Біографічні відомості Й. Г. Песталоцці

Світ славився і славиться досі видатними вченими, педагогічними діячами, які зробили надзвичайно великий внесок у розвиток навчання і виховання дітей, їх всебічний розвиток. Одним із безлічі персоналій є

Й.-Г. Песталоцці (див. додаток А).

Народився Йоганн-Генріх Песталоцці 12 січня 1746 року в місті Цюріху (Швейцарія) в родині лікаря. Батько його помер, коли хлопчикові було п’ять років, і тоді він виховувався під наглядом матері, дочки сільського лікаря, а також няні Варвари Шмідт. Після смерті батька сім’я переживала великі труднощі. У 1751 р. шестирічним хлопчиком він вступає до німецької початкової школи. Там особливими успіхами не відрізнявся, завжди був невдахою і об’єктом для насмішок і жартів. В той же час Й.-Г. Песталоцці з ранніх років були властиві велика доброта, чуйність, готовність прийти на допомогу, надмірна мрійливість і цілий ряд жіночих рис, що стало результатом надмірної любові і турботливості з боку матері. У 1754 р. – навчався у середній латинській школі, після закінчення якої у 1761 р. вступає до гуманітарного колегіуму, що став проміжною ланкою для його вступу в 1763 р. до вищої цюріхської школи – Колегіум Каролінум, де поряд з філологічними заняттями ознайомився з філософією Вольфа і приступив до вивчення юридичних наук, готуючись стати політичним діячем. Закінчивши філологічний і філософський відділи колегіуму, він відмовився продовжувати навчання на богословському відділі, що завершував курс навчання.

Й.-Г. Песталоцці також брав активну участь у роботі «Гельветичного (швейцарського) товариства кушнірів (шкіряників)». На зборах цього товариства розглядались питання історії, політики, моралі, виховання в дусі вчення Руссо; вело боротьбу за буржуазну політичну реформу. Товариство видавало журнал «Нагадувач», на сторінках якого Песталоцці публікував свої статті. Проте за участь у роботі цього товариства, а також за протест проти переслідування Руссо та спалення його твору «Еміль» чоловік був заарештований. Через деякий час він був уже звільнений, проте навчатись та отримати місце на службі вже не міг.

Після звільнення, у 1768 році бідний 20-річний юнак Й.-Г. Песталоцці покохав дівчину Анну з родини багатого купця. Він писав їй: «Нам доведеться прожити життя, повне горя й праці, бо на біду Батьківщини і на нещастя друзів я буду дивитися як на власні. А коли б мова зайшла про порятунок Батьківщини, я забув би і дружину, і дітей». Він перелічив також недоліки власного характеру й не оминув увагою своє слабке здоров'я. Проте дівчина, багата, розумна й вродлива, прийняла його руку й серце.

 

Й.-Г. Песталоцці не обманув наречену. Все сталося так, як він писав — тридцять років вони прожили у надзвичайній бідності. «Плакали діти-сироти, і я плакав разом з ними», — писав він. Однак після тридцяти років відчаю і двадцятигодинної праці на добу науковець став відомим на увесь світ

Згодом вони придбали садибу із земельною ділянкою. Там він намагався створити зразкову ферму, щоб навчити селян правильно господарювати, і назвав він її «Нойгоф». Згодом, ліквідувавши ферму, зробивши висновок, що господарство – це не його, разом з дружиною відкрили «Установу для бідних» (див. додаток В). Це був заклад, під дахом якого Песталоцці зібрав понад 50 дітей різного віку обох статей. Він сподівався, що заклад існуватиме за рахунок дитячої праці. Діти, під керівництвом чоловіка, навчились читати, писати, лічити, молитись, співати, працювати влітку на полі та взимку прясти, ткати, плести кошики. Навчання і виховання у Нойгофському закладі здійснювалось одночасно з участю дітей у продуктивній праці, а коло знань, до яких прилучав їх Й.-Г. Песталоцці, не було широким. Він прагнув дати хлопчикам знання з сільського господарства, садівництва, а дівчаткам – загальне уявлення про домашнє господарство. Регулярне харчування, загартовування на повітрі і сонці, організація лікарського нагляду, гігієна побуту – все це в додаток до трудової діяльності сприяло фізичному розвитку дітей. Однак на все це потрібні були кошти. Й.-Г. Песталоцці всі вироби, які виготовляли діти, продавав та за отримані кошти утримував заклад. Проте виконувати функції і управителя, і фермера, і мануфактурника, продавця, купця, шкільного учителя і вихователя виявилось не під силу і довго він так не витримав. Незабаром збанкрутів та змушений був закрити установу у 1780 році. Цим своїм вчинком, відкриттям цього закладу педагог хотів покращити долю простих сільських дітей, праця яких піддавалась жорстокій експлуатації.

Матеріальні збитки, неможливість погашення позики, крах життєвих планів змусили Й.-Г. Песталоцці взятися за перо. Він розпочав роботу над великим соціально-педагогічним романом з чотирьох частин під назвою «Лінгард і Гертруда» (1781 – 1787), у якому осмислює результати свого експерименту в «Нойгофі», зокрема питання покращення життя селян унаслідок умілого господарювання там правильного виховання дітей. Він докладно описав систему заходів, які, на його думку, мали б «відродити людство». Визначне місце серед цих заходів він відводив школі, що поєднує навчання дітей з працею. Але така школа самостійно не зможе розв’язати всі соціальні проблеми. Важливо, щоб пан розумніше керував селянами, щоб пастор наставляв грішників на путь істини. Тому трактир треба закрити, скупника позбавити можливості обдирати селян, а пан мав би надати їм допомогу. Тоді навчені праці селяни, крім того, що вони збирають зі своїх ділянок, матимуть заробіток від прядіння для фабриканта, щоб бути цілком самостійними, заможними і не потрапити в кабалу.

