Розділ 3. Містер Вонка та Індійський принц

- Принц Пондівішна написав містерові Вонці листа, - почав дідунь Джо, - і попросив, щоб той приїхав аж у Індію і побудував йому величезний палац з самісінького шоколаду.

- І що, дідуню, містер Вонка це зробив?

- Аякже. І що то був за палац! Там було сто кімнат, і все було зроблене з темного чи світлого шоколаду. Шоколадна цегла, шоколадний цемент, шоколадні вікна, усі стіни й стеля були з шоколаду, а ще килими, картини, ліжка й меблі. А з кранів у ванній лився гарячий шоколад.

Коли все було завершено, містер Вонка сказав принцові Пондівішні: [20]

- Мушу Вас, однак, попередити, що довго все це не простоїть, тому не гайте часу й починайте їсти.

- Дурниці! - закричав принц. - Я не їстиму власного палацу! Не гризтиму сходів і навіть стін не лизатиму! Я в ньому буду жити!

Але містер Вонка мав, зрозуміло, рацію, бо незабаром після цього настав спекотний день, сонце припекло й палац почав поволі танути й розтікатися по землі.

Божевільний принц, який дрімав собі у вітальні, прокинувся й побачив, що пливе у величезному липкому й коричневому озері шоколаду.

Малий Чарлі завмер на краєчку ліжка, не зводячи очей з дідуня. Обличчя його було схвильоване, а очі такі круглі, що аж світилися білки.

- Це - правда? - засумнівався він. - Чи ви мене обманюєте?

- Правда! - вигукнули усі четверо стареньких. - Чистісінька правда! Спитай кого хочеш! [21]

- І це ще не вся правда, - додав дідунь Джо, нахилився до Чарлі й зашепотів ледь чутно й таємничо: - Ніхто... звідти... не... виходить!

- Звідки? - перепитав Чарлі.

- /... ніхто... не... заходить... туди!

- Куди?! - вигукнув Чарлі.

- На фабрику «Вонка», а то куди ж!

- Дідуню, ви про що?

- Про працівників, Чарлі.

- Про працівників?

- На всіх фабриках, - пояснив дідунь Джо, - є працівники, які щоранку й щовечора заходять і виходять з воріт... на всіх, окрім фабрики «Вонка»! Чи ти хоч раз бачив хоч однісіньку людину, яка б туди зайшла... або звідти вийшла?

Чарлі обвів поглядом усі чотири старезні обличчя, які на нього дивилися. Були вони приязно всміхнені й водночас цілком серйозні. Не було й знаку, що це жарт чи обман.

- Ну? Що скажеш? - домагався дідунь Джо. [22]

- Я... я навіть не знаю, дідуню, - почав затинатися Чарлі. - Коли я проходжу повз фабрику, то ворота завжди замкнені.

- Отож бо! - вигукнув дідунь Джо.

- Але ж там повинні працювати якісь люди...

- Ні, Чарлі, не люди. Принаймні, не звичайні люди.

- А хто?! - аж закричав Чарлі.

- Ага... Отож бо й воно... Це ще один приклад розуму й умілості містера Віллі Вонки.

- Чарлі, синку, - озвалася з дверей пані Ба-кет, - пора вже спати. Годі на сьогодні.

- Ой, мамусю, я мушу почути...

- Завтра, синку...

- Справді, - погодився дідунь Джо, - решту розповім завтра. [23]

Розділ 4. Таємні працівники

На другий вечір дідунь Джо повів розповідь далі.

- Розумієш, Чарлі, - сказав він, - ще недавно на фабриці містера Віллі Вонки працювали тисячі працівників. Аж раптом якогось дня містер Вонка мусив попросити їх усіх піти додому й більше ніколи не вертатися.

- А чому? - здивувався Чарлі. [24]

- Через шпигунів.

- Яких шпигунів?

