Її тіло пахло зимовими яблуками

Її ТІЛО ПАХЛО ЗИМОВИМИ ЯБЛУКАМИ

Епістолярна повість

Коли жінка щезає, все, що залишається від неї, – це її запах.

(«Ніс» фірми «Шанель», Париж)

Перон виблискував на сонці. Його щойно умив молодий квапливий дощ, що промчався стрімголов, не зупиняючись, наче десь там попереду на нього чекало приємне побачення. Переповнений сподіваннями спраглий перон, що зібрався було вдихнути вологу, лише якось невпевнено, нервово зітхнув, і від цього над парким асфальтом піднявся і застиг давкий запах розлитого пива, липкого лимонадного кіоску і брудних запилених вагонів з туалетами, не зачиненими п'яними провідниками. Від'їжджаючі і проводжаючі вдихали той запах, і обличчя їхні були сонні й бридливі. Той запах, заволодівши їхнім настроєм, створював бридкий образ оточуючого, і навіть симпатичні приємні перехожі сприймалися спотвореними і неприємними, як сам запах.

«Невже так пахне весна?» - встиг подумати я і раптом відчув, як щось легке й несподіване промайнуло в повітрі. Промайнуло – і щезло. Таке незвичайне й миттєве, що я навіть не встиг вдихнути його. То був якийсь інший, зовсім новий запах. Він з'явився на мить, і знову довкола запанувала та смердота, яку видихнув роздратований перон. Хтось пройшов поруч і щез у натовпі. Запах миґдалю, легкий відтінок церковного ладану. Так пахло в дитинстві у новорічну ніч, коли на ялинці запалювали свічки. Тоді я думав, що то пахне одна скляна золотава іграшка зі смарагдовим листям. Я думаю про це так само й сьогодні. Запах був настільки схожим, що змусив мене збентежитись.

- Поїзд «Київ - Львів» подано на третю колію! - залунало з гучномовців.

Я ще раз огледівся навколо, з якоюсь слабкою і відчайдушною надією відшукуючи когось у натовпі. Кого саме – я не знав. Разом з тим, я чомусь сподівався побачити знайоме обличчя, або ж щось незвичайне. Однак, навколо було безліч нецікавих фізіономій, які, як і раніше, виглядали спотвореними і неприємними. Остаточно втративши надію, я зайшов до вагону. Було б неправдою назвати це справою буденною, тому що я, студент педфаку з мізерною стипендією, їхав тепер у СВ. Їхав уперше в житті. Іншим разом я б ніколи не відважився на таке невиправдане безглуздя,

 

але в касі не залишилось жодного квитка крім одного СВ, що його хтось повернув напередодні. Я кинув сумку на полицю і вийшов на коридор. Вікно було наполовину відчинене, і до вагону задував вітерець, заносячи той самий неприємний запах. Якісь троє чоловіків енергійно гомоніли під вікном.

- Хто не знає пана Вишневського? Прізвище відоме всьому Закарпаттю! Завод плодоконсервних виробів – найреспектабельніший в області...

Той, хто мав прізвище, відоме всьому Закарпаттю, задоволено посміхався. Я повернувся до купе і сів біля вікна.

«Цікаво, хто буде моїм супутником? - подумав я. - Можливо, цей Вишневський з найреспектабельнішого заводу плодоконсервних виробів? Треба ж мати таке доречне прізвище... - Я посміхнувся сам до себе. - їхати всю ніч. Не люблю я нічних поїздів. А раптом трапиться якийсь хропун? Вишуканішого знущання не вигадаєш. Тоді вся ніч коту під хвіст...»

- Проводжаючих прошу звільнити вагон! Поїзд відправляється! - загукала провідниця.

Десь далеко загудів гудок.

Несподівано у дверях з'явилася велика спортивна сумка і гупнула на полицю, де я сидів. До купе зайшов чоловік. Я поглянув на нього і мимоволі посміхнувся. Переді мною був власник відомого всьому Закарпаттю плодоягідного прізвища. На відміну від мене, він не посміхався, а більше того – не приховував розчарування і навіть невдоволення.

- У вас тут місце? - майже обурено запитав він.

- У мене тут місце, - підтвердив я і у відповідь на його непривітність повернувся до вікна. Однак, саме в ту мить я схаменувся. Тому що знову відчув той чудний неповторний запах смарагдової іграшки в новорічну ніч. Я здивовано поглянув на свого супутника – і лише тепер помітив за його спиною жіноче обличчя. Супутник ще дужче насупив брови і звернувся до дівчини.

- Нічого. Я поговорю з провідницею. Вона знайде місце в іншому купе. А поки що сідай тут.

 

Дівчина зайшла до купе, привіталася і сіла біля спортивної сумки. Чоловік квапливо вийшов за двері.

Здається, я забув, що й досі дивлюся на неї. Я зрозумів це, коли побачив на її обличчі зніяковіння.

Чоловік скоро повернувся.

- Я про все домовився. Провідниця знайде місце в іншому купе. Мама чекатиме на тебе. Я зараз же подзвоню їй.

Чоловік поцілував дівчину в щоку і пішов геть.

