Декарт не розумів якісної відмінності між явищами неорганічного та органічного світу. Він говорив про тварин як про свого роду машини; людину він також вважав своєрідним механізмом.

Така матеріалістично-механістична характеристика руху матерії супроводжується у Декарта ідеалістичним розумінням його причин — причин зовнішніх і більш досконалих, чим механічний рух. Він стверджував, що першопричиною руху матерії є Бог, «чия всемогутність створила матерію разом з рухом та спокоєм».

Голландський філософ Б.Спіноза розробив моністичне вчення про матеріальність світу. Бог, ідеальне та матеріальне злились у Сиінози в єдину безконечну субстанцію, природу. Природу Спіноза називав Богом і характеризував як вічну і таку, що має причину в самій собі. Субстанції властиві два основних атрибути — протяжність та мислення. У вченні про мислення як атрибут всієї матерії Спіноза є типовим метафізикомгілозоїстом.

Спіноза також багато уваги приділяв характеристиці конкретних станів субстанції — модусам. Всі модуси субстанції Спіноза розділяв на дві груди: модуси вічні, безконечні, та модуси тимчасові, конечні. Вічні, безконечні модуси безпосередньо витікають з відповідних атрибутів субстанції, а саме: рух та спокій пов'язані з атрибутом протяжності; інтелект та воля пов'язані з атрибутом мислення. Тимчасовими, конечними модусами («крапками на прямій») Б.Спіноза вважав всі окремі речі і всі окремі думки та бажання.

Лейбніц заперечує можливість існування єдиної субстанції, про яку вчив Спіноза. Лейбніц стверджує, що поняття єдиної субстанції заперечує можливість існування руху, мінливості буття. Тому він звертається до нескінченної множини субстанцій — монад. Монада — самодостатня одиниця буття, здатна до активності, саморуху, діяльності. Монада — це проста субстанція. Складна субстанція завжди залежна від простих, а тому складне утворення взагалі не можна визнати субстанцією. Тому монади не змінюються під впливом інших монад, кожна з них є самодостатньою, а отже становить собою самодостатній світ, непорушну гармонію, яка є найсильнішою у світі.

51. Концепція «природного права» Т. Гоббса Своє вчення Гоббс будує на вивченніприроди людини.На його думку, люди рівні від природи, але через рівність виникає взаємна недовіра. До того ж людина ще й істота глибока егоїстична, збурена жадібністю, страхом і честолюбством. Основнною цінністю людського існування стає прагнення людини до самозбереження. «Звідси видно, що, поки люди живуть без загальної влади, яка тримає усіх у страсі, вони знаходяться в тім стані, що називається війною, і саме в стані війни всіх проти всіх». До такого стану «війни всіх проти всіх», на думку мислителя, звичайно опускаються під час громадянської війни. Громадянську війну він розглядав як «хворобу держави», за якою слідують шаленство, розклад, занепад.
Гоббс вважав, що кожен індивід має природне право. Людина використовувує власні сили за своїм розсудом для збереження власного життя. У природному стані кожна людина має право на все, «навіть на життя всякої іншої людини», що і призводить до війни між ними. Згубність такого стану примушує людей шукати шлях до його припинення. Цей шлях указують предписания розуму, природні закони. Природне право Гоббс визначає як свободу людини робити чи не робити що-небудь. Природний закон зобов´язує прагнути до миру, забороняє робити те, що згубно для життя.
Основний природний закон: необхідно шукати миру і слідувати йому. Другий природний закон: в інтересах миру і самозахисту варто задовольнятися таким ступенем свободи стосовно інших людей, яку людина допустила б у інших стосовно себе. Інакше право робити усе, що людина хоче, повертає людей у природний стан, тобто в стан війни. Третій: люди повинні ви конувати укладені ними угоди. Вони — початок і джерело спра ведливості. Справедливість і власність, за Гоббсом, починають ся із заснування держави. Інші закони: не роби іншому того, чого ти не бажав би, щоб було зроблено стосовно тебе.
Держава уособлює волю всіх. Щоб виконувати свої функції, держава повинна бути сильною, агресивною, безжалісною(подібно до чудовиська Лавіафана, що все знищує на своєму шляху) до всього, що загрожує її життєдіяльності, прогресивному розвитку.
Гоббс визнає тількитри форми держави:монархію(ерховна влада тільки у одного), демократію(кожний громадянин має право голосувати) й аристократію(лише деякі мають право голосувати).

