Суперечливий образ Анни Кареніної



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Суперечливий образ Анни Кареніної



Чи є в світі людина, яка залишилась би байдужою, читаючи роман «Анна Кареніна»? Думаю, що ні. Адже мова йде не лише про долю жінки. Мова йде про історію країни, бо роман Л. М. Толстого є відбитком цілої епохи російського життя. Тут і мораль світського суспільства, і життя низів, блиск салонів і занепад села. І на цьому фоні — яскрава, неординарна особистість, яка прагне щастя.
Класики минулого не раз зверталися до образу жінки в літературі. Не можна не згадати Катерину з «Грози» і Ларису з «Безприданниці» Островського, Ніну з чехівської «Чайки». Ус і вони боряться за своє щастя і протистоять суспільству. Але образ Анни Кареніної — особливий. Жінка, яка за соціальним становищем стоїть на вищому суспільному щаблі. Здавалось би, чого не вистачало їй? Вона освічена, вродлива, багата, має вагу в світі, нею захоплюються, до її порад прислухаються. Але вона нещасна в подружньому житті, вона самотня у своїй сім’ї. Можливо, що доля Анни Кареніної склалась би по-іншому, якби її сім’я була щасливою.

Безумовно, перші рядки роману «Все счастливые семьи похожи друг на друга, каждая несчастливая семья несчастлива по-своему» можна цілком віднести до сім’ї Кареніних. А хіба можна бути щасливою з чоловіком, який не живе, а грає роль, що живе, адже: «Переноситься мыслью и чувством в другое существо было душевное действие, чуждое Алексею Александровичу. Он считал это душевное действие вредным и опасным». Саме цей стан душі Кареніна став причиною багатьох драматичних випадків. А навколо буяло життя, якого так прагла Анна. Можливо, тому, що Анна не любила Кареніна, вона всю свою любов перенесла на сина, а доньку від коханого Вронського не любила. Єдиною опорою Анни є її кохання до Вронського, але згодом це кохання змінюється: «Моя любовь… все делается страстнее и себялюбивее, а его все гаснет, и гаснет, и вот от-чего мы расходимся. И помочь этому нельзя».
На початку твору Анна говорить Доллі про потребу прощення в ім’я збереження сім’ї, а у власному житті вона руйнує свою сім’ю.
Але доля Анни звершується у пориві щирих, правдивих і справжніх почуттів, де немає ні найменшої брехні.

Справжній характер Анни першою зрозуміла Кіті. Адже Анна «не похожа была на светскую даму». У ній не було нічого напускного. Лєвін також бачить її справжній характер: «Левин все время любовался ею — и красотой ее, и умом, образованностью, и вместе простотой и задушев-ностью». А внутрішнє життя Анни Кареніної було сповнене величезної напруги. У неї були свої затаєні мрії і бажання про незалежність і про те, де можна докласти своїх сил.
Анна шукає в собі причину того, що Вронський змінився у ставленні до неї. І в той же час в хвилини розпачу звинувачує його в усьому, що відбулося.
Навіть її кохання перетворюється на жорстокість, призводить до суперечки з усіма, зі світом, із життям: «…и я накажу его и избавлюсь от всех и от себя».

Суперечливість образу Анни Кареніної полягала вже в тому, що життя її розгорталось у двох напрямках: те, що було в сім’ї, і те, що було поза сім’єю. Анна відчувала, що «счастье возможно только при строгом исполнении закона добра», а вона намагалась побудувати його на нещасті близьких їй людей. Проте бунтарський характер її не визнавав нічого смиренного: «…она знала вперед, что помощь религии возможна только под условием отрече-ния от того, что составляло для нее весь смысл жизни».
Анна зреклася свого звичного способу життя. «Все ложь, все обман, все зло»,— говорить вона напередодні загибелі. Ус і питання було вирішено негативно, і це вбило її волю до життя. Вона втратила моральну опору.

Безумовно, навіть смерть героїні можна розглядати по-різному: і як душевну силу, і як слабкість. Але головним залишається те, що Анна Кареніна з усіма її високими моральними поривами вступила в протиріччя із загальновизнаним стереотипом свого середовища і своєї епохи. А за звичайними формами людських стосунків Л. М. Толстой розкрив цілісну натуру і завжди злободенні проблеми людських відносин, які вражають своєю глибиною і таємничістю


.


