Провісник українського фемінізму

Повість «Людина» (1886) була першим твором, яким О. Кобилянська провістила свою появу в українській літературі. Однак перша проба літературного пера не була вдалою. Спочатку твір був меншим за обсягом, за жанром належав до оповідання й називався «Вона вийшла заміж». У цьому первісному варіанті Н. Кобринська хотіла його вмістити до жіночого альманаху «Перший вінок» (1887), проте редактор видання, Іван Франко, відмовив їй через слабкість твору. Згодом О. Кобилянська переробила його на повість і під заголовком «Людина» відіслала до німецького часопису «An der schoner blauen Donau». Редактор часопису, позитивно оцінивши твір у цілому, порадив його скоротити. 1888 р. О. Кобилянська висилає повість до «Правди», однак редактор газети повернув рукопис його авторці з порадою добре оволодіти українською мовою. Ображена О. Кобилянська закинула «Людину», почавши працювати над «Царівною», і повернулася до першотвору аж 1892 р. Повість «Людина» побачила світ у галицькому часописі «Зоря» 1894 р.

Очевидно, Франко мав рацію, коли відмовив О. Кобилянській у публікації повісті. Адже твір і справді видається дещо слабким, невиразним, до певної міри тенденційним, позбавленим тих рис мистецького хисту, які притаманні пізнішим творам письменниці - справжнім шедеврам української літератури. Водночас повість «Людина» своєю появою започаткувала новий етап української прози. З одного боку, це була психологічна проза, що змістила акценти із зовнішнього світу подієвості на світ внутрішніх переживань героїв. З іншого боку, ця проза «ілюструвала й обстоювала певні нові ідеї, зокрема ідеї емансипації й фемінізму» (Соломія Павличко Павличко С. Криза народництва на зламі віків і поява модерністського дискурсу // Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. - К.: Либідь, 1997. - С.71.).

Позбавлена яскравих мистецьких знахідок, повість О. Кобилянської є радше літературною демонстрацією поглядів письменниці на проблему становища української жінки в сучасному їй суспільстві, викладених значною мірою в доповіді «Дещо про ідею жіночого руху». Тому «Людина», ця «повість ідей» (своєрідий аналог «драми ідей»), цікава насамперед з цієї точки зору.

Олена Ляуфлер - донька лісового радника, - відкриваючи ряд жіночих образів усіх майбутніх «феміністичних» творів О. Кобилянської, вводить нас у нову для тогочасної української літератури проблематику. Поряд з давно усталеним і звичним світом чоловіків несміливо, бо вперше, проступає жінка з повноцінним особистісним світовідчуттям, з багатим внутрішнім світом, наділена відкритим розумом, щирим серцем, волею і правом до щастя, дарованого їй життям.

Уособлюючи собою тип нової жінки, Олена опиняється поза суспільством, стає його аутсайдером, оскільки погляди і думки, які вона сповідує, залишаються не лише незбагненними, несприйнятними, а й просто ворожими для суспільства, зміст життя якого в різних формах його функціонування визначають чоловіки. Для чоловічої свідомості єдино прийнятним способом самореалізації жінки був шлюб, поза рамками якого категорія «жінки» була немислимою. Та й самі жінки підтримували усталений упродовж століть стереотип виключно «берегині» родинного затишку, вважаючи будь-які думки, висловлені про «якусь рівноправність між мужчиною і жінкою» безглуздими та хворобливими:»… дуже лихий і небезпечний демон заволодів душею доньки (Олени Н.П.)… та й уніс її в країну смішливості й безумства!» - вважає пані радникова.

Повстаючи проти нав'язаних суспільством стереотипів, Олена кидає виклик суспільній моралі, заснованій на облуді й брехні. Сповідуючи ідеї взаємного кохання і поваги одне до одного як основу і запоруку щасливої родини, відкидаючи модель подружжя без любові як брудні стосунки, що ображають людську гідність, вона оголює затаєні хвороби сучасності, викриває фальш та лицемірство як основоположні закони функціонування того суспільства. Воно ж, своєю чергою, звичний уже для нього триб життя не помічає і вважає його за крамолу; не бажаючи жодних змін, воно натомість прирікає Олену на самотність та відчуження, відгороджуючись німою стіною непорозуміння.