Десь далеко попереду знову дочувся гудок. Згодом вагон легко здригнувся, і поїзд рушив.

«Зараз зайде провідниця і забере її в інше купе... - думав я. - Ось уже чути її кроки...»

Я поглянув на свою супутницю. Її очі були опущені. У дверях з'явилася провідниця.

«От і все...» - ще раз встиг подумати я.

- Ваш папа просив пересадити вас на інше місце. Дівчина підняла голову.

- Не треба, я залишусь тут, - раптом тихо промовила вона, не давши договорити провідниці.

Та здивовано подивилася на дівчину, потім на мене, і її губи ледь скривилися.

- Що ж, як знаєте. Моє діло сказати.

Поїзд набирав швидкість. Ми мовчали. Запах смарагдової іграшки дурманив мені голову. Хотілося щось говорити, але у мене пересохло в горлі.

- Вам хочеться запитати, чому я це зробила? – раптом почувся її тихий голос.

Я поглянув на дівчину. У неї були смарагдові очі і золотаве волосся. І я знову згадав дитинство, новорічну ніч і золотаву іграшку зі смарагдовим листям.

Дівчина посміхнулася.

- Ви вечеряли? - несподівано і дуже просто запитала вона. - Я не встигла і тепер страшенно зголодніла. Мені тут дали на дорогу. Я вас запрошую. Не

 

відмовляйте, а то самій буде незручно.

Вона говорила настільки вільно, ніби ми були давніми знайомими. Я не знав, як бути. Разом з тим, мені стало легко і вільно. Здається, я був ладен робити все, що вона забажає.

Дівчина виклала на стіл бутерброди, і згодом ми, чомусь посміхаючись, жували їх, запиваючи кавою з термоса. Я не знав чому, але у мене з'явились якісь абсолютно безпідставні радість і бадьорість. Мені хотілося жартувати, говорити дотепні слова. Мені хотілося подобатись.

- Хочете - я вгадаю ваше ім'я? - весело і впевнено запитав я. - Або краще прізвище. Ім'я – це надто просто.

Дівчина підвела очі.

- Яким чином? - щиро здивувалась вона.

- По руці, - впевнено вів я. Вона рішуче простягла долоню.

Я взяв її маленьку руку і на мить розгубився. Вона була такою легкою і ніжною.

- Ну, що ж ви?

Я зробив замислене обличчя.

- Ваше прізвище пов'язане з квітами... Хоча ні... Скоріше вже плоди, і вони червоні...

Я зазирнув у її очі. В них зникла посмішка і з'явилася увага.

- Ці плоди невеликого розміру і ростуть на дереві... Здається, це вишня...

Я знову поглянув на дівчину. Її обличчя посерйознішало, вона дивилась на мене настороженими очима.

- Гадаю, ваше прізвище пов'язане саме з цим.. Вишнева... Вишенська...

Вишневська... Скоріше всього, останнє. Дівчина раптом висмикнула руку.

Я був на сьомому небі. Мені вдалося це! Вона по-справжньому була здивована, навіть вражена. У мене з'явився особливий настрій. Мені хотілося

 

вражати й далі. Але, разом з тим, я раптом побачив у її очах якесь беззахисне збентеження звірка, що потрапив у пастку, і мені стало жаль її. Мої плани вражати далі розтали, і я несподівано викрив себе.

- Ради Бога, не треба так хвилюватись. Просто я почув розмову за вікном, коли двоє чоловіків звертались до вашого батька. От і все... - розчаровано мовив я.

Дівчина дивилась на мене і мовчала.. В очах її знову з'явилися спокій і якась особлива лагідність.

- Отож, ви ніякий не маг, і ми можемо спокійно познайомитись?

- Авжеж.

Вона розсміялася. Потім стихла і лагідно дивилася на мене.

За вікном сутеніло. Десь далеко почувся гуркіт. Стало прохолодніше, подужчав вітер, і було схоже на те, що природа готується до великої зливи з нічною грозою і бурею. В таку лиху годину хочеться бути з кимось близьким, а точніше, саме з близькою жінкою, яку бажаєш пригортати до тіла. Мені здалося, що тепер я цілком міг би зробити це.

- Знаєте, давно в дитинстві, на Новий рік, батьки влаштовували для мене святкову ялинку. Серед ялинових прикрас була моя улюблена іграшка, від якої, мені здавалося, йшов приємний лагідний запах. Я годинами міг дивитися на іграшку, намагаючись пригадати, на що був схожий той запах. Але ніяк не міг визначити. Очевидно, так пахла новорічна ніч.

- Чому ви згадали про це тепер?

- Сам не знаю. Здається, я почув його сьогодні знову. Вона мовчала і з тією ж лагідністю дивилася на мене.

- А мені під ялинку клали цукерки й апельсини, - тихо мовила вона. - Вам клали під ялинку подарунки?

- Майже завжди я знаходив під нею великі зимові яблука.

- Я теж. І ще апельсини. Я так любила жувати їх шкірку. Навіть більше, ніж сам апельсин. Тато лаяв мене за це. Тато Вишневський. Він казав, що від цього у мене стане оранжевим обличчя, і я вірила йому. Я завжди вірила всьому, що говорив

 

тато... Тепер не знаю...

