Африканський культурний регіон

Африканський культурний регіон

 

Методологічними засадами виділення регіону стали географічні чинники (материк, що за величиною поступається лише Євразії), заселення негроїдною расою та особливості культурного розвитку, притаманні лише цьому соціокультурному утворенню. Науковці, які досліджують культурно-історичний розвиток африканських країн, відзначають дві його особливості:

1. - поширення зв'язків з народами інших регіонів та взаємопроникнення локальних культур народів Африки;

2. - строкатість культурних особливостей різних народів, які проживають на цій території, не гальмувала, а, навпаки, сприяла їх розвитку, оскільки межові зв'язки з іншими народами стимулювали проникнення нової для африканців культури в центр континенту.

Аналіз історично-культурного розвитку регіону через призму системного підходу дозволяє виділити в ньому рад відносно самостійних культурно-історичних підсистем. На сьогодні наукові школи з проблем розвитку Африки використовують різні критерії виділення історико-культурних областей (зон). Зокрема, коли в цілому Африку поділяють на шість зон, у так званій Чорній Африці виділяється чотири культурні зони. Сучасні знання про різноманітну за формою і глибоку за змістом культуру африканського континенту обмежені історичними документами країн, що межували з Африкою. Це, насамперед, Єгипет, Фінікія, Антична Європа, пізніше арабські країни. Однак ряд науковців вважають що на території Африки відбулося виникнення первісної людської культури (2,5млн.р.), яка пізніше розповсюдилась по усій Азії та Європі. Дослідження Природничих наук кінця XX ст. свідчать про інше. Зон, де виникла первісна Людина Homo habilis (людина вміла), а отже, і первісна культура, є декілька і, насамперед, це не були зони із сприятливим кліматом.

Структура культурно-історичних зон

1. Північ тропічної Африки - Судан

2. Басейн річки Конго - 3аїр, ЦАР, Камерун Гвінея, Габон, Конго

3. Східна Африка - Ефіопія, Джибутті, Сомалі, Кенія, Уганда, Руанда, Бурунді, Танзанія, Замбія, Малаві

4. Південна Африка - Ангола, Мозамбік (південь), Зімбабве, Ботсвана, Намібія, ПАР, Свазіленд, Лесото

У класичному розумінні в III тис. до Р.Х. під Африкою розуміли землі Лівії та Ефіопії, з якими Єгипет уже в той час мав зв'язки, а єгипетські Мореплавці (УІ-У ст. до Р.Х.) плавали навколо цього континенту. Єгиптяни не обмежувалися лише знайомством з побережжям Африки, а проникали вглиб її території. В У-ІІІ ст. до Р.Х. народи усіх культурних зон Африки мали міцні торговельні зв'язки зі своїми сусідами і в першу чергу з Єгиптом. Аналізуючи вплив африканської культури на розвиток Єгипту, африканознавці виділяють найбільш розвинену частину африканського континенту і розглядають її як зону формування цього культурного регіону.

Наявність різних культурних зон утруднює можливості системного аналізу цього регіону, тому що одні і ті ж явища культури тут суттєво рознесені в часі і просторі. Зокрема, якщо перші державні утворення в Західній Африці виникають у III ст.. після Р.Х., то в Центральній Африці -з X ст., у Східній та Південній Африці - з IV ст. Це саме можна сказати про релігію, мистецтво, художні ремесла тощо. Як і в більшості народів світу, уявлення африканців про світобудову носили релігійно-міфологічний характер. В них тісно переплелись надприродне та природне начала. Надприродне: головне божество є першопричиною усіх божеств, котрі опікуються землею, лісами, водою, предками тощо. Предки забезпечують взаємозв'язок надприродного (їх душі) і природного. Включення в релігійне життя все нових і нових членів відбувалося природнім шляхом через цілу низку релігійних обрядів. Археологічні дослідження африканського культурного регіону в XX ст. стали переконливим доказом наявності високої художньої культури. Вуглецевий аналіз віку знахідок засвідчує, що вже понад 10 тисяч років у цих народів існували петрогліфи та наскальний живопис, багатий як жанрами, так і використанням різних технік та фарб.

