кількість великих клієнтів, а необхідні ресурси залучають на фінансовому ринку.

За територіальним охопленням:

міжнародні;

регіональні;

банки, що ведуть діяльність у національному масштабі (колишні спеціалізовані банки).

За колом виконуваних операцій:

спеціалізовані;

універсальні.

За порядком формування статутного фонду комерційні банки поділяються на публічні та приватні акціонерні товариства та пайові банки. Характерні ознаки цих господарських товариств регламентуються Законом України «Про акціонерні товариства».

В Україні функціонують два державні комерційні банки: Український експортно-імпортний банк та Ощадний банк України. Решта мають статус акціонерних товариств. Хоча у деяких із них частка держави становить більше 99% (Банк "Київ ^[1], Родовід банк ^[2]), вони не є повністю державними.

Спеціалізовані банки обмежують свою діяльність невеликим колом операцій або функціонують у вузькому секторі ринку, або обслуговують окремі галузі економіки (ощадні, іпотечні, банки споживчого кредиту, банки підтримки, гарантійні, розрахункові (клірингові) банки або палати). Універсальні банки виконують широкий спектр банківських операцій, охоплюють багато секторів грошового ринку та галузей економіки. В Україні більшість банків універсальні, їм заборонено здійснювати діяльність лише в сфері торгівлі, матеріального виробництва і страхування. Крім функціональної, виділяють галузеву і регіональну спеціалізації банків.

В Україні поширеними є кишенькові (кептивні) банки. Такий банк як елемент фінансо-промислової групи (ФПГ) виступає кліринговим центром для операцій групи, а також залучає на вигідних умовах кошти на фінансовому ринку.

 

Функції банків.

Основними функціями банків є:

-перетворення тимчасово вільних фінансових коштів в капітал;

-посередництво в кредиті;

-посередництво в платежах;

-створення кредитних засобів обігу.

1.Перетворення тимчасово вільних фінансових коштів в капітал - одна із найдавніших функцій банків, яка в ринковому господарстві отримала широкий розвиток. Акумульовані в банках вільні грошові кошти юридичних і фізичних осіб, з однієї сторони, приносять їх власникам доходи у вигляді процентів, з другої сторони, створює базу для подальших позичкових операцій.

2.Посередництво в кредиті. Безпосередньому здійсненню кредитних зв’язків між підприємствами перешкоджає невідповідність величини пропонованого в позику капітала з попитом на нього, а також невідповідність строку вивільнення грошового капіталу із строком на який він потрібний позичальнику. Крім цього пряме кредитування одним підприємством іншого пов’язано з небезпекою неплатоспроможності позичальника. Посередництво банків в кредиті усуває вказані труднощі. Акумулюючи вклади різної величини і на різні періоди часу банки мобілізують грошові капітали в розмірах, які дозволяють здійснити кредитування позичальників в необхідних обсягах і на необхідний строк. Крім цього банки мають більш широкі можливості по визначенню стану платоспроможності позичальника.

3.Посередництво в платежах спочатку виконувалось грошово-торговими мінялами, потім ця функція перейшла до банків. Банки здійснюють грошові платежі по дорученню клієнтів, приймаючи гроші на рахунки, і ведуть облік усіх грошових надходжень та видач. Централізація платежів в банках сприяє зменшенню витрат обігу.

4.Створення кредитних засобів обігу. Джерелом банківських кредитів є не тільки тимчасово вільні кошти і капітали, але і так звана депозитно-чекова емісія. Остання відбувається шляхом видачі позик у обсягах, які перевищують суми на вкладах. Отже, банки виконують важливу роль в заміщенні повноцінних грошей різними кредитними інструментами, створюючи депозити і випускаючи кредитні гроші.

 

76 .Роль банків в економіці.

Банк – фін. посередник, який виконує комплекс базових операцій, які в сукупності представляють закінчений процес посередництва. Будучи самост. субєктами грош. ринку, банки викон. певні екон. ф-ції, в яких конкретизується їх сутність та призначення. Ф-ції банків: 1 трансформаційна Вона поляг. в зміні таких якісних хар-тик грош. потоків, що проходять через банки, як р-нь ризикованості, строковість, обсяги та просторове спрямування.; 2 емісійна поляг. в тому, що тільки вони можуть створ. дод. платіжн. засоби і спрямов. їх в оборот або ж вилуч. їх з обороту. З ф-ціями банків безпосер. повяз. їх роль в економіці. У трансформац. ф-ції банки вплив. на прискор. обороту капіталу в процесі відтвор., сприяють розшир. обсягів і підвищ. ефект. сусп. виробн. В емісійн. ф-ції банки сприяють забезп. потреб обороту в платіж. засобах, зміцн. договірн. і платіжн. дисципл. в госп., удоск. та зміцн. гр. обороту. За кожн. з напр. прояву ролі банків стоїть їх копітка робота щодо забезп. кожн. господарююч. субєкту сприятл. умов для функціонув.

