Рух опору в часи другої світової

Організація руху опору в Україні у 1941—1942 рр. була пов'язана з величезними труднощами. Концепція війни «малою кров'ю на ворожій території», що панувала напередодні війни, не передбачала діяльності партизанських загонів та створення належної людської, збройної та матеріальної бази для функціонування в умовах окупації.Частина червоноармійців, які не потрапили в полон у 1941 році, а відстали від своїх частин, осідали у селах під різними легендами. У багатьох випадках це був командний склад Червоної Армії, найбільш підготований до ведення активної боротьби проти загарбників. Перші радянські загони партизанів з'явились наприкінці 1941 року під Черніговом, Сумами та Брянськом під керівництвом Миколи Попудренко та Сидора Ковпака. Ці групи й стали зародком пізнішого руху радянських партизан у лісах північної України. Вони почали виявляти незначну активність щойно навесні 1942, встановивши радіозв'язок з Москвою. Їм на допомогу було скинуто на парашутах розвідників Червоної армії. До цих загонів приєднались також групи радянських військ, які прорвались з оточення на схід від Києва у вересні 1941.Майже 30 тисяч учасників руху опору загинуло, потрапило в табори смерті або змушено було зректися боротьби. На території Західної України, де закріпилася ОУН, дії радянських партизан не мали належної народної підтримки, хоча в радянських партизанських загонах, що діяли на цій території, звичайно були й місцеві жителі.10 000 німців, їхніх союзників і колабораціоністів убили радянські партизани в Українській РСР упродовж 1941—1944 років. Такі приблизні дані на основі аналізу архівних документів наводить російський історик Олександр Гогун у монографії «Сталинскиекоммандос», виданій у Москві. Додає, що від половини до двох третин цих убитих становили українці.

 

Соціально-економічний розвиток Київської русі

У XІ – першій полови ні XII ст. з поглибленням процесів феодалізації на Русі ускладнювалася ієрархічна структура панівного класу, основними категоріями якого були князі, бояри та дружинники. Активно йшов процес диференціації серед феодально залежного населення.Основну верству населення Русі становили вільні селяни-смерди й напіввільні закупи, які змушені були відробляти свої борги, але не втрачали громадських прав; позбавлені тих прав були раби, холопи (челядь), яких в Руській державі було небагато. Міщани займалися головним чином торгівлею і ремісництвом. Упривілейовану вищу верству населення творили бояри, звичайно власники великих земельних маєтків, і княжа дружина.Володимир Мономах чимало зробив для впровадження в Київський державі пошанування права, законів. Він скликав при собі Раду, що складалася з тисяцьких людей своєї дружини, яка прийняла ряд соціально-економічних законів (важливим був закон про холопів, за яким визначились три випадки, коли людина ставала ним; заборонялося віддавати в холопи за борги). Була встановлена юридична рівноправність між заміжньою жінкою та чоловіком, підвищено роль княжого суду. Важливим політичним документом стало укладене Володимиром Мономахом «Поучення дітям», в засуджувалися князівські міжусобиці і закликалося до об'єднання давньоруських земель, викладено поради по управлінню державою.

Буржуазні реформи 60-80х років

У середині XIX ст. Російська імперія, до складу якої входило 80% українських земель, переживала глибоку кризу, суть якої полягала у невідповідності існуючих феодальних структур та відносин провідним світовим тенденціям розвитку, що утверджували нове буржуазне суспільство. Характерними рисами кризовості у цей час були: занепад поміщицьких маєтків; посилення експлуатації селян; панування екстенсивних методів господарювання; гальмування розвитку капіталістичних процесів стримування формування ринку вільної робочої сили, розвитку підприємництва тощо; наростання соціального напруження у суспільстві; глухе бродіння у народі, що таїло в собі загрозу широкомасштабного «селянського бунту»; посилення процесу відставання Росії від європейських держав-лідерів. У комплексі реформ Олександра II після скасування кріпосного права провідне місце належить земській, судовій та військовій. Земська реформа (1864) передбачала створення виборних місцевих органів самоуправління—земств. У 1870 р. була проведена реформа міського самоврядування, згідно "з якою у містах строком на 4 роки обиралися органи міського самоуправління — міські думи. Судова реформа (1864) базувалася на впровадженні безстановості судочинства, незалежності суддів від адміністрації, гласності судового процесу, змагальності сторін при розгляді судової справи (у судах з'явилися прокурор, який звинувачував, та адвокат, який захищав підсудного). Було запроваджено суд присяжних у карному судочинстві. Військова реформа, що тривала п'ятнадцять років, мала на меті шляхом модернізації армії створити сучасне боєздатне військо. Ця реформа замінила ненависну рекрутчину загальною військовою повинністю, скоротила термін військової служби до 6—7 років, заборонила тілесні покарання тощо. Протягом 60—80 років XIX ст. в Україні завершився промисловий переворот, суть якого полягала в переході від мануфактури до фабрики, від дрібного товарного виробництва — до широкомасштабного, від ручної праці — до застосування парових двигунів та системи машин.

