Особливості аграрних відносин та їх склад

Аграрне законодавство є однією з провідних галузей законодавства України і являє собою сукупність правових актів, що регулюють аграрні відносини. Аграрному законодавству притаманний комплексний підхід. Це зумовлено тим, що в аграрному секторі економіки складаються суспільні відносини, що регулюються нормами різних галузей права: цивільного, фінансового, адміністративного, земельного, кооперативного та ін. Узагальнюючою ознакою, що характеризує незалежність аграрного законодавства (як і аграрного права в цілому) від інших галузей права, є сільськогосподарське виробництво з усім спектром суспільних відносин, пов'язаних із землеробством, специфікою земельних відносин.

В які б відносини не вступав виробник сільськогосподарської продукції: у фінансові, цивільні, кооперативні, трудові, він має погодити їх з можливостями використання землі, врахувати ризик господарювання, що не залежить від людини (грунтово-кліматичні та інші природні фактори: явища природи, специфічні особливості окремих рослин і тварин), врахувати факт використання землі й інших природних ресурсів як основних засобів виробництва, використання як засобів виробництва живих організмів, розбіжність робочого періоду з періодом виробництва, що визначає його сезонність. До того ж ці умови повинні бути враховані незалежно від форми власності на землю та на основні засоби виробництва.

Специфіка сільського господарства є основним об'єктивним фактором, що зумовлює зацікавленість держави у відособленому регулюванні суспільних відносин, що виявляється в наявності великого аграрного законодавства, а також у відповідних принципах і методах регулювання цих відносин.

Аграрними правовідносинами, тобто відносинами, урегульованими нормами аграрного права й суміжними з ним галузями права, є відносини, що складаються в процесі виробництва сільськогосподарської продукції, а також після її перероблення та реалізації. При цьому виникають відносини щодо використання земельних ділянок і майна сільськогосподарських товаровиробників, їх м;і ісріально-технічного забезпечення, трудові відносини, відносини щодо організаційного забезпечення функціонування цього сектора економіки тощо.

Отже, основна особливість аграрних правовідносин полягає в тому, що вони не є цілісними, а становлять органічний комплекс земельних, майнових, трудових і організаційно-управлінських відносин. Узяті окремо вони належать до сфери регулювання традиційних галузей права — адміністративного, земельного, цивільного, трудового, фінансового, однак усі разом, вони утворюють єдиний органічний комплекс, набувають цілісності, оскільки в цій єдності вони орієнтовані на правове забезпечення сільськогосподарського виробництва з урахуванням його специфіки.

Суб'єктами аграрних правовідносин визнаються фізичні й юридичні особи, наділені правами та обов'язками у сфері виробництва, переробки й реалізації сільськогосподарської продукції, а також у їхньому виробничо-технічному й соціальному забезпеченні.

Склад суб'єктів аграрних правовідносин, так само як і їхня роль у сільськогосподарському виробництві, не лишилися незмінними. Вони змінюються внаслідок зміни самих регульованих аграрним правом суспільних відносин. Земельна й аграрна реформи докорінно змінили не тільки статус сільськогосподарських підприємств та організацій, які раніше функціонували, але й сприяли виникненню нових суб'єктів аграрних правовідносин — фермерських господарств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських товариств, приватних (приватно-орендних) підприємств та ін. Суб'єктами аграрних правовідносин є не лише юридичні особи, а й громадяни, які ведуть особисті селянські господарства.

Аграрні правовідносини відрізняються не тільки своїм особливим складом учасників (суб'єктів), але й специфічними об'єктами, найважливішим з яких є земля з її неповторними властивостями і якостями.

Земля як об'єкт аграрних правовідносин відіграє винятково важливу роль у сільськогосподарському виробництві. Вона — головний засіб виробництва сільськогосподарської продукції і просторовий базис будь-якої діяльності, в тому числі й місце проживання сільських жителів. Унікальні властивості землі: обмеженість, наявність родючих ґрунтів тощо впливають і на правове становище суб'єктів аграрних правовідносин, і на саме регулювання цих правовідносин. Об'єктами аграрних правовідносин можуть бути й інші природні ресурси — ліс, водойми, загальнопоширені корисні копалини тощо, характер і межі користування якими визначаються спеціальним законодавством.

Не останнє місце серед об'єктів аграрних правовідносин належать тваринам. Тваринництво — одна з основних галузей сільськогосподарського виробництва, тому ці відносини є важливою складовою аграрних правовідносин. Закон України від 13 грудня 2001 р. "Про тваринний світ"¹ виключає домашніх тварин із самого поняття тваринного світу, залічуючи їх до товарно-матеріальних цінностей, що є об'єктами майнових правовідносин. Багато хто з авторів не погоджуються з цим положенням, оскільки тваринний світ — це сукупність усіх живих організмів, а не тільки тих, які перебувають на волі, що рівнозначно лише такому поняттю, як дика фауна, а не всьому тваринному світові. Норми права в сфері тваринництва надзвичайно вузькі. Наприклад, Закон від 15 грудня 1993 р. "Про племінну справу у тваринництві" (в редакції Закону від 21 грудня 1993 р.)¹ визначає загальні — правові, економічні та організаційні основи племінної справи у тваринництві, спрямовані на поліпшення племінних і продуктивних якостей тварин, підвищення економічної ефективності та конкурентоспроможності галузі. А Закон України від 22 лютого 2000 р. "Про бджільництво"² регулює відносини щодо розведення, використання та охорони бджіл, виробництва, заготівлі й переробки продуктів бджільництва, ефективного використання бджіл для запилення ентомофільних рослин сільськогосподарського призначення, інших видів запилювальної флори, створення умов для підвищення продуктивності бджіл і сільськогосподарських культур, забезпечення гарантій дотримання прав та захисту інтересів фізичних і юридичних осіб, які займаються бджільництвом.