 

77. Банківська система: визначення,цілі,типи,функції.
Банківська система – це не просто сукупність банків, а законодавчо визначена, чітко

структурованої та субординована сукупність фінансових посередників, які займаються банківською

діяльністю на постійній професійній основі і функціонально взаємоув ’ язані в самостійну економічну

структуру.

Самостійність банківської системи як економічної структури має подвійне спрямування:

-відносно окремих банків як її структурних елементів;

-відносно інших подібних великих систем, які функціонують в економіці паралельно з

банківською.

Відносно окремих банків самостійність системи проявляється у специфічних цілях та функціях її

порівняно з цілями та функціями банків.

Головною ціллю діяльності окремих банків є одержання прибутку. Стосовно банківської системи

ця ціль не просто не збільшується пропорційно кількості банків, що входять до системи, а взагалі

переміщується на другий план, залишаючись лише ціллю окремих банків. На перше місце в системі

виходять цілі: забезпечення суспільного нагляду і регулювання банківської діяльності з метою узгодження

інтересів окремих банків із загальносуспільними інтересами. Ця ціль вступає в певну суперечність

із забезпеченням прибутковості як ключовою ціллю комерційних банків;

-забезпечення надійності і стабільності функціонування банківської системи в цілому з метою

стабілізації грошей та безперебійного обслуговування економіки.

Жодна з цих цілей не під силу окремому банку, яким би економічно могутнім він не був. Тільки

скоординоване об’єднання їх в систему, зорієнтовану на зазначені цілі, робить досягнення їх

реальним.

Банківська система спроможна виконувати три такі функції:

-трансформаційну;

-створення платіжних засобів та регулювання грошового обороту (емісійну);

-забезпечення стабільності банківської діяльності та грошового ринку (стабілізаційна).

Ключовий принцип побудови банківської системи у ринковій економіці – дворівнева. На

першому рівні перебуває один банк (або декілька) – центральний, який є відповідальним за

вирішення макроекономічних завдань у грошово-кредитній сфері. На другому рівні – комерційні

(ділові) банки, які обслуговують. Економічних суб’єктів, виступають як фундамент усієї банківської

системи. Банки другого рівня економічно самостійні суб’єкти відносно один одного, конкурують між

собою з метою одержання прибутку, зазнають ризиків.

Централізоване регулювання банківської діяльності передбачає систему заходів щодо

нормування, обмеження, страхування та контролю банківської діяльності спрямованих на

уникнення втрат від ризиків.

Права та обов’язки банків різного рівня законодавче розмежовані.

 

78.Сутність та умови функціонування банківської системи дворівневого типу.
БАНКІВСЬКА СИСТЕМА - організаційна сукупність різних видів банків у їх взаємозв'язку, яка існує в тій чи іншій країні в цілком визначений історичний період.Залежно від впорядкованості банків, відповідно до діючого банківського законодавства розрізняють два основних типи побудови банківської системи:• однорівнева банківська система;• дворівнева банківська системаДворівнева банківська система, яка характерна для країн з ринковою економікою, складається з двох рівнів.Верхній рівень - центральні (емісійні) банки, які є банками в повному значенні цього слова лише для двох категорій клієнтів: банківських інститутів та урядових структур.Нижній рівень - комерційні банки, клієнтами яких є підприємства, організації, населення.Сьогодні в більшості країн світу функціонує дворівнева банківська система. За такою системою відносини між банками будуються в двохплощинах: по вертикалі і по горизонталі.По вертикалі - це відносини підпорядкування між центральним банком, як керівним органом усієї банківської системи, і комерційними банками.По горизонталі - це відносини рівноправного партнерства та конкуренції між комерційними банками.Як відомо, в Україні з 1987 року почалася реформа банківської справи, яка завершилася ухваленням у березні 1991 року Закону України "Про банки і банківську діяльність". Згідно з цим Законом, в Україні було закладено основи класичної дворівневої банківської системи, яка включає:Верхній рівень - Національний банк України як центральний банк країни, головний банківський інститут, який є емісійним центром держави і відповідає за управління всією грошово-кредитною системою.Нижній рівень - мережа комерційних банків, які за умови здорової конкуренції покликані задовольнити населення країни і народнегосподарство щодо банківських послуг і створити для стабілізації та поступового піднесення національної економіки.Центральним банкам, або банкам першого рівня, притаманні функції резервної системи: 1) емісія кредитних грошей і контроль за грошовим обігом у країні, кредитно-розрахункове обслуговування інших кредитних інститутів, тобто виконання ролі "банку банків"; 2)кредитно-розрахункове обслуговування держави; 3) реалізація грошово-кредитної політики і регулювання на цій основі економічнихпроцесів.Комерційні банки є багатофункціональними установами, що займаються практично всіма видами кредитних і фінансових операцій, пов'язаних з обслуговуванням господарської діяльності своїх клієнтів

