Травнево-червнева соціально-політична криза 1968 р., її наслідки.

Влітку 1968 р. у Франції відбулися великі соціальні потрясіння, початок яким поклали хвилювання студентів. Демократичну частину студентства, особливо все більш і більш численних вихідців із середовища дрібної буржуазії, робітників і службовців, не задовольняла стара система французької вищої освіти, що склалася ще за Наполеона I. Близько половини студентів було змушене поєднувати навчання з роботою. Відсутність необхідних матеріальних умов і складна система іспитів приводили до того, що 70-80% студентів, прийнятих на перший курс, не могли закінчити навчання. Але навіть ті, хто отримував диплом про вищу освіту, на відміну від довоєнного часу і перших повоєнних років, не мали гарантій працевлаштування і не могли розраховувати на забезпечене майбутнє.

З початку 1968 р. в Парижі і в ряді інших міст все частіше і частіше відбувалися студентські хвилювання. Студенти відмовлялися здавати іспити, в яких вони бачили засіб соціальної дискримінації, протестували проти класового характеру системи вищої освіти, проголошували: «Ні буржуазному університету!» Незабаром вони закликали перейти «від критики університету до критики суспільства» і оголосили своїм завданням загальне заперечення і «заперечування». Провідну роль серед студентів стали грати гошісти, яких очолював 23-річний виходець з Німеччини Данієель Кон-Бендіт. Гошісти зривали заняття, влаштовували сутички з поліцією, пропонували негайно ліквідувати «класовий університет» і уряд. «Говори«ні»всьому», - закликали їх ватажки [5, c. 37].

3 травня 1968 у відповідь на загрозу виключення Кон-Бендіта і його друзів з університету студенти організували мітинг протесту у дворі старої будівлі Сорбонни. Університетські влади, всупереч багаторічній традиції, звернулися до поліції, яка вдалася до арештів і побиттю студентів. Тоді Національний союз студентів і Національна профспілка працівників вищої школи оголосив страйк. У Парижі почалися масові студентські демонстрації, що супроводжувалися сутичками з поліцією. Студенти будували барикади, обсипали поліцейських градом каміння, підпалювали автомашини, які стояли на вулицях і направляли їх проти поліцейських. Поліцейські били студентів палицями, топтали ногами студентів, які впали, тягли їх за волосся в поліцейські фургони, застосовували сльозогінний газ. За одну ніч 367 осіб було поранено і 460 заарештовано.

Виступи студентів дали поштовх масовому руху робітників. Загальна конфедерація праці та інші профспілкові центри закликали до демонстрацій і страйків солідарності зі студентами. Їх ініціативу підтримала Комуністична партія та інші ліві угруповання. 13 травня 1968 на демонстрацію в Парижі вийшло близько 600 тис. чоловік, які вимагали припинення поліцейських репресій, звільнення заарештованих студентів, демократизації вищої школи, відставки міністра внутрішніх справ і начальника поліції. Нагадуючи, що де Голль знаходиться при владі майже 10 років, частина демонстрантів несла плакати «Десяти років досить! Прощай, де Голль!» [8, c. 24].

Одночасно з демонстрацією 13 травня почалися страйки, які швидко переросли у загальний страйк. По всій країні робочі припиняли роботу і займали підприємства. Вони вимагали підвищити СМІГ і заробітну плату, поліпшити соціальне забезпечення, вжити заходів проти безробіття, гарантувати дотримання прав профспілок, поважати демократичні свободи.

Через кілька днів число страйкуючих досягла небаченої раніше цифри - 10 млн. чоловік. Більшість підприємств і банків припинило роботу. Зупинився транспорт, припинили мовлення радіо і телебачення. Протягом багатьох тижнів не діяли навчальні заклади, зайняті страйкуючими студентами.

Слідом за студентами, робітниками, службовцями почали протестувати селяни. 24 травня вони провели національний день боротьби проти сільськогосподарської політики уряду, організували демонстрації, перегородили дороги.

Уряд розгубився і вирішив піти на поступки. 27 травня 1968 р. в резиденції Ради міністрів на вулиці Гренель представники профспілок, підприємців і уряду підписали Гренельску угоду, за якою заробітна плата піднімалася в середньому на 14%, а мінімум заробітної плати - на 35% в промисловості та на 56% у сільському господарстві. У результаті СМІГ збільшився з 400 до 600 франків, допомоги по безробіттю - на 15%, пенсії - на 15-20%, сімейні допомоги - на 50%. Частина робітників визнала ці поступки недостатніми і продовжувала страйкувати [24, c. 16].

Всі ліві партії і профспілки брали участь у масовому русі, але їхні позиції були різними. Компартія вимагала відставки де Голля і створення «народного уряду» за участю комуністів. ФДСЛС виступала за відставку де Голля, але відмовлялася підтримати гасло «народного уряду». 28 травня Міттеран заявив, що «влада вакантна», і висунув свою кандидатуру на пост президента Республіки. Він оголосив, що в разі успіху доручить Мендес-Франсу сформувати тимчасовий уряду, однак не запропонував комуністам брати участь в ньому.

