Так несподівано і байдуже вона поставила крапку. Місток, який тримала лише вона, вона сама й знищила.

Поступово час робив свою справу, і пам'ять затуманювалась іншими подіями, все глибше й глибше віддаляючи ніч в купе, світлий жіночий образ та почуття, пов'язані з ним.

Минули роки.

І от одного разу, виймаючи зі скриньки пошту, я раптом побачив листа. А коли взяв його в руки, то відчув, як перехопило горло. Я розірвав конверт.

 

 

«Можете уявити мій стан. Не знаю, з чого почати, як звернутися. Здається, минула вічність. А Ви, як і раніше, продовжуєте бути поруч, іноді хвилювати. Можливо, час від часу це могло викликати у Вас тривогу. Мені чомусь дуже хочеться вірити в це. Певно, через це й пишу тепер. І ще мені здається неправильним, коли будь-яким нашим стосункам настане повне забуття. Очевидно, це було б просто дико. Те, що сталося з нами, не може забутися. Для мене це були хвилини, даровані життям, які більше не повторюються. Згадуючи той час, я переконуюсь у тому, що народилась і була на цьому світі недаремно, що була щасливою, і тому, що це сталося, і тому, що цього могло не бути. Якби ми

 

померли, чи, вірніше, не стало когось із нас – тоді робити нічого, тоді все, як і має бути. Але ж і Ви, і я живі. Я не хочу, щоб між нами було ніщо. Я не хочу не знати Вашого смутку. Ваших радощів. Я також не хочу топити в собі тугу і радість. Мені здається, ту ідеальну відповідність, що відбулася в природі (а з роками я вважаю саме так), гріх було б не підтримувати. Я не кажу про тілесні стосунки. Одного разу я уявила собі, що ми разом, і Ви чомусь стали чимось звичним, буденним, навіть побутовим, як стіл чи вікно. Не знаю, чому так. Я хочу, щоб крім звичайного повсякденного життя, у Вас і у мене було щось інше, вище, що могло б приносити нам, бодай час від часу, бодай на відстані, те, що так незвичайно потривожило нас колись. Можливо, я помиляюся тепер щодо Ваших бажань та почуттів, адже минуло майже п'ять років – і все могло змінитися. Я навіть не знаю, чи не нашкоджу Вам цим листом. Певно, у Вас теж сім'я. Але ж я ні в якому разі не хочу потривожити Вашого домашнього затишку. І все ж. Ми могли б писати одне одному інколи. Скажімо, напередодні великих свят, можливо релігійних, або ж улюблених. Всі ці роки я сумую за Вашими листами, яких не було. Гадаю, і Вам, і мені зручніше було б одержувати листи до запитання.

Сподіваюся дуже і дуже тривожусь».

 

 

Я скінчив читати і ще довго не міг отямитися й повірити в те, що сталося. Здається, разом із цим листом до мене раптом повернулося все те, що сталося майже п'ять років тому. Я довго не міг вирішити, як бути. Я намагався аналізувати, все виважити, але давно забуті почуття поступово огортали мене, і я все більше й більше потопав у спогадах.

Минуло майже два дні, перш ніж я взявся за перо.

 

 

«Знаю, що чекали і вже не чекаєте. Не подумайте, що вирішив випробувати Ваше терпіння. Просто, сам дуже довго чекав Ваших рядків, а ще більше – можливості спілкування, а коли дочекався, чомусь згас. Той зв'язок, що я так відчайдушно намагався втримати, обірвався. Порожньо і холодно. Я втратив з

 

