То була листівка із фіалками, маленька і старомодна, я знайшов її дуже давно у скрині своєї бабці. Не знаю, Чому я беріг її так довго. Можливо, я чекав Саме цього дня.

 

 

«Вітаю з весною! Хай вона продовжується все Ваше життя і кохає Вас разом зі мною! Переповнюйтесь нею!»

«Я так страшенно була зраділа Вашій листівці. Здається, вона прийшла з минулого віку. Якась безсоромна радість! Нічого не могла вдіяти з собою. Губи всміхалися і все. Думаю, що за минулий місяць то був найщасливіший день.

Списала купу паперу, але не відіслала. Схолола душа. І ніби є радощі в житті, а щось не дає спокою в очікувані майбутнього. Не хотіла лякати Вас у попередніх листах, але однією з причин появи його стало передчуття близької розв'язки, чи кінця. Так хочеться вірити у Бога. Вірите мені? Це одна з моїх ран. Серце прагне, а розум скалічений нікчемними науками та людьми. Не кориться. В розмови, що Бог у кожного в душі свій, не вірю. Фальш безбожників на своє виправдання. Хочу прийти до істинної віри, щоб з головою, без останку і щоб ніяких більше бажань.

Ви ніколи не чули, що лінії руки мають властивість змінюватися протягом

 

життя?

Переконалась на собі. Лінія мого життя надумала раптово змінити свою протяжність. Обірвалась посередині. Не хочу рахувати скільки, це зроблять сторонні на цвинтарі, а пробую вгадати причину цього. Та навіть не лінія винна. Щось всередині гризе, тривожить. Боюся піти з цього світу непізнаною, незрозумілою, щоб не згадували поганими словами, не пам'ятали поганих вчинків.

А що краще: погана пам'ять чи забуття? Шкода, що люди, які тебе люблять, теж недовговічні. Не думайте, що я тепер в психологічному цейтноті. Я спокійна і живу повноцінно. Лише готова до всього, щоб не злякатися від несподіванки. В міру весела, в міру щаслива. Не ховаю своїх думок, почуттів. Збудувала собі барикаду. Борюсь, як можу. Багато недругів, менше друзів. Якщо почну зараз ще одну із тем, врешті, зіпсую Вам настрій. Все не суттєво і зовсім не цікаво. Живу, і все, що відбувається – закономірно. Не подумайте мене жаліти, прочитавши це безглуздя. У мене все добре. Робота, дім, малі й великі захоплення. Як живете Ви? Астрологи обіцяли нам з Вами цей рік, як дуже кепський. Моя говірливість не має меж.

Знову дарма перевела папір. Що хотілося, так і не сказала.

Пишіть. Нудьгую дуже. Чомусь здається, що слово «нудьгую» не передає змісту російського «скучаю». В «нудьгую» є щось від «нудно», а в «скучаю» від скуління собачого. Так що сприймайте буквально – вию. Вважайте, що весь лист писала про хороше, світле і радісне. Прагла цього. Саме розуміння Вашої присутності в моєму житті робить його приємним і бажаним. Мовчу. Ледь не сказала однієї речі.

У нас два дні дощ...»

 

 

«Як добре, що Ваш лист знову такий великий. Його можна довго-довго смакувати по шматочку, як якомусь північному дитяті який-небудь рахат-лукум. Відкусив трохи, пожував і знаєш, що його ще лишилось чимало і можна не раз відкусити, і ще... і ще, і ще... Тільки іноді буває справді сумно. Читаєш слова, написані Вашою рукою, тримаєш папір, що кілька днів тому тримали Ви, а обличчя не бачиш роками. Та й чи побачиш коли... Мене засмучує сприйняття Вами лінії

 

життя на Вашій руці. Ставтеся до цього, опираючись на всесильне, тому що воно вірне, чи там навпаки, матеріалістичне вчення, і Ви зрозумієте, що обірвалась вона посередині від частішого стискання милого кулачка, який не втримувася, реагуючи на навколишню сірість, тупість і лицемірство. Слід плюнути, розтерти широко розкритою долонею, і Ви побачите, що згодом усе стане на своє місце.