- Чому?

- Важко сказати. Можливо, я подорослішала.

За вікном знову засвітились сутінки і загуркотіло зовсім близько. Вона дивилася в темну шибу.

- Схоже, буде гроза.

- Ви боїтеся?

- Не знаю...

- Ви так говорите...

- Коли я одна, мені дійсно страшно, але коли хтось є поруч, я не думаю про

це.

 

 

- Ви любите сонце, тепло.

- Сонце. Хіба що пізньої осені. А тепло взимку.

- Я теж. Очевидно, це природно – любити сонце пізньої осені, а тепло взимку. Я промовив останні слова і подумав, що ми говоримо про щось досить

беззмістовне, що цікавлюсь я зовсім не потрібними речами. Навіщо я питаю про це? Навіщо вона розповідає мені? Здається, ми говоримо лише для того, щоб у купе звучали слова, щоб не було тиші. Так-так, саме тієї тиші, яка тепер так безсоромно, хвилююче дихала на нас з усіх закутків темного купе, постійно змушуючи думати, що ми молоді, вільні, що за вікном глуха ніч, а ми за зачиненими дверима власного купе, в якому ніхто не потривожить нас до самого ранку. Не знаю, про що думала тепер вона. Але ми обоє мовчали, і наше мовчання було так схоже одне на одне.

- Вам не здається дивною ситуація? - не витримав я.

- Чому?

-Схоже на те, що ми обоє тепер діємо проти єства.

- Ви хочете сказати, що більш природно було б те, якби ми лежали тепер в одному ліжку?

- Я гадаю, що це очевидно.

- Ви гадаєте, у нас з вами є для цього підстави?

 

- Природа піклувалась про це дуже ретельно. Недарма ж вона виліпила нас такими несхожими.

- Ви маєте на увазі чоловіка і жінку?

- Саме так.

- Ви фрейдист?

- Я б не сказав. Але я живий.

- Це не можна було не помітити.

- Дякую.

-Цікаво, що б ви сказали з цього приводу про мене?

- Ви фантастична, але ви розумна.

- Це недолік?

- Як вам сказати...

- Ви зараз справляєте враження захопленого.

- Чесно кажучи, я не приховую цього. Навіть якби ви обмовились і сказали

«закоханого», я б не перечив.

-Я завжди вважала, що цим жартувати не слід.

-Схоже на те, що я жартую?

- Ви посміхаєтесь, коли говорите досить серйозні речі.

- Коли б я говорив про це із серйозним виразом обличчя, я неодмінно б червонів. Тому моя посмішка – зручна маска, за яку можна сховатися, говорячи надто серйозні речі.

- Не знаю чому, але мені здається, тепер ви дійсно щирі. Але не червонієте.

- Вам це здається.

- Ви знову посміхаєтесь... Але... Я не знаю... Це недоречно.

- Чому?

- Хоч би тому, що в цій сумці я везу своє весільне плаття. Вдома, через тиждень я його вдягну.

Я продовжував посміхатись, але разом з тим помітив, як щось враз змінилось. Адже до цього з мого боку був звичайнісінький флірт, і ця моя неочікувана

 

сентиментальність була абсолютно не планованою.

Тепер посміхнулась вона. Її великі очі звузилися. Я дивився в них, і десь там, дуже глибоко, раптом розгледів почуття, досить схоже на те, яке щойно пережив сам. Це був сум.

- Він мав їхати зі мною. Але перед самим від'їздом у нього захворіла мама, і він повернув квиток до каси.

- Виходить, я тепер зайняв його місце?

- Виходить, так.

У купе знову запанувало мовчання. Те саме напружене мовчання, яке виникає між чоловіком і жінкою, коли вони лишаються наодинці.

- Цей шлюб з вашої волі? - навіщось запитав я.

- Чому ви про це запитали?

- Просто.

- Ні, не просто...

Вона дивилась на мене своїми великими очима, і посмішка поступово зникала. Тепер сум, що ховався в глибині її смарагдових очей, здається, здобув волю, збільшився і, вже нічим не стримуваний, заповнив собою її очі, на мить зробивши їх вологими. Вона швидко відвела погляд і заговорила про інше. Вона запитала, о котрій годині прибуває поїзд, потім, здається, про те, скільки коштує постіль, потім ще про щось несуттєве. А потім стихла. Певно, у неї вичерпались запитання, які були очевидно недоречними і непотрібними. Я теж мовчав. Мною раптом оволоділа така несподівана туга, що в горлі стислося й пересохло. Я дивився на її опущені повіки, на золотаве волосся, крізь яке було видно частинки тіла, обличчя, шиї, і знову відчув її запах, запах із мого дитинства, з далеких років новорічних свят, яких більше не повернеш. Саме про почуття втрати думав я тепер. Здавалось, я справді тепер щось втрачав.

- У вас гарне плаття? - чомусь запитав я.

- Дуже, - відповіла вона.

Стукіт коліс за вікном час від часу заглушувався грозою. Скло заряботіло

 

краплями. В його темені відображалось її обличчя. Блискавки засвічували його, і тоді обличчя зникало.

