Стильове багатство української мови

СТИЛЬОВІ РІЗНОВИДИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ — суспільно усвідомлені видозміни літературної мови, що об’єднують: 1) структур.-функц. стилі 2) експресив.-стилістичні варіації мови; 3) підсистеми структур.-функц. стилів, тобто типи мовної організації, що сформувалися як жанри відповідної л-ри (офіц.ділової, наук., публіцист., художньої). С. р. у. м. відбивають, з одного боку, більш загальний, ширший, ніж структур.-функц. стилі, погляд на сфери використання укр. мови. Йдеться про книжно-писемний і усно-розмовний різновиди укр. мови. Книжно-писемні та усно-розмовні виражальні засоби, які використовуються у функц. стилях, зумовлюють більший чи менший ступінь їхньої книжності, розмовності або нейтральності щодо перших двох ознак. Неперехідних меж між С. р. у. м. не існує: книжні елементи, поєднуючись із розмовними, легко переходять у засоби емоц.-експресив. виразності художнього стилю; усно-розмовне джерело живить жанри публіцистичного стилю, який загалом належить до книжно-писемного різновиду мови. З іншого боку, С. р. у. м. виступають як одиниці вужчого плану порівняно з структур.-функц. стилями. Останні диференціюються залежно від типів текстів, об’єднаних у відповідні жанри. Книжність, нейтральність, розмовність — ознаки, властиві всім типам текстів, стильові різновиди яких залежать від співвідношення відповідних мовних засобів. Взаємопроникнення і перехрещення книжнописемних і усно-розмовних джерел — основа для виникнення експресив.-емоц. колоритів мови. Книжні за походженням засоби, які вживаються у худож. текстах у сполученні з розмовними, зазнають стиліст. зниження і зумовлюють перехід тексту в ін. стильовий різновид. На прийомах зіткнення книжних і розм. засобів та їх співвідношенні із стилістично нейтр. елементами будуються емоц.-експресив. різновиди худож. та розм. структур.-функц. стилів. Найб. мірою книжності відзначається у сучас. укр. літ. мові офіційно-діловий стиль. Його жанри, або підстилі, охоплюють тексти, в яких визначальну роль відіграє книжна лексика (мова меморандумів, комюніке), а також щоденне ділове спілкування громадян (документи з лаконічним викладом суті справи без оцінних компонентів передаваного змісту). В обох випадках стильовими показниками виступають усталені формули, ділова фразеологія, активізація книжного джерела укр. мови. До книжних належать також науковий стиль та його підстилі або жанри: наук.-популярний і наук.навчальний, власне наук. тексти (монографії, статті), мова навч.-метод. л-ри, підручників, посібників. Різняться між собою наук.-тех. і наук.-гуманіт. праці; в перших увиразнюються своєю функцією форм.-символічні системи (формули, графіки, схеми і т. п.), в других помітну роль виконує автор. оцінка, дод. конотації. У структурі публіцистичного стилю свою специфіку мають мова інформ. матеріалів (хроніка, інтерв’ю та ін.) і мова худож.-публіцист, текстів (нарис, фейлетон і т. п.). Всі ці відміни ґрунтуються на різному співвідношенні компонентів тріади автор — об’єкт — читач. Крім інформативної, публіцист. стиль виконує функцію переконування, впливу на читача, слухача. Цим зумовлюється і поділ на типові жанри публіцист. стилю (пор. жанр інтерв’ю, репортажу). Публіцистичний, як і худож. стиль, активно послуговується усно-розмовними виражальними засобами, що несуть на собі відбиток зниженого буденного спілкування. Вони урізноманітнюють жанрові відмінності функц. стилів, диференціюючи, напр., у поезії високий патет. або інтим.-лірич. мовний колорит. На характер виражальних засобів впливає насамперед писемна мова чи усна мова. В усній мові засвідчуються некодифіковані елементи, вона зазнає впливу неліт. засобів, ін. мов. У широкому розумінні С. р. у. м. є також мова фольклору. Цим поняттям об’єднується мова різних фолькл. жанрів, у яких закладено естет. сприймання нар. слова, його емоц.-експресив. зміст. Фолькл. різновид укр. мови певною мірою визначає характер худож. стилю щодо функціонування у ньому типових фольклоризмів, стилізації нар. оповіді тощо.

Ознаки, стильові різновиди української мови

Мова обслуговує усі сфери суспільного життя. В процесі історичного розвитку в мові виробилося багато різноманітних засобів висловлювання, які по-різному використовуються залежно від мети спілкування.

