Предмет і завдання лексикології. Лексичне значення слова.

Лексикологія (від грецького lexikos — словесний, словниковий і logos — учення) — розділ мовознавства, що вивчає лексику(словниковий склад мови).

Розрізняють лексикологію історичну, яка досліджує закономірності формування, розвитку і збагачення словника мови від найдавніших часів, і лексикологію сучасної мови, або описову, яка вивчає лексичний склад мови сучасного періоду.

Прикладна лексикологія займається питаннями укладання словників, перекладу, лінгводидактики і культури мовлення.

Групи займенників за значенням і граматичними ознаками.

Займенник - повнозначна змінна частина мови, яка вказує на предмети, ознаки, кількість, але не називає їх і відповідає на питання хто? що? який? чий? скільки?: Багато таємниць у світі, одна з найбільших з-поміж них-мова (І. Вихованець). Мудрим ніхто не вродився, а навчився (Народна творчість). Була зима - найкраща, найулюбленіша моя пора року (Л. Смілянський).

За значенням і граматичними ознаками займенники неоднотипні, вони поділяються на три групи:

* узагальнено-предметні: я, ти, ми, хто, він, себе, хто-небудь, щось тощо;

* узагальнено-якісні: мій, твій, свій, цей, такий, всякий, кожний, ніякий тощо;

* узагальнено-кількісні: скільки, ніскільки, стільки, скільки-небудь.

Активна і пасивна лексика української мови, сфери її поширення

Активна лексика становить ядро словникового складу мови. Вона об'єднує як споконвічно українські слова, так і численні групи запозичених слів. Головна її ознака — регулярне використання у сфері діяльності людини.

Зокрема слова хліб, молоко, яблуко, дорога, тролейбус, повітря, дочка, дощ, великий, солодкий, читати, тут тощо — загальновживані слова, використовуються у побуті. Проте до активної лексики належать і такі слова як синус, косинус, діагональ, перпендикуляр, префікс, іменник, речення, кома, кут — терміни. Активна лексика — це слова, які часто вживаються в повсякденному спілкуванні. Вони зрозумілі для кожного члена мовного колективу. Це загальновживані слова (хліб, сіль, гіркий, добрий, іти, бігти) та широковідомі терміни (нація, діаспора, принтер, квартет).

Пасивна лексика — слова, які вийшли або виходять з активного вжитку, а також нові слова, недавно створені чи запозичені з інших мов — неологізми.

Займенник як самостійна частина мови. Співвідношення займенників з іншими частинами мови.

Займенник — це самостійна змінна частина мови, яка вказує на предмети, їх ознаки й кількість, але не називає їх. Займенники, які вказують на те, що називає іменник, відповідають на питання хто? що?; які вказують на те, що називає прикметник, відповідають на питання який? чий?, а ті, що вказують на кількість, як числівник, відповідають на питання скільки? Отже, іменник, прикметник, числівник у певній мовній ситуації можуть бути замінені займенником, який виконуватиме таку ж синтаксичну роль, матиме такі ж ознаки, як і частина мови, до якої він подібний.

Займенники поділяються на такі групи:

— займенники, що мають узагальненепредметне значення і співвідносяться з іменниками (я, ти, він, вона, воно, ми, ви, вони, себе, хто, що, ніхто, ніщо, дехто, дещо, хтось, щось, хто-небудь, що-небудь, абихто, будь-хто);

— займенники, що мають узагальнено-якісне значення і співвідносяться з прикметниками (мій, твій, наш, ваш, який, котрий, чий, цей, той, увесь, усякий, кожний, інший, ніякий, абиякий, якийсь, чийсь, будь-чий);

— займенники, що мають узагальнено-кількісне значення і співвідносяться з числівниками (скільки, стільки).

 

Лексика української мови з погляду походження

Словниковий склад української мови об’єднує дві генетично різнопланові групи лексичних одиниць: споконвічно українські слова, слова, запозичені з інших мов.

До споконвічно української лексики належать успадковані найдавніші індоєвропейські слова, спільні для багатьох індоєвропейських мов (санскриту, грецької, латинської, германських, романських, слов'янських та ін.): мати, брат, порося, осика, ніч, колесо, вісь, десять; праслов'янські слова, спільні для всіх або більшості слов'янських мов: чоловік, плітка, комар, жук, тісто, гріх, стид, кара, писати, кислий; і власне українські слова, утворені безпосередньо тією частиною слов'янської людності, яка сформувала українську націю: громада, власність, пампушки, деруни, капелюх, віжки, молотарка, смородина, порічки, виховання, мрія, поступ, іспит.

