Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Позначення м’якості приголосних на письмі буквами ь, я, ю, є, І. Вживання м’якого знака.

Поиск

Позначення м’якості приголосних на письмі буквами ь, і, є, ю, я. Сполучення ьо, ио

М’який знак пишеться:

- після д, т, з, с, ц, л, н, що позначають м’які приголосні:

- у кінці слова: молодь, радість, мазь, рись, ґедзь, співець, біль, кінь;

- у середині слова лише перед буквами, що позначають тверді приголосні, крім шиплячих:нудьга, киньте, ганьба;

- після л перед будь-яким приголосним: кулька, стільці;

- після м’яких приголосних перед о в середині складу: сьомий, сльоза, дзьобати;

- після м’яких приголосних у дієсловах дійсного та наказового способів: пишуть, готується, погляньте, покиньте;

- у буквосполученнях -льц-, -льч-, -ньц-, -ньч-, -сьц-, -сьч- (в іменниках жіночого роду однини в давальному і місцевому відмінках і утворених від них прикметниках), що походять від -льк-, -ньк-, -ськ-: ненька — неньці, неньчин; Валька — Вальці — Вальчин. Якщо м’який знак є у формі називного відмінка, то він зберігається в усіх відмінках: брунька — бруньці, але жінка — жінці.

- у суфіксах -ськ-, -зьк-, -цьк-, -еньк-, -оньк-, -есеньк-, -ісіньк-, -юсіньк-: український, козацький, біленький, ріднесенький, свіжісінький, малюсінький.

 

Категорія способу дієслова. Правопис дієслів умовного і наказового способів.

1. Спо́сіб — граматична категорія дієслова, що показує стосунок дії чи стану до дійсності з погляду мовця, виражає значення можливості, бажаності, необхідності та інших умов реалізації дії (стану).

2. Традиційно в українській мові виділяють два морфологічно виражені недійсні способи: наказовий та умовний. З урахуванням семантики пропонують і детальнішу класифікацію недійсних способів[1].

3. Власне наказовий спосіб (імператив) (синтетична форма: роби, робіть) виражає необхідність виконання дії співрозмовником, співрозмовником разом з іншими особами чи особами, які якось пов'язані зі співрозмовником.

4. Закличний спосіб (робімо) виражає пропозицію мовця виконувати дію разом із співрозмовником.

5. Спонукальний спосіб передає послаблене значення член елятивності (прийшов би ти до мене).

6. Бажальний (оптатив) спосіб виражає побажання мовця спрямоване до самого себе, до осіб, що не беруть участь у розмові, до явищ. Може утворюватись за допомогою різних формотворчих часток: хай зроблю, хай би він зробив, зробив би він скоріше.

7. Умовний спосіб використовується в підрядних реченнях для вираження умови або мети (якби зробив, щоб робив). Тут частка би зливається із сполучником.

8. В умовному (в широкому розумінні) способі вживаються форми минулого, давноминулого часу, а також інфінітиву: він би робив, він би був зробив, йому б робити.

Подвоєння та подовження приголосних

В «Українському правописі» розмежовуються поняття подвоєння і подовження приголосних.

(Докладніше див.: Український правопис. – 4-те вид., випр. й доп. – К.: Наук, думка, 1993. – С. 21-23.)

Подвоєння приголосних утворюється:

1. При збігу однакових приголосних на межі морфем (префікса і кореня, кореня і суфікса, основи дієслова і постфікса, частин складноскорочених слів): роззнайомитися, оббігти; сон - сонний, туман - туманний; пасся, перенісся; міськком, юннат.

2. У прикметниках на -?енн(ий), -?анн(ий) (-?янн(ий)) зі значенням можливості або неможливості дії: здійсненний, прощенний, нездоланний, невпізнанний, незрівнянний.

3. У словах бовван, Ганна, лляний, овва, ссати і похідних від них.

Подовження приголосних д, т, з, с, л, н, ж, ш, ц, ч після голосного перед [я, ю, є, і] відбувається:

1. В усіх відмінках іменників середнього роду II відміни (крім родового множини): зілля, зіллям, у зіллі; сторіччя, сторіччю, у сторіччі. Але: сторіч, знань, знарядь.

Якщо в родовому відмінку множини закінчення -ів, то подовження зберігається: відчуття – відчуттів, відкриття – відкриттів.

2. Перед [я, ю, є, і] в усіх відмінках деяких іменників 1-ї відміни (чол. і жін. роду): суддя, судді, суддею, суддю, суддів; Ілля, Іллі, Іллю, Іллею; стаття, статті, статтею (але – статей).

3. Перед ю в орудному відмінку іменників жіночого роду (III відміна), основа яких у називному відмінку закінчується одним м’яким або шиплячим приголосним: зав’язь – зав’яззю, повінь – повінню, відстань – відстанню, ніч – ніччю, Січ – Січчю, суміш – сумішшю, подорож – подорожжю.

Якщо в називному відмінку однини основа закінчується на два приголосних, губний або р, то подовження не відбувається: радість – радістю, кров – кров’ю, матір – матір’ю.

4. У прислівниках типу зрання, навмання, попідтинню.

5. У формах теперішнього часу дієслова лити: ллю, ллєш, ллють.

Вживання часових форм дієслова.

