Розділ 19. Цех винаходів - вічні барбариски й волосяні іриски

Коли містер Вонка крикнув: «Спинити човна!», умпа-лумпи шалено завеслували назад. Човен зупинився.

Веслярі скерували його до червоних дверей. На дверях був напис: «ЦЕХ ВИНАХОДІВ -СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО». Містер Вонка витяг з кишені ключа, перехилився через облавок човна і встромив ключа в щілину.

- Це найважливіший цех усієї фабрики! - повідомив він. - Тут готуються, киплять і булькають усі мої найновіші і найтаємніші винаходи! Старий Фікельґрубер передні зуби віддав би, щоб потрапити сюди хоч на три хвилинки!

Не кажучи вже про Тицьноса зі Слаґвортом та всіх інших паскудних виробників шоколаду} Але послухайте мене! Коли зайдете, то нічого не займайте! Нічого не торкати, не чіпати й не куштувати! Домовились?

- Так, так! - закричали діти. - Ні до чого й не торкнемось!

- Досі, - сказав містер Вонка, - ще нікому* навіть умпа-лумпам, не дозволялося сюди за-? ходити!

Він відчинив двері і ступив з човна прямо в цех. Четверо дітей з батьками кинулися за ним.

- Нічого не займати! - нагадав містер Вонка. - І нічого не перекиньте!

Чарлі Бакет почав розглядати велетенську залу, в якій вони опинилися. Зала нагадувала якусь відьомську кухню! Скрізь кипіли й булькали на величезних плитах чорні металеві казани, а ще свистіли чайники, шипіли каструлі бряжчали й шкварчали дивні залізні апарати [134] по стінах і по стелі зміїлися труби, і всю залу наповнювали дим, пара та розкішні смачні пахощі.

Сам містер Вонка раптом розхвилювався ще дужче, і відразу стало видно, що він цей цех любить найбільше. Він стрибав довкола казанів та апаратів, мов дитина, що отримала різдвяні дарунки й не знає, який розгортати спочатку. Спершу він зняв накривку з величезного казана й принюхався; тоді оббіг барильце з якоюсь липкою жовтою речовиною, встромив туди пальця й облизав; тоді метнувся до якогось апарата й попереставляв на ньому з десяток важільців та ручечок; потім крізь скляні дверцята стурбовано зазирнув у велетенську духовку, зрадів побаченому й захихотів, потираючи руки.

Після цього підбіг до іншого апарата - невеличкої блискучої машинки, що постійно пухкала: «пух-пух-пух-пух-пух» і за кожним таким «пух» з неї вилітав і падав у кошик на [135] підлозі великий зелений скляний камінець. Чи щось схоже на камінець.

- Вічні барбариски! - гордо вигукнув містер Вонка. - Найновіша новинка! Я їх винайшов спеціально для дітей, яким дають дуже мало кишенькових грошей. Можна покласти вічну барбариску в рота і смоктати-смоктати-смоктати, і вона ніколи не поменшає!

- Наче жуйка! - зраділа Віолета Бореґард.

- Аж ніяк не жуйка, - заперечив містер Вонка. - Жуйку треба жувати, а якщо жувати ці барбариски, то можна зуби поламати. Але на смак вони чудові! І щотижня міняють колір! І не меншають! Не зникають! НІКОЛИ! Принаймні, я так гадаю. Оце зараз одну барбариску випробовують у сусідній тестувальній залі. її смокче один умпа-лумпа. Смокче майже рік безперестанку, а барбариска як нова!

- А отут, - збуджено побіг містер Вонка до протилежної стіни, - тут я працюю над вина [136] ходом цілком нового сорту ірисок! - Він зупинився біля великого казана. У казані кипіла й булькотіла густо-клейка фіолетова меляса. Малий Чарлі мусив зіпнутися навшпиньки, щоб туди зазирнути.

- Це волосяні іриски! - вигукнув містер Вонка. - З'їси хоч отакісінький шматочок - і рівно за півгодини на голові виросте копиця густого шовковистого волосся! І вуса! І борода!

- Борода?! - обурилася Верука Солт. - Кому та борода потрібна?