пам'яті риси Вашого обличчя і всі ті події. Я не міг пояснити собі, звідки з'явилась байдужість. Всі ці роки мені було непривітно й самотньо на душі. Незважаючи на те, що справді маю сім'ю, дружину, доньку. Можливо, чергова депресія, а можливо, невизначеність Вашого листа. Скільки разів я відповідав на Ваш лист і кожного разу по-іншому, то сумно, то сентиментально, то енергійно й категорично. І от сьогодні, вибравши далеко не кращий з них, пишу Вам. Думки і почуття не в ладах, тому пишу не зовсім те, чого хотілося б. Простіть. Відчуваю, що Вам холодно й самотньо. Знаю, що Вам нелегко на цьому світі. Суджу про це, тому що не знайшов того розуміння і тут, у себе. Довелося все заштовхати, заховати якнайглибше, і лише пригадуючи той час, проведений з Вами, відтаю, даю волю почуттям, мріям, спогадам. І важко зрозуміти, де реальність: те, що було і вже не повернеш, чи це теперішнє життя? Здається, повернення в минуле вже нема. Лишається лише подякувати долі за ту неповторну ніч. Щось назавжди втратилося за цей час, щось зламало нас, внесло нове, реальне і буденне, але таке далеке від тієї незабутньої казки.

Весь цей час я теж жив і тримався усвідомленням того, що було в моєму житті те, на що далеко не кожному таланить. То були хвилини неповторного стану, і я вдячний Вам за них.

Як довго сумував я за тією ніччю. Все навколо дихало Вами. Я шукав Вас у натовпі, на вулицях, на вокзалі. Якось забрів до маленької церкви, незнайомої мені зовсім, і чогось чекав там. Мене не полишало відчуття, що Ви десь поруч. Але Ви не з'являлись.

Тепер Ваш лист – і незрозумілий холод в душі. Чомусь весь час здається, що вік мій буде недовгим.

І все боявся за Вас. Все марилось, що Ви нездужаєте, що Вам тяжко. Живіть довго і щасливо. Хай обходять Вас біди. Я беру їх на себе».

 

 

«Здається то був стан народження. Скільки слів – і вони від Вас. Вашою рукою. Мабуть, навіть неважливо, були б добрими вони, чи злими. Я їх тепер маю,

 

я можу їх читати, і це – патріарше причастя.

Я часто думаю: адже доля була в руках. Віддалась нам не пручаючись. Ніяких сумнівів у її істинності. Це було зрозуміло і розумові, й душі, і повна упевненість в непідробності та й неповторності почуття, що виникло. І, здається, ніщо не заважало, щоб усе збулося. Чому ж треба було робити все навпаки? Навіщо прирікати себе на великомучення? Інколи, щоб заспокоїти себе, я доводжу, що вчинила (чи вчинили) великомудро, милосердно і бережно поставились до того, що зійшло на нас і зблизило. І для того, щоб зберегти це назавжди, ми свідомо обірвали наші стосунки, аби не обірвати їх шлюбом. І що рішення наше виявилося вірним. Все лишилося живим і хвилюючим в пам'яті. Але чому у вірності такого ходу життя доводиться переконувати себе, щоб перебороти сум і тугу, які ніколи не стануть світлими? Очевидно, через те, що все, що я хочу довести собі, – брехня. І все частіш і частіш приходить думка, що ми обікрадені самі собою. Тоді хочеться втратити надуману мудрість і віддати казку смерті для того, щоб побути одним реальним фізичним цілим, хай рік, хай день. Мені все ще мариться, що це не кінець, що не все ще втрачено, що прийде час – і ми знову будемо разом. Можливо, через багато років, можливо, глибокими старцями. І чомусь хочеться, щоб на цьому світі... Певно, я ніколи не зможу відповісти собі, чому все так вийшло. Адже моє почуття до Вас ніколи не згасало і не згасло. Я мріяла, що у Вас народиться хлопчик, а я буду мати дівчинку, і вони згодом мають зустрітися й дізнатися про все. Мої мрії майже збуваються. Правда, у Вас донька, а в мене син.