52.Філософія епохи Просвітництва: людина і суспільство.
Просвітництво-культурно-історичний термін, що відбиває певну епоху розвитку людства, сутність якої полягає в широкому використанні розуму для суспільного прогресу. Просвітництво є продовженням гуманістичних тенденцій 14-15ст., але відрізняється більшим раціоналізмом і критичністю. З цієї точки зору було піддано гострій критиці всі наявні форми і відношення людей в сфері права, моралі, економіки, політики.
Характерною рисою Просвітництва було прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, «вічної справедливості», рівності. Рушійною силою історичного розвитку просвітителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, поліпшення морального стану суспільства. Просвітителі вірили в людину, її розум і високе покликання. В цьому вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження.
Французькі філософи критично переосмислювали уявлення про Бога, навколишній світ та інше. Їх зацікавила можливість заміни старого світу (монархії) на новий(демократичний). Ідея рівності перед Богом логічно змінювалася практичною потребою зрівняти всіх людей перед Законом. З доби Відродження відбувається секуляризація церковного життя, що отримала новий атеїстичний імпульс у Франції у 18ст. Розум звільнився від релігійної віри й перетворився на єдиний засіб отримання істини про оточуючий світ. Ф-ія Проств. Набула форм матеріалізму. Людина-найвищий продукт Всесвіту і вона повинна мати гарантії на повноцінне життя(реалізація матеріальних і духовних потреб).
Народ віддає свої права, а монарх забезпечує спокій і злагоду. У другій половині 17ст. розвиток науки набув високого рівня: поширювались і пропагувались ідеї дослідного знання, розвив. Вчення про природне право, права людини та інше.Велика увага приділялася людині та аналізу її проблем.

53.Вчення про суспільство за цивілізацією Ж.-Ж. Руссо
Основні праці: «Розмисли про науки й мистецтво», «Міркування про походження та підстави нерівності між людьми», «Юлиія, або Нова Єлоїза», «Про суспільний договір», «Єміль, або про виховання».
Ж-Ж.Руссо торкається питань розвитку цивілізації, держави, моралі, розмірковує над проблемами соціальної нерівності та виховання, вимагав свободи й забезпечення повноти юридичних прав. Вбачаючи джерело змін людського життя в розумі, Руссо вважав, що сам розум при цьому зазнає впливів життєвих потреб людей. Люди, що спочатку жили в «природному» стані, поступо­во переходять у «суспільний стан», об'єднуються в сім'ї, а остан­ні — у племена. У племенах люди живуть вільно, вони здорові й щасливі, продовжують насолоджуватись усіма радощами спілку­вання, які ще не порушують їхньої незалежності. Залізо та хліб — ось що, на думку Руссо, цивілізувало людей і згубило рід людський. Таке суспільство мало бути ліквідоване, а натомість збудоване нове, на засадах нового суспільного договору. Руссо помітно схиляється до насолоди і намагається уникнути страждань. Цивілізація, твердить він, псує людину, погіршує її природні якості саме завдяки своїй раціоналізованості, поміркованості. Поділ праці, який має величезне значення для прогресу, не тільки благо, але й зло, оскільки людина втрачає цілісність. Звідси вже крок до визнання проблеми відчуження людини в суспільстві.

54.Матеріалізм епохи Просвітництва(Дідро, Гольбах)
Представники атеїстично-матеріалістичного напряму філософії Просвітництва заперечували саму ідею існування Бона в будь-яких формах, пояснювали походження світу й самої людини з матеріалістичних позицій, а в питаннях пізнання навколишнього світу стояли на позиціях емпіризму.
Дені Дідро: «Філософська думка», «Думки про тлумачення природи», «Розмова Д’Аламбера з Дідро», «Сон Д’Аламбера», «Продовження розмови», «Філософські принципи відносно матерії і руху», «Монахиня», «Жак-фаталіст».
Одним з перших виступив за необхідність повного знищення релігії, організацію життя без Бога на засадах атеїзму як форми світогляду. При цьому атеїзм мав ґрунтуватися на загальнолюдських цінностях, здоровому глузді, моральній відповідальності. Він ввжав необхідним відокремлення церкви від держави та школи від церкви.Головним завданням він вважав подолання негативного пливу релігії на людину.
Поль-Анрі Гольбах: «Система природи», «Розвінчане християнство», «Здоровий глузд», «Універсальна мораль, або Права людини, основані на прирлоді» та ін.
Він стверджував, що існує первинна матерія, яка є самопричиною, безкінечною в просторі й часі. Намагався дати визначення матерії: матерія – це все, що діє на наші органи чуття, а рух є способом існування матерії. Він вважав, що людина є витвором природи й існує тільки в її межах, вона не може звільнитися, підкоряється законом природи.
Критично ставився до релігії. Він вважав, що головною причиною існування релігії є відсутність наукових знань про природу. Він зазначив, що люди кажуть «Бог», коли забувають слво «природа». Щоб бути щасливою, людина має знати своє місце в природі.

