Зберігати спокій, незворушність, самовладність.

Тільки так досягається вище блаженство, і у цьому єдино можлива користь від ставлення людини до речей і явищ світу.Піррон заперечував можливість істинного знання про природу речей

Та вважав за необхідне утримуватися від будь-яких категоричних суджень.

Сутність речей за їх наочністю не відкривається в чуттєвому сприйнятті,тому стосовно речей неможливо що-небудь стверджувати або заперечувати,а уявлення про них може бути як хибним, так і істинним. Звідси висновок:утримання від суджень, відстороненість, незворушність, безпристрасність.

Секст Емпірик відстоює головний принцип скептичної філософії –«однаковість думки», «рівновагу» у «протилежних речах та висловлюваннях». Людина може висловлюватися лише щодо того, якою річ нам «здається».

Отже, щастя полягає в тому, що у людини є повна свобода суджень з якої випливає незворушність і байдужість.

Таким чином, скептицизм – філософський напрямок, який сповідує сумнів у досягненні істини та здійсненні ідеалів.

30 Філософія неоплатонізму
Неоплатонізм. Найвідоміші представники цієї філософської течії були: ПЛОТІН (205–270), ПОРФИРІЙ (232 або 233 – поч. ΙV ст.), ЯМВЛІХ (бл. 245– бл. 330 рр.), ПРОКЛ (410–485).

Філософським джерелом неоплатонізму є вчення Платона про первинність світу ідей і вторинність матеріального світу. Неоплатоніки систематизували учення Платона, поєднавши його з ідеями Арістотеля щодо єдиного абсолюту та ієрархічної будови буття.

Сутність концепції виникнення і розвитку світу у неоплатоніків наступна: вищими субстанціями постають Єдине, Розум і Душа. Єдине шляхом еманації(витікання) виділяє з себе світовий Розум (світ ідей), світову(божественну) Душу і чуттєвий матеріальний світ. Душа оживляє все суще,

Вона упорядковує весь видимий матеріальний світ, надає йому сенс, цінність і красу. Чим більше людина керується принципами добра, тим ближчою вона стає до Душі божественної. Звідси і сенс життя людини – духовне самовдосконалення, тобто душа повинна очищатися від усього земного.

Людина є уособлення світобудови, бо до її природи входять тіло, душа та розум. Прагнення людини – її душа повинна злитися зі світовою Душею.

31.Особливості філософського пізнання в епоху середньовіччя
Середньовічна філософія –філософський напрям,що виник на території Римської імперії 2ст.і розвивався на європейському континенті до 15 століття. Головна відмінність середньовічної філософії-її геоцентричний характер.
Слід відзначити, що по рівню розвитку філософії, культури в цілому середньовікова філософія була кроком назад у порівнянні з античністю. Хоча падіння Римської імперії, перехід від рабовласництва до феодальних суспільних відносин, було прогресивним явищем в історії розвитку суспільства. феодальний лад відкривав простір для подальшого прогресу у розвитку виробництва, науки, техніки, ремесел, культури, політичних та соціальних відносин.

Середньовічна філософія існувала переважно як теоцентричний світогляд, тобто теоретична проблематика цього періоду концентрувалась навколо поняття Бога, а любов до мудрості реалізувалась як течія богословської.думки.

Середньовічна філософія включає три етапи:

- апологетика

- патристика

- схоластика

Особливості філософії середньовіччя. На відміну від грецької філософії, яка була зв'язана з язичницьким багатобожжям /політеїзмом/ філософська думка середніх віків грунтується на вірі в єдиного бога /монотеїзм/. В основі християнського монотеїзму лежать два важливі принципи: ідея божественного творення та ідея божественного одкровення. Обидві ці ідеї тісно пов'язані між собою і передбачають єдиного бога, вираженого в людській особі. Ідея творення лежить в основі середньовічної антології, а ідея одкровення сосновою теорії пізнання /через бога /. Звідси всебічна залежність середньовічної філософії від теології, а всіх середньовічних інститутів - від церкви. Середньовічне мислення за суттю є теоцентричне: реальністю, яка визначає все суще, є не природа, а Бог.

Світогляд в середньовічній філософії має назву креаціонізму від латинського слова "creatio" що означає творити.