Так, наприклад, мовні засоби художнього твору де в чому відрізняються від наукового твору; мовні засоби ділових документів відрізняються від художніх і наукових творів і т. д.

Літературна мова становить систему стилів. Структура, кількість, характер і співвідношення їх змінюються з розвитком суспільства. Під стилями літературної мови розуміють її різновиди, які обслуговують різноманітні сфери суспільного життя. Усна форма літературної мови має лише один стиль — розмовний. У писемній мові виділяють: науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній стилі.

Офіційно-діловий стиль має підстилі: інформаційний, дипломатичний, законодавчий, адміністративно-канцелярський. Ним написані найважливіші документи, в яких відбивається історія народу. Це стиль Конституції країни, законів, постанов, статутів, програм, наказів, звітів та інших ділових паперів. Документи відображають події, зберігають пам'ять через роки, пов'язуючи минуле з сьогоденням.

Тексти в офіційно-діловому стилі повинні бути змістовними, точними. Для офіційно-ділового стилю характерні усталені мовні звороти, стандартні початки і закшчення документів, поділ на частини. В ньому закріпилося чимало специфічних термінів, традиційних форм. Цей стиль позбавлений образності й емоційності. Побудова речень відзначається лаконізмом. Речення чіткі й нескладні.

Стиль законодавчих паперів значно відрізняється від канцелярського. В канцелярсько-діловій мові виразно виявляється безпосередній зв'язок мови з виробничою діяльністю людей.

З роками, від століття до століття, від епохи до епохи змінюються мовні стилі. Ряд термінів і слів виходять з ужитку і виникають нові, а ті, що лишаються, змінюють своє значення. Тому стиль ділової мови на сучасному етапі відрізняється від стилів попередніх років.

Уміння складати ділові папери, вдумливо читати їх, правильно розуміти —обов'язок кожної сучасної людини.

Мовна норма, типи мовних норм

Мовна норма — сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі спілкування. Головна ознака мовної норми — унормованість, обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність.

Упродовж віків випрацьовувалися певні нормативні правила та засади, які стали визначальними й обов'язковими для сучасних носіїв літературної мови. Як зазначав ще 1936 р. видатний діяч українського відродження проф. І. Огієнко, «для одного народу мусить бути тільки одна літературна мова й вимова, тільки один правопис». Мова — це сукупність правил, за якими будується мовлення як основа спілкування людей, а отже, і розуміння одне одного. Головною категорією культури мови є мовна норма. Норма диктується й випрацьовується вихованням і освітою: родиною, оточенням, дошкільними й шкільними закладами, середньою спеціальною та вищою школами, літературою, театром, кіно-, радіо- й телевізійними передачами — усіма засобами масової інформації, а тепер ще й Інтернетом. Норма не є незмінною константою. Суспільство, час і простір, у якому функціонує мова, змінюються і зазвичай змінюють ті чи інші мовні норми. Головною ознакою літературної мови є унормованість, для якої обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота та ясність, приступність і доцільність висловлювання. Будь-яке мовне явище може виступати мовною нормою.

Типи норм

Розрiзняють такі структурно-мовні типи норм:

1. орфоепічні норми (вимова);
Наприклад: (молод'ба)

2. акцентуаційні норми (визначають правильний словесний наголос);
Наприклад: вихо!дити- ви!ходити

3. лексичні норми (розрізнення значень і семантичних відтінків, закономірності лексичної сполучуваності);

4. словотвірні норми (регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі слова);

5. морфологічні норми (регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами);

6. синтаксичні норми (регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень);

7. стилістичні норми (доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування);

8. орфографічні норми (написання слів);

9. пунктуаційні норми (вживання розділових знаків).

Функції мови

Мо́ва виконує цілу низку фу́нкцій, життєво важливих як для всього суспільства, так і для самої мови.

1.1 Зміст 1 Загальна характеристика 2 Комунікативна функція 3 Ідентифікаційна функція 4 Експресивна функція 5 Гносеологічна функція 6 Мислетворча функція 7 Естетична функція 8 Культурологічна функція 9 Номінативна функція 10 Література 11 Посилання

Загальна характеристика

Оскільки мова — явище системне, усі її функції виступають не ізольовано, а проявляються в тісній взаємодії. Відмінність чи неповнота використання якоїсь із них згубно впливає на мову в цілому, а це, у свою чергу, відбивається на долі народу.

