ТОП 10:

Тоді я довго не наважувався на відповідь і лише згодом все ж сів до письмового столу.




 

 

«Дуже непростий Ваш лист. На ньому сльози. Коли писався. Коли читався. Тяжко. Душі дуже погано. Якийсь він особливий, цей Ваш лист. Я не знаю, чи існує відповідь на нього і де її шукати. Перечитуєш – і кожного разу думаєш: неправда, не може бути. І не буде, тому що не може бути ніколи. Певно, ця думка від безсилля, від того, що не знаємо, не розуміємо, що ми є, чи були, чи будемо. Все настільки досяжне для того нікчемного зморшкуватого шматка в наших черепах. Скільки живемо віків і досі не з'ясували, що після. Де? Як? Ким? Чим? Соромно від такої примітивності, а здавалось, не свині, навіть не собаки. От лише чому всі плачемо, коли прощаємося з близьким назавжди, чи близькі з нами? Що це? Адже не знаємо абсолютно, що саме відбувається. Куди йдемо? А сльози, як ніколи, як востаннє. І біль неможливий, і туга, і жаль. Чому? Незрозуміло.

Питаєте, чи вірю в потойбічне буття і постійний стан щастя. У мене немає сумнівів щодо постійного стану щастя. Буття ж скоріше ніякого немає, від того і щастя. Очевидно, відсутність відчуттів – то і є справжнє щастя. Ще мені здається, людині, якій доводиться стояти до нього ближче відносно інших, повинно бути ясніше і легше почуватися, тому що існує визначеність кінцевого, від якого подітися нікуди. Від безвиході повинна виникати смиренність, а це вже зовсім близько до щастя. Інакше жити в невизначеності, тобто, як живе більшість, не знаючи, не відчуваючи нічого попереду: ні щастя, ні життя, ні смерті.

Ну що ж, зустрінемося там. Хай буде дощ і Ви в той дощ. Я хочу цього теж. Чому хочеться плакати після цих слів? Чому плачуть люди перед смертю? Гадаю, тому що більше їм не зустрітися. Однак, хочу, щоб Ви вірили в те, що плакати рано. А ще дуже хочу сміятися, «бо буде смішно, якщо залишусь, і то все намарилось». Буду молитися за те, щоб посміхатися разом щиро, легко, якоїсь там весни. Я теж майстер розпускати нюні, а от вселяти оптимізм – одне-два речення і виснажився. Посмійтеся хоч з цього. Ніжно цілую Вас. Переписуватимемось, а потім зустрінемося. Люблю Вас, ціную, як нікого».


 

 

«Я так довго чекала Вашого листа, що вже забула, що він може бути. Ніколи нічого подібного Ви мені не писали. Я хочу читати Ваші листи. Я хочу чути Ваші думки про сутність, вічність. Все це дуже цікаво. Пишіть мені.

Я знову якась змучена, важка, сама не знаю, що хочу. Себе не люблю таку, борюсь. Занурилась в нетрадиційність – це від страху і безвиході. Але найстрашніше, що час від часу Бога не чую в собі. А зараз знайшла цьому пояснення. Так що там, де призначила Вам зустріч, не буду – це однозначно. І причина не в тих щоденних гріхах, а значно глибше. Це наше копошіння, ця мізерність наших

«важливих», «необхідних» проблем, суєтність і неможливість зупинитись, відключитися і замислитися, втратити бажання бажань, досягнення мети... А очі догори – там безодня, а повітря в обличчя – це блаженно. А запахи, звуки – це шалено! Ви пробували викликати в собі почуття того блаженства? Щоб тільки ти і природа – і щастя. Ні, не в лісі. Там простіше. Там бачиш красу, там чуєш – і все дуже легко, а так, на порожньому місці? Словом, я сходжу з розуму. Але я маю щось з собою робити. Стала спокійнішою. Вчуся прощати. Знаю багато про себе, знаю, що потрібно, але не встигаю. Молюся щоденно. Мене не чують. І знаю тепер, чому. Згадую себе чотирнадцятилітню. Коли читала Старий і Новий Завіт, ховаючись. І все зрозуміло, і пройняло, захопило. А коли і куди поділося? А зараз – стіна. За все, що скоїли, будемо платити. Зло є і тягне щоденно в свої обійми. Сказала щось не те, подумала погано, зробила чи побажала зла, - і затягує, затягує, затягує. А далі не вирватись.

 

 

«Відсутність відчуттів чи почуттів – то і є справжнє постійне щастя». Але так непросто прийти до цієї відсутності. Я маю на увазі не смерть, а в реальності жити без відчуттів. А чи не для того ми були послані на землю, щоб з'їдати себе, мучити емоціями, почуттями. Я пробую цього досягнути тепер, щоб нічого і ніхто не викликав ніяких відчуттів. Щоб жінки були нейтральними в моєму сприйнятті, і чоловіки – ніякими. Спробуйте, то дуже нелегко. Не бачити, що подобається, і не


 

працювати більше в цьому напрямку. Спробуйте дивитися на живу жінку ніяк, нейтрально. Це дуже цікаво. А ще прийти до нейтральності відносно людини, яка тебе чимось вабить і притягує фізично.

Смиренність – близько до щастя. Згода. Але звідки у Вас це? Говорите, про що думаю. Йдемо увесь час паралельно і втікаємо, здається, в одному напрямку. Скажу Вашими ж словами: «Якийсь він особливий, Ваш лист, і відповідь Ваша».

