Розділ 24. Верука в горіховому цеху

Містер Вонка помчав по коридору. На наступних дверях, до яких вони підбігли, був напис: «ГОРІХОВИЙ ЦЕХ».

- Добре, зупиніться тут на хвильку, - сказав містер Вонка, - віддихайтесь і зазирніть у скляне віконечко в дверях. Але не заходьте! Хоч би там що, не заходьте в горіховий цех! Бо налякаєте білок! [168]

Усі з'юрмилися біля дверей.

- Ой, дивіться, дідуню, дивіться! - вигукнув Чарлі.

- Білочки! - крикнула Верука Солт.

- Ого! - роззявив рота Майк Тіві. Видовище було прецікаве: мабуть, з сотня

білок сиділа на високих стільчиках довкола великого стола. На столі лежали гори волоських горіхів, що їх з величезною швидкістю лущили білки. Вони працювали, мов скажені.

- Цих білок спеціально навчили добувати горішки з-під шкаралупи, - пояснив містер Вонка.

- А чому саме білок? - поцікавився Майк Тіві. - Чому не умпа-лумпів?

- Бо умпа-лумпи, - відповів містер Вонка, - не вміють так лущити, щоб сам горішок лишався цілим. Вони завжди розколюють горіхи надвоє. Ніхто, крім білок, не вміє добувати з-під шкаралупи цілий горішок. Це надзвичайно [169] важко. А я вимагаю, щоб на моїй фабриці використовували тільки цілі горішки. Ось чому довелося поставити на цю роботу білок. Хіба ж не прегарно вони добувають ці горішки! Гляньте, як вони стукають суглобами кігтиків по шкаралупі, щоб перевірити, чи під нею не зіпсу-тий горішок! Зіпсутий відлунює порожньо, і білки його не лущать, а зразу викидають у сміттєпровід. Он! Дивіться! Ота білка, що найближча до нас! Здається, вона натрапила на зіпсутий!

Усі дивилися, як маленька білочка постукала суглобом кігтика по шкаралупі горіха. Тоді схилила набік голівку, уважно прислухалася й щосили метнула горіх позад себе у велику діру в підлозі.

- Мам! - вигукнула раптом Верука Солт, - я хочу мати білочку! Дістань мені таку білочку!

- Ти ж розумна дитина, - відказала пані Солт. - Це білочки містера Вонки. [170]

- Ну, то й що! - закричала Верука. - Хочу білочку. Я тільки й маю вдома, що двох собак, чотирьох котів, шістьох кролів, двох папуг, трьох канарок, одного зеленого какаду, одну черепаху, акваріум з золотими рибками, клітку з білими мишками і старого дурного хом'яка! А я хочу білочку!

- Добре, моя мармулеточко, - заспокійливо сказала пані Солт. - Мама дістане тобі білочку за першої-ліпшої нагоди.

- Але я не хочу якусь стару білку! - верещала Верука. - Я хочу вчену, дресировану білочку!

І тут виступив наперед пан Солт, Веруччин батько.

- Так, Вонко, - солідно проказав він, витягаючи натоптаного грішми гаманця, - скільки хочете за свою скажену білку? Назвіть ціну.

- Вони не продаються, - відповів містер Вонка. - їй білка не дістанеться. [171]

- Як це не дістанеться! - зарепетувала Ве-рука. - Я зараз зайду й сама собі виберу білку!

- Не смій! - крикнув містер Вонка, та було пізно. Дівчисько рвучко відчинило двері й забігло в цех.

Щойно вона опинилася в залі, як усі сто білок перестали працювати, озирнулися і втупилися в неї чорними намистинками очей.

Верука теж завмерла, зирячи на них. Тоді її погляд зупинився на гарненькій білочці, що сиділа край стола зовсім близько до неї. Білочка тримала в лапках горіха.

- Чудово, - сказала Верука, - візьму тебе!

Дівчина простягла руку, щоб ухопити білочку... та поки вона це робила... у першу ж часточку секунди, коли її рука почала рух уперед, у кімнаті все раптом закружляло, ніби спалахнула руда блискавка, і всі-всі-всі білки, що сиділи за столом, стрибнули на Веруку, вчепившись їй у тіло. [172]

Двадцять п'ять білок схопили дівчинку за праву руку й повисли на ній.

Ще двадцять п'ять білок схопили її за ліву руку й теж повисли.

Двадцять п'ять білок схопили її за праву ногу й притисли її до землі.

Двадцять чотири білки схопили її за ліву ногу.

Лишалася ще одна білка, як було видно - найголовніша. Вона видряпалася Веруці на спину й почала стук-стук-стукати бідолашне дівчисько по голові суглобами кігтика.

- Рятуйте її! - заверещала пані Солт. - Ве-руко! Назад! Що вони з нею роблять?

- Перевіряють, чи не зіпсута всередині, - пояснив містер Вонка. - Дивіться далі.

Верука люто боронилася, але білки міцно її тримали й не давали поворухнутися. Білка на плечах і далі стук-стук-стукала дівчину по голові. А тоді білки повалили Веруку додолу й кудись потягли. [173]

- Ой лихо, вона таки зіпсутий горішок, - сказав містер Вонка. - Мабуть, її голова відлунювала порожнечею.

Верука борсалася й вищала, та дарма. Дужі маленькі лапки тримали її міцно, і вирватись вона не могла.

- Куди вони її тягнуть? - верескнула пані Солт.

- Туди, куди викидають зіпсуті горіхи, - пояснив містер Віллі Вонка. - До сміттєпроводу.