Релігія

Узмішаній індійській культурі велику роль відіграла також міфологія, яка сталасинтезом арійських дравідійських мунда та інших фантастич­них елементів.Арійські племена гіпотетично вважаються пращурами українців, що принесли вІндію свою мову — санскрит (у перекладі — упо­рядкована, доведена до досконалості).Найдавнішоюпам'яткою давньоіндійської народної творчості є Веди, індо-іранські тексти, щовиникли в XV—V ст. до н. є. і написані ведичним санскритом. Вони складаються з4 самхіт: «Рігведи», «Самаведи». «Яджурведи»,“Атгарваведи" — збірок мантр, які містять найдавніші здобутки індійськоїфілософської думки. До Вед належать також Брахмани — екзе­гетичні тексти.Араньякн — містичні тексти. Упанішади — тексти, які містять основні концепціїіндійських філософських систем. Тексти Вед в індуїзмі вважаються священними,переказаними через одкровення.

Ведизм— найдавніша відома з Вед форма індуїзму, яка виникла внаслі­док взаємноговпливу вірувань аріїв і первісних жителів Індії. Це вид бага­тобожжя змонотеїстичними тенденціями, віра в існування космічного порядку (рута), якийз'єднує всі елементи Всесвіту; розроблений жертов­ний культ, який відправлявсячерез спеціально підготовлених жерців.

Загальначисельність послідовників Вед нараховується близько 720 мільйонів (за данимиFisher Welt Almanach). Вайшнавська гілка індуїзму (поклоніння Вішну або Крішні)нараховує близько 500 мільйонів осіб, шиваїтів (поклоняються Шиві як верховномубожеству) нараховується близько 180 мільйонів, шактів (поклоняються Шакті абоКалі) — близько 20 мільйонів, решта припадає на тих, хто поклоняється різнимнапівбогам.

Найціннішікультово-звичаєві пам'ятки ведійської течії — це художні тексти у віршах іпрозі, гімни., урочисті вірші, легенди та тлумачення ритуа­лу філософськідіалоги і міркування.Значноючастиною культури народу є його релігія, віросповідання. Панівною релігієюІндійського культурного регіону є індуїзм. Індуїзм – це система релігійнихвірувань, що склалася в Індії на основі первісних релігійних форм (анімізм,тотемізм, фетишизм), місцевих землеробських культів ведичної релігії і особливобуддизму і брахманізму. Поширився на ряд азіатських країн (Бірма, Цейлон,Малайя), деякі країни Африки, має своїх прихильників в усіх частинах світу.Термін “індуїзм” походить від перського слова “Гінду” – перекручена назва річкиІнд. Ведичні священні писання, на яких базується індуїзм, на думку вчених,датуються не пізніше II тис. до н.е. Послідовники Вед вважають, що записанівони були 5 тисяч років тому. Особливість індуїзму, або ведичної релігійноїтрадиції, полягає в тому, що протягом усієї своєї історії ця традиція існувалаяк сукупність багатьох відносно самостійних релігійних груп. В цій релігіїзберігся пантеон богів, серед яких головлу роль відіграє трійця богівбрахманізму (тримурті): Брахма – бого-творець, Вішну – бог-охоронець, Шіва –бог-руйнівник.

Взагаліведійська віра, яку породила міфологія, — це найраніша стадія формуванняіндійської релігії — індуїзму що поширювався в індоарійських племенах.Характерною її рисою було обожнювання сил природи (порівняйте з дохристиянськоюрелігією, язичництвом Київської Русі), часто в міфологічних розпливчастихобразах. Основа культу — жертво­приношення, що супроводжується складнимритуалом, який виконується брахманами, велике значення мали магічні обряди.Найшановнішимибули боги ведійсько-арійського пантеону — Вару-на, Індра, Ангі. Сама. Із цієїрелігії розвинувся брахманізм (І тис. до н. є.) з верховними божествами —Брахмою, Вишну і Шівою; важливу роль відігра­вали анімістичні уявлення, культпредків. Складний ритуал брахманів, су­вора регламентація життя, аскетичніподвиги розглядались як засіб, що забезпечує за законом карми (дійство, щовпливає на характер нинішньо­го і наступного існування) краще перевтілення душі(сансара) і остаточне звільнення від ланцюгів переродження.