За порушеною в повісті О. Кобилянської проблемою жінки в українській суспільній свідомості кінця XIX - початку XX ст. проступає не менш важлива проблема людини в багатстві смислових відтінків, в художньому осмисленні якої відчутне нашарування конфлікту двох ідеологій: проминальної ідеології позитивізму та ідеології нової, модерної доби.

Поширення філософії позитивізму у поєднанні з одночасними відкриттями дарвінізму своїм наслідком дало спрощене розуміння людини як механічного організму, позбавленого власних відчуттів та переживань. Виразником власне такого світогляду є лікар, чиї міркування про людину зводяться до сприйняття її на рівні тварини, що керується інстинктами, проте наділена розумом. Для нього людина - лише «звірина привички», яка легко пристосовується до будь-яких обставин життя. З цієї точки зору він дивиться і на жінку, - в його розумінні досить примітивну істоту, здатну виконувати лише ті функції, які їй визначила природа - бути дружиною і матір'ю. Такою була загальна думка того суспільства, в якому доводилося жити Олені: рідний брат Олени відверто висміював погляди сестри; її потенційний наречений К. за єдино справжнє бажання кожної дівчини вважав прагнення вийти заміж; та навіть Фельс, майбутній чоловік Олени, висловлював думку про зайвість читання книжок для жінки-господині. Виняток становив хіба що коханий Олени Стефан Лієвич, який помер, хоча і в його словах відчувався акцент на відмінності чоловічої - він сам вибирає собі долю - та жіночої - вона підкоряється волі долі - поведінки в житті.

Протилежний комплекс думок сформувався у свідомості Олени Ляуфлер. Людина, з її точки зору, цінна вже сама по собі, оскільки щедро обдарована природою. Це не просто істота, створена для боротьби за існування і самовідтворення у розмноженні, подібно до тварини. Людина - це насамперед душа, здатна тонко відчувати й відповідно (болісно або радісно) реагувати на найменші прояви неповторного життя. Людина - це розум, завдяки якому можна пізнавати навколишній світ, творчо мислити й аналізувати певні явища і факти. У розумінні Олени людина - сильна індивідуальність, яка завдяки природно вродженим, як і набутим внаслідок щоденної праці над собою рисам характеру не лише не піддається тискові зовнішніх обставин, а й сама визначає власну долю. Разом з тим вишколена в постійному духовно-моральному самовдосконаленні ця людина свідома і свого суспільного призначення на користь загальної справи.

У цьому контексті - людини - по-новому осмислюється й жінка, оскільки окреслений вище ідеал людини мав би однаково реалізуватися як у чоловікові, так і в жінці. Олена Ляуфлер є мовби зародковим станом народження такої жінки - сильної духом, вольової та незалежної. Нею, до прикладу, вповні стане Наталка Веркович із повісті «Царівна». Тому до певної міри лише провіщаючи задекларований ідеал майбутніх персонажів, сама Олена його не досягає. Вона заламується, бо не витримує психологічного тиску - тяжких умов життя власної родини, зосібна молодшої сестри Ірини. І в цьому випадку О. Кобилянська торкається ще одного важливого аспекту жіночої долі. Не допускаючи свободи вибору жінки в особистому житті, суспільство позбавляє її відчуття повноцінного щастя у взаємному коханні.