- Розумієш, усі інші виробники шоколаду стали заздрити, що містер Вонка виробляє такі чудові цукерки, й почали засилати шпигунів, щоб ті повикрадали його таємні рецепти. Шпигуни влаштовувалися на фабрику «Вонка», прикидаючись звичайними працівниками, і вивідували, як робиться те чи те.

- А тоді верталися на свої фабрики і все розповідали? - запитав Чарлі.

- Атож, - підтвердив дідунь Джо, - бо незабаром фабрика Фікельґрубера почала виробляти морозиво, яке не тануло навіть під пекучим сонцем. Потім фабрика пана Тицьно-са випустила жуйку, що не втрачала аромату, скільки її не жуй. А тоді ще й фабрика пана Слаґворта почала виготовляти цукеркові кульки, які можна було роздути до велетенських розмірів, проштрикнути шпилькою і проковтнути. [25] І так далі, і так далі. Містер Віллі Вонка рвав на собі бороду й кричав: «Який жах! Я збанкрутую! Скрізь шпигуни! Я мушу закрити фабрику!»

- Але ж він її не закрив! - вигукнув Чарлі.

- Та ні, закрив. Сказав працівникам, що йому дуже прикро, але всі вони мають вертатися додому. Тоді замкнув головну браму й повісив на неї ланцюга. Отак зненацька величезна шоколадна фабрика містера Вонки завмерла й спорожніла. З димарів перестав іти дим, стих гул машин, і не було відтоді випущено жоднісінької шоколадки чи цукерочки. Ніхто звідти не виходив і ніхто не заходив, та й сам містер Віллі Вонка десь зник.

- Минали місяці, - вів далі дідунь Джо, - а фабрика все була на замку. І всі казали: «Бідний містер Вонка. Він був такий приємний. І які чудові штучки виготовляв. Але тепер йому гаплик. Усе пропало».

А тоді сталося щось дивовижне. Якось рано-вранці з високих фабричних димарів засоталися тоненькі смужечки білого диму! Мешканці міста зупинялися й дивилися на них. «Що це таке? - гукали вони. - Там хтось розпалив вогонь! Мабуть, містер Вонка знову відкрив фабрику!» Усі помчали до брами, сподіваючись, що вона відчинена навстіж, а містер Вонка знову радо зустрічає своїх працівників.

Та ба!

Величезна залізна брама була замкнена, ланцюг, як і раніше, висів на ній надійно, а самого містера Вонки ніде не було видно.

«Але ж фабрика працює!» - дивувалися люди. - Послухайте! Чути машини! Вони знову гудуть! А в повітрі пахне шоколадом!»

Дідунь Джо нахилився, торкнув Чарлі за коліно довгим худим пальцем і неголосно сказав:

- Та найдивніше, Чарлі, що у фабричних

вікнах рухалися маленькі темні тіні. Люди з вулиці бачили їх за матовими шибками.

- А чиї то були тіні? - миттю зацікавився Чарлі.

- Саме це всі й хотіли знати.

«Там повно працівників! - кричали люди. - Але ж ніхто туди не заходив! Брама замкнена! Це якесь божевілля! І ніхто звідти не виходить!»

- Не було жодного сумніву, - сказав дідунь Джо, - що фабрика запрацювала. Відтоді вона так і працює, ось уже десять років. А шоколадки й цукерки, виготовлені на ній, стають усе смачніші й фантастичніші. Зрозуміло, що тепер, коли містер Вонка винаходить якийсь новий дивовижний сорт цукерок, то вже ні пан Фікельґрубер, ні пан Тицьніс, ні пан Слаґ-ворт, ні будь-хто інший не спроможний його відтворити. Жоден шпигун не може проникнути на фабрику, щоб вивідати рецепт.

- Дідуню, але хто ж, - вигукнув Чарлі, - хто саме працює на фабриці містера Вонки?

- Чарлі, цього ніхто не знає.

- Та ж це нісенітниця! Чому ніхто його не спитав?

- Бо ніхто його тепер не бачить. Він не виходить з фабрики. Звідти з'являються тільки шоколадки й цукерки. Вони вискакують зі спеціального люка в стіні, вже запаковані й заадресовані, і їх щодня забирають поштові фургони.