Особливості р-ку:

· Теоцентризм

· Креаціонізм

· Есхатлогія

· Провіденціалізм

· Теодіцея

· Особистісність

· Ревеляціонізм

32.Основні етапи становлення середньовічної філософії їх характеристики

У середньовічній філософії, як правило, виділяють такі етапи: апологетика, патристика, схоластика.
Апологетика виникає в період боротьби християнства з язичеським політеїзмом. ЇЇ представники не тільки намагались відстояти право на існування нової релігії, але й теоретичному обґрунтуванню свого віровчення.
Слідом за апологетикою виникає патристика, що заклала основи християнської філософії. Головними проблемами, над якими розмірковували ці мислителі були проблема сутності Бога і його троїстості та відношення віри і розуму, одкровення християн та мудрості язичників.
З античних філософів на "отців церкви" найбільший вплив справили ідеї Платона і неоплатоників, особливо вчення про Єдине. Воно згідно Плотіну, має надсвітову природу, піднімається над множинним; воно недосяжне для пізнання. Єдине є ні думка, ні дух, ні воля, ні тим більше предмет; воно абсолют, а тому непізнаванне. Але воно разом з тим ніщо інше, як те, що породжує все, вічна першопричина всього існуючого. Таким чином, все Єдине виникає, у принципі, з нічого. Єдине вічне і нематеріальне, тому воно не може вичерпатись. Єдине – найдосконаліше, але його наслідки, тобто те, що воно породжує, не можуть стояти нарівні з ним; вони нижчі, тому і менш досконалі.
Схоластика являла собою сугубо шкільну мудрість, у якій засобами формально логічних міркувань доводилися догми християнства. В той час всі, хто займався науками і особливо філософією, були "схоластиками", що в той час було по смислу близьким поняттю – вчений, теоретик. Проблеми, над якими розмірковували схоласти по змісту як і раніше були пов’язані з Богом і таємницею спасіння, але на перший план виходить проблема відношення віри та розуму, релігії і науки, проблема природи загальних понять (універсалій). Схоластична філософія прагнула осягнення християнського не тільки вірою, а перш за все раціональними засобами – логікою та філософією.

33.Проблема співвідношення віри та знання в середньовічній філософії
Ранньохристиянські апологети дотримувалися тієї точки зору, що язичницька релігія і філософія були простим спотворенням навчання старозавітних пророків. Однак, у середні віки праці стародавніх вже вивчаються в церковнихшколах і університетах. Схоласти Середньовіччя, досліджуючи проблему співвідношення віри і знання, активно використовують роботи давньогрецьких філософів. Розпочинається становлення філософії середніх віків періодом так званої «апологетики» (апологія — захист). Представники апологетики виступали із критикою античної філософської і культурної спадщини і захищали християнство. Найбільш видним представником цієї епохи був Квінт Тертулліан, який проголосив Думку про несумісність філософії і християнського віровчення, розуму, знання і віри.

34. Західна апологетика:Тертуліан
Розпочинається становлення філософії середніх віків періодом так званої “апологетики” (апологія — захист). Представники апологетики виступали із критикою античної філософської і культурної спадщини і захищали християнство. Найбільш видним представником цієї епохи був Квінт Тертулліан, який проголосив думку про несумісність філософії і християнського віровчення, розуму, знання і віри.
Тертулліану належить ідея віри в абсурдне, як справжню основу буття: “Вірую, бо це — абсурдне”. Ця теза Тертулліана зовсім не безглузда, як може здаватися на перший погляд. Вона набуває певного сенсу насамперед у ситуації соціального глухого кута, у якому опинилося рабовласницьке суспільство за часів його кризи і розпаду. Ще для античної свідомості здавалися абсурдними догми християнської віри: про створення світу за сім днів, непорочного зачаття, воскресіння Христа. Абсурдним здавалося і те, що треба полюбити ворога як ближнього свого, що усі люди є духовними братами. "Абсурдність" християнства виявилась рятівною для людства, яке опинилося у критичній соціальній ситуації.
Крім того, Тертулліанове “вірую, бо це — абсурдне” — це відкриття і визнання “ надрозумової реальності”, яка пізнається не розумом, а вищою інтуїцією, одкровенням. Розум не є вищою інстанцією людського духу. Є істини, які не можуть бути висловлені і обґрунтовані логічними засобами, засобами розуму.
Пропаганда та захист християнства Тертулліаном та іншими апологетами церкви здійснювалися ще в той час, коли християнство було релігією меншості населення Римської імперії. Але наприкінці III на початку IV ст. християнство стає державною релігією у Римській імперії. Тепер треба було систематизувати християнське віровчення, обґрунтувати і роз'яснити віруючим його догми. В першу чергу це торкалося найскладнішої догми про Трійцю, про триєдність божественної сутності. Найвидатніші з цих ідеологів віри були пізніше названі “ отцями християнської церкви”. Серед них виділяються Василій Великий, Григорій Нісський, Августин Блаженний.