55.Філософія І.Канта
Кант був фундатором німецької класичної філософії. Його філософія— перехідна ланка між раціоналізмом епохи Просвітництва та романтично забарв­леною філософією XIX ст. Теоретична діяльність поділяється на 2 періоди. Перший період – „докритичний” закінчується 1770 р. та характеризується матеріалізмом і діалектичним підходом до розв”язання природничих проблем. Він розробив космого­нічну гіпотезу, згідно з якою Сонячна система є продуктом по­ступового охолодження газової туманності. Він уперше поняття еволюції поширив на космічні явища. Згідно з Кантом, у ство­ренні Всесвіту брали участь дві сили — тяжіння та відштовху­вання. Завдяки взаємодії цих сил на основі природних законів почали утворюватися планети. Процес виникнення, розвитку й загибелі світів є постійним. Звідси випливає висновок про віднос­ність поняття спокою.
Найважливіші ідеї філософії Кант розробив у другому пері­оді — «критичному», який почався після 1770 р. (назва періоду пов'язана зі словом «критика» у титулі трьох основних праць, що означає дослідження самих підвалин). Свою критичну філософію учений виклав у працях «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму» та «Критика здатності судження». Перша присвячена проблемі меж пізнавальних можливостей людини, у другій — з'ясовується природа моралі, у третій— викладено ес­тетичні погляди,
У центрі філософії Канта знаходиться проблема теорії пізнан­ня. Підхід філософа до її вирішення полягає в тому, що він задіяв перехід від метафізики субстанції до теорії суб'єкта. Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження пізна­вальної діяльності людини. Перш, ніж пізнавати світ, потрібно пізнати власне пізнання, установивши його межі та можливості.
Кант уважав, що людський розум пізнає не «речі в собі», тоб­то їх сутність, а явища речей, результат їх дії на органи відчуттів людини. «Речі в собі» стають явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір, час) та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність, реальність та ін.). Наступна сходинка пі­знання — це розум, який завершує мислення й при цьому, не створюючи нічого нового, заплутується в невирішених супереч­ностях—так званих «антиноміях» чистого розуму. Філософ пе­реконаний, що таких антиномій є чотири: 1) світ є простий і вод­ночас складний; 2) світ є скінченний і водночас нескінченний у просторі й часі; 3) у світі існує свобода й водночас її немає, а все підкоряється законам природи; 4) у світі існує Бог і водночас Бо­га не існує. Вирішити ці антиномії розум не може, оскільки кож­ну з цих тез можна без порушення правил логіки однаково довес­ти або спростувати.
У вченні про антиномії Кант виявив діалектику суперечностей у процесі пізнання. Наявність антиномії доводить те, що існують межі пізнавальних властивостей розуму. Крім того, людина від природи отримує апріорні форми знань (тобто знань, що існують у розумі без необхідності доведення їх істиності), які забезпечу­ють правильну впорядкованість отримання дослідного знання. Це означає можливість часткового осягнення істини.
Отже, у філософії Канта поєднані матеріалізм (визнання об'єктивного існування «речей в собі») та ідеалізм (твердження про апріорні форми споглядання і розсудку) з агностицизмом (заперечення пізнання об'єктивної дійсності). Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом.
Звідси Кант робить висновок, що речі самі по собі не можна пізнати. Ні форми чуттєвості, ані категорії не становлять собою визначення "предметів самих по собі". Тим самим обґрунтовується теза про можливість пізнання "речей для нас" та неможливість пізнання "речей в собі", що стає основою нової форми агностицизму.