- Тобі б вона личила, - відказав містер Вонка, - але, на жаль, суміш іще не зовсім готова. Вийшла надто міцна. Дуже сильно діє. Я вчора випробував її на умпа-лумпі, і в нього миттю з'явилася борода, і так вона швидко росла, що незабаром укрила всю підлогу густим волосяним килимом. Вона росла швидше, ніж ми встигали її стригти! Врешті довелося стригти газонокосаркою! Але вже ось-ось я її вдосконалю! І тоді не буде жодного виправдання тим хлопчикам і дівчаткам, що ходять лисі!

- Містере Вонко, - здивувався Майк Тіві, - хлопчики й дівчатка лисі не бувають...

- Не сперечайся, дитино, прошу тебе, не сперечайся! - урвав його містер Вонка. - Не марнуй дорогоцінного часу! А зараз підійдіть осюди - я вам покажу те, чим страшенно пишаюся. Ой, обережно! Нічого не перекиньте! Відступіться трохи назад!

Розділ 20. Велика жуйкова машина

Містер Вонка підвів гостей до велетенської машини, що стояла в самісінькому центрі цеху винаходів. То була спражня гора блискучого металу, яка височіла над дітьми та батьками. З її вершини галузилися сотні тонесеньких скляних трубочок, і всі ці скляні трубочки закручувалися донизу, спліталися в суцільний

жмут і нависали над величезною круглою ба-лією завбільшки як ванна.

- Що ж, приступимо! - вигукнув містер Вонка, натискаючи десь збоку на машині три різні кнопки. Наступної миті в її нутрощах могутньо загуркотіло, машина загрозливо затряслася, з усіх її шпарин зі свистом пішла пара - і всі раптом побачили, як по сотнях скляних трубочок щось тече, чвиркаючи у велику балію внизу. І в кожнісінькій трубочці це щось було іншого кольору, тому в балію хлюпали й плюскали всі барви веселки (а також багато інших). Видовище було чарівне. А коли балія майже наповнилася, містер Вонка натис іншу кнопку, й одразу з трубочок перестало текти, гуркіт стих, а натомість щось задзижчало, засвистіло й у величезній балії завирував величезний міксер, змішуючи різнобарвні рідини. Поступово суміш почала пінитися. Піни ставало дедалі більше й більше, а суміш мінилася [140] з синьої на білу, тоді на зелену, коричневу, жовту, і знову на синю.

- Дивіться! - сказав містер Вонка. Машина клацнула, і вир перестав вирувати.

Всі почули, як машина мовби втягла в себе повітря - і піниста синя суміш з величезної балії почала всмоктуватися назад у нутро машини. Якусь мить панувала тиша. Тоді кілька разів підозріло гуркнуло. Знову стихло. І раптом машина могутньо ревнула, наче яке чудовисько, і тієї ж миті у неї збоку вискочила маленька шухлядка (як у торгових автоматах), і в тій шухлядці лежало щось таке дрібне, тонке й сіре, що всі подумали, ніби сталася помилка. Подумали, що то смужка сірого картону.

Діти й батьки втупилися в сіру смужечку, що лежала в шухлядці.

- І це все? - з відразою скривився Майк Тіві.

- Це все, - відповів містер Вонка, гордо розглядаючи [141] отримане. - Хіба ви не знаєте, що це?

Усі мовчали. І тут пролунав схвильований крик Віолети Бореґард - тієї пришелепуватої дівчини, що безперестанно жувала гумку.

- Клянуся жуйкою, це - жуйка! - вереск-нула вона. - Це ж плиточка жувачки!

- Вгадала! - вигукнув містер Вонка, щосили плескаючи Віолету по спині. - Це плиточка жуйки! Найдивовижнішої, найказковішої, найфантастичнішої жуйки на світі!

Розділ 21. Чао, Віолето

- Ця жуйка, - вів далі містер Вонка, - мій найновіший, найвидатніший, найгеніальніший винахід! Це жувальна гумка, що замінює харчі! Це... це... це... оця крихітна смужечка гумки, що тут лежить, дорівнює повноцінному обіду з трьох страв!