- Вони її збираються викинути в сміттєпровід! - зойкнув пан Солт, дивлячись через скляні двері на доньку.

- То врятуй її! - загорлала пані Солт.

- Пізно, - сказав містер Вонка. - Вона вже зникла!

І справді, вона зникла.

- А куди? - лементувала, сплескуючи руками, пані Солт. - Що роблять із зіпсутими горіхами? Куди веде сміттєпровід? [174]

- Оцей сміттєпровід, - пояснив містер Вонка, - впадає прямісінько в головну каналізаційну трубу, в яку стікають нечистоти з усіх куточків фабрики: і зметена з підлоги пилюка, і картопляні лушпайки, і гнила капуста, і риб'ячі голови, і все таке.

- І хто ж це їсть рибу, капусту й картоплю на такій фабриці, хотів би я знати? - здивувався Майк Тіві.

- Я, звичайно, - відповів містер Вонка. - Чи ти гадаєш, що я харчуюся самими бобами какао?

- Але... але... але... - верескнула пані Солт, - куди вона врешті-решт виходить, та каналізаційна труба?

- Як то куди? Ясно, що в піч, - спокійно пояснив містер Вонка. - У сміттєспалювач.

Пані Солт роззявила величезну червону ротяку й заголосила.

- Не хвилюйтеся, - заспокоїв її містер Вонка, [175] - є надія, що саме сьогодні його не розпалювали.

- Надія?! - репетувала пані Солт. - Моя Веручечка! Вона... вона... вона... шкварчатиме, мов сосиска!

- Чиста правда, моя люба, - підтримав її пан Солт.

- Слухайте, Вонка! - додав він. - Здається, цього разу ви крихточку, граминочку перебрали. Можливо, моя доня трохи розбещена - я не заперечую, - та це не означає, що ви можете її взяти й підсмажити. Знайте - ви мене страшенно розсердили!

- Та не сердьтеся, шановний пане! - відповів містер Вонка. - Думаю, рано чи пізно вона знайдеться. Може, її далеко й не занесло. Може, вона застрягла на самому початку сміттєпроводу, біля вхідної діри, а якщо це так, то зайдіть і витягніть її.

Почувши це, пан і пані Солт заскочили в горіховий [176] цех, підбігли до діри в підлозі й зазирнули туди.

- Веруко! - покликала пані Солт. - Ти там? Відповіді не було.

Пані Солт нахилилася над дірою, щоб краще придивитися. Вона тепер стояла навколішки на самісінькому краєчку діри й зазирала вниз, а її здоровецьке озаддя стирчало, як велетенська порхавка. Поза була дуже ризикована. Вистачило б одного легенького поштовху... делікатно турнути куди треба... саме так білки й зробили!

Пані Солт з папужим вереском стрімголов шугонула вниз.

- О Господи! - зойкнув пан Солт, дивлячись, як його тілиста дружина загриміла в діру, - скільки ж то сьогодні буде сміття! - Він стежив, як вона зникає в темряві.

- Як там унизу, Ангіно? - гукнув він і ще дужче нахилився над дірою. [177]

Ззаду до нього кинулися білки...

- Рятуйте! - крикнув пан Солт.

Та він уже летів сміттєпроводом услід за жінкою... і дочкою.

- Ого! - вигукнув Чарлі, дивлячись разом з усіма в двері, - і що ж це тепер з ними буде?

- Сподіваюся, що внизу їх зловлять, - припустив містер Вонка.

- А що з великим вогненним сміттєспалю-вачем? - запитав Чарлі.

- Його розпалюють через день, - відповів містер Вонка. - Можливо, сьогодні саме той день, коли вогню не буде. Хтозна... може, їм і пощастить...

- Цсс! - прошепотів дідунь Джо. - Послухайте! Ще одна пісенька!

З глибини коридору долинуло гупання барабанів. Тоді залунав спів.

- Верука Солт! - співали умпа-лумпи. [177]

Верука Солт вередувала,

аж доки в сміттєпровід впала,

(Таку халепу, як оця,

довести треба до кінця,

тож ми не марнували слів

і здихались також батьків.)

Летить Верука по трубі!

А ми ж повинні, далебі,

зізнатись, що внизу вона

зустріне друзів, хоч сама

не рада буде тим друзякам -

бо не курорт там, а клоака.

Ось з оселедця голова

смердюча і напівгнила.

«Привіт! Як справи? Як живеш?

Як добре, що ти з нами теж!»

А трохи далі для душі

очікують товариші:

з ковбаски хвостик, згірклий смалець,

хлібини цвілої окраєць, [179]

погризений шматочок сала, креветка, що гниє помалу, стара сосиска, що смердить, аж носа вирвати кортить, гнила шкарпетка, здохла миша, те, що на сходах кіт залишив, і безліч іншої гидоти, нудоти, рвоти і бридоти. Такі-от у Веруки друзі... Дісталось панні по заслузі, бо що посіяв - те й пожнеш, і від розплати не втечеш. Та вам тепер, либонь, цікаво, чи хтось судити має право лише Веруку Солт одну, і всю розбещення вину приписувати тільки їй - зіпсутій, але ж не лихій? То хто ж її так зіпсував? Хто їй постійно потурав? [180]

Нікчему з неї хто зробив?

Хто грішний тут? Хто завинив?

На жаль, ця відповідь - сумна,

бо чітко вказує вона,

що лихо власними руками

тут сотворили ТАТО й МАМА!

Тому радіє цілий світ,

що й їх забрав сміттєпровід

(чи сміттєпровід? - Все одної) -

вони поринули на дно.