Буду чекати Вашого листа. Можливо, тепер Вам не захочеться відписувати. Я зайду до пошти у вересні. Буду заходити у жовтні, листопаді. Але прошу не рвати цього зв'язку. Я так довго чекала на нього. Дуже сумую за Вами. За тією ніччю з грозою. Живу надією на її воскресіння. Мій лист може здатися добрим відвертим листом до старого друга. Це не так. Ви мені не просто друг. Той весняний перон, наше купе, все це залишиться назавжди тривогою і збудженням, вічною тугою і вічним сподіванням».

 

«Здається, рано чи пізно ми маємо зустрітися. Очевидно. Це навіть не залежить від нас із Вами. Гадаю, що це справді належить вищій силі. Тій самій, що вклала колись у мою руку залізничний квиток до купе, в якому вперше і востаннє я відчув те, що не забудеться, доки житиму. Часом мені теж, як і Вам, здається, що в наших стосунках тепер лише тимчасова перерва, лише початок чогось ще більшого, ніж відбулося тієї ночі в купе. Так само, як і Ви, я теж думаю: а чи не слід було віддати смерті казку і побути одним реальним цілим. Адже я знаю людей, яким вдалося дожити до глибокої старості і зберегти те реальне живе почуття, яке заберуть з собою до могили і яке дійсно схоже на казку. Чому б цей стан, як писали колись Ви, не назвати коханням? Можливо, його слід завойовувати тепер. Адже невідомо, скільки кому залишилось.

Як Вам тепер живеться? Чим заповнена душа Ваша? Так хочеться, щоб вона була щаслива, а ще більше прикласти до того руку, якщо не серце».

 

 

«Нічого не можу зробити, нічого не чую, ні про що інше не можу думати. День починаю і закінчую Вашим листом. Зібралася купа справ перед відпусткою, а я ходжу, як заворожена. Весь минулий тиждень була з передчуттям, що Ваш лист чекає мене на пошті. Прочитала і втратила спокій. До вечора бродила по місту. Додому приїхала пізно. Років сто не чула церковного дзвону, а в той день ішла на нього і слухала довго-довго. Я завжди жалкувала, що мама не хрестила мене. Я ж наперекір чоловікові взяла сина за руку і повела до церкви. Мабуть, пишу нецікаві для Вас речі. Всі ці роки мій син – моя єдина радість.

Ви праві. Можливо, зовсім мало лишилося комусь із нас. І я вже не хочу глибокої старості, і не вірю в старечу ідилію.

Колись дуже давно у моєї мами була історія кохання – романтична ідеалізована любов без поцілунків і всього матеріального. І от він відшукує маму через тридцять років. Не зміг забути і, врешті-решт, померти, не побачивши її і не сказавши чогось головного. А мама не впізнала його. Розумієте, зовсім. Чужий, старий чоловік. Які почуття? Яке кохання? Коли серце і розум німі, а душа

 

стомилися від життя. Прожив він легко і весело. Багато любив жінок, був добрий з дружиною, з дочками, а спокою не знайшов. Приїхав. Багато грошей, мало сил і два інфаркти. І чужий. Все одно чужий. Якось випадково знайшла невідправлений мамин лист до нього. Добрий, ніжний, але невідправлений. Ось так.

П'ять років – теж час. Змінилися ми і зовні, і в душі. Час безжалісний. І я ніколи не буду тією, що була п'ять років тому. Забула, як сміятися, як спілкуватися. Три роки я ходила, зовсім не піднімаючи очей. Вся у своїх проблемах. А тепер начеб порозумнішала. Життя вчить. Менше страждань. Менше проблем. Прийшов чоловік – добре, не прийшов – сплю спокійно. Знову вчуся, як немовля, говорити з людьми.

Вечорами катаюсь з подругою на велосипеді, інколи з ним. У вихідні – кава в парку. Читаю рідко, але запоєм.

Такий от лист. Зовсім нецікавий і суто жіночий. А у нашої з Вами казки все ж, здається, був щасливий кінець.