79. Міжбанківські обєднання,їх види,характерні риси,функції.
Слід наголосити, що у кредитних операціях все більш значну роль відіграють міжбанківські об´єднання. Вони утворюються з метою координації дій, підвищення ефективності операцій та захисту професійних інтересів учасників, розробки етичних норм і правил взаємовідносин між банківськими установами, банками і клієнтами. Економічну основу їх функціонування становить міжбанківський кредит.

Перерозподіляючи тимчасово надлишкові кредитні ресурси деяких банків, міжбанківський кредит підвищує ефективність використання сформованих кредитних ресурсів банківської системи в цілому, стабілізує стан ліквідності комерційних банків з меншими затратами, покращує умови отримання міжбанківських кредитів на кредитному ринку. Умовно міжбанківські об´єднання можна класифікувати так:

а) залежно від складу учасників - на суто банківські і об´єднання змішаного типу;

б) залежно від цілей - об´єднання комерційного типу і некомерційного, тобто з метою надання послуг своїм членам;

в) залежно від строків діяльності - на безстрокові об´єднання і створені на певний термін;

г) залежно від рівня залежності й підпорядкування складових структур - асоціативні добровільні об´єднання і корпоративні, що засновані на власності і системі участі в капіталі об´єднання. Головними представниками міжбанківських об´єднань асоціативного типу є консорціуми і картелі. Іншими членами стають рівноправні учасники, які за власним бажанням делегують окремі свої функції об´єднанню та його апаратові управління. Нині асоціативні міні банківські об´єднання переважно представлені консорціумами і картелями. В Україні першим мінібанківським об´єднанням такого типу стала Асоціація українських банків. Корпоративними об´єднаннями є концерни і трести. В основу організації корпоративних міжбанківських об´єднань кладеться спільна власність і система участі в капіталі, жорстка ієрархія відносин підпорядкування і залежності між головним банком (власником контрольного пакету акцій) і залежними від нього банками.

Міжбанківські об´єднання типу консорціум утворюють тимчасові банківські об´єднання, що виникли на договірній основі для спільної реалізації кредитних, гарантійних та інших банківських операцій і послуг. Як правило, консорціум формується на базі найбільшого з юридично самостійних учасників банку (голови консорціуму), який діє від імені та в інтересах усіх учасників.

Консорціумна форма міжбанківських об´єднань дозволяє нарощувати обсяги операцій, концентрувати кредитні ресурси у найприбутковіших операціях, розподіляти ризики між усіма учасниками, що суттєво обмежує можливі втрати кожного з учасників. Консорціумні об´єднання часто називають банківськими синдикатами.

Банківський картель - об´єднання незалежних великих банків, що уклали спільну угоду про розподіл сфери діяльності, узгодження єдиної політики процентних ставок і виплат дивідендів, дотримання однакових умов кредитування тощо.

Міжбанківські концерни корпоративного типу представлені монопольними об´єднаннями акціонерних банків, в яких великий банк виступає головним акціонером і володіє контрольними пакетами акцій інших юридично самостійних банків та встановлює свій фінансовий контроль над їх діяльністю як дочірніх товариств. У складі банківських концернів крім банків можуть діяти незалежні акціонерні товариства, але об´єднані єдиним керівництвом контролюючого акціонерного товариства, якому належать контрольні пакети акцій усіх інших учасників концерну.

Банківські холдинг-компанії утворюються як об´єднання змішаного типу з числа банків і позабанківських установ. Охоплюючи значні території й обсяги банківських операцій, банківські холдинги координують і контролюють діяльність усіх учасників холдингу, щоб максимізувати прибуток. Серед них розрізняють однобанківські і багатобанківські холдингові компанії. В останніх головною холдинговою структурою виступає інвестиційна або фінансова корпорація, що створена на основі підприємств і банків.