- Що за нісенітниця? - обурився чийсь батько. [143]

- Шановний пане! - вигукнув містер Вон-ка, - коли я почну цю жуйку продавати, зміниться геть усе! Кінець кухням і куховарству! Кінець базарам! Не треба буде купувати м'ясо та крупи! Зайві стануть ножі й виделки! Не буде тарілок! Не треба буде мити посуд! Ніякого сміття! Ніякого бруду! Смужечка чарівної жувальної гумки «Вонка» - це все, що буде потрібно на сніданок, на обід і на вечерю! Оцей шматок жуйки, який я щойно виготовив, поєднує в собі томатний суп, смажене м'ясо та чорничний пиріг, хоча можна замовити все, чого душа забажає!

- Як це - томатний суп, смажене м'ясо й чорничний пиріг? - перепитала Віолета Бо-реґард.

- Якщо почнеш жувати, - пояснив містер Вонка, - то матимеш саме те, що написано в меню. Це просто дивовижно! Навіть відчуваєш, як їжа потрапляє через горло в шлунок!

А смак - дивовижний! І наїдаєшся! Стаєш ситий! Це справжня фантастика!

- Це абсолютно неможливо, - заперечила Верука Солт.

- Якщо це жуйка, - вигукнула Віолета Бореґард, - якщо це шматочок гумки, який можна жувати, то це для мене! - Вона миттю вийняла з рота власну рекордну жуйку й приліпила її за ліве вухо. - Містере Вонко, - сказала вона, - давайте вашу чарівну гумку, побачимо, як вона діє.

- Віолето, не нароби дурниць, - застерегла пані Бореґард, її мати.

- Я хочу жуйку! - вперлася Віолета. - Які тут дурниці?

- Краще не треба, - лагідно порадив містер Вонка. - Розумієш, вона ще не зовсім готова. Ще треба дещо підправити...

- Ой, та ну його! - урвала Віолета і перш, ніж містер Вонка встиг її зупинити, простягла [145] гладку руку, хапнула з шухлядки плиточк^ жуйки і кинула в рот. І відразу її потужні на# треновані щелепи почали клацати, мов обценьки. -

- Стій! - крикнув містер Вонка.

- Чудово! - вигукнула Віолета. - Томатний суп! Гарячий, густий і смачний! Я відчуваю, як я його ковтаю!

- Зупинися! - благав містер Вонка. - Жуйка ще не готова! Вона ще неправильна!

- Ще й яка правильна! - заперечила Віолета. - Так гарно діє! Ой, який смачнющий суп!

- Виплюнь! - звелів містер Вонка.

- Вона змінюється! - крикнула Віолета, одночасно жуючи й регочучи. - Тепер уже друга страва! Смажене м'ясо! Ніжне й соковите! О, який смак! Запечена картопля теж надзвичайна! Хрустка зверху, а всередині масло!

- Як цікаво, Віолето, - розчулилася пані Бореґард. - Ти в мене така розумниця. [146]

- Жуй, дитинко, жуй! - заохотив пан Бореґард. - Не зупиняйся, маленька! Це видатний день для родини Бореґардів! Наша дівчинка перша в світі їсть обід з жувальної гумки!

Усі дивилися на Віолету Бореґард, яка жувала дивовижну жуйку. Малий Чарлі Бакет заворожено стежив, як її великі м'ясисті губи стискалися і розтискались. Дідунь Джо теж не зводив з дівчини очей. Містер Вонка заламував руки, примовляючи:

- Ні-ні-ні-ні-ні! її ще не можна їсти! Вона не готова! Не жуй!

- Чорничний пиріг з вершками! - повідомила Віолета. - Ось він! О, яка смакота! Як добре! Так... так ніби я насправді його ковтаю! Ніби я жую й ковтаю великими шматками найсмачніший в світі чорничний пиріг!

- О Господи, дитино! - заверещала раптом пані Бореґард, дивлячись на Віолету, - що з твоїм носом! [147]

- Мамо, мовчи, дай дожувати! - озвалася Віолета.

- Синіє! - репетувала пані Бореґард. - Твій ніс стає чорно-синій, як чорниця!