26Зображення природи людських почуттів у поезії Гійома Аполлінера «Міст Мірабо».

Під мостом Мірабо струмує Сена
Так і любов Біжить у тебе в мене
Журба і втіха крутнява шалена
Хай б’є годинник ніч настає
Минають дні а я ще є
Рука в руці постíймо очі в очі
Під мостом рукВода тече хлюпоче
Од вічних поглядів спочити хоче
Хай б’є годинник ніч настає
Минають дні а я ще є
Любов сплива як та вода бігуча
Любов сплива Життя хода тягуча
Надія ж невгамовано жагуча
Хай б’є годинник ніч настає
Минають дні а я ще є
Минають дні години і хвилини
Мине любов
I знову не прилине
Під мостом Мірабо хай Сена плине
Хай б’є годинник ніч настає
Минають дні а я ще є

Г. Аполлінер – поет-новатор. Г. Аполлінер – французький поет, Один з найяскравіших представників світового авангарду. У своїх віршах прагнув досягти синтезу різних проявів духовного і повсякденного буття, об’єднання панорами зовнішнього світу і сповіді ліричного «я». Об’єднання в одній площині швидкоплинність людського життя і вічності буття у вірші «Міст Мірабо». Води Сени «прагнуть» під мостом Мірабо – місцем зустрічі закоханих. Не одне покоління на ньому зізнавалися любові. У вірші поет порівнює своє почуття з швидкоплинною рікою: «Так і любов біжить у тебе в мене »,« любов тече як і вода швидка ». Але вода – це ще й символ життя. Людина не може жити без любові, як і без води. Єдність людини з природою. Плинність річки – це розвиток життя. Порівнюючи почуття з природним явищем, автор підкреслює єдність людини з природою. Все тече, все змінюється в природі, і знову все повторюється. Любов людей така ж невичерпна, як води ріки.
Засоби передачі безперервного руху. Невеликий за обсягом вірш насичений дієсловами, які передають рух: «прагне», «біжить», «тече», «наступає», «витікає», «тече», «поллється» і т.п. Вірш відтворює ритм ткацької пісні XIII ст.
Роль рефрену в вірші. Рефрен складають рядки:
• Хай б’є годинник ніч настає• Минуть дні а я ще є.Ключові слова у ньому «я ще є». Все минає в житті, але поки людина живе, душа буде постійно сповнена переживаннями, як ріка водою, в ній завжди буде жити «надія неутіхомірено пристрасна». Провідні настрою вірша «Міст Мірабо». Вірш сповнений сумних роздумів про швидкоплинність часу, життя, любові, тим не менш рефрен «а я ще є» вносить життєстверджуюче настрій: я ще є, і є стародавній міст Мірабо, вічна Сена, вічно б’ють годинник, за ніччю завжди настає день.Рання лірика Аполлінера перебувала під значним впливом символізму. Разом з тим у його віршах відчувалася зв’язок з романтичною традицією. Свідченням народження поета-новатора став постійний збірник «Алкоголь» (1913). У ньому сповна виявилися авангардистський пафос і оновлена поетична техніка. Аполлінер переніс у поезію запозичений у кубістів принцип сімультанеізма – схильність до одночасного зображення в однопланово площині різнорідних об’єктів, віддалених, не пов’язаних між собою образів, мотивів, переживань, вражень. Також у віршах цього періоду відчутне наближення до унанімізму, течією, яке прагнуло виражати «однодушно», злиття особистості з людськими угрупованнями та колективами, з «океаном життя».Термін «сюрреалізм» – Новий реалізм, «надреалізм» – ввів в ужиток Аполлінер, який свою п’єсу «Груди Тіресія» (1917) назвав сюрреалістичної драмою і висловив у ній своє визначення сюрреалізму. Досліджуючи глибинні психічні механізми людини (сни, марення тощо), представники цієї течії розвивали принцип асоціативної образності, яка спиралася на практику несподіваного зближення віддалених реалій. Головне для сюрреалістів – подив від навколишнього життя, яка зображена у незвичайних фермах. Остаточно сюрреалізм як художня течія сформувався вже після смерті Аполлінера.Чому Аполлінер не вживав розділових знаків? Цим способом поет ніби закликав читача до співтворчості: кожен читач сам створює інтонаційний малюнок, емоційну виразність. Аполлінер так пояснював відсутність розділових знаків: «… Вони були зміщені трохи, що здаються мені зайвими і справді є такими; ритм і паузи вірша – це і є справжня пунктуація, інший не треба».Інтерес до життєвих явищам у тому безпосередній сутності та спонтанному перебігу («поезії-розмови», «поезії-репортажу»); об’єднання панорами зовнішнього світу і сповіді ліричного «я», життя і творчості, поезії і прози; настрою прощання зі старим світлом та привітання нових часів; установка на демонстрацію поетичних експериментів; перенесення в поезію запозиченого у кубістів принципу сімультанеізма; полігематічность (наявне і синхронний розвиток у творі багатьох тем); широке використання верлібру, техніки поетичного монтажу речей і дій, течії думок і вражень, які з’являються за асоціаціями; відмова від знаків пунктуації; прагнення наблизити поезію до візуальних видів мистецтва, створення каліграм.
Аполлінер говорив: «Назви шкіл не мають жодного значення і слугують лише для того, щоб розрізняти групи художників та поетів. Важливим є лише прагнення до оновлення світогляду і до пізнання світу в його цілісності ».


