Вигук. Групи вигуків за значенням.

Вигук. Групи вигуків за значенням.

 

Вигук- це службова частина мови, яка служить для безпосереднього вираження емоцій, почуттів і волі людини (о! гей! ой!). Це незмінювані слова, які не виступають членами речення. Але на місці самостійного слова вигук набирає конкретного значення і виконує синтаксичну роль того слова, яке змінює (напр., у реченні А собака отой гав та гав!.. вигук гав (та) гав виступає як присудок).

Розрізняють три групи вигуків.

1. Вигуки, що виражають емоції: страх, невдоволення, іронію, подив і т. д.: о, ой,
ах, ай, ех, тьху, овва та ін. Наприклад: Ох, і щука ж була! Ех, і щука… (М. Стельмах);
Ух ти! Як зуби вишкірив (М. Стельмах);

2. Вигуки, що виражають волевиявлення, спонукання до дії: агей, гей, гов, агов,
на, нате, стоп, марш, тпру, цабе. Наприклад: Та цитьте, чортові сороки! —
Юпітер грізно закричав (І. Котляревський); Агов! Чи чуєш? Щось тріщить у лісі!

3. Вигуки, що виражають етикет — вітання, подяку, побажання, вибачення тощо:
добрий день (добридень), доброго рангу, на добраніч, прощайте, дай боже, боже
поможи, на здоров ‘я, спасибі, хай йому грець. Наприклад: Добрий вечір, люди добрі
(М. Коцюбинський); [Старшина] — А нехай їй біс, тій Парасці (І. Карпенко-Карий).

4. Звуконаслідувальні слова: гав-гав, кахи-кахи, ку-ку-рі-ку, тьох-тьох, кап-кап.
Наприклад: — Кахи! Кожум ’яка жахнувся, а дванадцять кож тільки трісь, трісь!
(Нар. творчість); Що рибка смик — то серце тьох! Серденько щось Рибалочці віщує
(С. Гулак-Артемовський); А з степу, з далини, як відгук: — М у-у! (А. Головко).

 

Мова і держава. Українське законодавство про мову. Мовні обов’язки громадян.

Мова виражає єдність держави. У національній державі ототожнюються держава, нація і мова. Кожна держава постійно тримає в полі зору мовні проблеми суспільства.Одним із найвищих виявів самоутвердження нації є державний статус її мови, який законодавчо забезпечує її функціонування в усіх без винятку сферах суспільного життя. Цей статус має бути закріплений в Основному законі держави — Конституції. Державною мовою буває переважно мова корінного населення країни. Від 1 січня 1990 року формально набув чинності Закон «Про мови в УРСР», який утверджує державність української мови. Цей закон прийнято через необхідність захисту української мови, яка виявилася відтиснутою на периферію суспільного функціонування в найбільш важливих сферах життя.

Мовні обов’язки громадян

1. Кожен має право вільно визначати мову, яку вважає рідною, і вибирати мову спілкування, а також визнавати себе двомовним чи багатомовним і змінювати свої мовні уподобання.
2. Кожен незалежно від етнічного походження, національно-культурної самоідентифікації, місця проживання, релігійних переконань має право вільно користуватися будь-якою мовою у суспільному та приватному житті, вивчати і підтримувати будь-яку мову.
2) забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території держави із створенням можливості паралельного використання регіональних мов або мов меншин на тих територіях і в тих випадках, де це є виправданим;
3) сприяння використанню регіональних мов або мов меншин в усній і письмовій формі у сфері освіти, в засобах масової інформації і створення можливості для їх використання у діяльності органів державної влади і органів місцевого самоврядування, в судочинстві, в економічній і соціальній діяльності, при проведенні культурних заходів та в інших сферах суспільного життя в межах територій, на яких такі мови використовуються, та з урахуванням стану кожної мови;
4) підтримання і розвиток культурних взаємин між різними мовними групами;
5) забезпечення умов для вивчення української мови як державної, регіональних мов або мов меншин, інших мов і викладання цими мовами з урахуванням стану кожної мови на відповідних рівнях освіти у державних і комунальних навчальних закладах;

6) сприяння здійсненню наукових досліджень у сфері мовної політики;

7) розвиток міжнародного обміну з питань, що охоплюються цим Законом, стосовно мов, які використовуються у двох або декількох державах;

8) поважання меж ареалу розповсюдження регіональних мов або мов меншин з метою забезпечення того, щоб існуючий або новий адміністративно-територіальний устрій не створював перешкод для їх розвитку;

9) застосування принципу плюрилінгвізму, за якого кожна особа в суспільстві вільно володіє кількома мовами, на відміну від ситуації, коли окремі мовні групи володіють тільки своїми мовами.

 

Частка як службова частина мови. Види часток за роллю у слові і реченні. Правопис часток.