- Мама каже правду! - заволав пан Бореґард. - Твій ніс став фіолетовий!

- Як це? - перепитала Віолета, не припиняючи жувати.

- І щоки! - лементувала пані Бореґард. - Щоки теж чорніють! І підборіддя! Усе обличчя стало чорно-синє!

- Негайно виплюнь жуйку! - наказав пан Бореґард.

- Пожалійте нас! Рятуйте! - кричала пані Бореґард. - Дівчинка все чорніє й синіє! Навіть волосся змінює колір! Віолето, ти стаєш фіолетова! Що з тобою діється?

- Я ж казав, що жуйка ще недороблена, -зітхнув містер Вонка, скрушно похитуючи го ловою. [148]

- Воно й видно! - верещала пані Бореґард. - Подивіться на мою дівчинку!

Усі дивилися на Віолету. Яке ж то було жахливе видовисько! її лице, руки, ноги, шия - власне кажучи, все тіло, вся шкіра, а заодно й копиця кучерявого волосся стали сліпучо-фіолетово-чорні - як чорничний сік!

- Завжди щось не так, коли доходить до десерту, - зітхнув містер Вонка. - Це через чорничний пиріг. Але з часом я все відрегулюю, от побачите.

- Віолето, - закричала пані Бореґард, - ти пухнеш!

- Мене нудить, - пожалілася Віолета.

- Ти роздуваєшся! - знову крикнула пані Бореґард.

- Мені дуже погано! - застогнала Віолета.

- Ще б пак! - сказав пан Бореґард.

- Господи, дитинко! - пропищала пані Бореґард. - Ти надимаєшся, як повітряна куля!-

- Як чорниця, - уточнив містер Вонка.

- Кличте лікаря! - крикнув пан Бореґард.

- Проткніть її шпилькою! - підказав чийсь батько.

- Рятуйте її! - заламувала руки пані Боре* ґард.

Та врятувати Віолету було годі. її тіло розч дималося й змінювало форму з такою швид~ кістю, що вже за хвилину перетворилося на вєі личезну круглу темно-синю кулю - власне, на велетенську ягоду чорниці, - а від самої Віоі лети Бореґард лишилося тільки по парі крихітних ніжок та ручок, що стирчали з величезної круглої ягоди, та ще малесенька голівка нагорі.

- Це завжди так, - зітхнув містер Вонка. - Я вже двадцять разів випробовував цю жуйку в тестувальній залі на умпа-лумпах, і вони всі двадцятеро перетворилися на чорниці. Це мене так дратує. Не збагну, чому воно так.

- Я не хочу мати чорницю замість дочки! [150]

закричала пані Бореґард. - Негайно зробіть її такою, як була!

Містер Вонка клацнув пальцями, і біля нього миттю з'явилося десятеро умпа-лумпів.

- Закотіть панночку Бореґард у човен, - звелів він їм, - і везіть у сокочавильний цех.

- Сокочавильний цех? - сахнулася пані Бореґард. - Що з нею там робитимуть?

- Чавитимуть, - відказав містер Вонка. - Треба негайно вичавити з неї сік. А потім побачимо... Та не журіться, шановна пані Бореґард. Ми її відрегулюємо, хоч би там що. Мені так прикро, чесне слово...

Десятеро умпа-лумпів уже котили величезну ягоду чорниці через усю залу винаходів до дверей, що виходили на шоколадну річку, де на них чекав човен.

Пан і пані Бореґард побігли за ними. Інші гості, разом з малим Чарлі Бакетом та дідунем Джо, стояли непорушно й дивилися. [151]

- Чуєте, - зашепотів Чарлі, - чуєте, дідуню! Умпа-лумпи в човні заспівали! До зали долинув спів стоголосого хору:

- Усі ми, любі друзі, згодні, що гіршого нема сьогодні, ніж бачити дурну дивачку, яка весь час жує жувачку. (Таку ганебно звичку мати - вже краще в носі колупати). Ці жуйки горе вам несуть - пустопорожня їхня суть. В халепу влип, на нашу думку, той, хто жує жувальну гумку. Вам, може, оповісти знов про бідну панну Біґелов, яка цілісінькими днями жувала жуйку до безтями? Жувала в ванні і в аптеці, в метро, в таксі, на дискотеці, [152]