Чомусь боюся, що наше листування може покласти повний крах ілюзіям і привести до взаємного розчарування. Але інколи до нестями хочу побачити Вас, почути голос. Однак почуття страху дужче, адже в цьому є ризик втратити одне одного назавжди. Втратити разом із пам'яттю про минуле. А ще чомусь боюсь нещирості, надуманості в наших листах. Інколи думаєш: а чи не було все театром для двох, де актори – ми з Вами. Надто все ідеально, чисто. І чому чоловік у сім'ї грубий, байдужий, а в стосунках з іншою жінкою – ніжний, порядний? І де він справжній?»

 

 

«Минуло всього два дні. Не було змоги відправити листа, і як все змінилося. Здається, я знову остаточно втратила спокій. Прокидаюся і засинаю з Вами. На роботі, на вулиці, дома – знову Ви. Знову те нестримне, сяюче молодістю почуття, як колись. Що це? Звідки? Чи бачили Ви в мені жінку? Я хочу це знати! Я хочу Вас! Хочу безсоромно, розпусна. Я згораю від жаги. Робіть щось! Молю Вас. Я не боюсь ні розчарувань, ні довгих страждань. Я хочу однієї цієї миті».

 

 

«Знаю, що тепер у Вашому настрої все змінилося, і Ви думаєте, чи варто було посилати листа. Очевидно, я не скажу зараз усієї правди, але намагатимусь бути близьким до неї. Мабуть, лист Ваш несподіваний, а тому викликав у мене якісь нові роздуми замість того, щоб збудити і зірвати з місця. Можливо, моє розпутне життя зробило мене тупим до жіночої відвертості. Можливо, я звик до подібної відвертості, де врешті-решт з усього багатства фраз лишається одна: «Я хочу Вас». Після чого чомусь приходить почуття розчарування, розв'язка, вирішення якої стає моєю звичайною повинністю. Я прочитав листа і лише потім згадав, що він від Вас. А можливо, я все ще боюся не Вас пізнати в іншій якості, а того, що Ви, як більшість, пізнаєте мене. Адже, чесно кажучи, я був зовсім іншим з Вами, ніж із багатьма. І тільки з Вами... Я все ще не втратив бережного ставлення до того незвичайного, що зв'язувало нас. Певно, через те Ви лишилися в свідомості і пам'яті

- єдиною на фоні років і безлічі різноманітних зустрічей та стосунків з жінками.

У Вас тепер складається неприємне сприйняття, вірніше – сприйняття неприємного. Воно помилкове, не кидайте читати листа. Вас турбує питання, чи бачив я у Вас жінку. Очевидно, в тому розумінні, що Ви запитуєте тепер, я справді не допускав цього і не домагався, щоб не порушити чогось дуже цінного, унікального. Коли ж намагався допустити можливість такої близькості, склалося враження, ніби брудними руками слід було доторкнутися чистих пелюсток. Очевидно, все це через самооцінку своєї власної розпусності. Погодьтеся, навіть найрозпусніший і найтупіший навряд чи дозволив би собі це. Я не відчував за собою такого права і вважав себе недостойним. Але якби це сталося?

Пам'ятаєте, в одному з листів Ви писали, що уявили собі нас разом, і я став для Вас чимось звичним, буденним, як стіл, чи вікно. Це було так сумно. Хоча я Вас дуже розумів тоді. Тепер Ви не боїтесь нічого, ні розчарувань, ні довгих страждань. А завтра? Як запитували Ви мене колись. Що буде завтра? А я чомусь чим далі, все більше боюсь розчарувань і особливо довгих страждань. Надто велика образа на долю виникне після того, коли ми зблизимось і не залишимось, щоб жити

 

в цьому. Адже Ви потрібні мені, щоб жити, радіти, сумувати повсякчас. Але не мати крадених тимчасових стосунків. Для цього мені знайти жінку простіше. Таких більшість. А Ви одна. Інколи хочеться, щоб усе, що оточує нас тепер - зникло, поділося кудись, і тоді я б прийшов до Вас назавжди. Але здійснити своїми руками те, що належить владі Господній, у мене не вистачить духу».