 


27Психологічне есе «Джакомо Джойс» Джеймса Джойса, його автобіографічний характер.

"Хто? Бліде обличчя в рамці важкого запашного хутра, її рухи сором'язливі та нервові. Вона носить пенсне. Так: коротка мова. Короткий смішок. Коротке кліпання повік" — так починається психологічне есе "Джакомо Джойс" ірландського англомовного письменника Джеймса Джойса. Реальною основою сюжету є пережита закоханість автора у свою ученицю Амалію Поппер. Митець-новатор відмовився від традиційної манери оповіді, віддаючи перевагу "потоку свідомості", прийому, який дозволяв показати всю розмаїтість відтінків почуття ліричного героя.
У творі Дж. Джойс провадить неспішну, дещо уривчасту оповідь про власні душевні переживання, про сплески емоцій від радості до болю, і саме тому есе має автобіографічний характер. На перший погляд, відсутність динамічних подій створює враження "розмитості" сюжету.
Уважно вчитавшись, ми бачимо: на перший план тут виходить образ Амалії, показаний у різних ракурсах. Ліричний герой не байдужий ні до зовнішніх, ні до внутрішніх рис дівчини. "Виплекана і визріла... повільно її бліді щоки запалюються привітним опалевим рум'янцем... вузол її волосся повільно розгортається і розсипається... довгасті повіки зненацька здригаються..." — так закоханий до нестями чоловік бачить свою ученицю. Уривчастість вражень героя; "безладність " його думок і переживань прекрасно передають його захоплення молодістю та вродою Амалії. В уяві читача постає образ тихої чорноокої дівчини, яка довірливо й зацікавлено дивиться на свого вчителя. Однак любовна ситуація, описувана Джеймсом Джойсом, є складною і суперечливою, адже виникненню взаємного почуття заважають численні табу. Суттєва різниця в життєвому досвіді, дистанція між учнем та ученицею, лірико-іронічне ставлення героя до своєї закоханості... Усе це надає зображуваному плину почуттів розмаїтості відтінків. В есе показані тільки окремі щасливі миті любовних взаємин, хвилинні спалахи почуття автора: "Розіп'ятий коханням?.. Обережніше, Джеймсе! її губи м'яко торкаються, її уривчасте дихання пронизує. Поцілувала". Дж. Джойс згадує і свої переживання під час того, як Амалію оперують. "Йду геть від її спустілого будинку. Відчуваю, що ще трохи й заплачу. 0 ні! Цього не станеться, в одну хвилину, жодного слова, жодного погляду. Ні, ні!" — пише він. Однак кохання знову квітне аж до повної вичерпаності почуттів.
Бачимо, що у творі мало подій і на перший план виходить відтворення емоцій. Проте твір є автобіографічним у повному сенсі цього слова, адже наше життя складається не лише з ряду подій, а й душевних переживань, викликаних ними. Усе, що складається з низки фрагментів, є літописом історії одного кохання