жувала в церкві і в кіно - такого світ не знав давно! Якщо було їй жуйки мало, вона лінолеум жувала. Жувала віники і гроші, і навіть вухо листоноші. Жувала туфлі і панчохи... В одного хлопця носа трохи не віджувала... Й ось халепа - у неї виросла щелепа, а з нею й зуби, що стирчали, неначе в два ряди кинджали! Роками так вона жувала щодня сто жуйок, і не знала, що прийде день, настане час, коли закінчиться все враз. Ось спатки панночка лягає журнальчик перед сном читає, і жуйка в роті люба-мила, й зубочки, як у крокодила. [153]Під північ жуйку відкладає і вже немовби засинає. Та що за диво! Панна спить, а щелепи її й на мить свого жування не спиняють, хоч жуйки в роті вже не мають. Жували так безперестанку аж до самісінького ранку. Було маркотно й підозріло як в темряві щось гуркотіло, коли її великий рот гримів, як тракторний завод! Усе гучніше: «трах-тарах». О, як спинити весь цей жах! Зубиська наче показились, на все на світі розізлились і панночці, що мирно спала, пів'язика відшматували. Тож панна Біґелов німа відтоді стала і сумна, [154]

і далі все життя жила

в брудній лікарні край села.

Тому урятувати варт нам Віолету Бореґард, щоби вона так не страждала. Не пізно ще. Та часу мало. Повинна вижити вона, хоча й гарантії нема.

Розділ 22. По коридору

- Оце таке, - зітхнув містер Віллі Вонка, - бракує вже двох неслухняних діток. Залишилося троє чемних. Краще ходімо з цієї зали, щоб не втратити ще когось!

- Містере Вонко, - стурбовано поцікавився Чарлі Бакет, - а чи стане Віолета Бореґарл хоч колись нормальною, чи так назавжди й залишиться чорницею?

- З неї миттю вичавлять соки! - заявив містер [156]

Вонка. - Закотять її в сокочавильну машину, і Віолета вийде звідти тоненька, як сопілочка!

- А вона й далі буде така синя? - запитав Чарлі.

- Вона буде фіолетова! - вигукнув містер Вонка. - Гарного, насиченого фіолетового кольору з голови до п'ят! Та нічого не вдієш! От що буває, коли цілісінькими днями жувати гидку жуйку!

- Якщо ви вважаєте, що жуйка така гидка, - втрутився Майк Тіві, - то чого ж тоді виготовляєте її на своїй фабриці?

- Що ти там бурмочеш, - скривився містер Вонка. - Не розберу ні слова. Скоріше! Ходімо! Швиденько! За мною! Ми знову підемо коридорами! - І з цими словами містер Вонка помчав до дальнього краю цеху винаходів і зник У потаємних дверцятах, схованих за численними трубами та печами. П'ятеро дорослих і троє дітей - Верука Солт, Майк Тіві та Чарлі Бакет - кинулися за ним. [157]

Чарлі Бакет побачив, що вони знову опини* лися в якомусь із довжелезних рожевих кори* дорів. Від нього навсібіч відходило безліч ін-й ших рожевих коридорів. Містер Вонка мчав попереду, завертаючи то ліворуч, то праворуч| то праворуч, то ліворуч, а дідунь Джо все примовляв:

- Міцно тримайся за руку, Чарлі. Тут загубитися - це страшне.

Містер Вонка говорив:

- Досить гаяти час! Якщо будемо так повзти, то нікуди не потрапимо! - І мчав далі нескінченними рожевими коридорами у своєму чор* ному циліндрі й темно-фіолетовому оксами* товому фраці, хвости якого лопотіли в нього за спиною, наче прапор на вітрі.

Вони проминули якісь двері, тоді ще однії і ще. Двері траплялися щодвадцять кроків, і на всіх було щось написано, за деякими лунало чудернацьке клацання, з замкових щілин просочувалися [158] звабливі запахи, а з-під дверей то тут то там виривалися цівочки різнобарвної пари.