- Дідуню, що ж то за люди там працюють?

- Любий хлопчику, - відповів дідунь Джо, - це найбільша таємниця у світі виробників шоколаду. Ми знаємо про тих людей лиш одне. Вони - малесенькі. Невиразні тіні, що іноді з'являються за вікнами, здебільшого пізно ввечері, коли горить світло, належать крихітним людям, не вищим за моє коліно...

- Таких людей не буває, - заперечив Чарлі. [29]

Саме тут до кімнати зайшов пан Бакет, батько Чарлі. Він повернувся додому з фабрики зубної пасти і схвильовано розмахував вечірньою газетою.

- Чули новину? - вигукнув він. І підняв газету, щоб було видно величезний заголовок:

НАРЕШТІ ФАБРИКУ «ВОНКА» ВІДКРИЮТЬ ДЛЯ КІЛЬКОХ ЩАСЛИВЦІВ

Розділ 5. Золоті квитки

- Це означає, що людям дозволять зайти на фабрику?! - вигукнув дідунь Джо. - Ану читай, що там написано - швиденько!

- Гаразд, - сказав пан Бакет, розгладжуючи газету «Вечірній вісник». - Слухайте.

Містер Вонка геніальний виробник цукерок, якого ніхто не бачив уже десять років, прислав сьогодні таке оголошення

Я, Віллі Вонка, вирішив дозволити цього року відвідати мою фабрику п'ятьом дітям. Майте на увазі - тільки п'ятьом і не більше. Цих п'ятьох щасливців я скрізь водитиму [31] особисто і дозволю їм побачити всі фабричні таємниці та чари. Наприкінці екскурси всі вони як спеціальний дарунок отрима-ють стільки шоколадок і цукерок, що їм вистачить на все життя! Отож шукайте Золоті квитки! П'ять Золотих квитків було надруковано на золотому папері й заховано під звичайнісінькими обгортками п'яти звичайнісіньких шоколадних батончиків. Ці п'ять батончиків можуть опинитися де завгодно - в будь-якій крамничці на будь-якій вуличці у будь-якому місті будь-якої країни світу - на будь-якому прилавку, де продають цукерки «Вонка». А п'ятеро щасливців, які знайдуть ці п'ять Золотих квитків, стануть єдиними особами, яким дозволять відвідати мою фабрику й побачити, яка вона тепер зсередини! Успіхів вам усім і успішного полювання!

(Підпис: Віллі Вонка) [32]

- Та він здурів! - пробурмотіла бабуся Джозефіна.

- Блискучий розум! - вигукнув дідунь Джо. - Просто чарівник! Ви тільки уявіть, що тепер буде! Цілісінький світ почне шукати Золоті квитки! Усі купуватимуть батончики «Вонка», сподіваючись знайти там квиточок! Він продасть шоколадок більше, ніж будь-коли! Яка ж то буде радість знайти квиток!

- А шоколадки й цукерки, яких вистачить на все життя - і безкоштовно! - додав дідусь Джордж. - Ви собі уявіть!

- їх би мали привезти вантажівкою! - сказала бабуня Джорджина.

- Мене аж нудить від самої думки про них, - скривилася бабуся Джозефіна.

- Дурниці! - вигукнув дідунь Джо. - Чар-лі, правда, було б чудесно - розгорнути батончик і побачити, як усередині виблискує Золотий квиток! [ 33]

- Ще й як, дідуню. Але на це нема надії, - похнюпився Чарлі. - Я ж отримую тільки одну шоколадку на рік.

. - Ніколи не знати, онучку, - втрутилась бабуня Джорджина. - За тиждень у тебе день народження. Ти маєш не менше шансів, ніж будь-хто інший.

- На жаль, це не так, - засумнівався дідусь Джордж. - Золоті квитки скоріше знайдуть ті діти, які мають змогу купувати шоколадки щодня. А наш Чарлі отримує лиш одну на рік. Надії нема. [34]