- Можливо, ви хочете відпочити? Ви, мабуть, стомлені і хотіли б відпочити?

Я вийду?

Вона мовчала.

Я підвівся і вийшов на коридор.

Минув час. За дверима купе було тихо. За вікном продовжували спалахувати блискавки. Я прочинив двері. Тьмяно жеврів нічник. Вона лежала, повернувшись обличчям до стіни. Я зачинив двері і вибрався на верхню полицю. Якийсь час у купе панувала тиша. Я втупився очима у стелю, намагаючись зрозуміти, що саме сталося. Подібні зустрічі не рідкість. Нічого особливого, здається, в цьому не було. В ній. В ситуації. Але чому так тужно на душі і знову гнітюче почуття втрати. Заснути... Заснути – і все забудеться. Завтра зранку вона вийде з поїзда, і ми більше ніколи не побачимось.

- Ви не спите? - раптом почувся її тихий голос. - Я теж не можу заснути. Хоча б дуже хотіла цього саме тепер. Скоріше б ранок.

Я мовчав і продовжував дивитися в темноту.

- Ви не могли б посидіти біля мене? - знову заговорила вона. - Ні, чекайте! Не треба! Ця ніч... Навіщо? Чому я не перейшла в інше купе? Я не повинна була цього робити... Чому ви мовчите? Ви засуджуєте мене? Гаразд, не говоріть, я сама все знаю...

За вікном знову гримнуло і засвітило білим купе. Потім все стихло. І раптом почулося тихе схлипування.

Я скочив на підлогу. Але як бути далі, не знав. У сутінках на подушці блищали її вологі очі.

- Посидьте біля мене... Ця гроза...

Я доторкнувся до її обличчя. Вона закрила очі і прихилилася до моєї долоні.

- Мені зараз так спокійно і хороше. В дитинстві я боялася спати сама в кімнаті, і біля мене завжди сиділа мама, доки я не засинала. Вона так само гладила

 

мені обличчя. Тепер я стала дорослою... Про що ви думаєте тепер?

- Так, просто...

- Ні, не просто...

Вона на мить замислилась. Потім знову заговорила. Голос її ледь тремтів.

- Я не люблю його. Я це знаю. Тато ж говорить, що це не головне. А мені так хотілося б любити. Іноді мені здається, що саме в цьому моє призначення, і нічого іншого мені не треба. Мене заспокоюють і кажуть, що це минеться. А раптом не минеться? Що тоді? Тоді навіщо життя? Навіщо все? У мене тепер дивний настрій. Мені чомусь здається, що ця ніч, гроза, ви, все це не просто, а відбувається з чиєїсь вищої волі, яка хоче допомогти мені, або ж знищити. Адже я теж достатньо жива, і ми могли б це зробити. Досить бодай одного вашого прагнення, і я не витримаю, але що буде завтра? Прошу вас, не робіть цього. Я гладив її обличчя і відчував на пальцях сльози.

- Не робіть цього, дуже вас прошу... Вона закрила очі.

Я дивився на її величезні вії і знову чув той неповторний знайомий запах, що продовжував дурманити мене. Чому так сталося? Звідки він прийшов разом із цією дівчиною і навіщо? Невже для того, щоб завтра попрощатися назавжди і роз'їхатися у різні боки, ніколи ніяк більше не потурбувавши одне одного. Дивно. Дивна ніч. Але варто мені тепер зробити той, хоч найменший рух назустріч, і ця ніч стане неповторною, вона переверне все її життя і моє теж. Це очевидно. Вона сама не приховує цього. А що, як це доля? Чому ні? Хто може заборонити мені це? Вона така мила і ніжна. Її обличчя, очі, губи. Здається, вони були поруч все моє життя. Адже нема сумніву, що ми не байдужі одне одному. Чому б нам не бути разом? Я мушу зробити цей крок. Сама природа потурає нам. Слід бути рішучим. Щоб не жалкувати потім. Я раптом відчув невгамовне збудження в усьому тілі. В уяві малювалися картини майбутньої близькості. Моя рука відчувала тепло її обличчя. Її очі залишалися закритими.

Стукотіли колеса. Стихла гроза, і лише сонно шумів за вікном дощ. Вона

 

спала. Спала, мов дитя, рівно, спокійно дихаючи. Я навіть розгубився. Як могла вона заснути? І що тепер? Як бути з моїми намірами? Я знову поглянув на її сонне обличчя і чомусь посміхнувся. Мені стало до болю прикро за самого себе, за свою млявість, нерішучість. Я готовий був завдати собі найбільшого фізичного болю. Але, разом з тим, боявся поворухнутися, аби не потривожити її сон, адже моя рука, як і раніше, лежала на її обличчі.

Ще довго я лишався прикутим до нього, щодалі все більше й більше закохуючись у нього. Потім я схилився і ледь чутно поцілував його.

Вранці поїзд зупинився на галасливому пероні. Я визирнув у вікно і знову почув такий же бридкий і неприємний запах. Здавалося, ми нікуди не від'їжджали.