 


Літературною пам'яткою Першої світової війни став аполлінерів-ський вірш «Зарізана голубка й водограй» (збірка «Каліграми. Вірші Миру та Війни»). Документально-реалістичного звучання цьому творові надає перелік імен знайомих та друзів поета, постраждалих через війну. Деякі з них загинули, доля інших була авторові невідома. Однак до всіх, кого війна розкидала по різні боки життя та смерті, ліричний герой звертається з одним запитанням «де ви?», що відтворює настрій внутрішньої розгубленості цілого покоління, яке зазирнуло у страшну безодню війни. Перед цією грізною безоднею захлинається книжкова патетика, тьмяніють гасла й заклики, що мають підтримувати бойовий дух солдатів та виправдовувати кровопролиття в очах їхніх матерів, подруг, дітей. Тому у вірші відсутні будь-які елементи романтизованого зображення реалій війни. Натомість його головними емоціями стають безмежне співчуття постраждалим, оплакування полеглих, осуд війни.

Цими настроями забарвлені центральні образи - зарізана голубка, що асоціюється зі Святим Духом (якому, за художньою логікою поета. Перша світова війна завдала страшного удару); водограй, котрий означає і потік пролитих за загиблими сліз, і потік їхньої крові; а також дерево олеандр, що завдяки своїй отруйності та криваво-червоним квітам зажило зловісної слави «дерева війни». Голубка та водограй, струмені якого нагадують гілки дерева, зображені і на малюнку, у формі котрого був написаний вірш.


 


Ствердження вічних цінностей в образах майстра і Маргарити.
Не лише сучасність у романі підлягає вимірюванню вічними істинами, але й вічні істини, у свою чергу, письменник піддає перевірці сучасністю, виявляючи трагічні колізії у житті персонажів, що їх сповідують.
Саме під таким кутом розроблені у Тиорі образи майстра та Маргарити, що як носії справжніх духовних Цінностей протистоять бездуховній радянській дійсності.

О.Булгакова (Шиловська), третя дружина письменника, прототип образу Маргарити

В образі Маргарити розкривається всепереможна сила жіночої любові. Саме кохання героїні, заради якого вона перетворилася на відьму, рятує духовно скаліченого майстра. Це - справжнє почуття, яке неспроможні вбити ані розлуки, ані тиск з боку агресивного соціуму, ані страх за власну долю. Мотивом справжнього кохання розпочинається глава «Маргарита», в якому вперше з'являється героїня: «За мною, читачу! - енергійно закликає оповідач. - Хто сказав тобі, що немає на світі справжнього, вірного, вічного кохання? Хай відріжуть брехунові його паскудного язика! За мною, читачу, і тільки за мною, і я покажу тобі таке кохання!»

Істинність цього кохання зазначена також в описі його виникнення, насиченому несподіваними й експресивними порівняннями - з «вбивцею у провулку», з ударами блискавки та фінського ножа. Такою ж експресивністю позначена й пристрасть Маргарити: вона вражає сумішшю відваги, зухвалості, відданості коханому, презирством до соціальних умовностей. На такий психологічний ґрунт органічно лягають метаморфози характеру героїні після її перетворення на відьму.

Проте головним свідченням істинності любові Маргарити до майстра є моральне начало. Воно виявляється у по-своєму героїчній відданості жінки коханому, її прагненні будь-що його врятувати, її готовності розділити з ним і життя, і смерть.
Психологічним прототипом Маргарити була дружина письменника 0 Булгакова. Водночас героїня успадкувала деякі риси образу Ґретхен з «Фауста» Ґете (що є символом жертовної жіночої любові, яка рятує душу коханого), а також Маргарити Валуа, що уславилася надзвичайною силою кохання та сміливістю.