Шумеро-вавілонська культура

Месопотамська цивілізація являла собою тип існуючої на давньому Близькому Сході сільськогосподарської цивілізації, заснованої на ірригації. Оброблювані райони були менш залежні один від одного, ніж у долині Нілу, тому саме тут, в Шумері, виникли близько 3000 р. до н. є. перші міста-держави, якими управляли царі-жреці. Саме в регіоні Двуріччя та Євфрату вперше, за винятком Єгипту, склалися початкові форми класового суспільства й прадавньої держави, тобто не відчувався вплив інших значно розвинутих суспільств. Шумери заклали основи для подальшого розвитку господарства та культури Месопотамії.

Шумери винайшли колесо до візка, гончарний круг та бронзу, створили клинописну письменність. Близько 2400 р. до н. є. вони вперше в світі виготовили кольорове скло. На високому рівні знаходилось ювелірне мистецтво. Завдяки торговельним контактам вплив шумерів розповсюджувався на Малу Азію та Єгипет. Шумери створили правові кодекси, а в літературі особливого значення набув епос міфологічного змісту. Близько 2300 р. До н. є. Саргон І створив першу постійну професійну армію. Приблизно в 2000 р. до н. є. була створена арифметика, що стало важливим винаходом із історії людства.

Уявлювана картина світу, уявлення про дійсність, загалом як про державу, виникли одночасно з безпосередньою месопотамською культурою (шумерською) близько IV тис. до н. є. й були вкраплені в творах обширної міфологічної літератури. Шумерська міфологія, орієнтована на земне, прекрасно гармонувала з раціональним та логічним початками, втіленими в етнологічному міфові. Його основна риса - раціональність мислення, підхід до подій з позицій логіки, хоча й не завжди близької до сучасної, а тому не завжди зрозумілої. Етнологічний міф відповідає на питання: як? чому? навіщо? Такий міф - результат процесу мислення, тому цей процес - вторинне явище у відношенні до емоції. Міф, народжений традицією, не пояснює причин тієї чи іншої дії. Інтелектуальна концепція завжди вторинне почуття, в цьому розумінні етнологічний міф і є певною вторинністю. Однією з таких інтелектуальних концепцій є міфологема людини в Двуріччі - з глини створена, на крові бога замішана.

Людина була створена, щоб працювати замість богів і на богів, а також щоб куштувати продукти богинь Ла-хар (вівці) та Ашнан (зерна), які чомусь не могли споживати боги.

У культурі, що розглядає весь Всесвіт як державу, слухняність мусить необхідним чином виступати найпершою доброчинністю, адже держава побудована на слухняності, безумовному прийнятті влади. Тому не дивно, що в Месопотамії «доброчинне життя» було «слухняним життям». Індивідуум стояв у центрі кругів влади, що розширювалися, а влада обмежувала свободу його дії.

Найближчий і найтісніший з цих кругів був окреслений владою у власній сім'ї людини: батько й матір, старші брати й сестри.

Однак слухатися старших членів сім'ї - це лише початок. За межами сім'ї знаходяться інші круги, інші влади: держава, суспільство й боги.

Добре відомо, що зі старінням культури її основні цінності ризикують втратити своє значення для дії носіїв. Скептицизм, сумніви та байдужість починають підкоряти собі основні структури культури. Такий скептицизм у ставленні до всіх цінностей, крайнє заперечення можливостей доброчинного життя починають проявлятися в месопотамській культурі в І тис. до н. є. Цей скептицизм знайшов відображення в тривалому діалозі між хазяїном та його рабом, що відомий як «Песимістичний діалог», який з'явився у Вавілоні. У ньому зважено всі типові заняття месопотамського вельможі, й усі вони виявляються ущербними. У підсумку зроблено висновок, що все у світі - суєта марнота, в житті немає толку, тобто заперечувалися всі цінності, заперечувалося існування «доброчинного життя».

Другою фундаментальною проблемою месопотамської культури є правомірність смерті, що являє собою зло і є по суті вищою карою. Чому людина мусить бути покараною смертно, коли вона не зробила нічого поганого? Тим більше, що в умовах культури Двуріччя реалістичний підхід до природи людини виключав будь-яку надію на щасливе загробне життя. Саме на стародавньому Близькому Сході було вироблено міфологічну концепцію жорстокого детермінізму людського життя. Разом з цим, на відміну від давньоєгипетської міфології, яка не знала ні Едему, ні минулого Золотого віку, ні Армагеддону, в міфології культури Двуріччя існували міфи про Золотий вік людства та райське життя, які пізніше увійшли до складу релігійних уявлень народів Середньої Азії та біблійської міфологічної літератури. Ми знаємо, що в рамках культури Двуріччя людина зробила спробу морально подолати смерть, здійснила бунт проти неї.