На пероні її зустрічала мама. Вони обнялися.

- Все добре? Як ти доїхала? - хвилювалася мама.

- Все нормально. - відповіла вона. - Зачекай хвилю...

Я стояв біля вагону і чогось чекав. Вона підійшла і сумно усміхнулася.

- Я заснула. А ви не розбудили мене. Раптом ми проспали щось значне?

- Гадаю, так воно і є.

- Чому ви не збудили мене?

Я мовчав. Я не знав що відповісти. Її смарагдові очі були по-весняному звабливі і такі близькі.

- Нас чекають, доню! - загукала мама.

- Якби я захотіла написати вам. Якщо ви, звичайно, не проти. Могла б я це зробити?

Я витяг записника і записав на листку свою адресу. Вона усміхнулася. В глибині її очей знову з'явився смуток.

- Доню, незручно, нас чекають, - квапилась мама.

Ще якусь мить вона лишалася на місці, здається, збираючись щось сказати.

Але так нічого й не сказала.

А через кілька днів я одержав її першого листа без зворотної адреси.

 

10 травня

Ніколи нічого подібного я не відчувала. У мене все валиться з рук. Дома мені сумно і самотньо. Крім музики нікого не хочу чути і бачити. Мама в розпачі. Адже весільні приготування майже завершені. А я заявляю – не хочу, не люблю. Я хочу лише Вас. Боже мій! Ніколи не писала чоловікам. Я так часто думаю про Вас, що часом мені здається, чи не хвороба це, справитись з якою у мене немає сил. Схоже на те, що існуєте Ви в мені вже підсвідомо. Чому б цей стан не назвати коханням?

 

 

11 травня

Бувають хвилини, коли я люблю Вас безмежно, без тями. Мені здається, я ладна поміняти на Вас усе – друзів, ідеали, найближчих людей. Тепер я відчуваю, що втрачаю Вас, і найтяжче те, що я не в змозі нічого вдіяти. Мені страшно. Я боюсь самотності. Все це через те, що, крім Вас, у мене, здається, нікого не буде. А можливо, вже немає і Вас. Не знаю, чому так безпечно я почувала себе у вагоні. Я ніколи не зможу простити собі цього.

 

 

12 травня

Навіщо все це сталося? Здається, попереду мене чекає найстрашніше – крах, безодня. Я лічу години до дня весілля. Я стримую себе, щоб не написати Вам своєї адреси. Я знаю – це було б самовбивством мого весілля: Я розумію Ваш теперішній стан. Але ж нам обом нелегко. Простіть мене за все. Залишилося два дні. Я люблю Вас.

 

 

13 травня

Залишився один день. Хочеться кричати, тупотіти ногами і плакати. Мама не наважується чіпати мене. Завтра буду з червоними очима. Я все більше й більше не хочу бачити його. Перед очима наше купе. Скажіть Ви тоді: «Залишися, поїдемо, будь моєю, – і я пішла б за Вами на край світу.

Завтра зранку мене поведуть до шлюбу.

 

 

14 травня

От і все. Очевидно, з часом, я звикну до цієї втрати і буду жити. Адже живуть люди без руки, без ноги, навіть сліпі. Мене все більше дратує мій супутник, який знає всю правду про Вас. Так, я сказала, що люблю Вас. А він погодився чекати і сподіватися, що все минеться. Дочекався, проте, не любові, а жалю. Адже він, по суті, ні в чому не винен, і бути щасливим – це його право. Свої обов'язки господарки та куртизанки намагаюсь виконувати. А справжнього кохання від мене ніхто не вимагає.

Прощайте.

 

 

Я скінчив читати і ще довго не міг отямитися й повірити в те, що сталося. Здається, разом із цим листом до мене раптом повернулося все те, що сталося майже п'ять років тому. Я довго не міг вирішити, як бути. Я намагався аналізувати, все виважити, але давно забуті почуття поступово огортали мене, і я все більше й більше потопав у спогадах.

Минуло майже два дні, перш ніж я взявся за перо.

 

 

«Знаю, що чекали і вже не чекаєте. Не подумайте, що вирішив випробувати Ваше терпіння. Просто, сам дуже довго чекав Ваших рядків, а ще більше – можливості спілкування, а коли дочекався, чомусь згас. Той зв'язок, що я так відчайдушно намагався втримати, обірвався. Порожньо і холодно. Я втратив з

 

пам'яті риси Вашого обличчя і всі ті події. Я не міг пояснити собі, звідки з'явилась байдужість. Всі ці роки мені було непривітно й самотньо на душі. Незважаючи на те, що справді маю сім'ю, дружину, доньку. Можливо, чергова депресія, а можливо, невизначеність Вашого листа. Скільки разів я відповідав на Ваш лист і кожного разу по-іншому, то сумно, то сентиментально, то енергійно й категорично. І от сьогодні, вибравши далеко не кращий з них, пишу Вам. Думки і почуття не в ладах, тому пишу не зовсім те, чого хотілося б. Простіть. Відчуваю, що Вам холодно й самотньо. Знаю, що Вам нелегко на цьому світі. Суджу про це, тому що не знайшов того розуміння і тут, у себе. Довелося все заштовхати, заховати якнайглибше, і лише пригадуючи той час, проведений з Вами, відтаю, даю волю почуттям, мріям, спогадам. І важко зрозуміти, де реальність: те, що було і вже не повернеш, чи це теперішнє життя? Здається, повернення в минуле вже нема. Лишається лише подякувати долі за ту неповторну ніч. Щось назавжди втратилося за цей час, щось зламало нас, внесло нове, реальне і буденне, але таке далеке від тієї незабутньої казки.

