Революційні події 1905-1907 рр. в Україні.

На Наддніпрянщині діяло близько 20 загальноросійських і націо­нальних партій. В їхніх діях не було єдності, вони вели між собою боротьбу за керівництво революційним рухом.

Основні революційні події, що мали місце в Україні, відбулися в 1905 р. — в період розвитку революції по висхідній лінії:

• червень — збройне повстання на панцернику "Потьомкін";

• жовтень — загальний політичний страйк, який змусив царя Миколу II піти на поступки і видати Маніфест 17 жовтня, проголо­сивши громадянські свободи і вибори до Державної Думи;

• листопад — повстання моряків Севастополя на чолі з лейтенан­том П.Шмідтом;

— виступ полку саперів у Києві на чолі з підпоручиком Б.Жада-нівським;

• грудень — збройні повстання робітників Горлівки, Харкова, Катеринослава, Олександрівська. Однак ці виступи не переросли в загальне збройне повстання. Після їх придушення революція пішла на спад.

В Україні революція носила і національно-визвольний характер, оскільки національне питання було на передньому плані боротьби.

Національний рух в період революції мав значні здобутки:

/ після Маніфесту 17 жовтня з'явилася легальна українська преса. Усього в 1905-1907 pp. виходило 24 періодичні видання;

/ виникла культурно-освітня організація "Просвіта", яка мала філії у багатьох містах України. У діяльності "Просвіти" брали участь М.Аркас, Б.Грінченко, М.Коцюбинський, Л.Українка, М.Лисенко, Панас Мирний, Д.Яворницький та інші прогресивні діячі;

/ відкривались українські школи, здійснювалися спроби викла­дання українською мовою в університетах;

/ активну діяльність у першій Думі (1906 р.) та в другій Думі (1907 р.) розгорнула українська фракція, яка вимагала автономії для України, вільного розвитку української мови та культури. Допомогу українській фракції надавав М.Грушевський, який з цією метою переїхав зі Львова до Петербурга.

Україна під владою Речі Посполитої.

Захопивши Галичину, Західну Волинь і Поділля, Польща прагнула оволодіти й українськими землями, які входили до складу Великого князівства Литовського. Але, окрім бажання Польщі, визрівали ще й об’єктивні умови для унії між Польським королівством і Литвою.

Найважливішим внутрішнім чинником у цьому процесі була позиція української шляхти. На початку XIV ст. перед нею постав реальний вибір: або єдина, усталена Польща, або ослаблена Лівонською війною Литва. Польща для українських феодалів означала привілеї, обмеженість королівської влади, гарантовані політичні свободи. Не останнє місце тут посідала й проблема військової повинності — адже у Польщі домінувало наймане військо.

Не можна було скидати з рахунків і зовнішній фактор. Війна Литви з Москвою, підтримуваною Данією та Швецією, призвела до втрати територій, і Велике князівство Литовське гребувало значної військової та фінансової допомоги.

Тому вже на середину XVI ст. були здійснені перші спроби підписання унії. Але реальних результатів сторони домоглися лише в 1569 р. на засіданні об’єднаного сейму у Любліні.

Люблінська унія 1569 р. відіграла, безумовно, велику історичну роль у долі України. При цьому вона мала досить суперечливі наслідки. Передусім вона сприяла посиленню польської соціальної, національної, релігійної, культурної експансії. Але вона ж возз’єднала українські землі, забезпечила зростання культурно-освітнього руху, знайомство з західноєвропейською культурою. Окрім цього, саме Люблінська унія викликала рух опору, соціальну активність різних верств українського населення в боротьбі за національне виживання.

Після 1569 р. більшість українських земель було зайнято найбільшими польськими магнатськими родинами, які стали там необмеженими власниками. Посилюється кріпацтво. Литовський статут, який діяв у Речі Посполитій разом із польським феодальним правом, остаточно закріпачував селян, які прожили на землі феодала 10 років. Визнавалися необмежена панщина і заборона переходу селян в інше місце без дозволу поміщика.

Основою економіки українських земель й надалі залишалося сільське господарство, яке мало натуральний характер, тобто забезпечувало потреби передусім власника маєтку. Але поступово з’являються фільварки — феодальні господарства, які базувались, як і раніше, на примусовій праці селян, але вже значною мірою пов’язувалися з ринком. Окрім землеробства і тваринництва, у фільварках розвиваються різні ремесла — млинарське, риболовне, бджільницьке. Все це забезпечувало господарям фільварків значний прибуток.

Розвиваються міста — і державні, і ті, які перебували у приватному володінні. Мешканці міст боролися за введення Магдебурзького права — виборного місцевого самоврядування, — з тим щоби вийти з-під влади феодала. Тоді ці міста ставали опертям королівської влади у боротьбі проти свавілля магнатів.

Кочові племена на території України.

Південь України — це неосяжний відкритий степ, який приваб­лював войовничі кочові племена Євразії. Завдяки цій географічній обставині південна Україна стала центром життя кочових народів, які хвилями змінювали один одного з кін. II тис. до н.е. і до XIII ст. н.е.: кіммерійці, скіфи, сармати, готи, гуни, авари, болгари, хозари, печеніги, половці, монголо-татари.

Кіммерійці,

Першими з найдавніших жителів Північного Причорномор'я були кіммерійці (IX-VII ст. до н. є). Усі писемні згадки про кіммерійців пов'язані з їхніми військови­ми походами.Войовничі племена доходили до країн Передньої та Малої Азії.Вони були першими на сучасних українських землях, хто навчився виготовляти залізо. Займалися переважно кочовим скотарством, але знали й рільництво. Найбільшим багатство- коні, адже коняр­ство давало левову частку продуктів харчування, коней використо­вували і як засіб пересування.Кіммерійці об'єднувалися у племена, а племена складали союзи на чолі з царями-вождями.