Утім, слід зазначити, що моральність Маргарити виходити за межі її любовного почуття. Це засвідчують сцени, в яких) Маргарита-відьма виявляє духовну безкорисливість, людяність) і доброту щодо сторонніх для неї людей. Ця властивість, зокрема, розкривається у комбінації двох епізодів її фантастичної по-; дорожі на бал сатани. Перший містить у собі опис розгрому, що його вчинила сп'яніла від чарівної могутності й прагнення помсти Маргарита у квартирі ненависного критика Латунського. Наступний епізод змальовує героїню, яка, «намагаючись пом'якшити свій осиплий на вітрі, злочинний голос», лагідно втішає маленького хлопчика, переляканого здійнятим нею шумом у сусідній квартирі. Так потреба у жорстокій помсті врівноважується в її образі здатністю до щирого співчуття. Аналогічний смисл має сцена, в якій Маргарита у відповідь на готовність Воланда виконати її заповітне бажання, благає не про повернення майстра, а про прощення душі давно померлої грішниці Фріди, яку вона вперше і востаннє побачила на бал" в сатани. Вірність моральному закону, що її героїня зберігає і в тоталітарному суспільстві, де знищуються усі паростки людяності, і в епіцентрі «дияволіади», де їй довелося зіграти роль королеви грандіозного балу людських вад і гріхів усіх часів, надає її духовному портрету піднесених і зворушливих рис. Завдяки самобутньому поєднанню у характері героїні королев-ської шляхетності та демонічних рис, природної жіночності та моральної мужності, співчуття до тих, хто страждає, та безпощадності до тих, хто знищував її коханого, вона й стала одним з найпривабливіших жіночих образів у літературі XX ст.
Образові ж майстра віддана найдорожча Булгакову, лейтмотивна у його творчості ідея безсмертя справжнього мистецтва.

Варто звернути увагу на те, як називає автор цього героя. Слово «майстер» - це не просто синонім слова «митець», що помітно контрастує з тривіальними визначеннями московських літераторів як «поетів», «письменників», «критиків», а також з їхніми штучними псевдонімами. Воно вміщує у собі значення, пов'язані з творчою зрілістю, досконалим володінням письменницьким ремеслом, філігранною роботою зі словом. Це слово позначене відбитком непроминущих цінностей, адже містить у собі натяк на середньовічну культуру з її шанобливістю до постаті майстра.

Образ майстра значною мірою автобіографічний. Разом з тим, він пов'язаний з літературною та культурною традицією минулого. На думку інтерпретаторів і коментаторів творчості М. Булгакова, в цьому образі відбилися риси ґетевського Фауста, письменника М. Гоголя; деякі дослідники обстоюють гіпотезу, що його історичним прототипом був український філософ Г. Сковорода. Втім, головним є те, що булгаковський майстер змальований як узагальнений образ митця.

Ідея істинності мистецтва майстра розкривається через систему протиставлень цього героя офіційному літературному світу. І тема роману, за який узявся Майстер, і напрямок її розробки, діаметрально протилежний виховному курсу, що його провадила тоталітарна влада, і його дивовижна, незаймана ідеологічними догмами й приписами духовна свобода -все це суперечить офіційному еталону радянського письменника. Майстер відверто виражає почуття відрази до примітивної та бездарної літературної продукції, що її видають на-гора співці радянської влади. А після подання рукопису роману на суд арбітрів радянського красного письменства він стає відкритим об'єктом для нищівної критики колег по літературному цеху. Вирізняє майстра з-поміж юрми берліозів та рюхіних і його письменницький «непрофесіоналізм». Адже за фахом і родом занять він був істориком, внутрішня потреба написати роман виникла у нього так само спонтанно, як зародилася любов між ним та Маргаритою.
Утім, найпершим доказом істинності мистецтва майстра є те, що написаний ним роман достеменно відтворював єрша-лаїмські події. Незаперечна достовірність цього «п'ятого Євангелія», написаного майстром за багато століть після розправи над Христом і на тлі розквіту войовничого атеїзму у СРСР, підкреслюється розповіддю свідка цих подій Воланда та сновидінням Івана Бездомного, котре подається як органічне продовження цієї розповіді.