Весь цей час я теж жив і тримався усвідомленням того, що було в моєму житті те, на що далеко не кожному таланить. То були хвилини неповторного стану, і я вдячний Вам за них.

Як довго сумував я за тією ніччю. Все навколо дихало Вами. Я шукав Вас у натовпі, на вулицях, на вокзалі. Якось забрів до маленької церкви, незнайомої мені зовсім, і чогось чекав там. Мене не полишало відчуття, що Ви десь поруч. Але Ви не з'являлись.

Тепер Ваш лист – і незрозумілий холод в душі. Чомусь весь час здається, що вік мій буде недовгим.

І все боявся за Вас. Все марилось, що Ви нездужаєте, що Вам тяжко. Живіть довго і щасливо. Хай обходять Вас біди. Я беру їх на себе».

 

 

«Здається то був стан народження. Скільки слів – і вони від Вас. Вашою рукою. Мабуть, навіть неважливо, були б добрими вони, чи злими. Я їх тепер маю,

 

я можу їх читати, і це – патріарше причастя.

Я часто думаю: адже доля була в руках. Віддалась нам не пручаючись. Ніяких сумнівів у її істинності. Це було зрозуміло і розумові, й душі, і повна упевненість в непідробності та й неповторності почуття, що виникло. І, здається, ніщо не заважало, щоб усе збулося. Чому ж треба було робити все навпаки? Навіщо прирікати себе на великомучення? Інколи, щоб заспокоїти себе, я доводжу, що вчинила (чи вчинили) великомудро, милосердно і бережно поставились до того, що зійшло на нас і зблизило. І для того, щоб зберегти це назавжди, ми свідомо обірвали наші стосунки, аби не обірвати їх шлюбом. І що рішення наше виявилося вірним. Все лишилося живим і хвилюючим в пам'яті. Але чому у вірності такого ходу життя доводиться переконувати себе, щоб перебороти сум і тугу, які ніколи не стануть світлими? Очевидно, через те, що все, що я хочу довести собі, – брехня. І все частіш і частіш приходить думка, що ми обікрадені самі собою. Тоді хочеться втратити надуману мудрість і віддати казку смерті для того, щоб побути одним реальним фізичним цілим, хай рік, хай день. Мені все ще мариться, що це не кінець, що не все ще втрачено, що прийде час – і ми знову будемо разом. Можливо, через багато років, можливо, глибокими старцями. І чомусь хочеться, щоб на цьому світі... Певно, я ніколи не зможу відповісти собі, чому все так вийшло. Адже моє почуття до Вас ніколи не згасало і не згасло. Я мріяла, що у Вас народиться хлопчик, а я буду мати дівчинку, і вони згодом мають зустрітися й дізнатися про все. Мої мрії майже збуваються. Правда, у Вас донька, а в мене син.

Буду чекати Вашого листа. Можливо, тепер Вам не захочеться відписувати. Я зайду до пошти у вересні. Буду заходити у жовтні, листопаді. Але прошу не рвати цього зв'язку. Я так довго чекала на нього. Дуже сумую за Вами. За тією ніччю з грозою. Живу надією на її воскресіння. Мій лист може здатися добрим відвертим листом до старого друга. Це не так. Ви мені не просто друг. Той весняний перон, наше купе, все це залишиться назавжди тривогою і збудженням, вічною тугою і вічним сподіванням».

 

«Здається, рано чи пізно ми маємо зустрітися. Очевидно. Це навіть не залежить від нас із Вами. Гадаю, що це справді належить вищій силі. Тій самій, що вклала колись у мою руку залізничний квиток до купе, в якому вперше і востаннє я відчув те, що не забудеться, доки житиму. Часом мені теж, як і Вам, здається, що в наших стосунках тепер лише тимчасова перерва, лише початок чогось ще більшого, ніж відбулося тієї ночі в купе. Так само, як і Ви, я теж думаю: а чи не слід було віддати смерті казку і побути одним реальним цілим. Адже я знаю людей, яким вдалося дожити до глибокої старості і зберегти те реальне живе почуття, яке заберуть з собою до могили і яке дійсно схоже на казку. Чому б цей стан, як писали колись Ви, не назвати коханням? Можливо, його слід завойовувати тепер. Адже невідомо, скільки кому залишилось.

Як Вам тепер живеться? Чим заповнена душа Ваша? Так хочеться, щоб вона була щаслива, а ще більше прикласти до того руку, якщо не серце».