Мова збагачується не лише завдяки розвиткові багатозначності слів і постійному творенню нових лексем, а й за рахунок запозичень.

Запозичення полягає в засвоєнні слів однієї мови іншою.

Серед запозичень розрізняють:

- власне запозичення - слова, у яких процес фонетичного й граматичного пристосування ще не завершився: бюро, журі, ательє, джентельмен, бухгалтер; такі слова мають невластиві українській мові сполучення звуків, форми;

- кальки - поморфемні переклади слів: півзахисник (полузащитник), літописець (chronographos), хмарочос (skyscraper);

- запозичення значень - українське слово набуває значення, яке має його іншомовний відповідник: наприклад, політичні поняття правий, лівий запозичені з французької мови - droit, gauche: у часи французької буржуазної революції в Конвенті помірковані жирондисти сиділи праворуч, а прихильники радикальних дій монтаньяри - ліворуч;

- словотвірні запозичення - використання іншомовних морфем: наприклад, грецьий елемент теле- "далеко" увійшов до таких українських слів, як телебачення, телезв'язок, телепередача та ін.;

- засвоєння - слова, що вже повністю фонетично й граматично пристосувалися до української мови: дріт, колір, папір - у них, як і в незапозичених, відбувається чергування приголосних; колишнє французьке слово пальто відмінюється, як і будь-яке українське: пальта, у пальті і т.д.; не відчуваємо іншомовного походження в запозичених словах левада, лиман, базар, кавун;

- варваризми - слова з особливо виразними ознаками іншомовності; наприклад, ол райт, о'кей - з англійської; мерсі, тет-а- тет - з французької;

- екзотизми - слова для позначення екзотичних, незвичайних реалій, для яких у мові немає назв: кімоно, чалм, сакля, аул, меджліс.

Слова, запозичені з інших мов, не завжди пристововані до фонетичних законів української мови. Вони навіть пишуться за іншими правилами, ніж українські. Тому для правопису важливо вміти розрізняти запозичені й незапозичені слова:

а) майже всі слова, які починаються на а, е, і більшість на і - іншомовного походження: абітурієнт, аеродром, евакуація, експеримент, ідеологія, історія;

б) іншомовного походження є слова, що мають звук ф: фабрика, факультет, фарфор (винятки: Фастів, форкати);

в) в іншомовних словах бувають збіги голосних: біографія, ваучер, гіацинт; в українських - вони можливі лише на межі значущих частин слова, найчастіше префікса й кореня: виорати, заозерний, наодинці, самоочисний тощо;

г) іншомовним словам властиві важкі для вимови збіги приголосних: бургомістр, демонстрант, комлпект, матч, тембр;

ґ) в іншомовних словах не чергуються о, е з і та немає випадних о, е, як в українських: бетон - бетону (порів. дзвін - дзвону); ваніль - ванілі (порів. сіль - солі), катер - катера (порів. вітер - вітру);

д) в іншомовних словах рідко виділяються префікси й суфікси, а корінь може мати три та більше складів (на відміну від українських слів, у яких корені одно-, рідше двоскладові): вітамін, гіпотеза, дисципліна, температура; якщо ж і виділяються префікси й суфікси, то вони відмінні від споконвічних українських: а-соціація, ди-соціація; екс-потр, ім-потр; демонстр-ант, демонстр-ація, арбітр-аж;

е) частина іншомовних слів із кінцевим голосним не відмінюється: амплуа, комюніке, шосе, журі, таксі.

Свідоме прагнення не допускати запозичень у мову й позбуватися їх називається пуризмом (від лат. purus "чистий"). Якщо є дві назви - українська й іншомовна, то перевагу слід надавати українській. Вона завжди зрозуміліша, милозвучна, легше запам'ятовується. Наприклад, краще сказати вихідний, ніж уїкенд; образ, ніж імідж; нестача, ніж дефіцит; чинник, ніж фактор; відшкодування, ніж компенсація; торгівля, ніж маркетинг; відповідник, ніж еквівалент тощо.