У шумерській цивілізації були закладені початки науки, яка, увійшовши до релігійного світогляду, була його служанкою. Через це наукова діяльність була підкорена культу традицій і орієнтувалася на недосяжні зразки минулого. Шумерські мислителі прагнули пояснити сутність природи та власної цивілізації. Вони створили оригінальну концепцію «Me», значення якої й до сьогоднішнього часу не встановлене остаточно. Загалом «Ме» являє собою сукупність різних закономірностей та правил, що забезпечували функціонування елементів як природи, так і шумерської цивілізації. Всі закони й правила «Me» створені великими богами, однак вони існують без них, проявляються в русі живої та неживої матерії, що безособова й вічна.

Наука давньої Месопотамії намагалася оволодіти дійсністю, і насамперед людською дійсністю. Соціальною цінністю було знання, що дозволяло уникнути нещастя, а коли вже воно трапилося, - позбутися його, тому наука націлювалася на передбачення майбутнього. Про це свідчить той факт, що серед наукових текстів на глиняних табличках найчастіше зустрічаються ті, що ассіріологи звичайно називають ворожильними. Таблиці для ворожби поділені на рубрики, в кожній з яких зафіксовані точні явища (пересування зірок, Місяця, Сонця, атмосферні явища, поведінка тварин, дивні форми рослин та ін.), що передбачали майбутні ситуації, які стосувалися етану справ у країні або ж окремої людини. В сакральних цивілізаціях Давньої Месопотамії важко, визначити галузь знань, яка б не служила меті управління суспільною системою. Халдейські, ассірійські, вавілонські жреці та маги, як і їхні давньоєгипетські колеги, володіли обширними знаннями про психіку людини, добутими протягом тривалого часу, були досвідченими спеціалістами в галузі навіювання та гіпнозу тощо.

Заслуговує уваги й те, що досягнутий шумерами високий рівень культури, створена ними протягом віків суспільно-політична організація призвели до народження ретельно розроблених юридичних норм для всіх сфер життя. Шумерські закони, чітко сформульовані й створені на основі традицій, стали підставою для законодавств тих цивілізацій, які протягом наступних тисячоліть виникали в Месопотамії. Важливо й те, що закони мусили виконувати всі громадяни Шумера.

Цікаво відзначити, що закони Шульги відрізняються від законів старовавілонського царя Хаммурапі (28 ст. до н. є.). Шумери не знали й не застосовували принципу таліона «око за око, зуб за зуб» - він був для них чужим. В ту віддалену від нас епоху існувало більш гуманне й справедливе право, що вимагало не тілесної кари, а грошового штрафу, відшкодування зроблених будь-кому збитків.

Закони Хаммурапі вважалися зразком законодавства протягом всієї подальшої історії «клинописної культури» Месопотамії.

Культуру шумерів неможливо уявити собі без мистецтва. Насамперед вона поклала початок будівництву укріплених міст, оточених стінами, багатоповерхових будинків та зиккуратів - святинь-олтарів. Останні становили частину комплексу священних споруд, недоступних людям. Зиккурати зводили на пагорбах з цегли, облицьовували полірованими плитками. Класичним зразком був зиккурат в Уруці - один з найважливіших центрів релігійної та художньої культури. Його фасад вкривала мозаїка з червоних, блакитних та чорних плиток, відповідна геометричному орнаментові. Святиня Уру - прообраз Вавілонської башти - побудована в 1000 р. до н. є. Кожна її архітектонічна лінія.ретельно розрахована, зменшена або ж збільшена, щоб виправити ілюзію перспективи. Принципи такої архітектури були перейняті асірійцями від зодчих Північної Месопотамії наприкінці II тис. до н. є.

Шумери були напрочуд художнім народом. Дуже рано у них розвинулася скульптура, хоча в країні було мало каменю. Статуї царів, жерців, воїнів встановлювали у храмах, щоб вони молилися в ім'я засновників храмів. Дещо пізніше з'явилися статуї з діоріту, як, наприклад, фігура відомого царя Гудеа (близько 2300 р. до н. є.), що являла собою один з кращих екземплярів шумерської культури. Для неї притаманна яскраво виражена експресія за мінімумом засобів вираження.