Пишу Вам – щоб були листи, щоб Ви були зі мною. Метушуся, набридла сама собі зі своєю хворобою, шукаю якийсь вихід, а можливо, треба зустрітися, заспокоїтись, проаналізувати свою сутність і необхідність. Для чого була? Дружина? Могла б бути і інша і напевно краща. Мати? Що залишиться на згадку? Моя самовита любов до сина, яка, можливо, теж йому не на користь. Напевно, є матері кращі. Так для чого? Кому стало легше від мого існування, кому допомогла, хто згадає, так, без імені? Я б дуже не хотіла втягувати Вас у ті переживання за мене. Не варто. Не думайте про це. Звикайте до думки про миттєвість, необхідність, смиренність. Ну, а за «люблю ніжно», нема слів. У мене тремтить все тіло, але – це стан, протилежний щастю, згідно нашої з Вами теорії, виведеної вище. Я сміюся. Говоріть мені це завжди, і я буду відповідати взаємністю.

Тільки Вас і як нікого, і дуже-дуже ніжно. Сьогодні сплю із Вашим листом».

 

 

«Сходжу з розуму»... Радий за Вас. Заздрю. Це ще один із шляхів до щастя, і єдиний не виключає при цьому життя. У моєму домі живе психічно хворий молодий хлопець, йому років двадцять. З даху нашого будинку звисає громовідвід, така собі чимала іржава дротина. Хлопець натягує її, а потім відпускає, дротина вібрує і тарабанить по металевій ринві. Хлопець у захопленні, на межі оргазму. Він смикає дротину з самого ранку, доки не стемніє і його не заженуть спати. Комусь для щастя потрібні мільйони, комусь смерть, йому – шмат іржавої дротини. Погодьтеся, останнє не таке вже й недосяжне щастя. Чомусь тривожусь, що почуєте в моїх словах іронію. Я давно йому заздрю. Прекрасна мелодія у цієї його дротини. Я слухаю її із дня на день, і вона мені не набридає. От і сьогодні двадцятилітній щасливчик на


 

своєму місці. Він весь змокрів, а й досі тремтить від захоплення. Увечері його нагодують, і він засне. Ваші ж листи кличуть мене до чогось набагато вищого, ніж ця дротяна мелодія, до чого сам потаємно прагну, від чого давно відійшов на безмежну відстань. А Ви будите, зворошуєте те, що відмерло, вляглося мулом на дні душі. Ніяких у мене думок, тим більше про вічність і сутність. Нічого нового і цікавого. Правда, вони з'являються, коли читаю Вас. Листи Ваші люблю дуже. Це свято, до якого по силі може наблизитися хіба лише дротина двадцятирічного юродивого».

 

 

«Ще вчора нічого не обіцяло сьогоднішнього листа. Тепер би знайти ті потрібні слова. Я хочу бачити Вас! Знову це бажання виникло зненацька і з нестерпною силою. Борюся з собою, не згадую Вас, і от Ви знову прийшли уві сні. Близький і рідний, як ніхто і ніколи. Ні сліз, ні крику, щось таке, що відоме й зрозуміле лише нам з Вами, нелюдська духовна єдність... Важкі залізні руки, які б тримали і сховали... Сьогодні все перевертається і водночас легко і весело на душі. Є Ви... Сонце. Весна. Знову бажання жити і сподіватися. Я вірю. Пробую передати те, що переповнює мене. Зрадниця ручка і ворог папір мені тут не зарадять. Якщо існує якась біоенергетика, надфізичні поля і струмені, Ви відчуєте все, що відбувається зі мною, що не вкладається в слова. Приїздіть! Хочете – мовчатимемо, чи поговоримо, посумуємо разом. Не подумайте, що основна причина тому Ваші ніжні обійми. При постійному страхові зустрічі, все частіше виникає несамовитість бачити Вас, і нікуди дітись від цього. Я не піддаю оцінці і не шукайте негідного там, де його нема».

 

 

Того дня я до самого вечора ходив збуджений, готовий діяти. В думках малювалися плани, наша зустріч. Наступного дня я знову не знав спокою. Потім ще. А я нікуди не їхав.

Так минуло кілька тижнів. Я вирішив написати листа.

Але минали дні. А я не писав, скільки пройшло часу. Можливо, місяць.

Можливо, більше.


 

Одного вечора я знову зустрів знайому жінку з пошти.

- А вам бандероль, - привітно посміхнулась вона, - вже майже тиждень, як прийшла.

Наступного дня я тримав у руках бандероль, на якій незнайомим почерком було написане моє прізвище.

Я відкрив пакет. Перев'язані стрічкою, в ньому лежали мої листи і невеличка записка з тим же незнайомим почерком.

«Виконуючи останню волю моєї дружини, надсилаю вам ці листи. Похорони відбулися два тижні тому на міському кладовищі».

Крім записки був ще один лист у заклеєному конверті, адресований до запитання на моє ім'я, але, очевидно, так і не відправлений. Це був останній лист від неї.

 

 

«Чому Ви не приїхали? Я так чекала на Вас. Знову недобрі передчуття. Я чомусь боюся, що більше не побачу Вас. Невже Ви розлюбили мене. Так не хочеться цього. Особливо зараз, коли надворі стільки тепла і сонця. Саме той місяць, коли ми з Вами зустрілися. Пам'ятаєте? А астрологи наобіцяли Нам недобрий рік. Гадаю, вони помилилися. Жаль лише, що вже жовте листя і чомусь хочеться плакати. Здається, ще ніколи так не хотілося жити. А Ви знову не приїхали. Невже ми ніколи не побачимось? Як хочеться, щоб скоріше минув цей рік. Я підлікуюся, наберуся сил, і якогось весняного дня ми випадково купимо квитки в одне купе. І хай та ніч буде довгою-довгою, а наша дорога без кінця. І знову буде дощ, і гроза, і ми в той дощ, і більш нікого на всім світі».

* * *







Последнее изменение этой страницы: 2016-08-06; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.205.176.100 (0.01 с.)