Об'єктам аграрних правовідносин властиві й інші особливості, які не мають аналогів в інших галузях права. До таких, насамперед, належать ті, що з'явилися в ході реформування сільськогосподарських підприємств — нові види майна: земельні й майнові паї, що є об'єктами складних, але досить поширених на селі правових відносин. Своєрідними об'єктами аграрних правовідносин є селекційні досягнення в рослинництві і тваринництві. Зазначені об'єкти аграрних правовідносин надають особливої, неповторної специфіки цим відносинам, роблять їх несхожими на відносини, врегульовані іншими галузями українського права.

Підставами виникнення, зміни й припинення аграрних правовідносин є юридичні факти, тобто обставини, які породжують за чинним законодавством певні правові наслідки. Згідно зі ст. 11 ЦК цивільні права та обов'язки, в тому числі й сільськогосподарських організацій, виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Відповідно до цього цивільні права та обов'язки виникають із: договорів та інших правочинів; створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; завдання майнової (матеріальної) шкоди; актів цивільного законодавства; з адміністративних актів; внаслідок інших дій громадян і організацій; рішень суду; настання або ненастання певної події. Наведені положення ЦК мають універсальне значення і належать не тільки до цивільних правовідносин, але й до відносин, регульованих нормами інших галузей права, зокрема аграрного.

Змістом будь-яких правовідносин, у тому числі й аграрних, є права та обов'язки учасників цих відносин. Права та обов'язки суб'єктів правовідносин взаємозалежні й взаємозумовлені. Тому характеристика прав одного контрагента, як правило, означає й характеристику відповідних обов'язків іншої сторони.

Основні напрями й зміст прав та обов'язків сільськогосподарських організацій визначаються метою аграрного виробництва, його завданнями на тому чи іншому етапі його розвитку. Цілями агропромислового виробництва, в тому числі й аграрного сектора, є вихід аграрної економіки з кризового стану, зростання сільськогосподарської продукції, підвищення економічної ефективності агропромислового виробництва, соціальне відновлення села. А основними його напрямами є здійснення земельної й аграрної реформ, забезпечення збереження й постійного нарощування ресурсного потенціалу в сільському господарстві і сфері переробки, насамперед, родючості землі, тваринництва, рослинництва тощо.

З огляду на це основними правами та обов'язками сільськогосподарських організацій в сфері земельних правовідносин є їх права та обов'язки щодо раціонального використання землі як головного засобу сільськогосподарського виробництва; впровадження прогресивних технологій, запобігання деградації родючості орних земель та їх відтворення, відновлення системи застосування мінеральних і органічних добрив, перехід на нові системи землеробства.

У галузі тваринництва правами та обов'язками сільськогосподарських організацій є застосування перспективних енергозберігаючих технологій утримання тварин і птахів; збільшення виробництва повноцінних кормів; створення комплексів технічних засобів для високомеханізованих і автоматизованих систем; удосконалення племінної справи у тваринництві; реконструкція промислових комплексів з виробництва продуктів першої потреби.

Одним з основних елементів прав та обов'язків сільськогосподарських організацій є відносини, пов'язані з передачею ними земельних і майнових паїв в оренду і виплатою останніми відповідної орендної плати. Права та обов'язки сільськогосподарських організацій у сферах матеріально-технічного постачання, виробничо-технічного обслуговування, а також реалізації виробленої сільськогосподарської продукції, сировини й продовольства визначаються договорами, що укладаються ними самостійно з іншими господарюючими суб'єктами.

Залежно від сфери, в якій виникають ті чи інші аграрні правовідносини, вони поділяються на 2 групи: внутрішньогосподарські й зовнішньогосподарські. Ці відносини відрізняються не тільки своїм змістом, а й характером нормативних актів, що їх регулюють, і методами цього регулювання. Так, якщо зовнішні відносини сільськогосподарських організацій регулюються переважно нормативно-правовими актами, прийнятими компетентними органами державної влади, то відносини, що виникають всередині сільськогосподарських комерційних організацій, регулюються в основному актами внутрішньогосподарських органів.

Кожна з цих груп може бути класифікована і на дрібніші підрозділи. Так, внутрішні відносини сільськогосподарських організацій можуть бути поділені на відносини в сфері рослинництва і тваринництва, а кожна з них, у свою чергу, — на відносини в насінництві, овочівництві, плодівництві та ін. Внутрішні відносини сільськогосподарських організацій також можуть бути поділені на трудові, майнові, фінансові та ін.