Набула розвитку в Шумері й пластика у металі. Напевне, вперше було використано золото в комбінації з ляпіс-лазуррю, сріблом, раковинами та бронзою. В Урі, у так званій царській гробниці, де разом з царем похоронено 70.придворних, англійський археолог Лі Вулі знайшов дорогоцінності найвищого художнього гатунку: золотий шлем та козла, що спирається на дерево (з золота, ляпіс-лазур, срібла). Діадема цариці Шубад також належить до відомих творів ювелірного мистецтва. Знайдено також зброю, музичні інструменти, чотириколісні візки, й усе це свідчить про високу культуру Шумеру.

Стиль шумерського мистецтва був сприйнятий вавілонською, халдейською та ассірійською цивілізаціями. Одночасно з цим закінчилася незалежність міст-держав Месопотамії, тиранічних царств, які всі породили мистецтво однакового стилю. Нарешті, і з встановленням персидського панування з'явилися нові звичаї, закони й вірування. Вавілон перестав бути столицею, плаци спустошились, зиккурати поступово перетворилися на руїни. Вавілонська цивілізація, культура якої була останньою фазою шумерської культури, знаменувала собою народження нового соціопсихічного космосу -морально-етичного, предтечу християнського - навколо нового сонця - стражденної людини.

Культура стародавньої Індії

Індійська культура посідає одне з почесних місць в історії світової культури. Вона характеризується грандіозними досягненнями, здобутими протягом більш ніж тритисячолітнього розвитку. їй притаманні не тільки довгочасність, а й творче сприймання достоїнств іноземних культур та здатність не втрачати власні фундаментальні цінності. Спадкоємність індійської культури в значній мірі грунтується на соціальних інститутах і широкому розповсюдженні загальновживаного зводу релігійних цінностей серед різних класів та общин південно-азіатського субконтиненту. Крім того, індійська культура складалася на основі аграрної структури суспільства, що й визначило її довготривалість.

Перші центри культури в Індії існували вже в III тис. до н. є. - ще Хараппа (нині у Західному Пакистані) та Мохенджо-Даро біля ріки Інд. Ця індійська культура, найяскравішим компонентом якої була Хараппа, зросла на підставі місцевих традицій Півночі. Міські центри індійської культури підтримували міцні контакти з Месопотамією, Центральною та Середньою Азією, областями Півдня Індії. Високого рівня розвитку досягли ремесла, образотворче мистецтво (пам'ятники його й сьогодні зачудовують своєю вишуканістю), з'явилася письменність, і нині ще не розшифрована.

Найяскравіша особливість цієї культури - її надзвичайний консерватизм. У Мохенджо-Даро було розкопано дев'ять шарів забудови. У міру того як рівень землі піднімався через періодичність повіней, нові будинки будувалися майже на тих місцях, що й попередні; принаймні, протягом тисячоліття розташування вулиць міста лишалося незмінним. Найбільш вражаючим досягненням індійської культури є досконала система водопроводу та каналізації, якої не мала жодна інша давня культура, навіть римська.

Писемність індійських міст абсолютно не змінювалася протягом всієї історії. Безсумнівно, що індійська культура підтримувала зв'язки з Двуріччям, однак вона не виявила схильності запозичувати технічні досягнення більш розвинутої культури.

Каста - це результат тисячолітнього розвитку і взаємодії расових та інших груп у єдиній системі культури. У індійському суспільстві сформувалася досить складна соціальна структура, що складалася почасти на основі перетворення племінних зв'язків, почасти ж з професійних товариств. Вона розросталася завдяки залученню нових етнічних груп й виникненню нових професій. У середньовіччі ця система набула відомої жорстокості й кожна її соціальна група стала кастою в сучасному розумінні.

Уся індуїстська література, як релігійна, так і світська, буквально сповнена натяками сексуального змісту та статевої символіки і відверто еротичних описів. У середні віки сам процес космічного творення зображувався як шлюбний союз бога й богині, тому фігури пар у міцних обіймах зображувалися на стінах храмів. Деякі релігійні секти навіть запровадили до свого культу як невід'ємну частину статеві акти, які вважалися засобом врятування.