Частка – це службова частина мови, що об'єднує слова, які слугують для утворення граматичних форм, надають додаткових змістових, модально-вольових, емоційно-експресивних відтінків реченням або його членам.

За роллю в слові і в реченні

• формотворчі — служать для творення дієслівних форм
• словотворчі — служать для утворення нових слів (у складі похідних слів стали префіксами і суфіксами)
• заперечні — надають заперечного значення тому слову, перед яким стоять
• модальні — вносять різні смислові відтінки в речення, а також виражають почуття і ставлення того, хто говорить до висловленого.

 

Частки пишуться окремо, разом і через дефіс

1. Частки «би(б), же (ж), то, ось, он» пишуться окремо від інших слів (сказав би, адже ж, що то за, ось коли, он який). Разом вони пишуться в складі сполучників та інших часток (авжеж, атож, аякже, таж, мовби, начебто). Залежно від вимови частки ось і он можуть писатися разом і окремо (осьде (ось де) і онде (он де)).
2. Разом пишуться частки «аби-, де, -сь, ані-, ні-, чи-, як-, що-, чим» (чимшвидше, якраз, ніскільки, анітрохи, дехто, абиде, хтось).
3. Через дефіс пишуться частки «казна-, хтозна-, будь-, небудь, бо-, но-, -то, -от, -таки» (де-небудь, хтозна-який, як-от, пиши-но). Але! В сполученні " будь ласка ", що пишеться окремо, " будь " не є часткою, а окремим словом.
4. Пишуться окремо, якщо між часткою й словом, якого вона стосується, стоїть інше слово (аби до кого, що ж до, якби ж то, все ж таки, будь на якому).

Морфологічний склад сполучників. Правопис сполучників.

Сполучником називається незмінювана службова час­тина мови, яка служить для зв'язку членів речення або частин склад­ного речення. За морфологічним складом сполучники в українській мові поділяються на прості, складні і складені.

Прості сполучники морфологічно не членуються на окремі частини, їх в
українській мові небагато: і (й), а, ні, та, то, чи, бо, що. Ці сполучники давно втратили семантичні зв’язки зі словами, від яких вони утворилися, а тому їх ще називають непохідними.

Складні сполучники морфологічно поділяються на дві і більше частин: але, зате,
проте, ніж, або, якщо, якби, щоб, ніби, нібито, неначебто та ін.

Складені сполучники є сполученням двох і більше слів, що виконують службову
функцію зв’язку членів речення та частин складного речення. Найчастіше складені
сполучники в першій частині містять форми непрямих відмінків вказівного займен­
ника той з прийменником або іншого повнозначного слова, а в другій — сполучники
що, щоб чи прислівник як: через те що, для того щоб, з тим щоб, незважаючи на
те що, подібно до того як, в міру того як, перед тим як, дарма що, так, так що,
я к..,, не тільки…, а й, не тільки…, але й.

Разом пишуться складні сполучники, які становлять тісне поєднання повнозначних слів із частками або прийменниками: адже, аніж, втім, зате, мовби, начеб, начебто, немов, немовби, немовбито, неначе, неначебто, ніби, нібито, ніж, отже, отож, притім, притому, причім, причому, проте, себто, тобто, цебто, щоб, якби, якщо; також слова: абощо, тощо.

Окремо пишуться:

а) сполучники з частками б, би, ж, же: або ж, адже ж, але ж, а як же, бо ж, коли б, коли б то, отже ж, хоча б, хоч би;

б) складені сполучники: дарма що, для того щоб, замість того щоб, з тим щоб, з того часу як, незважаючи на те що, після того як, при цьому, та й, так що, тимчасом як, тому що, у міру того як, через те що й под.

Через дефіс пишуться сполучники отож-то, тим-то, тільки-но, тому-то.

 

Правопис прийменників

Похідні прийменники пишуться разом, окремо й через дефіс.

Разом пишуться: а) складні прийменники, утворені сполученням одного або двох (іноді — трьох) прийменників із будь-якою частиною мови: внаслідок (унаслідок), впродовж (упродовж), замість, навколо, напередодні, наприкінці, щодо; б) складні прийменники, утворені з двох простих прийменників: задля, заради, навпроти, окрім, поза, поміж, понад, поперед, посеред, проміж.

Через дефіс пишуться складні прийменники з початковими з-, із-: з-за (із-за), з-над, з-перед, з-під (із-під), з-поза, з-поміж, з-понад, з-попід, з-посеред, з-проміж.

Окремо пишуться прийменникові сполуки: у (в) разі, під кінець, під час, що ж до.

Відмінювання прикметників

Прикметники змінюються за родами, числами й відмінками. Форма прикметника визначається тим іменником, від якого цей прикметник залежить у словосполученні чи реченні.