Тим часом уряд перейшов у контрнаступ. 30 травня 1968 де Голль виступив по радіо і заявив, що Франції загрожує «тиранія» і диктатура «тоталітарного комунізму». Посилаючись на надзвичайні обставини, він оголосив про розпуск Національних зборів і проведення дострокових виборів. При цьому де Голль погрожував у разі спроби перешкодити проведенню виборів використовувати «інші шляхи» для підтримки порядку. До столиці були підтягнуті військові частини, по кільцевій автодорозі Парижа демонстративно рухалися танки. Після промови де Голля його прихильники організували велику маніфестацію в центрі Парижа. Сотні тисяч людей йшли під триколірними прапорами зі співом «Марсельєзи» і плакатами «Де Голль не один!", "Комунізм не пройде!». Маси населення, які побоювалися громадянської війни, налякані ексцесами гошістов і тривалим страйком, що супроводжувався заняттям підприємств, підтримали де Голля. Страйковий рух став слабшати і до середини червня в основному припинився. 12 червня уряд розпустив гошістскі організації та вислав з Франції найбільш активних гошістов на чолі з Кон-Бендіта [6, c. 154].

Через кілька днів після закінчення страйків відбулися дострокові вибори в парламент, які преса називала «виборами страху», тому що вони проходили в атмосфері страху перед можливістю громадянської війни. Партія ЮНР, перейменована напередодні виборів ЮДР («Союз на захист Республіки», з 1971 р. - «Союз демократів на захист Республіки»), виступала під керівництвом де Голля як «партії порядку». За неї проголосувало небачене раніше кількість виборців - понад 10 млн. осіб (46%). Партія ЮДР отримала 293 мандата і вперше в історії Франції одна, без допомоги союзників, завоювала абсолютну більшість у парламенті. Комуністична партія втратила близько 600 тис. голосів і більше половини мандатів, але, зібравши 20% голосів виборців, зберегла положення першої партії опозиції. ФДСЛС втратила понад 500 тис. голосів і понад половини мандатів і незабаром розпалася. Всі ліві групи разом узяті зібрали менше 5% голосів і не отримали жодного місця в парламенті [5, c. 168].

Розуміючи, що рух травня-червня 1968 р. свідчить про глибоке невдоволення існуючої суспільно-політичною системи, де Голль заявив, що він приступає до «великої французької реформи ХХ століття», суть якої полягає в «системі участі»: участі робітників у прибутках підприємств, службовців - в управлінні установами, студентів - в керівництві вищими навчальними закладами. На думку де Голля, «система участі» мала покласти край невдоволення і створити новий громадський порядок, який замінює класову боротьбу класовим співробітництвом.

Першим кроком у здійсненні цього плану став малозначний на перший погляд законопроект про нове районування, реформу Сенату і місцевих органів самоврядування. Замість колишніх 90 департаментів де Голль запропонував створити 22 більш крупніших регіони, керівництво якими передбачалося зосередити в руках регіональних префектів, які призначаються урядом. У кожному регіоні повинні були існувати регіональні ради, які частково обираються населенням, а частково призначаються згори. У їх повноваження входило обговорення місцевих бюджетів та співробітництво між представленими у радах «соціально-професійними групами» (робітниками, селянами, ремісниками, промисловцями, делегатами від осіб вільних професій, від «сім'ї» і системи вищої освіти). Сенат, нерідко вставав в опозицію к де Голлю, позбавлявся законодавчих функцій і перетворювався в консультативний орган. Бажаючи підкреслити значення законопроекту як початок більш глибоких перетворень, де Голль виніс його на референдум (хоча Конституція цього не вимагала) і попередив, що у разі відхилення законопроекту він піде з поста президента Республіки [18, c. 59].

Законопроект зустрів протидію з боку лівої і правої опозиції. Комуністична партія та інші ліві угруповання заперечували проти розширення повноважень префектів і обмеження прав виборних органів місцевого самоврядування. Партії правої опозиції не хотіли втрачати свій традиційне вплив у Сенаті та органах місцевого самоврядування. Проти законопроекту висловився навіть Жіскар д'Естен і слідувала за ним Національна федерація «незалежних республіканців», яка зазвичай блокувалася з ЮДР.

Референдум відбувся 27 квітня 1969 р. і вперше в історії Франції приніс поразку уряду, який підготував його: 53,2% виборців проголосувало за відхилення урядового законопроекту. Після цього де Голль негайно склав з себе повноваження президента і віддалився в улюблений заміський маєток в Коломбе-ле-дез-Егліз в Шампані [24, c. 19].

У листопаді 1970 р., не доживши 13 днів до свого 80-річчя, Шарль де Голль помер. Проводити його в останню путь приїхали представники 84 держав. На згадку про нього відбулося спеціальне засідання Генеральної Асамблеї ООН. У відповідності з волею покійного, який не бажав ніяких урочистих церемоній, він був похований на скромному сільському цвинтарі в Коломбе-ле-дез-Егліз [21, c. 387].

З відставкою президента де Голля завершився перший етап історії П'ятої республіки. Розпочався новий етап, відомий під назвою постголлізма.