56.Кантівська етика
Кант багато пише про людину як частину природи, про людину як кінцеву мету пізнання, а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає самоцінність людини. Він ставив питання про співвідношення понять «людина» і «особистість». Кант-творець вчення про надісторичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх людей мораль. Він створив учення про так званий категоричний імператив (закон, повеління, який він означає, що людина обираючи певний вид поведінки, повинна припускати можливість такої поведінки для будь-кого.), що існує в свідомості людей як Вічний ідеал поведінки. Наявність такого імперативу надає людині свободу і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства. Згідно з цим законом людину не можна перетворювати на засіб, річ, яку можна використати. До неї потрібно ставитися, як до мети, як до самоцінної особистості.
Так, що стосується проблеми необхідного та вільного в діяльності людей, то він вважав, що дана суперечність — уявна: людина діє необхідно в одному відношенні, вільно — в іншому. Людина діє з необхідністю, оскільки вона з своїми думками, чуттями розміщується серед інших явищ природи і в цьому відношенні підкоряється необхідності світу явищ. Разом з цим людина є моральною істотою. Як моральна істота, вона належить до світу духовного. І в цій якості людина — вільна. Моральний закон, який дається лише розумові, це "категоричний імператив".
Призначення людини він бачив в тому, щоб головною метою зробити встановлення блага на землі, зокрема й вічного миру. Умовами його досягнення він вважав розформування постійного війська всіх держав, укладання міжнародних угод.
Етика не повинна будуватися з розрахунку на емпіричне щастя. Суперечність між моральною поведінкою людини і результатом цієї поведінки в емпіричному житті не знімається нашою моральною свідомістю. Не знаходячи справедливого стану речей у світі явищ, моральна свідомість діє у світі уявному. Існування таких понять, як "свобода", "безсмертя", "Бог", пояснюється вірою в уявний світ, даний тільки думкам, але неосяжний для думок (трансцендентний світ). Трансцендентність уявного світу буде існувати завжди, бо людина не здатна своїм розумом вийти за межі антиномічності загальних і необхідних понять.
В естетиці він зводить прекрасне до "незацікавленого" задоволення. В етиці Кант проголошує самоцінність кожного індивіда як особистості. Прогресивним було також вчення Канта про необхідність вічного миру. Засобом до встановлення миру він вважав розвиток міжнародної торгівлі та взаємовигідне спілкування різних держав.

57.Діалектика становлення Абсолютної ідеї в філософії Г.В.Ф.Гегеля
Гегель- творець філософії об’єктивного ідеалізму(в основі якої лежить поняття абсолютної ідеї-Світового духа) й узагальненого філософського методу-діалектики. Абсолютна ідея із самого початку існувала як першопричина, що згодом шляхом відчуження потрапила в навколишній світ, природу й людину. А потім знову шляхом відчуження, через мислення та діяльність людини, закономірні події в історії повертається до самої себе, тобто проходить кругообіг за схемою: Абсолютний дух-відчуження-навк.світ і людина-мислення і діяльність людини-реалізація духом самого себе через мислення й діяльність-абсолютний дух.
Людина-кінцевий дух, у якому уособлюється Абсолютна їдея. Гегель сформулював оснвні закони діалектики(закон єдності та боротьби протилежностей, закон взаємного переходу кількісних змін в якісні, закон заперечення заперечення). Єдність і боротьба протилежностей є причиною розвитку всього, що існує в світі.
Схема заперечення заперечення: Бог-отець(відмовляється від своєї самотності)-створює природу-породжуе сина(друге «я») або гроші-товар-гроші(марксистська тріада).
Діалектика-вічне джерело розвитку. Правові відносини в державі є втіленням усвідомленої необхідності(свободи). Сцперечності й конфлакти в суспільстві не є деструктивним чинником, а навпаки, є добром, що сприяє прогресу.
Отже, Гегель критично переосмислив метафізичний спосіб мислення й протиставив йому свій власний діалектичний метод; на ідеалістичній основі він розробив головні закони діалектики – закон єдності й боротьби протилежностей, закон переходу кількості в якість, закон заперечення.