Важливим різновидом міжбанківського об´єднання став банківський трест, який утворюється шляхом об´єднання власності банків. Останні при цьому втрачають юридичну і комерційну самостійність і підпорядковуються єдиному органові управління. Основу банківського тресту складає пайова форма власності.

До складу банківських концернів, крім банків, можуть входити страхові, лізингові, факторингові та інші акціонерні товариства, об´єднані під керівництвом акціонерного товариства, яке називають банківським холдингом. Об´єднання власності банків з втратою юридичної і комерційної самостійності та підпорядкуванням управління одному органові творить банківській трест.

 

80.Етапи,проблеми становлення банківської системи в Україні.
Прийняттям Верховною Ради України 20 березня 1991р. Закону «Про банки і банківську

діяльність» (2000 р.) розпочато формування дворівневої банківської системи,

ЕТАПИ СТВОРЕННЯ СУЧАСНОЇ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

І ЕТАП (1991-1992РР.): ПРОЦЕСИ ПЕРЕРЕЄСТРАЦІЇ ТА РЕОРГАНІЗАЦІЇ

II ЕТАП (1992-1993 РОКИ): ПОЯВА БАНКІВ “ДРУГОЇ ХВИЛІ”

III ЕТАП (1994-1996 РОКИ): ПЕРШІ БАНКРУТСТВА

IV ЕТАП (1996-1998РР.): СТАБІЛІЗАЦІЯ БАНКІВ ТА ВПРОВАДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ

ВАЛЮТИ – ГРИВНІ

V ЕТАП (1999-2007): ВДОСКОНАЛЕННЯ ОПЕРАЦІЙ ТА ПОСЛУГ, ПОСИЛЕННЯ

КОНКУРЕНЦІЇ, РОЗВИТОК БАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ.

VІ ЕТАП (ОСІНЬ 2008- …): ВПЛИВ СВІТОВОЇ ФІНАНСОВОЇ КРИЗИ, БАНКРУТСТВА

БАНКІВ, ПРОЦЕСИ РЕОРГАНІЗАЦІЇ ТА ЗМІЦНЕННЯ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ.

Проблемами її розвитку можна визначити:

-загальноекономічні проблеми в країні;

-національна територіальна структура;

-низький рівень капіталізації комерційних банків;

-існування збиткових банків через «поганий» кредитний портфель;

-відсутність диверсифікації банківської структури.

Прийнятий новий Закон про банки та банківську діяльність та Закон про НБУ реформує

банківську систему в напрямку розширення можливостей для залучення грошових ресурсів,

підвищення капіталізації, більш прозорої діяльності банківської системи.

 

81.Правовий статус, організаційна структура, управління НБУ згідно ЗУ

Національний банк України (НБУ) виступає першорівневим елементом банківської системи, регулює її діяльність у межах законодавчо наданих йому прав та повноважень, несе відповідальність перед суспільством за функціонування банківської системи загалом.

НБУ е державною власністю України і виступає виразником інтересів та завдань держави в сфері регулювання економіки; його правовий статус, функції, повноваження і принципи організації діяльності визначаються Конституцією України, Законом України "Про Національний банк України" та іншими законодавчими актами.

Головний банк країни — НБУ — є юридичною особою, має відокремлене майно, що є об'єктом державної власності й перебуває у його повному господарському веденні. У той же час НБУ виступає як самостійний економічний суб'єкт, що має здійснювати свої витрати за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису, а в окремих випадках — за рахунок державного бюджету України. Головне призначення НБУ як центрального банку — це управління грошовим обігом з метою забезпечення стабільного не інфляційного розвитку економіки. Центральний банк

НБУ має особливий правовий статус, зумовлений тим, що він поєднує у собі окремі риси банківської установи і державного органу управління. Він здійснює банківські операції, що приносять дохід, але метою проведення цих операцій не є отримання прибутку. Центральний банк використовує ці операції як інструменти управління грошовим ринком, керуючись лише державними інтересами та чинним законодавством.

Правовий статус НБУ можна охарактеризувати таким чином: це державний орган управління з покладеними на нього особливими функціями у сфері грошово-кредитних відносин і банківської діяльності.

Організаційний статус НБУ пов'язаний із вирішенням низки важливих питань, що стосуються його діяльності, а саме:

визначення на законодавчому рівні завдань і функцій центрального банку;формування статутного капіталу банку першого рівня;визначення взаємовідносин банку з органами державної влади; порядку призначення і звільнення вищого керівного складу центрального банку.