За характером кінцевого приголосного основи та відмінкових закінчень прикметники поділяються на дві групи — тверду і м'яку.

Тверда група прикметників. До твердої групи належать:

а) якісні та відносні прикметники, що мають основу на твердий приголосний і в називному відмінку однини чоловічого роду закінчуються на -ий: безладний, безпорадний, безробітний, бідолашний, величний, веселий, весняний, відповідний, гіркий,

глухий;

б) присвійні прикметники із суфіксами -ів (після голосного та апострофа - -їв), -ин (після голосного та апострофа - -їн), які в називному відмінку однини чоловічого роду після цих суфіксів мають нульове закінчення: Андріїв, батьків, Галин, дідів, доччин, Ігорів, нянин, шевців;

в) усі короткі форми прикметників: варт, винен, годен (згоден), готов, жив, здоров, зелен, ладен, певен, повен, повинен, прав, рад, ясен.

М'яка група прикметників

До м'якої групи належать:

а) відносні прикметники, що мають основу на м'який приголосний -н- і в називному відмінку однини чоловічого роду закінчуються на -ій (після голосного — -їй): безодній, будній, верхній, весінній, вечірній, всесвітній (кругосвітній), городній;

б) усі прикметники на -жній, -шній, що походять від прислівників: ближній, внутрішній, вчорашній, давнішній, домашній, завтрашній, зовнішній, колишній;

в) відносні прикметники з основою на -й: безкраїй, довговіїй, короткошиїй; відносні прикметники з відтінком присвійності: братній, орлій, а також якісний прикметник синій.

25. Апостроф ставиться перед я, ю, є, ї:

1. Після літер, що позначають губні тверді приголосні звуки б, п, в, м, ф, якщо перед ними немає іншого приголосного (крім р), який належав би до кореня:солов'їний, сім'я, м'ята, п'ятниця, зв'язати, п'ю, б'ється, в'яз, м'язи, ім'я, В'ячеслав, Стеф'юк; верб'я, верф'ю, торф'яний, черв'як. Але: свято, морквяний, мавпячий, цвях. Якщо приголосний, що стоїть перед губним, належить до префікса, то апостроф теж ставиться: зв'язок, підв'ялити, обм'яклий, розв'ючувати.

2. Після твердого р у кінці складу: подвір'я, сузір'я, на узгір'ї, з матір'ю, кур'єр, пір'їна. Якщо ря, рю, рє позначають сполучення м'якого [р'] із голосними а, у, е ([р'а], [р'у], [р'е]), то апостроф не пишеться: рясний, Рябко, буря, рюмсати, Рєпін.

3. Після будь-якого твердого приголосного, яким закінчується префікс або перша частина складних слів: без'язикий, від'єднати, з'ясувати, над'їдений, над'ярусний, роз'ятрити, роз'юшений; дит'ясла, пан'європейський, пів'юрти, пів'ящика, але з власними назвами через дефіс: пів-Європи.

4. Після к у словах Лук'ян, і похідних від нього: Лук'яненко, Лук'янчук, Лук'янчик, Лук'янівка тощо.

5. У складних словах, перша частина яких закінчується на приголосний: двох'ярусний, чотирьох'ярусний, дит'ясла.

Апостроф не ставиться:

1. Після б, п, в, м, ф, що позначають тверді губні звуки, якщо перед ними стоїть інша, крім р, літера на позначення кореневого приголосного звука: Святослав, святковий, тьмяний, морквяний, медвяний (але: торф'яний, черв'як, верб'я).

2. Після букви р, що позначає м'який приголосний на початку слова чи в середині складу: порятунок, рясний, гарячий, буряк.

3. У словах іншомовного походження у злитній вимові: резюме, бюджет, бюро.

Дві основи дієслова

Основу інфінітива визначають, відкинувши від неозначеної форми дієслова суфікс -ти, а також -сти: працювали), говори(ти), позелені(ти), бра(ти), жи(ти), чу(ти), мог(ти), розцві(сти), опа(сти); але: нес(ти), рос(ти), тряс(ти).

Від основи інфінітива творяться форми минулого часу (працював, брав, жив), умовний спосіб (працював би, жив би), активні дієприкметники доконаного виду (позеленілий, опалий, зігнилий), пасивні дієприкметники з основою на -а-(прочита(ти) — прочитаний, поча(ти) — початий) та відповідні форми на -но, -то (прочита-но, поча-то) і дієприслівники доконаного виду (позеленівши, поча-вши, розцві-вши).

Основу теперішнього часу визначають, відкидаючи від 3-ї особи однини особове закінчення -є або -ить (-іть): жив(е), почн(е), розцвіт(е), працюй(е), умій(е), позеленій(е), говор(ить), лов(ить), прос(ить), стой-іть, гой-іть.