58. Філософія історії Гегеля
Формулюючи основні закони діалектики, Гегель показав діа­лектику процесу пізнання та довів, що істина є процесом.
Ідея діалектичного розвитку значно вплинула на розробку концепції філософії історії. Історія людства, на думку мислителя, це прогрес у пізнанні свободи як «пізнаної необхідності», а ідеал історичного розвитку суспільства — досягнення свободи для всіх. У цьому полягає сенс історії. Тріумф свободи означає й тріумф розуму. Учений виокремлює три форми розвитку свобо­ди: східну, античну і германську. Гегель, на відміну від Канта, у своїй філософії історії не залишив місця для історичної творчості особистості. Історія має свою власну внутрішню логіку, а індиві­ди, народи, людство загалом — лише засоби реалізації логіки іс­торії. Тобто історичний процес відбувається та діє поза межами волі людей. Вони не є суб'єктами, творцями історії.
Гегель уважав, що розвиток історії завершується, досягнувши рівня Пруської монархії, після чого історія вже не розвивається в просторі й часі. Відтак, його консервативна метафізична філо­софська система ввійшла в суперечність з діалектичним мето­дом. Непослідовність діалектики Гегеля полягає в тому, що вона не поширювалася на пояснення сучасного та майбутнього, а була звернена в минуле. Гегель скрізь установив абсолютні межі роз­витку: у логіці — це абсолютна істина; у природі — людський дух; у філософії права — конституційна монархія; в історії філо­софії—його власна філософська система.

59.Антропологічний матеріалізм Л.Фейєрбаха. Критика релігії як форми відчуження.
Людвіг Фейєрбах – видатний філософ, матеріаліст і атеїст. Його філософія остаточно повертає філософську класику до проблеми людини, її сутності, відчуження й свободи. Центром філософії стає морально-етична та антропологічна проблематика.
З Фейєрбаха починається період нового злету, піднесення ма­теріалізму. Філософ уважав, що природа ніким не створена та є причиною самої себе. Людина є невід'ємною частиною природи. Саме з погляду матеріалізму Фейєрбах намагався переосмис­лити традиційне для класичної філософії поняття суб'єкта. Суб'єктом у нього виступає не просто розумна істота, а цілісна людина як вища природна істота в єдності її тілесних і родових (суспільних) якостей. Саме суспільні якості, «людська приро­да» відрізняють її від тварин. Людину вчений розглядає як уні­версальну та активну істоту ще й тому, що вона не просто при­стосовується до навколишнього середовища, а й перетворює його, засвоюючи культуру.
Особливу увагу Фейєрбах приділив критичному аналізу релі­гії. Атеїзм для нього був безпосередньо пов'язаний з моральною та політичною вимогою звільнення людських сил й оновлення умов життя, які зробили б людину господарем природи, а відно­шення людей — колективістськими. Причиною виникнення релі­гії філософ уважав почуття залежності, безсилля, страху перед природними силами. Людське безсилля й породжує богів. Релігія, на думку Фейєрбаха, паралізує активність і творчі сили людини, тому він пропонує замінити релігійний культ культом людини, перенести любов до Бога на людей.
Ідеалістичну філософію Фейєрбах уважав своєрідним допов­ненням релігії. Відчуження від людини її родової сутності— це те, до чого приходять і релігія, і ідеалізм. Тому критику релігії філософ поєднував з критикою ідеалізму.
Філософія Фейєрбаха, незважаючи на її матеріалістичні та атеїстичні позиції, не була послідовно матеріалістична. У ро­зумінні історії людства, тобто суспільства, він був ідеалістом, а, критикуючи ідеалізм Гегеля, він водночас заперечував і діа­лектичний метод.
Отже, філософська система Фейєрбаха логічно завершувала німецьку класичну філософію та давала імпульс подальшому розвитку матеріалістичної філософії.

60.Філософія марксизму. Принципи діалектики - вихідні, об’єктивні за змістом ідеї матеріалістичної діалектики, що поряд із законами діалектики, категоріями діалектики відображають найзагальніші закономірності процесу розвитку предметів і явищ об’єктивної дійсності і виконують методологічну функцію у науковому і філософському пізнанні. Насамперед матеріалістична діалектика спирається на принцип матеріалістичного монізму, тобто визнає, що світ, всі предмети і явища мають єдину матеріальну основу, що матерія первинна і вічна, а дух вторинний. Наступний принцип – принцип єдності діалектики буття і діалектики мислення. Це означає,що матеріалістична діалектика визнає здатність мислення людини пізнати цей світ, адекватно відобразити його властивості. Ці принципи є вихідними не тільки для матеріалістичної діалектики, а і для сучасної матеріалістичної філософії в цілому. Принципами власне діалектики можна назвати принципи загального зв’язку та загального розвитку явищ у світі. Визнання загального зв’язку явищ у природі, суспільстві і мисленні вимагає системного дослідження цих явищ, на противагу метафізичному методу, який розглядає світ у сукупності ізольованих явищ. Визнання принципу загального розвитку означає не тільки визнання діалектикою наявності розвитку у природі, суспільстві і мисленні, а й відображає глибинну сутність процесу руху матерії як саморуху, формоутворення нового, як саморозвитку матерії. Узагальнюючи можна сказати, що діалектика спирається на принцип єдності та боротьби суперечностей, на принципи переходу кількісних явищ у якісні, та принцип заперечення заперечення. Іноді до принципів включають також причинність, цілісність, системність. У більш широкому тлумаченні – це і принципи відображення, історизму, матеріальної єдності світу, практики, невичерпності властивостей матерії тощо.