Моє життя теж не вистелене трояндами. Здається, помітно старію. Настрою немає. Нічого цікавого, вартого уваги. Сьогодні єдине, що радує й будить - листування з Вами.

Приємне враження справив малюнок на конверті, в якому прийшов Ваш лист. Ніч, вулиця, ліхтар, не вистачає лише аптеки. Саме такий зараз мій актуальний стан. Простіть мене великодушно. Але лист чомусь не йде. Простіть».

 

 

«Тривожить Ваш настрій. Сама часто буваю в моральній осаді. Розумію. Хочу розвіяти Вас і трошечки розвеселити, але не знаю як.

Час мій – ворог мій. Потяг пішов. Я боюся і, напевно, не хочу вже зустрічі. Я знаю, що ми хороші друзі. Схоже, це амплуа влаштовує обох. Але... Ви не відпускаєте мене стільки років. Задумувалась стільки разів – чому? Ваша чоловіча сутність, з очима, губами, чи особистість якась особлива, неповторна. Очевидно, все-таки останнє, бо губи, очі вабили не раз, але й швидко набридали, і знову стіною поставали Ви.

Здається, у мене теж немає надії. Нічого, крім бажання і думок, а ще страх, що життя швидкоплинне, і те, що залишилось, мине, як хвилина. Нічого не бачила, нічого не пізнала, нічого не досягла. Знаєте, у мене море вільного часу, а я нічого не роблю. Не шкребу, не мию, не в'яжу, не і не, і не... Навіть не читається. Все більше люблю музику без текстів, щоб тільки звуки. Не хочеться нікого бачити, ні з ким спілкуватися. Господи, швидше б тепло.

Я так звикла до Вашого почерку. Радуйте мене частіше. Я не можу Вам не писати.

P. S.

 

Надсилаю Вам цю пастель. На портреті мені двадцять років. Саме тоді ми з Вами зустрілися. Пам'ятаєте? Тепер мені хочеться, щоб він належав Вам».

 

 

«Обставини змусили мене зустрічати свій день народження не вдома. Мабуть, уперше цей день не приніс мені радості. Минув ніким не помічений. Ніхто не докучав з привітаннями, без урочистих столів приголомшений. Мав би я такого портрета, нікому б не віддав. Тому, ще більше, ніж цю пастель, ціную те, що Ви віддали її саме мені. Я пам'ятаю Вас такою. Ваше смарагдове плаття. Воно Вам дуже було до лиця. Ваші очі, солом'яне волосся. Блондинка в смарагдовому платті. Саме ті два кольори щось зворушили в мені. А ще запах. Пам'ятаєте, тоді я розповів Вам про свою улюблену золотаво-смарагдову іграшку з новорічної ночі. Я й досі не знаю, що означала вона. Здається, це був якийсь плід невідомого дерева. В усякому разі, я так думав про неї. Я й сьогодні думаю, але не знаю, де вона тепер. Вона мені страх як подобалася, і чомусь завжди виникало бажання її з'їсти. Я навіть відчував, яка вона на смак. А запах її манив нестримно. Вона була золотаво- смарагдова, як Ви».

 

 

Минув тиждень. Потім ще. Я заходив до пошти майже щодня, але листів «до запитання» не було. Я відчував тривогу. Щось підказувало мені недобре. Інколи в нашому листуванні траплялися перерви. Вони були викликані різними обставинами. Але цього разу чекання було як ніколи довгим і чомусь тривожним.

Знову настала осінь. Одного вечора я йшов вулицею, про щось задумавшись, горнув черевиками опале листя. Навколо диміли осінні багаття. Раптом зі мною привіталася якась жінка.

- Вибачте, - несміливо мовила вона, - мені не зовсім зручно, але... Ви не заходили до нас давно, а на Вас уже кілька днів чекає лист. Приходьте завтра.

Я подякував. А наступного дня з самого ранку я тримав у руках листа зі знайомим почерком.

 

«Щоб заспокоїти. Жива, і найближчий рік помирати не збираюся. Далі не загадую, стала забобонною.