Тема істинності роману про єршалаїмську трагедію створює простір для численних паралелей між майстром і Єшуа. Так само, як Єшуа, майстер постає носієм вічної істини, так само він через служіння цій істині вступає в конфлікт з владою і проходить свій хресний шлях. Однак, на відміну від Єшуа, майстрові бракує духовних сил витримати важкі випробування. Морально зламавшись під натиском зовнішнього світу, він кидає рукопис у вогонь - тобто зрікається і свого мистецького дару, і своєї мистецької місії. Тимчасом відмова від мистецтва означає -для героя відмову від життя: він знаходить притулок у психіатричній лікарні та вірі у власне божевілля... Ось чому після смерті майстра його душа, що зазнала трагічного зриву, потрапляє не до «царства світла», а до царства «спокою»: «Він, - говорить вісник Божественної волі Левій, - не заслужив світла, він заслужив спокій». Довгожданий, омріяний героєм спокій був водночас і знаком нагороди за його прижиттєві муки, і знаком прощення його людської слабкості.

Фінал роману, в якому майстер і Маргарита знаходять спокій лише у смерті, стверджує думку про фатальну приреченість носіїв вічних цінностей (істинної любові, істинного мистецтва, істинної моральності) у тоталітарному суспільстві. Водночас він відкриває вихід у гармонійне безсмертя, в якому митець і його подруга, розлучені страшною дійсністю, здобувають щастя бути поруч одне одного, і майстер отримує можливість творити та насолоджуватися затишком.

Взагалі ж слід зазначити, що наприкінці роману першочергового значення набуває тенденція до гармонійного розв'язання трагічно заплутаних вузлів у долях деяких персонажів кожного З трьох світів. У межах фантастичного світу вона захоплює образ Коров'єва-Фагота: тієї ж ночі, коли майстер і Маргарита здобули «вічний спокій», цей герой, що перетворився на сумного «темно-фіолетового лицаря», звільнився від давнього свого гріха. У московському світі зазначена тенденція виявляється в долі Івана Бездомного, який, пройшовши крізь кризу уявлень, навіяних радянською ідеологією, та нові містичні прозріння, сягнув духовного просвітління.

Та чи не найважливіший вияв вказаної тенденції спостерігається в єршалаїмському світі, коли з Понтія Пилата знімається його тисячолітня кара. Ця фінальна подія має все-охоплюючий смисл. Адже якщо можна простити людину, що була однією з найсумніших постатей людської історії, то, значить, можна простити усі людські гріхи, весь земний світ -недосконалий, метушливий і навіть страшний. Важливим є також те, що звільняє Пилата від його мук не Воланд (який, за логікою роману, має судити й карати, але не може помилувати) і не Єшуа (який випромінює милосердя, але не може забрати у царство світла душу, яка на те не заслуговує), а саме майстер -як творець художнього образу прокуратора, як митець, що стверджував у своєму романі найвищу цінність морального закону, зрештою, як людина, що у власному житті пізнала гіркі плоди зречення істини та певною мірою переживає Пилатів гріх як свій власний... Отже, сюжет «Майстра і Маргарити» рухається від тем морального суду й відплати до ідеї прощення, ілюструючи у такий спосіб давню мудрість, згідно з якою милосердя є вищим за справедливість


 


Літературною пам'яткою Першої світової війни став аполлінерів-ський вірш «Зарізана голубка й водограй» (збірка «Каліграми. Вірші Миру та Війни»). Документально-реалістичного звучання цьому творові надає перелік імен знайомих та друзів поета, постраждалих через війну. Деякі з них загинули, доля інших була авторові невідома. Однак до всіх, кого війна розкидала по різні боки життя та смерті, ліричний герой звертається з одним запитанням «де ви?», що відтворює настрій внутрішньої розгубленості цілого покоління, яке зазирнуло у страшну безодню війни. Перед цією грізною безоднею захлинається книжкова патетика, тьмяніють гасла й заклики, що мають підтримувати бойовий дух солдатів та виправдовувати кровопролиття в очах їхніх матерів, подруг, дітей. Тому у вірші відсутні будь-які елементи романтизованого зображення реалій війни. Натомість його головними емоціями стають безмежне співчуття постраждалим, оплакування полеглих, осуд війни.