У своєму вимушеному одруженні із Фельсом - черговим, проте не абсолютним носієм обмеженого щодо місця жінки в сучасному суспільстві чоловічого світогляду - Олена з гіркотою лише підтверджує те, проти чого ще недавно боролася усім своїм єством - думку про шлюб як єдино можливий порятунок від злиденного існування жінки того часу. Шлюб із Фельсом, остаточно хоронячи в ній «людину» (про що свідчить символічне прощання дівчини зі справжнім світом щирого почуття: знищені напередодні весілля листи від коханого Стефана, як і попередня - у сні - зустріч із мертвим нареченим), демонструє крах вільної і самодостатньої особистості, не спроможної протистояти життєвому випробуванню.

64. Головною турботою Михайла Коцюбинського (1864–1913) — письменника і критика — було прагнення до дальшого збагачення літератури. Засвоївши основні засади реалістичного способу відображення дійсності, орієнтуючись спочатку на творчий досвід П. Мирного та І. С. Нечуя-Левицького, він невдовзі гостро відчув необхідність вдосконалення творчого методу. Будучи людиною незвичайної естетичної вразливості, формуючи свій художній смак на кращих взірцях новітньої психологічної прози, М. Коцюбинський вчасно зрозумів згубність самообмеження письменника рамками самої лише селянської тематики, до чого навертала українську літературу цензурна політика самодержавства, і поставив собі за мету — розширити межі і можливості української літератури. Тому він наполегливо розробляв теми з життя інтеліґенції, прагнучи проникнути в психологію людини, схиляв до цього інших письменників, яких разом з М. Чернявським запрошував взяти участь в альманасі «З потоку життя». В цьому зверненні, що стало, по суті, своєрідним маніфестом-естетичною платформою, сформульовані погляди М. Коцюбинського на суть і суспільне значення художньої творчості. Враховуючи зміни в художній свідомості читача, успіхи української літератури, ситуацію, яка склалася в ній на початку ХХ століття, автори констатували, що «інтеліґентний читач має право сподіватися й од рідної літератури широкого поля обсервації, вірного малюнку різних сторін життя усіх, а не одної якої верстви суспільності, бажав би зустрітись в творах красного письменства нашого з обробкою тем філософічних, соціяльних, психологічних, історичних і інших»⁶².

Розвиваючи і поглиблюючи ці погляди в полеміці із Панасом Мирним, Коцюбинський виділяє ряд факторів, які впливають на формування типового характеру (історико-культурні, географічно-кліматичні умови, національна і політична свідомість). Погоджуючись з Мирним, що кожна література залишається живою доти, доки зображує «тільки те, що дає само життя», М. Коцюбинський відстоював активний, випереджальний характер розвитку художньої творчості. «... Через те, що вона (література. — Р. Г.) мусить бути дзеркалом для кожного моменту життя, вона не повинна обмежуватисяселянським побутом, а давати справжній образ життя всіх верств суспільності. Бо коли б література чекала на якісь умови відповідно якимсь планам або програмі, то вона нічого не дочекала б ся (бо й плани й програми не стоять!), вона загинула б навіки і перестала б бути літературою» (т. 3, с. 245). Чи буде література мертвою, чи живою, це залежить, за переконанням М. Коцюбинського, не тільки від теми, але «більш од автора». Показуючи, що під «грубою свитою» селянина «б’ється людське серце», письменник як «чарівник слова» може оживити «організм народний» (т. 3, с. 247).

М. Коцюбинський, як великий сонцепоклонник, що яскраво змальовував красу природи і людини, став одним із зачинателів імпресіоністичної стильової течії в українській літературі ⁶³. Разом з тим, він не ізолював естетичних проблем від соціяльно-політичних. Найактуальніші питання сучасності здобули в нього високомистецьке художнє втілення.

Активну роль суб’єктивного фактора — естетичних почуттів, ідеалів — М. Коцюбинський розкрив, торкаючись проблеми психології творчості як у листах, так і в художніх творах («Цвіт яблуні», «Intermezzo»). Ці проблеми він осмислював не тільки як художник, а й як мислитель, який високо оцінив трактат І. Франка «Із секретів поетичної творчості», де, за словами Коцюбинського, Франко з «глибиною думки і блискучою ерудицією розглядає роль свідомості у процесі поетичної творчості» (т. 3, с. 12).