Скіфи

У VII ст. до н.е. в українських степах з'явилися іраномовні пле­мена скіфів. Серед скіфів виділяють царських скіфів, скіфів-кочівників, скіфів-орачів та скіфів-землеробів. Цар­ські скіфи жили на берегах Азовського моря та у степовому Криму. Скіфи-кочівники мешкали у степах Подніпров'я. Скіфи-землероби оселилися у лісостеповій зоні, скіфи-орачі — між Дніпром і Дніст­ром. Основним заняттям кочових скіфів було скотарство,займалися орним землеробством — сіяли пшеницю, ячмінь, жито,розводили свійських тварин і вирощували сади. Серед ремесел були поширені ковальське, бронзо-ливарне, гончарство, ткацтво.

Сармати

У III ст. до н.е. в землі Північного Причорномор'я прийшли сармати. Вже у II-І ст. до н.е. вони повністю займали степи між Доном і Дніпром, а іноді їхні по­селення сягали навіть Південного Бугу й Дунаю. Сарматські жінки вміли їздити верхи не гірше за чоло­віків, володіли зброєю й разом з ними ходили в походи. Основним заняттям сарматів було кочове скотарство.Роз­водили велику рогату худобу, овець, коней. Полювали на степових звірів і птахів, ловили рибу, займалися ремеслами.Наприкінці І ст. н. є. утворився великий союз племен, очолюва­ний сарматським племенем аланів. Кінець алканському пануванню в південноукраїнських землях поклали в III ст. племена готів, а в другій половині IV ст. — гуни.

Готи

У III ст. своє панування в Північному Причорномор'ї встанови­ли племена готів, утворивши тут Готську державу — Ге-тику. Столицею держави готів було так зване "Дніпрове місто", яке знаходилося поблизу одного з порогів Дніпра. Закріпившись у Північному Причорномор'ї, готи почали свою військову експансію на Балкани і Малу Азію. Найбільшої могутності й сили політичне об'єднання готів досягло в середині IV ст. н. є. за правління короля Германаріха (332-375 pp.). Під кінець правління Германаріха почалася невдала для готів війна з племенами антів. Після смерті готського короля військову суперечку з антами продовжив його спадкоємець Вінітарій. Саме він у 375 р. підступно вбив антського князя Божа з сина­ми та 70 старійшинами. Але вже наступного року готи були розгро­млені кочовими племенами гунів, які підтримали антів у їх боротьбі проти готської держави. Після цієї нищівної поразки Гетика як держава швидко занепала. Більша частина її населення перейшла в наддунайські землі, менша — залишилася на території Кримсько­го півострова.

Гуни

Після перемоги над готами гуни невдовзі захопили величезні те­риторії від Дону до Дунаю. Вони зруйнували грецькі колонії в При­чорномор'ї, підкорили племена готів, аланів, слов'ян. За правління Аттіли (сер. V ст.) держава гунів контролювала величезні простори від Рейну до Волги. І тільки після поразки в Каталаунській битві (451 р.) гуни нарешті були зупинені. Каталаунська поразка підірва­ла могутність гунської імперії. Після смерті у 453 р. царя Аттіли його держава розпалася, а гуни поступово розпорошилися серед місцевих народів.

На зміну гунам прийшли нові хвилі тюркських кочових племен, що, перетинаючи Причорномор'я, рвалися за Дунай, до багатих євро­пейських країн.

Авари та болгари

У VI ст. у Північному Причорномор'ї з'явилися орди аварів. Вони напали на антів, спустошили їхні землі. Боротьба виявилася дуже виснажливою, і антський племінний союз розпався (602 p.).

Ще одну загрозу для слов'ян у цей час становили напади булгар (болгар). Частина булгар осіла на Камі та Волзі, створивши тут державне утворення (Волзьку Болгарію), а інша, пройшовши через територію сучасної України, осіла у східній частині Балканського півострова, заснувавши міцну державу — Дунайську Болгарію. До її

складу ввійшли землі південних слов'ян, культура яких перевищу­вала культуру переможців.

Хозари

Хозари прийшли з Азії й заснували велику державу — каганат, яка досягла в VIII ст. найбільшої могутності. Хозари були войовничим народом, що підкорив багато племен: аланів, радимичів, в'ятичів, полян, сіверян. Формою залежності підкорених племен була сплата данини. Столицею Хозарського каганату було м. Ітіль на нижній Волзі.

Печеніги

Наприкінці IX ст. у південноукраїнських степах з'явилися нові кочівники — печеніги, основним заняттям яких, окрім скотарства, були грабіжницькі набіги на сусідні племена і країни. Упродовж 915—1036 pp. Русь воювала з ними 16 разів, не рахуючи дрібних сутичок. 972 р. хан Куря біля Дніпрових порогів розбив загін Свято­слава і зробив із княжого черепа чашу для пиття.

У 1036 р. дружина Ярослава Мудрого розгромила під стінами Києва печенізьку орду й відкинула її у безкраї степи.

Половці

Вийшовши у IX ст. із теренів сучасної Киргизії та Казахстану, половці витіснили печенігів — спочатку з Приаралля, а в першій половині XI ст. — і з Причорномор'я. Перший удар половців на Русь припадає на 60-ті pp. XI ст. До початку XIII ст. половці здій­снили 46 великих походів на Русь.

У різні часи Русь не лише воювала з кочівниками, а й мала з ними мирні відносини і навіть торгувала. Коли з 60-х pp. XI ст. половці почали тіснити печенігів, то частина з них відійшла за Ду­най. З дозволу київського князя вони зайняли малозаселені землі Поросся та Південної Переяславщини. Русичі називали ці тюркські племена за кольором їхніх шапок чорними клобуками.