Комунікативна функція

Комунікативна функція мови полягає в тому, що вона — найважливіший засіб спілкування людей і забезпечення інформаційних процесів у сучасному суспільстві (у науковій, технічній, політичній, діловій, освітній та інших галузях життя людства). У цій ролі мова має універсальний характер: нею можна передавати все те, що виражається, наприклад, мімікою, жестами чи символами, тоді як кожен із цих засобів спілкування не може конкурувати з мовою за степенем виразності.

Із комунікативного боку слід розглядати й сукупність текстів як наслідок діяльності комунікантів, здійснюваної шляхом обміну писемною продукцією.

Ідентифікаційна функція

 

Українці

Ідентифікаційна функція виявляється в часовому й у просторовому вимірах. Ми, сучасні українці, відчуваємо свою спільність і з пращурами, і з нащадками, і з тими, хто перебуває поряд, і з тими, хто в інших краях. Кожна людина має своєрідний індивідуальний мовний «портрет», мовний «паспорт», у якому відображено всі її національно-естетичні, соціальні, культурні, духовні, вікові та інші параметри. Лише для тих хто знає мову, вона є засобом спілкування, ідентифікації, ототожнення в межах певної спільноти. Доля тих, хто її не знає зовсім або знає погано, вона може бути причиною роз'єднання, відокремлення, конфліктів і навіть ворожнечі.

Експресивна функція

Експресивна функція мови полягає в тому, що вона є універсальним засобом вираження внутрішнього світу людини.

Кожний Індивід має унікальний неповторний світ, сфокусований у його свідомості, у надрах інтелекту, у гамі емоцій, почуттів, мрій, волі. І цей прихований світ може розкрити для інших лише мова: чим досконаліше володієш мовою, тим виразніше, повніше, яскравіше постаєш перед людьми як особистість. Те ж саме можна сказати і про націю, народ: «Говори — і я тебе побачу», — запевняли мудреці античності.

Гносеологічна функція

Гносеологічна функція мови виражається в тому, що вона є своєрідним засобом пізнання навколишнього світу. На відміну від інших істот людина користується не лише індивідуальним досвідом і знаннями, а й усім набутком своїх попередників і сучасників, тобто суспільним досвідом. Але за умови досконалого знання мови, й далеко не однієї.

Пізнаючи будь-яку мову, людина пізнає різнобарвний світ крізь призму саме цієї мови. Оскільки кожна мова є неповторною картиною світу — зникнення якоїсь із них збіднює уявлення людини про багатогранність світу, звужує її досвід. Гносеологічна функція мови полягає не лише в прийнятті й нагромадженні досвіду суспільства. Вона безпосередньо пов'язана з функцією мислення, формування та існування думки.

Мислетворча функція

Мислетворча функція реалізується в тому, що, формуючи думку, людина мислить мовними нормами. Мислення може бути конкретним (образно-чуттєве) й абстрактним (понятійним). Понятійне мислення — це оперування поняттями, позначеними певними словами, що без цих слів перестали б існувати. До того ж, у процесі мислення ці поняття зіставляються, протиставляються, поєднуються, заперечуються, порівнюються тощо за допомогою специфічних мовних засобів. Тому «мислити» означає «оперувати мовним матеріалом», Відомий вислів «обмінятися думками» насправді означає обмінятися певними мовними одиницями, у яких і закодовані думки. Цей обмін не завжди буває корисним для обох співбесідників. Недарма кажуть: «Хто ясно мислить, той ясно висловлюється».

Естетична функція

Естетична функція мови полягає в тому, що вона — першоджерело культури, знаряддя і водночас матеріал створення культурних цінностей Існування мови у фольклорі, красному письменстві, театрі, пісні тощо дає безперечні підстави стверджувати, що вона є становим хребтом культури. Ось чому виховання відчуття краси мови — основа естетичного виховання.

Культурологічна функція

Культурологічна функція мови відіграє важливу роль у житті будь-якої нації. Культура кожного народу відображена та зафіксована найперше в його мові. Для глибшого пізнання нації необхідне знання її мови, яка виконує функції своєрідного каналу зв'язку культур між народами. Репрезентуючи свою мову, ми репрезентуємо і власну культуру, її традиції та здобутки, збагачуючи світову культуру.

Через мову передається й естафета духовних цінностей від покоління до покоління. Чим повнокровніше функціонує в суспільстві мова, тим надійніший зв'язок та багатша духовність наступних поколінь. Дотримання мовних норм, популяризація рідної мови — це поступ у розвої загальної культури нації.