 

 

«Нічого не можу зробити, нічого не чую, ні про що інше не можу думати. День починаю і закінчую Вашим листом. Зібралася купа справ перед відпусткою, а я ходжу, як заворожена. Весь минулий тиждень була з передчуттям, що Ваш лист чекає мене на пошті. Прочитала і втратила спокій. До вечора бродила по місту. Додому приїхала пізно. Років сто не чула церковного дзвону, а в той день ішла на нього і слухала довго-довго. Я завжди жалкувала, що мама не хрестила мене. Я ж наперекір чоловікові взяла сина за руку і повела до церкви. Мабуть, пишу нецікаві для Вас речі. Всі ці роки мій син – моя єдина радість.

Ви праві. Можливо, зовсім мало лишилося комусь із нас. І я вже не хочу глибокої старості, і не вірю в старечу ідилію.

Колись дуже давно у моєї мами була історія кохання – романтична ідеалізована любов без поцілунків і всього матеріального. І от він відшукує маму через тридцять років. Не зміг забути і, врешті-решт, померти, не побачивши її і не сказавши чогось головного. А мама не впізнала його. Розумієте, зовсім. Чужий, старий чоловік. Які почуття? Яке кохання? Коли серце і розум німі, а душа

 

стомилися від життя. Прожив він легко і весело. Багато любив жінок, був добрий з дружиною, з дочками, а спокою не знайшов. Приїхав. Багато грошей, мало сил і два інфаркти. І чужий. Все одно чужий. Якось випадково знайшла невідправлений мамин лист до нього. Добрий, ніжний, але невідправлений. Ось так.

П'ять років – теж час. Змінилися ми і зовні, і в душі. Час безжалісний. І я ніколи не буду тією, що була п'ять років тому. Забула, як сміятися, як спілкуватися. Три роки я ходила, зовсім не піднімаючи очей. Вся у своїх проблемах. А тепер начеб порозумнішала. Життя вчить. Менше страждань. Менше проблем. Прийшов чоловік – добре, не прийшов – сплю спокійно. Знову вчуся, як немовля, говорити з людьми.

Вечорами катаюсь з подругою на велосипеді, інколи з ним. У вихідні – кава в парку. Читаю рідко, але запоєм.

Такий от лист. Зовсім нецікавий і суто жіночий. А у нашої з Вами казки все ж, здається, був щасливий кінець.

Чомусь боюся, що наше листування може покласти повний крах ілюзіям і привести до взаємного розчарування. Але інколи до нестями хочу побачити Вас, почути голос. Однак почуття страху дужче, адже в цьому є ризик втратити одне одного назавжди. Втратити разом із пам'яттю про минуле. А ще чомусь боюсь нещирості, надуманості в наших листах. Інколи думаєш: а чи не було все театром для двох, де актори – ми з Вами. Надто все ідеально, чисто. І чому чоловік у сім'ї грубий, байдужий, а в стосунках з іншою жінкою – ніжний, порядний? І де він справжній?»

 

 

«Минуло всього два дні. Не було змоги відправити листа, і як все змінилося. Здається, я знову остаточно втратила спокій. Прокидаюся і засинаю з Вами. На роботі, на вулиці, дома – знову Ви. Знову те нестримне, сяюче молодістю почуття, як колись. Що це? Звідки? Чи бачили Ви в мені жінку? Я хочу це знати! Я хочу Вас! Хочу безсоромно, розпусна. Я згораю від жаги. Робіть щось! Молю Вас. Я не боюсь ні розчарувань, ні довгих страждань. Я хочу однієї цієї миті».

 

 

«Знаю, що тепер у Вашому настрої все змінилося, і Ви думаєте, чи варто було посилати листа. Очевидно, я не скажу зараз усієї правди, але намагатимусь бути близьким до неї. Мабуть, лист Ваш несподіваний, а тому викликав у мене якісь нові роздуми замість того, щоб збудити і зірвати з місця. Можливо, моє розпутне життя зробило мене тупим до жіночої відвертості. Можливо, я звик до подібної відвертості, де врешті-решт з усього багатства фраз лишається одна: «Я хочу Вас». Після чого чомусь приходить почуття розчарування, розв'язка, вирішення якої стає моєю звичайною повинністю. Я прочитав листа і лише потім згадав, що він від Вас. А можливо, я все ще боюся не Вас пізнати в іншій якості, а того, що Ви, як більшість, пізнаєте мене. Адже, чесно кажучи, я був зовсім іншим з Вами, ніж із багатьма. І тільки з Вами... Я все ще не втратив бережного ставлення до того незвичайного, що зв'язувало нас. Певно, через те Ви лишилися в свідомості і пам'яті

- єдиною на фоні років і безлічі різноманітних зустрічей та стосунків з жінками.

У Вас тепер складається неприємне сприйняття, вірніше – сприйняття неприємного. Воно помилкове, не кидайте читати листа. Вас турбує питання, чи бачив я у Вас жінку. Очевидно, в тому розумінні, що Ви запитуєте тепер, я справді не допускав цього і не домагався, щоб не порушити чогось дуже цінного, унікального. Коли ж намагався допустити можливість такої близькості, склалося враження, ніби брудними руками слід було доторкнутися чистих пелюсток. Очевидно, все це через самооцінку своєї власної розпусності. Погодьтеся, навіть найрозпусніший і найтупіший навряд чи дозволив би собі це. Я не відчував за собою такого права і вважав себе недостойним. Але якби це сталося?