Цими настроями забарвлені центральні образи - зарізана голубка, що асоціюється зі Святим Духом (якому, за художньою логікою поета. Перша світова війна завдала страшного удару); водограй, котрий означає і потік пролитих за загиблими сліз, і потік їхньої крові; а також дерево олеандр, що завдяки своїй отруйності та криваво-червоним квітам зажило зловісної слави «дерева війни». Голубка та водограй, струмені якого нагадують гілки дерева, зображені і на малюнку, у формі котрого був написаний вірш.


 


Японський письменник Я. Кавабата, чия творчість є втіленням національної культури, «усе своє… життя поривався до прекрасного» і відтворював його на сторінках своїх книг. Сюжетною основою повісті «Тисяча журавлів», удостоєної 1952 року престижної літературної премії Академії мистецтв Японії, автор обрав чайну церемонію. Під час цього обряду зустрічаються юнак Кікудзі й сповнена чарівної молодості дівчина Юкіко. Дівчина несла в руці рожеве крепдешинове фуросікі з вибитими на ньому білими журавлями. Звідси й назва твору: журавлі — символ чистоти й краси, до яких прагне людська душа.

Чайний обряд у повісті не просто тло, на якому розгортаються події, він до помагає розкрити ідею твору. Ставлення до нього певною мірою допомагає зрозуміти характери персонажів і людські взаємини. Японська естетика довела цей стародавній звичай до рівня високого мистецтва. Неодмінними умовами чайної церемонії є гармонія, безречність, чистота і спокій. Суть обряду полягає в тому, щоб дати людині можливість відірватися від суєтного життя, поринути у рої думи, очистити свої почуття, бути щирим, бути самим собою. Той, хто справді прилучається до таїни чайного ритуалу, ніби проходить обряд очищення.

Твір Кавабати, просякнутий настроєм споглядання, дає можливість по-новому побачити речі, відчути красу в буденному. Речі у Кавабати живуть своїм особливим життям. Автор детально, з душевним трепетом, начебто про людей, розповідає про чайний посуд. «Стародавні чашки… їм, певне, років триста-чотириста, а скільки в них світла! Здавалося, життя б’ється під їхньою гладенькою поверхнею. Кікудзі дивився на чашки, а йому ввижалися його батько і мати Фуміко такі ж чисті й непорочні».

Кавабата показує, що свідомість японців, яка звикла шанобливо ставитись до речей, обожнює і предмети мистецтва, і предмети побутового вжитку, вбачаючи в них утілення краси. «Кікудзі зупинив погляд на глечику. З-під білої поливи ледь-ледь проступав багрянець. Кікудзі простяг руку й торкнувся чарівної поверхні глечика: вона була холодна, та від слабкого багрянцю, здавалося, струмувало тепло. Гарне «світло»… І мені воно подобається… Приємне, як сон…”

Японці вміють оточувати себе красивими речами, квітами, творами мистецтва, які стають невід’ємною частиною їхнього повсякденного життя. Стіни для чайної церемонії у помешканні Кікудзу прикрашені чудовими картинами. У його кімнатах завжди стоять живі квіти. Милування темно-синьою квіточкою на тендітному стебельці у вазочці навіює Кікудзі роздуми про швидкоплинність життя і вічність краси. «Тендітна іпомея, що й за день внівець зів’яне, й трьохсотлітня динька… Вражений цим порівнянням, Кікудзі якийсь час не міг відвести погляду від квітки».

Японській національній культурі притаманне прагнення людини до гармонії і природою. Герой повісті «Тисяча журавлів» постійно відчуває її поруч. Крокуючи доріжками храмового саду, Кікудзі помічає, що дика азалія на схилі гори иГіралася в пуп’янки. Повертаючись додому електричкою після ночі, проведеної з пані Оота в готелі, він бачить картину вранішньої заграви, і його зір фіксує всі деталі цього пейзажу: «Червоне сонце ніби пливло на обрії, ковзаючи по вершечках дерев. Ліс виступав на небі чорним силуетом». Згодом ця картина до найдрібніших подробиць вималюється в його уяві при звістці про смерть пані Оото. Кікудзі здатен насолоджуватися природою, відчувати живий потік її енергії. «Зірка блищала серед хмар і тому здавалася ще більшою, ніж була насправді, ореол навколо неї був аж наче вологий».