Від основи теперішнього часу творяться форми наказового способу (живи, почни, працюй, умій), активні дієприкметники недоконаного виду (живучий, працюючий, стоячий) та дієприслівники недоконаного виду (живучи, працюючи, цвітучи, стоячи, гоячи).

 

Основа інфінітива й основа теперішнього часу, як правило, різняться між собою: писа(ти) — пиш(е), кува(ти) — куй(е), бра(ти) — бер(е), ду(ти) — дм(е), мог(ти) — мож(е), гна(ти) — жен(е). Іноді ці основи можуть збігатися: плив (ти) — плив(е), вез(ти) — вез(е), нес(ти) — нес(е).

Поняття лексикографії

Лексикографія - розділ мовознавства, який займається теорією і практикою укладання словників. Це наука, яка має практичне застосування. Словники необхідні для вивчення рідної та іноземної мов, для піднесення культури усної та писемної мови і загалом інтелекту людини. Культурний рівень нації та рівень розвитку мови часто оцінюють за кількістю виданих словників.

Лексикографія тісно пов'язана з лексикологією. Укладання словників вимагає великих теоретичних знань і доброго чуття мови, тобто розуміння відтінків значення слова, особливостей його вживання, сполучуваності з іншими словами тощо.

Розрізняють теоретичну і практичну лексикографію.

Теоретична лексикографія опрацьовує загальну теорію словників: розробляє принципи відбору лексики, розташування слів і словникових статей, структуру словникової статті (граматичний і фонетичний коментар до слова, виділення і класифікація значень, типи словникових визначень, система ремарок, типи ілюстрацій, подача фразеологізмів, співвідношення лінгвістичної і нелінгвістичної, тобто енциклопедичної, країнознавчої інформації).

Категорія виду дієслова.

Більшість дієслів має видові пари. Дієслова доконаного виду здебільшого утворюються від дієслів недоконаного виду за допомогою префіксів (прати - попрати, писати - написати, казати - сказати, нести - принести, грати - заграти), рідше - за допомогою суфіксів (кричати - крикнути, гримати - гримнути, зітхати - зітхнути, рубати - рубонути). Дієслова недоконаного виду утворюються від дієслів доконаного виду суфіксальним способом (спинити - спиняти, переписати - переписувати, зумовити - зумовлювати, організувати - організовувати). Рідше інший вид утворюється шляхом зміни наголосу (відкидати - відкидати, переносити - переносити, закликати - закликати) чи основи (шукати - знайти, брати - взяти, говорити - сказати).

Окремі дієслова не мають видових пар і вживаються лише у формі недоконаного (прагнути, гордувати, намагатися, потпебувати, переслідувати, покрикувати) чи доконаного (схаменутися, стрепенутися, зурочити, розкричатися, насумуватися) виду.

Вигук. Групи вигуків за значенням.

 

Вигук- це службова частина мови, яка служить для безпосереднього вираження емоцій, почуттів і волі людини (о! гей! ой!). Це незмінювані слова, які не виступають членами речення. Але на місці самостійного слова вигук набирає конкретного значення і виконує синтаксичну роль того слова, яке змінює (напр., у реченні А собака отой гав та гав!.. вигук гав (та) гав виступає як присудок).

Розрізняють три групи вигуків.

1. Вигуки, що виражають емоції: страх, невдоволення, іронію, подив і т. д.: о, ой,
ах, ай, ех, тьху, овва та ін. Наприклад: Ох, і щука ж була! Ех, і щука… (М. Стельмах);
Ух ти! Як зуби вишкірив (М. Стельмах);

2. Вигуки, що виражають волевиявлення, спонукання до дії: агей, гей, гов, агов,
на, нате, стоп, марш, тпру, цабе. Наприклад: Та цитьте, чортові сороки! —
Юпітер грізно закричав (І. Котляревський); Агов! Чи чуєш? Щось тріщить у лісі!

3. Вигуки, що виражають етикет — вітання, подяку, побажання, вибачення тощо:
добрий день (добридень), доброго рангу, на добраніч, прощайте, дай боже, боже
поможи, на здоров ‘я, спасибі, хай йому грець. Наприклад: Добрий вечір, люди добрі
(М. Коцюбинський); [Старшина] — А нехай їй біс, тій Парасці (І. Карпенко-Карий).

4. Звуконаслідувальні слова: гав-гав, кахи-кахи, ку-ку-рі-ку, тьох-тьох, кап-кап.
Наприклад: — Кахи! Кожум ’яка жахнувся, а дванадцять кож тільки трісь, трісь!
(Нар. творчість); Що рибка смик — то серце тьох! Серденько щось Рибалочці віщує
(С. Гулак-Артемовський); А з степу, з далини, як відгук: — М у-у! (А. Головко).