Коцюбинський-критик був вимогливим до себе і молодших письменників. У рецензії на лірику М. Філянського, яку піддав нищівній критиці, бо там «усе темне, каламутне, хаотичне» (т. 3, с. 23), він підкреслював, що його вразила та поезія «повним незнанням мови, убогістю думки й образу, механічним єднанням окремих рядків віршу, браком свіжих рим» (т. 3, с. 25).

Єдність ідейності і художності служила для письменника провідним критерієм оцінки власних і чужих творів, визначення ролі мистецтва взагал і. Саме тому, що цей естетичний закон лежав в основі творчості М. Коцюбинського, його спадщина справила значний вплив на розвиток української художньої культури і літературного критицизму. Створивши художні шедеври неперехідної цінності, він не тільки ствердив право рідної літератури на життя, а й залишив нащадкам надійні естетичні орієнтири.

 

Якісно новий етап у розвитку літературно-естетичного критицизму зв’язаний з художньою творчістю і літературно-критичною діяльністю Лесі Українки (1871–1913).

Формуючись у колі родини з широкими мистецькими, політичними і науковими зацікавленнями (Олена Пчілка, М. Драгоманов, М. Старицький, М. Лисенко), майбутня письменниця змалку мала чудові умови для розвитку свого таланту. Вона мужніла в процесі спілкування з представниками передового крила української інтеліґенції (М. Павлик, І. Франко, М. Коцю­бинський, О. Ма­ко­вей), російської соціял-демократії (С. Мержинський), під час співпраці в російській пресі (журнал «Жизнь»).

Леся Українка, незважаючи на кволе здоров’я, завжди була морально готова виконувати «найчорнішу роботу в мужицько-пролетарській українській газеті, залишивши білу роботу чистої ідеології»⁶⁴Говорячи про єдність своєї творчості з суспільним життям, яка особливо виразно проявилася в часи першої російської революції, письменниця писала: «... В поезії я тепер обдарована несподіваною гармонією настрою моєї музи з громадським настроєм (се далеко не завжди бувало!). Мені якось не приходиться навіть нагадувати сій свавільній богині про її «громадські обов’язки», так обмарив її суворий багрянець червоних корогов і гомін бурхливої юрби» (т. 12, с. 138–139). Єдність її естетичних, політичних і моральних принципів зумовила розуміння завдань і функцій мистецтва, характер її критики. Це ж розуміння нероздільної єдності краси, добра і соціяльної справедливості лежить в основі творчого методу письменниці-неоромантика.

Леся Українка поглибила розробку таких проблем естетики, як специфіка художньо-естетичного освоєння світу, зв’язок мистецтва з політикою, художня правда, неоромантизм. Вся творчість Лесі Українки свідчить про її постійні пошуки нових форм художньо-естетичного освоєння життя. Відмежувавшись з самого початку літературної діяльності від естетики ліберального народництва, вона свідомо виводила українську літературу на передові естетичні позиції своєї епохи. Полемізуючи з С. Єфремовим, Леся Українка твердила, що «літературні школи» — «питання не домашнього характеру», вони інтернаціональні (т. 12, с. 33), і гордилася тим, що сміливо «кидалася в дебрі всесвітніх тем... куди земляки мої, за виїмком двох-трьох одважних, воліють не вступати» (т. 12, с. 400). Настанову на постійне новаторство як імператив творчості митця Леся Українка афористично виразила словами героїні драматичної поеми «На руїнах»:

Добудь нові слова, новії струни,

або мовчи...

Передумовою художнього новаторства письменниця вважала глибоко особистісне, естетичне освоєння важливих проблем, тобто тих питань, якими переймається суспільство і які безпосередньо торкаються поета, проникають навіть у його темперамент. Леся Українка нехтувала грубим політиканством, обстоювала свою незалежність від догматичних доктрин і доводила М. Павликові, що не може «скинутися всякої політики», бо їй не дозволяють переконання і темперамент. На її погляд, скинутися політики означало б «скинутися і моєї поезії, моїх найщиріших слів, бо вимовляти і ставити їх на папері, скинувшись того діла, на яке вони кличуть інших, мені буде сором» (т. 12, с. 65).