Твори Я. Кавабати розповідають про приховану красу світу, в якій живуть люди і яка живе в людях, але її вони не завжди помічають. Свою Нобелівську премію (Нобелівська премія була присуджена митцю 1968 р.) письменник назвав «Красою Японії народжений». Цією назвою Кавабата хотів підкреслити, що досягненнями у своїй творчості він зобов’язаний тому духові національної культури, який зветься «красою Японії».


 


32. Провідні теми, настрої й образи лірики Т.–С. Еліота.

ЕЛІОТ, Томас Стернз(Eliot, Thomas Stearns - 26.09.1888, Сент-Луїс, штат Міссурі — 04.01.1965, Лондон) — англо-американський поет, лауреат Нобелівської премії 1948 р.
Головні проблеми творчості Еліота — трагізм людського існування, духовна криза в умовах антигуманної сучасної цивілізації. Модернізм Еліота визначався його позицією, яка ґрунтувалася на розчаруванні в суспільному прогресі, у моральному потенціалі людства. Поет створив образ «безплідної землі», писав про відчуження людини у здеградованому світі. Глибокий песимізм та іронія, що переростає в сатиру, взаємодіють у його творчості. Прогнозуючи ймовірну загибель європейської культури, Еліот знаходив духовне опертя у християнській релігії та вірі, які можуть стати на заваді відчаю та бездуховності.
Еліот народився у заможній і респектабельній сім'ї, його дитинство та юність минули в США. Майбутнього письменника виховували у пуританському дусі, відтак він здобув досвід суворої самодисципліни і стриманості. Еліот закінчив школу в Сент-Луїсі, у 1906 р. вступив у Гарвардський університет. Захоплення романтичною поезією Дж. Н. Г. Байрона, П. Б. Шеллі та Дж. Кітса, віршами Д. ґ. Россетті та А. Ч. Свінберна, яких він наслідував у своїх юнацьких поетичних опусах, змінилося інтересом до середньовічної літератури. Знайомство з «Божественною комедією» Данте стало однією з найважливіших подій у житті Еліота (1910). У Гарварді Еліот відвідував лекції літературознавця І. Беббіта, котрий справив на нього великий і, значною мірою, вирішальний вплив. Беббіт розвивав ідеї школи «нового гуманізму», заперечував сучасну цивілізацію у будь-яких її формах та виявах (демократія, індустріалізм, романтизм); саме він посіяв у душі Еліота зерно сумніву в цінності романтичної традиції, протиставивши їй класицизм. У студентські роки Еліот, слухаючи курс І. Беббіта про французьку літературну критику, звернувся до книги А. Саймонса «Символізм у літературі», що відкрила перед ним поетичний світ А. Рембо, П. Вердена і Жуля Лафорга, вірші котрого, як згодом зізнавався Еліот, справили на нього особливо сильне враження.
У період 1910-1912 pp. були створені і в 1915 р. опубліковані відомі вірші Еліота «Пісня кохання Дж. Альфреда Пруфрока» («The Love Song of J. Alfred Prufrock»), «Портрет дами» («Portrait of A Lady»), «Прелюди» («Preludes»), «Рапсодія вітряної ночі» («Rhapsody on a Wind Night»). У першому з них іронічно змальовуються претензії жалюгідної людини на щире почуття. Іронічна точка зору розкривається у пародійному використанні мотивів з Данте, В. Шекспіра, Дж. Донна, Р. Браунінга, А. Теннісона. Вірш є потоком свідомості ліричного героя. Альфред Пруфрок усвідомлює, що його переживання сміховинні. Вірш закінчується похмурим висновком про нікчемність мрії і неминучість загибелі:



Последнее изменение этой страницы: 2016-08-14; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.236.187.155 (0.013 с.)