Номінативна функція

Усе пізнане людиною одержує від неї свою назву і тільки так існує у свідомості. Цей процес називається лінгвілізацією — «омовленням» світу. Мовні одиниці, передусім слова, служать назвами предметів, процесів, якостей, понять ознак тощо. У назвах не лише зафіксовані певні реалії дійсності, адекватно пізнані людиною, але також її помилкові уявлення, ірреальні сутності, фантазії тощо.

Семінар 3

Мова як система

Система — це певна впорядко­ваність взаємопов'язаних елементів, які становлять єдине ціле.

За своїм складом системи бувають однорідні {гомогенні) й неоднорідні {гетерогенні). Мова в цілому — це неоднорідна си­стема: у ній поєднуються взаємозалежні елементи різного ха­рактеру, які утворюють підсистеми, що перебувають у різних ієрархічних стосунках (наприклад, слова як частини мови вхо­дять водночас і в лексичну, і в граматичну системи).

За кількістю елементів системи бувають закриті (з точно визначеною кількістю елементів) і відкриті (з довільною кіль­кістю елементів). Мова в цілому — відкрита система: вона дає

змогу як вилучати зі свого складу окремі елементи, так і вклю­чати нові (наприклад, наявність архаїзмів і неологізмів, поява і зникнення деяких граматичних значень тощо). Проте окремі її підсистеми скоріше закриті, ніж відкриті (наприклад, в ук­раїнській мові три особи дієслова, сім відмінків, шість голос­них фонем тощо).

Щодо впорядкованості, то мова, будучи в цілому строго системною, допускає використання також несистемних еле­ментів (винятки). Ступінь упорядкованості мови тим більший, чим довше вона розвивається, оскільки в процесі її функціо­нування людська пам'ять усуває з неї все, що не відповідає системі, порушує її. Українська мова належить до високо впо­рядкованих: у ній якщо й трапляються винятки, то вони сто­суються переважно запозиченої лексики.

Основні функціонально-струк­турні компоненти мови. Мову складають три основні компо­ненти: фонетика (звуковий склад), лексика (сукупність слів) і граматика (набір правил та засобів для реалізації їх). Кожен із цих складників виконує свою специфічну роль.

Фонетика являє собою матеріальну оболонку мови. Завдя­ки звукам мова набуває відчутної форми: ми матеріалізуємо свої думки, чуємо свого співбесідника, а співбесідник чує нас. Зі звуків, по-різному поєднуючи їх, будуємо слова і форми слів.

За допомогою лексики ми членуємо світ на окремі елемен­ти й даємо їм назви. Слова позначають різні предмети, явища, властивості та деякі зв'язки між ними. Коли ми спілкуємося, коли передаємо іншій людині чи людям певну інформацію, то замість предметів і явиш як символи їх використовуємо від­повідні слова.

Граматика виражає зв'язки між предметами та явищами й деякі найважливіші властивості буття. За допомогою її засобів ми з окремих слів монтуємо моделі подій, явищ, станів тощо, тобто творимо осмислені речення і таким чином передаємо потрібну інформацію.

Названі основні функціонально-структурні компоненти мови мають власну, певним чином організовану систему за­собів, потрібних для виконання мовою своїх функцій.

Рівні вираження змісту. Коли йдеться про побудову висловлювань для передавання певного змісту, то в цьому разі виділяються ієрархічні (від найнижчо­го до найвищого або навпаки) рівні вираження.

Найнижчий рівень — фонемний. Фонеми (окремі типові звуки, або звукотипи) самі по собі змісту не виражають. Але з них будуються всі виші рівні мовлення.

Наступний рівень, який виражає тільки найзагальніші еле­менти змісту, — морфемний. Морфеми — стандартизований, наділений певним значенням будівельний матеріал для слів. Вони призначені для побудови слів і існують лише в складі слів.

Рівень слова передає вже конкретні елементи змісту. Од­нак саме по собі слово, якщо воно не оформлене як речення, змісту ще не виражає. А для того щоб увійти до складу конк­ретного речення, слово набуває певної форми, тобто стає сло­воформою.

Рівень словосполучення уточнює значення окремих слів як виражальних засобів, готує їх до вираження конкретного зміс­ту. У словосполученні всі значення слова, непотрібні для ви­раження саме цього змісту, відсікаються, залишається тільки актуальне значення.

Зміст виражається реченням. Але часто одного речення бу­ває недостатньо для вираження певної інформації. Тоді речен­ня входить у текст як його складова частина, пов'язуючись певним чином з іншими реченнями.

Така ієрархічна організація виражальних засобів (фонема -> морфема -> слово -» словоформа -»словосполучення -> речен­ня -» текст) забезпечує економне й досить точне вираження змісту.