Звідси йшло у неї визнання соціяльно-перетворюючої ролі мистецтва (слово — зброя), обстоювання його дійовості на естетичній основі: «Мені здається, що коли я буду тенденцію за волосся притягати, то всім буде чутно, як її волос тріщатиме нещасний. А вона як схоче, то й сама до мене прийде...» (т. 10, с. 130). Міркуючи про своєрідність художньо-естетичного пізнання, Леся Українка писала: «Тілько белетрист і поет можуть нам розказати про терни та квітки нових часів, про світло й плями нових світачів. Вкупі з митцями будемо ми прагнути й боятися, любити й ненавидіти, будемо жити не тілько в минулому й теперішньому, але й в прийдешньому, але й у вічності, наскільки може сягнути в неї наша фантазія» (т. 8, с. 198). З такої позиції вона аналізувала твори утопістів, реалістів, модерністів.

Леся Українка утверджувала естетично-функціональну природу художніх цінностей (лист до О. Кобилянської від І. 05. 1913 р.) і доводила необхідність оновлення літератури, для позначення нової якості якої вживала термін «неоромантизм».

Естетична концепція Лесі Українки набувала все більшої стрункості і системності, бо поетеса-мислитель, проникливий літературний критик володіла даром самокритицизму й професійно глибокої оцінки літературних явищ. Осмислюючи художній досвід світової літератури і власну творчість, вона ще 1890 року підкреслювала, що «інакше, ніж її критики, розуміла слова «народність», «літературність» та «інтеліґенція» (т. 10, с. 65). Її власний внесок у розробку народності мистецтва був зв’язаний з новим розумінням поняття «народ» і з концепцією неоромантизму, яка знайшла глибоку розробку, зокрема у статті «Володимир Винниченко»⁶⁵.

За змістом і за способом художнього втілення категорія народності мистецтва в трактуванні Лесі Українки набувала гнучкого характеру на загальнолюдській основі. Художнім втіленням такого розуміння народності мистецтва є драматичні поеми письменниці. Сміливе високопрофесійне використання світових мотивів у власній художній творчості, вторгнення у світовий літературний процес, вміння безпомильно виявляти його здобутки і прорахунки з високих естетичних позицій — приклад, гідний творчого наслідування.

Леся Українка як власне літературний критик дебютувала під кінець ХIХ століття. Саме 1899 року в Київському літературно-артистичному товаристві вона виголосила реферат «Писателі-русини на Буковині», який ліг в основу статті «Малорусские писатели на Буковине», надрукованої в петербурзькому журналі «Жизнь» 1900 року. Український варіянт статті побачив світ у газеті «Буковина» в квітні того ж року. У цьому виступі була закладена основна колізія українського літературно-естетичного критицизму, яка розгортатиметься між народництвом і модернізмом уже в новому столітті. Ембріон цієї колізії міститься в опозиції головних тез Лесі Українки: «г-жа Кобылянская — наследница Федьковича по таланту, но не продолжительница его манеры...» и «г. Стефаник — не народник». У цій же статті вжито і слово «модернізм» (ХІЛК-2, — с. 305, 311).

Леся Українка мала рацію, говорячи про вирішальний вплив оригінальних талантів на функціонування і утвердження національних літератур т. зв. молодих народів: «Вопрос о праве на существование той или другой из маленьких литератур решается не столько теорией, сколько практикой, т. е. присутствием в данной литературе сильных и оригинальных талантов» (ХІЛК-2, — с. 300).

Зрештою, механізм впливу художньої практики і теорії на літературну критику увиразнюється взаєминами Осипа Маковея, Ольги Кобилянської і Василя Стефаника