Про те, що було. Лікарня. Безліч сеансів рентгенотерапії. А перед цим вирок в обличчя. Шок! Страх! Діагноз невиліковної хвороби. Реанімації, крапельниці з плазмою. В мені тепер тече чужа кров. Моя стала неживою. Мама постаріла, висохла, змарніла. Виявляється, я для неї залишилась дитиною, втратити яку неможливо ні за яких обставин. Все так несподівано. І враз до всього байдужа. Музика, політика, любов. Ні про що не згадуєш. Ніколи не думала, що так страшно вмирати, і не вірю, що якось можна підготувати себе до цього. І це бажання знати правду, яка б вона не була. Боротися, коли знаєш – неможливо, все відбувається поза твоєю волею.

Але тепер усе позаду. Мама відчайдушно взялася відгодовувати мене, і робить це з успіхом. Поступово все вертається. Знову хочеться одягу, житла, знову бажання блукати? Так що в моїх рідних всебічні проблеми зі мною. Чоловік повернув свою ревнивість. Священик по очах моїх прочитав, що не кінець, що хоронити себе передчасно. Писати не могла, не сміла. Чомусь було почуття зайвості, а поряд з Вами – жалюгідності і неповноцінності. Тепер усе позаду. Я знову така, як була. Буду заходити до пошти. Я щиро вірю, що з очей Вашої дружини не впало жодної сльози, приводом якої була б я. Я хочу тільки самого найкращого Вам і всім, хто з Вами.

Знову відчуваю під ногами землю і чекаю».

 

 

«Вибачте мені, якщо я щось не так кажу. Стан - ніби вперше пишу Вам. Знаю, у Вас тепер незрівнянно більший досвід життя, і думки, і свідомості. Знаю, Ви сьогодні набагато старша. Як я бажаю спілкування і боюся, тому що то повинні бути слова, а до них у мене останнім часом гидливе ставлення. Майже не вживаю їх. Жаль, що нема альтернативи. Хіба лише сльози. Зараз після Вашого листа хочу написати, що страшенно радий йому і тому, що Ви є, і є з бажанням бути. Але знову ж таки, що то за слово «радий». Самі чуєте, на що воно здатне.

 

Взагалі нічого. Тому краще без них. Крім того, гадаю, тепер буде краще, коли будемо на рівних. Нічого не сталося. Нічого не станеться. Не хочу думати про це. Все залишилось, як було. Все буде гаразд, і я буду теж молитися за Вас. Я буду молитися, щоб Ваше життя було довге-довге, світле і щасливе. Перевантажуйтесь радістю, милуйтесь в любові і ніжності. Ви варті того».

 

 

Після моєї відповіді в нашому листуванні знову настала тривала перерва. Минув місяць. Листів не було. Підступна тривога тримала мене в нерішучості. Думки снувалися з передчуттям недоброго. Але одного дня майже без надії на лист я зайшов до пошти і був несподівано й приємно здивований.

 

 

«Безпричинне мовчання, безпричинне писання. Ну Ви самі все розумієте. Але ж не це важливо.

Хочу побачитися з Вами. Попрощатися. Щось недобрі передчуття знову. Про симптоми не буду. Я хочу бачити Вас!!! Ті очі, з якими піду...

А зрештою, не звертайте уваги. Бо буде надто смішно, якщо залишусь, і те все намарилось. Зараз почну розповідати про своє буття, і Ви зрозумієте, що все нормально і то лише примха. Знову підготовлені документи до Мюнхена з пропозицією обстежитись там. Я хочу жити. Я дуже люблю свого сина. І не хочеться робити боляче всім, кому нелегко втратити мене.

Чи вірите в потойбічне життя? Єднання душ, вершину блаженного стану, без фізіології і нижчих бажань? І постійний стан щастя. Тільки б не потрапити в пекло. А скільки накоєно в житті. Каюсь, каюсь, каюсь... Ну що ж, зустрінемось там?

Хай буде дощ і Ви в той дощ. Я хочу цього дуже. І ще Вам щастя.

Помоліться за мене...»