35.Західна патристика (Аврелій Августин)
Патристика — у філософії загальна назва напряму, заснованого так званими отцями церкви. У теології — це сукупність вчень отців церкви та авторитетних церковних письменників 1-8 століть (патрологія при цьому розглядається як наука про патристику, що включає також відповідні філологічні, джерелознавчі, текстологічні, історичні аспекти).
Філософія Середньовіччя не тільки започатковується в античному світі, а й має в його межах свою класику — і саме нею є патристика. В історії філософії це поняття використовується для позначення християнських теологічних та філософських вчень 1-8 століть, коли їхні представники — Тертуліан, Климент Александрійський, Ориген, Августин Аврелій захищали християнську доктрину від філософії язичників, іудейського світогляду, державної влади, яка спиралася на міфологічні уявлення про дійсність. З 3 століття патристика, навпаки, починає пристосовуватися до теоретичної форми
світогляду — філософії, використовує неоплатонізм для обґрунтування християнського віровчення.
Філософія Августина виникла як симбіоз християнських і античних доктрин^. З давньогрецьких філософських вчень головним джерелом для нього був платонізм. Ідеалізм Платона в метафізиці, визнання відмінності духовних принципів у структурі світу (добра і погана душа, існування окремих душ), наголос на містичних факторах духовного життя — все це вплинуло на формування його власних поглядів.
Новим філософським досягненням Августина стало висвітлення проблеми реальної динаміки конкретного людського життя на протилежність конкретній історії суспільства. У трактаті «Сповідь», розглядаючи людину від появи немовляти до особи, що самоусвідомлює себе християнином, Августин створив першу філософську теорію, де досліджується психологічний бік життя. Досліджуючи історію як цілеспрямований процес, у трактаті «Про Град Божий», що був написаний під впливом враженьвід підкорення Рима ордами Аларіха у 410, Августин визнає існування двох видів людської спільноти: «Град Земний», тобто державність, яка заснована на «самозакоханості, доведеній до зневажання Бога», і «Град Божий» — духовна спільність, основана на «любові до Бога, доведеній до зневазі до самого себе».
Послідовники Августина були скоріше істориками, аніж систематизаторами. Вони розв'язували здебільше практичні питання етичного характеру. Виходячи з настанов арістотелівської логіки та філософії, вони міркували про дійсність, а філософію підпорядковували теології.
До основних творів відносять «Про Град Божий» (22 книги), «Сповідь», де зображується становлення особистості. Християнський неоплатонізм Августина панував в

36.Схоластика (Фома Аквінський)
Схоластика (від грецького “схола” — школа) — це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки, яка зародилася в монастирських школах. Пізніше так стали іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обгрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об'єктом людського пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі.
Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсали (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами — номіналізмом, і реалізмом.
Відомим систематизатором середньовічної схоластики був Фома Аквінський, який пристосував вчення Арістотеля до католицизму. Його філософські погляди отримали назву томізм. Найвідомішим його твором є “Сума теології”.
За часів Аквінського значно зросла роль наукового і філософського пізнання. Тому було вже неможливо ігнорувати і не помічати досягнення розуму і науки. Аквінський намагався створити таку доктрину, яка б дала можливість контролювати філософське і наукове пізнання церквою.
Фома Аквінський чітко визначає сферу науки і віри. Завдання науки полягає у поясненні закономірностей світу. Але хоч наукове знання об'єктивне та істинне, воно не може бути всеосяжним. Є така сфера дійсності, яка недоступна розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже, предметом філософії є “істини розуму”, предметом теології — “істини Одкровення”.
Але між наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечності.
Наскільки обмежений людський розум стоїть нижче божественної мудрості, настільки філософія нижче теології. А тому філософія і є “служниця теології”. Функції філософії як “служниці релігії” полягають у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтовувати християнські догми. Логічні доведення допомагають краще зрозуміти ці догми і зміцнити віру людини.
Ф.Аквінський вважав, що можна довести буття Бога ізапропонував п'ять доведень, які стали класичними у західноєвропейській теології:
1. Оскільки все в світі рухається, то має бути “першодвигун”, або “першопоштовх” руху — Бог.