Успіх книги не тільки повернув Й.-Г. Песталоцці в коло його друзів, але й значно розширив його духовні зв’язки. Він знайомиться з Гете, Віландом, Гердером, Клопштоком, Фіхте. Слава дослідника як письменника-демократа стала поширюватись і за межами Швейцарії. 26 серпня 1792 р. він в числі 18 видатних іноземців (Вашінгтон, Костюшко, Шіллер, Радіщев) був удостоєний Законодавчими Зборами революційної Франції почесного звання французького громадянина.

У 1798 р. в Швейцарії стався буржуазний переворот. Біля влади опинилися ті люди, з якими у Й.-Г. Песталоцці була не лише спільність політичних поглядів, але й старі політичні зв’язки. Унаслідок революційних боїв місто Станц було зруйновано, і за доручення уряду Швейцарії педагог створив там «Притулок для сиріт». Там зібралось близько 80 вихованців віком від 5 о 10 років. Суспільна потреба в такому закладі (громадянська війна та переворот) і достатнє матеріальне забезпечення коштом держави – все це відкрило для Й.-Г. Песталоцці певні перспективи. І незважаючи на те, що притулок був розташований у недобудованому і непристосованому приміщенні монастиря, були відсутні учителі і навчальні посібники, вихованці прибували вкрай занедбані і з відкритим наміром просто відчиститися, одягнутися, відгодуватися і втекти – педагогу все ж вдалось згуртувати дітей у велику сім’ю, в якій він виконував роль турботливого батька.

Що ж нового у педагогічному відношенні дав для вченого цей другий досвід його життя? Основною тут стала відмова від ставки на продуктивну працю дітей. Тут він відходить від розуміння праці як джерела самооплати, а веде мову про педагогічне значення дитячої праці. «Я розглядав працелюбність, - пише він, - більше з точки зору фізичної підготовки до праці і здатності заробляти, ніж з точки зору отримання від неї прибутку» [2. 60с.]

Розумова занедбаність вихованців привела Й.-Г. Песталоцці до пошуків нових методів навчання, простих у використанні, доступних навіть простій жінці. Саме тут, у Станці, в учителя зароджується ідея елементарної освіти. У 1799 р. заклад через нові політичні умови було закрито. Свій досвід педагог описав у «Листах до друга про перебування в Станці».

Восени 1800 р. експериментатор створив Бургдорфський інститут — середню школу з інтернатом, яка служила базою для підготовки вчителів.

Згодом, у 1804 році, через зміну політичної ситуації і відмову надавати оренду приміщення, Й.-Г. Песталоцці разом з усім колективом учителів і учнів вимушений був перебратися в м.Івердон, де інститут функціонував до 1825 року, набувши визнання в Європі, ставши міжнародним (тут вчились представники Німеччини, Франції, Англії, Італії, Іспанії, Росії тощо). Заклад педагога відвідувало багато іноземців, у т.ч. видатні вчені, письменники і громадські діячі (Р.Оуен, Гербарт, Белль, Фребель, Раумер, Шварц, Фіхте, мадам де Сталь, російський цар Олександр І та ін.). За його досягнення мешканці містечка Івердон поставили пам’ятник відомій людині (див. додаток Г).

У 1817 р. після глибокої внутрішньої кризи, коли через чвари і непорозуміння заклад залишили найкваліфікованіші учителі, почався період занепаду інституту. У 1825 р. Й.-Г. Песталоцці вимушений був закрити інститут і повернутися в Нейгоф, де ще в свої 80 років знаходить силу і пише передсмертний твір «Лебедина пісня» (див. додаток Д), в якій підвів підсумки своєї педагогічної діяльності і намагався дати синтетичний аналіз усіх своїх педагогічних пошуків.

У 82 роки він важко захворів. Його винесли на вулицю, щоб відправити до лікарні. Чоловік попросив лікарів хвилинку зачекати: він дивився на стіни школи, про яку мріяв усе життя,— школи, будівництво якої лише починалося...

Помер 17 лютого 1827 р.. За всі старання, працю, служіння бідним дітям в його честь було поставлено пам’ятник у рідному місті Цюріх (див. додаток Б).

На надгробному пам'ятнику Й.-Г. Песталоцці в коротких словах викладене все його життя: «Рятівник бідних в Нойгофі. Народний проповідник в «Лінгарді і Гертруді». Батько сиріт у Станці. Основоположник нової школи в Бургдорфі. В Івердоні — вихователь людства. Людина, християнин, громадянин. Все для інших, нічого для себе».

Хто б міг колись уявити, що невпевнений у собі син швейцарського хірурга, який зовсім не любив ходити у школу, стане видатним педагогом? Це зараз учителі з різних країн використовують його досвід у своїй педагогічній практиці, а тоді наставники маленького Йоганна вважали його не лише не уважним, а й лінивим і не дуже розумним. Окрім того, після закінчення школи юнак так і не вмів писати грамотно.

Проте зрозуміло, чому в майбутньому учні називатимуть його «батьком Песталоцці», чому він стане одним із подвижників у справі виховання ображених і принижених. Бо й сам потерпів від знущання своїх однолітків за те, що був «мужиком» із села. Тож не дивно, що освіта та виховання для нього в подальшому житті стануть провідними засобами перебудови суспільства на краще.