61. Матеріалістичне розуміння історії в Марксизмі. Вчення про суспільні формації.
Марксизм не виникає сам по собі, а узагальнює весь попередній досвід. Маркс вважав, що суспільство як і природа розвивається за законами діалектики. В основі історичного розвитку лежить економіка. Є базис – економічна сфера та надбудова(культура, наука і т.д) В міру розвитку засобів виробництва змінюються виробничі відносини.Існує 5 суспільних укладів: первісне суспільство, рабовласницьке суспільство, феод. Сусп.., капіталістичне суспільство, соціалістичне. Первісне- суспільство, де продукт спільно виробляється і спільно споживається.Знать первісного суспільства намагається привласнити надлишок виробництва, що породжує соціальну нерівність і створює рабство(ділить суспільство на власників і тих, хто нічого не має) Рабська праця відбувається на позаекономічному принципі. Раб працює з під палки. Таким чином приходить 3-тя форма функціонування суспільства-феодальна. Селянин теж власник, але працює на феодала…Зявляються види ренти(відробіткова, феодальна). Поява товарних відносин породжує капіталістичну формацію. Виробництво додаткової вартості – один з головних принципів у капіталістичній формації (робітник свою норму відробляє за 2 години, а 6 год. Працює на господаря). Комуністична формація існую за умови суспільної власності засобів виробництва. Продукт спільно виробляється і споживається. Комунізм-первісне суспільство, але якісно нового рівня. Отже історичний розвиток відбувається по спіралі.

62. Філософія життя Ніцше. Основні ідеї та поняття.
Філософія життя говорить про те, що не разум править світом, а інтуїція, відчуття(ірраціональне). Фрідріх Ніцше написав працю «Антихристиянин. В ній він сказав, що людиною керують її власні інтереси, інстинкти. В Християнстві треба ділитися усім з ближнім, а якщо ти не поділився, то ти не християнин. Християнство – це релігія слабких. Вона підриває інстинкт самозбереження.У своїй праці Ніцше заперечує християнську мораль і взагалі мораль, бо мораль не дає людині самоутвердитися у суспільстві. Людиною править воля до життя. Воля є визначальною в житті суспільства. Життя – це воля до влади. Слабкі підпорядковуються сильнішому і це закономірно. Ніцше казав що людське і тваринне є в людині. Людина- це біологічна істота. І коли вона входить у суспільство, то її зв’язують норми моралі, що не дають їй розкритися в повній мірі, самореалізуватися. Кожен має ставити собі планку Надлюдини і самореалізуватися. Людина, яка ставить собі мету на рівні плінтуса іде внікуди.Незалежна, сильна, справедлива людина – приклад для наслідування.(ще філософію Ніцше використали Гітлер і нацисти). “Філософія життя” як філософський напрямок склалась у кінці 19 ст. головним чином у Німеччнині та Франції.
Вона зверталась до життя як первинної реальності, цілісного органічного процесу. Філософія життя була спробою перебороти обмеженність матеріалізму з ідеалістичних позицій.
Засновник – Шопенгауер. За Ш., суть особи становить незалежна від розуму воля – сліпе хотіння, котра є проявом космічної світової волі, основою та змістом усього сущого(волюнтаризм).
Він намагався довести, що всі людські біди мають космічний хар-р, і тому ніякі сусп.-політ. перетворення нічого не змінять.
Основна життя, за концепцією Ніцше, - це воля. Життя є проявом волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі – волі до влади.. Людське щастя Ніцше вбачає в почутті зростаючої сили, влади, вмінні переборювати всі перешкоди.
Вчення Ніцше про надлюдину грунтується на таких положеннях: 1) цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем “волі до влади”; 2) існує природна нерівність людей (“аристократичні” та “сіра маса”) 3) сильна людина, природжений аристократ, є абсолютно вільним і не зв’язує себе ніякими морально-правовими нормами (Мораль та християнство – мораль рабів)
Ніцше назвав себе філософом неприємних істин (осн. твір - “Так говорив Заратустра”)