Крім основних значень часу, що безпосередньо виражаються часовими формами дієслів у процесі спілкування, може виражатися відносне значення щодо моменту мовлення. Так, наприклад, у розповіді про минулі події поряд із формами дієслів минулого часу вживаються форми теперішнього часу в значенні минулого: Вийшов за школу — світа не видно, сліпить очі, рве за поли, з ніг валяє (С. Васильченко). Форми майбутнього часу також можуть уживатися в значенні минулого або теперішнього, надаючи відтінку раптовості, несподіваності, енергійності: Сидж у-як загуде в грубі, як сипне, війне снігом у вікна — зразу стемніло (С. Васильченко). Сивий ус, стару чуприну вітер розвіває; то приляже та послуха, як кобзар співає… (Т. Шевченко). Відносність часового значення допомагають виражати модальні частки було, бувало, наприклад: Ти було підеш орати, виореш, засієш і зажнеш, а панські козаки прийдуть та й заберуть усе (Панас Мирний); Сидимо було день при дні у дівочій та робимо (Марко Вовчок).

31. У сучасній українській мові написання слів іншомовного походження визначається такими правилами:

Звук л на письмі передається твердо і м'яко (залежно від того, як узвичаєно вимовляти дані слова в сучасній українській мові). Наприклад, твердий л передаємо у словах: аероплан бал, план, повела, блок, баланс, лупа, соціологія та інші; м'який л передаємо у словах: асфальт, табель, автомобіль, пляж:, канцелярія, ілюстрація., полярний тощо.

Після л в іншомовних словах пишеться завжди е, а не є: пленум, легенда, лекція та ін.

У загальних словах іншомовного походження приголосні не подвоюються: ащшдзцш, сума, маса, каса, колектив, група, метал, комісія.

Але в деяких загальних іншомовних словах подвоєння зберігається: тонна, манна, ванна, брутто, нетто.

Це ж стосується і слів із префіксами: ап-, ім-, ір-, контр-, сюр-, якщо префікс закінчується, а корінь починається однаковим звуком, наприклад: апперцепція, імміграція, контрреволюційний, ірраціональний, сюрреалізм та ін.

Подвоєння зберігається у власних іншомовних іменах і назвах: Діккенс, Руссо, Уеллс, Шіллер; Голландія, Марокко, Міссурі.

У всіх похідних від них словах подвоєння також зберігається: голландський (бо Голландія), марокканець (бо Марокко), міссурійський (бо Міссурі), руссоїст (бо Руссо) і т. д.

На початку і в середині слова перед голосним та й пишеться і, а не и: індустрія, історія, тріумф, матеріал, Індія, Ібсен та ін.

В основах іншомовних слів сполучення голосних іа, іу, іо не змінюється: аксіома, діалектика, радіус та ін. А сполучення іе змінюється на іє: дієта, гігієна, клієнт та ін.

Літера и пишеться у власних географічних назвах: Америка, Африка, Британія, Париж, Рим, Сицилія, Чикаго, Мадрид, Алжир.

Літера і пишеться в кінці невідмінюваних слів: журі, колібрі, таксі, поні та ін.

Після приголосних б, п, в, ф, м, г, к, х, л, н в основах іншомовних слів завжди пишеться і: білет, вітрина, графік, економіка, кіно, хірург, літератор та ін.

Після приголосних л, т, з, с, ц, р, ж, ч, ш у загальних іншомовних назвах перед наступним приголосним пишеться и.

Дві основи дієслова

Основу інфінітива визначають, відкинувши від неозначеної форми дієслова суфікс -ти, а також -сти: працювали), говори(ти), позелені(ти), бра(ти), жи(ти), чу(ти), мог(ти), розцві(сти), опа(сти); але: нес(ти), рос(ти), тряс(ти).

Від основи інфінітива творяться форми минулого часу (працював, брав, жив), умовний спосіб (працював би, жив би), активні дієприкметники доконаного виду (позеленілий, опалий, зігнилий), пасивні дієприкметники з основою на -а-(прочита(ти) — прочитаний, поча(ти) — початий) та відповідні форми на -но, -то (прочита-но, поча-то) і дієприслівники доконаного виду (позеленівши, поча-вши, розцві-вши).

Основу теперішнього часу визначають, відкидаючи від 3-ї особи однини особове закінчення -є або -ить (-іть): жив(е), почн(е), розцвіт(е), працюй(е), умій(е), позеленій(е), говор(ить), лов(ить), прос(ить), стой-іть, гой-іть.

Від основи теперішнього часу творяться форми наказового способу (живи, почни, працюй, умій), активні дієприкметники недоконаного виду (живучий, працюючий, стоячий) та дієприслівники недоконаного виду (живучи, працюючи, цвітучи, стоячи, гоячи).

 

Основа інфінітива й основа теперішнього часу, як правило, різняться між собою: писа(ти) — пиш(е), кува(ти) — куй(е), бра(ти) — бер(е), ду(ти) — дм(е), мог(ти) — мож(е), гна(ти) — жен(е). Іноді ці основи можуть збігатися: плив (ти) — плив(е), вез(ти) — вез(е), нес(ти) — нес(е).



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-07-16; просмотров: 134; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.222.167.85 (0.007 с.)