Пам'ятаєте, в одному з листів Ви писали, що уявили собі нас разом, і я став для Вас чимось звичним, буденним, як стіл, чи вікно. Це було так сумно. Хоча я Вас дуже розумів тоді. Тепер Ви не боїтесь нічого, ні розчарувань, ні довгих страждань. А завтра? Як запитували Ви мене колись. Що буде завтра? А я чомусь чим далі, все більше боюсь розчарувань і особливо довгих страждань. Надто велика образа на долю виникне після того, коли ми зблизимось і не залишимось, щоб жити

 

в цьому. Адже Ви потрібні мені, щоб жити, радіти, сумувати повсякчас. Але не мати крадених тимчасових стосунків. Для цього мені знайти жінку простіше. Таких більшість. А Ви одна. Інколи хочеться, щоб усе, що оточує нас тепер - зникло, поділося кудись, і тоді я б прийшов до Вас назавжди. Але здійснити своїми руками те, що належить владі Господній, у мене не вистачить духу».

 

 

Після моєї відповіді в нашому листуванні знову настала тривала перерва. Минув місяць. Листів не було. Підступна тривога тримала мене в нерішучості. Думки снувалися з передчуттям недоброго. Але одного дня майже без надії на лист я зайшов до пошти і був несподівано й приємно здивований.

 

 

«Безпричинне мовчання, безпричинне писання. Ну Ви самі все розумієте. Але ж не це важливо.

Хочу побачитися з Вами. Попрощатися. Щось недобрі передчуття знову. Про симптоми не буду. Я хочу бачити Вас!!! Ті очі, з якими піду...

А зрештою, не звертайте уваги. Бо буде надто смішно, якщо залишусь, і те все намарилось. Зараз почну розповідати про своє буття, і Ви зрозумієте, що все нормально і то лише примха. Знову підготовлені документи до Мюнхена з пропозицією обстежитись там. Я хочу жити. Я дуже люблю свого сина. І не хочеться робити боляче всім, кому нелегко втратити мене.

Чи вірите в потойбічне життя? Єднання душ, вершину блаженного стану, без фізіології і нижчих бажань? І постійний стан щастя. Тільки б не потрапити в пекло. А скільки накоєно в житті. Каюсь, каюсь, каюсь... Ну що ж, зустрінемось там?

Хай буде дощ і Ви в той дощ. Я хочу цього дуже. І ще Вам щастя.

Помоліться за мене...»

 

 

Її ТІЛО ПАХЛО ЗИМОВИМИ ЯБЛУКАМИ

Епістолярна повість

Коли жінка щезає, все, що залишається від неї, – це її запах.

(«Ніс» фірми «Шанель», Париж)

Перон виблискував на сонці. Його щойно умив молодий квапливий дощ, що промчався стрімголов, не зупиняючись, наче десь там попереду на нього чекало приємне побачення. Переповнений сподіваннями спраглий перон, що зібрався було вдихнути вологу, лише якось невпевнено, нервово зітхнув, і від цього над парким асфальтом піднявся і застиг давкий запах розлитого пива, липкого лимонадного кіоску і брудних запилених вагонів з туалетами, не зачиненими п'яними провідниками. Від'їжджаючі і проводжаючі вдихали той запах, і обличчя їхні були сонні й бридливі. Той запах, заволодівши їхнім настроєм, створював бридкий образ оточуючого, і навіть симпатичні приємні перехожі сприймалися спотвореними і неприємними, як сам запах.

«Невже так пахне весна?» - встиг подумати я і раптом відчув, як щось легке й несподіване промайнуло в повітрі. Промайнуло – і щезло. Таке незвичайне й миттєве, що я навіть не встиг вдихнути його. То був якийсь інший, зовсім новий запах. Він з'явився на мить, і знову довкола запанувала та смердота, яку видихнув роздратований перон. Хтось пройшов поруч і щез у натовпі. Запах миґдалю, легкий відтінок церковного ладану. Так пахло в дитинстві у новорічну ніч, коли на ялинці запалювали свічки. Тоді я думав, що то пахне одна скляна золотава іграшка зі смарагдовим листям. Я думаю про це так само й сьогодні. Запах був настільки схожим, що змусив мене збентежитись.

- Поїзд «Київ - Львів» подано на третю колію! - залунало з гучномовців.

Я ще раз огледівся навколо, з якоюсь слабкою і відчайдушною надією відшукуючи когось у натовпі. Кого саме – я не знав. Разом з тим, я чомусь сподівався побачити знайоме обличчя, або ж щось незвичайне. Однак, навколо було безліч нецікавих фізіономій, які, як і раніше, виглядали спотвореними і неприємними. Остаточно втративши надію, я зайшов до вагону. Було б неправдою назвати це справою буденною, тому що я, студент педфаку з мізерною стипендією, їхав тепер у СВ. Їхав уперше в житті. Іншим разом я б ніколи не відважився на таке невиправдане безглуздя,