Дідунь Джо і Чарлі майже бігли, щоб не відстати від містера Вонки. Іноді вони навіть встигали читати написи на деяких дверях. На одних було написано: «ЇСТІВНІ ЗЕФІРНІ ПОДУШЕЧКИ».

- Зефірні подушечки - це смакота! - вигукнув на бігу містер Вонка. - Коли я завезу їх у крамниці, то за ними шалітимуть! Але нема коли туди заходити! Ані хвильки!

На інших дверях був напис: «ЛИЗАЛЬНІ ШПАЛЕРИ ДЛЯ ДИТЯЧИХ КІМНАТ».

- О, що то за насолода, ці лизальні шпалери! - крикнув, пробігаючи, містер Вонка. - На них намальовано фрукти: банани, яблука, помаранчі, виноград, полуниці, дріманиці...

- Дріманиці? - не зрозумів Майк Тіві.

- Не перебивай! - вигукнув містер Вонка. - [159]

На шпалерах намальовано різні фрукти, і якщо лизнути малюночок з бананом, то він має смак банана. Якщо лизнути полуницю, то вона смакуватиме, як полуниця. А якщо лизнути дрі-маницю, то вона буде на смак точнісінько, як дріманиця...

- А яка на смак дріманиця?

- Ти знову щось бурмочеш, - скривився містер Вонка. - Наступного разу говори голосніше. Ідемо далі! Швидше!

«ГАРЯЧЕ МОРОЗИВО ДЛЯ ХОЛОДНИХ ДНІВ» - було написано на наступних дверях.

- Надзвичайно корисне взимку, - сказав, не зупиняючись, містер Вонка. - Гаряче морозиво вас зігріє, коли надворі холодно. А ще я роблю гарячий лід для гарячих напоїв. Від гарячого льоду гарячі напої стають ще гарячіші.

«КОРОВИ, ЩО ДОЯТЬСЯ ШОКОЛАДНИМ МОЛОКОМ» - такий був напис на інших дверях. [160]

- О, мої гарнюні корівки! - вигукнув містер Вонка. - Як я їх люблю!

- А чого на них не можна глянути? - запитала Верука Солт. - Чого ми пролітаємо повз такі цікаві зали?

- Зупинимось, коли буде треба! - відповів містер Вонка. - Не будь така нетерпляча!

«ЛЕТЮЧІ ШИПУЧКИ» - було написано на наступних дверях.

- О, це просто казкові напої! - крикнув містер Вонка. - Вони наповнюють вас бульками, а бульки наповнені спеціальним газом, а той газ такий летючий, що підносить вас над землею, мов повітряну кульку, і ви летите вгору, аж доки гупнетеся головою об стелю... і так там і залишитесь.

- А як тоді спуститися вниз? - запитав Чарлі.

- Ясно як - треба відригнути, - пояснив містер Вонка. - Щосили - голосно, сильно й смачно відригуєте, і газ виходить угору, а ви - падаєте вниз! Тільки не пийте цих напоїв надворі! Ніколи не відомо, як високо вас занесе. Якось я дав напитися старому умпа-лумпі на фабричному подвір'ї, і він полетів - усе вище й вище, аж поки зовсім зник з очей! Було так сумно. Я його більше ніколи не бачив.

- Хай би був відригнув, - сказав Чарлі.

- Звісно - хай би, - погодився містер Вон-ка. - Я стояв і кричав йому: «Та відригни ж, старий дурню, відригни, бо не повернешся на землю ніколи!» Але він не зміг, чи не захотів, чи не зумів, я вже й не знаю. Може, був занадто чемний. Тепер він, мабуть, десь на Місяці.

На ще одних дверях був напис: «КВАДРАТНІ ЦУКЕРКИ, ЩО ОБЕРТАЮТЬСЯ КРУГЛИМИ».

- Стривайте! - вигукнув містер Вонка, раптово зупиняючись. - Я дуже пишаюся своїми квадратними цукерками, що обертаються круглими. Зазирнімо сюди. [162]