Економічний розвиток України під владою Російської імперії визначали насамперед галузі важкої промисловості — вугільна, залізорудна, металургійна, машинобудівна. Найінтенсивніше розвивався Донецько-Криворізький вугільний басейн — головна вугільно-металургійна база України. Скасування кріпосного права, аграрне перенаселення, демографічний вибух зумовили появу значної кількості робочої сили. Для розгортання широкомасштабної машинної індустрії знайшлися і капітали.

Фашистський окупаційний режим в Україні

З самого початку німецька політика тут мала ознаки окупації і носила колоніальний характер Українські землі були розділені на окремі частини, зокрема, дистрикт Галичина приєднано до Генеральної Губернії, Рейхскомісаріат Україна, території під німецьким військовим управлінням, під румунською окупацією була Північна Буковина і частина Північно-Східної України, включаючи Одесу, названу Трансністрією, і Закарпаття — в складі Угорщини. Такі дії свідчили про переконливість нацистського керівництва в тому, що «України не існує це всього-на-всього географічне поняття». Для інтенсивнішої експлуатації населення німці зберегли колгоспну систему Приватна торгівля, за винятком базарів і української кооперативної організації, була заборонена. Промисловість німці не відбудовували, за винятком галузей, пов'язаних з видобуванням деяких видів сировини.Усі культурні товариства, зокрема «Просвіта», були ліквідовані. Допускалась тільки початкова освіта, чотирикласні школи. Закрито наукові установи, бібліотеки, музеї, театри. Преса (близько 115 часописів) перебувала під контролем німецької адміністрації. На території України нацисти створили 50 гетто і понад 180 великих концентраційних таборів. Тільки за кілька місяців окупації гітлерівці замордували близько 1 млн євреїв. Нелюдським було ставлення нацистів до радянських військовополонених. У перші шість місяців війни до полону потрапили мільйони червоноармійців. Впевнена в перемозі, поспішаючи ліквідувати «надлишок» слов'ян, нацистська влада позганяла полонених в оточені колючим дротом табори, де вони вмирали від голоду, холоду, хвороб. Нерідко їх страчували. Як наслідок, з 5,8 млн радянських полонених, що потрапили до рук німців, загинуло близько 3,3 млн, із них майже 1,3 млн українців.

Гайдамацький рух.Коліївщина

Гайдамаками (від тур. “гайда” – гнати, переслідувати) називалися повстанці на Правобережній Україні, а опришками – на Прикарпатті, Буковині і частково у Закарпатті.Протягом 1730-50-х рр. на Київщині, Волині й Поділлі діяли гайдамацькі загони Верлана, Гриви, Голого, Жили, Медведя, Писаренка, Моторного, Сухого, Тарана, Письменного, Теслі та інших ватажків. Повстанці неодноразово займали Умань, Вінницю, Летичів, Радомишль, Чигирин, Фастів, Корсунь та інші міста й містечка.На Прикарпатті та у Північній Буковині опришків очолював О.Довбуш (1738-1745 рр.), пізніше В. Баюрак та І. Бойчук.Отже, наприкінці XVII—XVIII ст. характерними рисами соціально-економічного розвитку українських земель були зростання крупного феодального землеволодіння; обезземелення селянства, його закріпачення; розбудова та відокремлення міст від сіл; поступальний розвиток селянських промислів і міського ремесла, на базі яких виникають мануфактури; збільшення товарності виробництва; зростання паростків капіталістичного укладу в економіці; формування національного ринку. Особливість цих процесів полягала в тому, що на Правобережжі вони відбувалися в умовах бездержавності. Найбільшого розмаху гайдамацький рух набув на Правобережній Україні у 1768 р. Керівником повстання весни 1768 р. в урочищі Холодний Яр під Чигирином став запорозький козак Максим Залізняк. Повстанці захопили Жаботин, Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів, Лисянку, а також найбільше укріплене місто Умань, переповнене шляхтою, католиками і євреями. Захоплення Умані було кульмінаційним пунктом Коліївщини і гайдамацького руху взагалі. Охопивши Київщину й Брацлавщину, повстання стало поширюватися на Поділля, Волинь, Східну Галичину, загрожувало перекинутися на власне польські землі, Лівобережжя й Запорожжя. Повстанські загони (їх було бл. 30) очолювали С.Неживий, П.Таран, М.Москаль та ін. Залізняка було обрано гетьманом, а Гонту – уманським полковником. 26 червня 1768 р. повстанців оточили російські війська генерала Кречетнікова. Вони отримали наказ придушити Коліївщину після того, як було приборкано польську шляхту.