У стародавній Індії існував особливий розряд жінок, які не були пов'язані правилами й обмеженнями, регламентованими поведінкою представниць вищих каст. Це були гетери. Безсумнівно, багато бідних і дешевих проституток закінчували своє життя у злиднях або, в кращому випадку, ставали служницями чи робітницями. Однак більш характерною є описана в літературі фігура куртизанки - гарної, освіченої, багатої жінки, яка займала високе положення й користувалася не меншою пошаною, ніж відомі Аспазії та Фріни у класичній Греції. Існувала й храмова проституція: у храмах утримувалися сотні проституток.

Насолоди давнього індійця були нерозривно пов'язані з розвагами різного роду. Він, як і його нащадки в наші дні, був, звичайно, людиною добросердною та товариською, яка знаходила втіху в бесіді з друзями. Священні книги, що постійно підкреслювали необхідність гостинності, сприяли зміцненню громадських зв'язків у ту епоху й санкціонували їх своїм авторитетом.

Характерною рисою культури Індії є те, що в ній ми зустрічаємося з численними релігіями, які взаємодіють між собою. Серед них слід вирізнити основні: брахманізм та його пізніші форми - індуїзм і джайнізм, буддизм та іслам. Саме брахманізм зробив істотний вклад у поділ індійського суспільства на касти, саме він акцентував увагу на переселенні душ. Потім з брахманізму виділилася неортодоксальна релігія - джайнізм, що відіграла немаловажну роль в історії Індії та її культури. Виходячи із світоглядницького фундаменту брахманізму, джайнізм подібно зороастризму зробив явний акцент на етику, г;а соціально-моральні аспекти поведінки людини.

Олімп індуїзму символізує троїця: Брахма, Вішну, Шива, які представляли космічні сили творення, збереження й знищення.

Являє собою інтерес і різноманітність філософських поглядів. Уже в прадавньому індійському епосі «Махабха-рата» мова йде про існування багатої численності мудреців, чиї філософські погляди протирічать, тому жоден з них не може бути прийнятий за єдино вірний. Індійський мислитель V ст. н. є. Маллаваді розглядав усі філософські концепції як спиці в колесі, які сходяться біля його осі, посилаючись на те, що істина, різноманітна. Ранні упанішади, які свідчать, що існували різні течії індійської думки, дозволяють віднайти започаткування тих тенденцій, котрі потім оформилися у самостійні вчення.

В історії культури Індії значне місце належить найбільш радикальній з давніх матеріалістичних систем - локаяті. Вона заперечує душу й концепцію Атамана (духовного початку), сприймаючи тіло людини за «Я», тобто лише тіло, наділене розумом, являє собою «Я». З тієї причини, що розум спостерігається лише там, де є тіло, й ніде не спостерігається без тіла, локаята вважає його простим атрибутом останнього. Картина світу локаяти демонструє її матеріалістичний характер: Всесвіт вічний і його закони регулюють зміни, що відбуваються в речах, які складаються з елементів; все виникає з елементів, у процесі взаємодії яких народжується і свідомість. Вчення про матеріальність світу і всіх процесів, що в ньому відбуваються, мало великий вплив на розвиток давньоіндійської думки.

Філософські системи давньої Індії, що визнавали авторитет Вед, або, принаймні, не виступали відкрито проти нього, розглядалися як однаково дієві шляхи до спасіння, хоча й різнилися між собою. Традиційно вони ділилися на три групи, по дві школи в кожній, що доповнювали одна одну: санкх'я та йога, ньяя та вайшешика, міманса та веданта.

Індійські вчені ще в далекому минулому випередили багато відкриттів, зроблених європейськими дослідниками у середні віки та в новий час. їх досягнення в галузі лінгвістики, математики, астрономії, медицини зробили безсумнівний вплив на інші давньосхідні та античну культури. Один з арабських авторів IX ст. аль-Джахіз писав: «Стосовно індійців, то ми знаходимо, що вони досягли великого успіху в астрономії, арифметиці... та в медицині, оволоділи таємницями лікарського мистецтва. Вони вирізбляють скульптури й зображення, володіють багатою літерами писемністю... У індійців - багата поезія, розвинуте ораторське мистецтво, медицина, філософія, етика... Наука астрономія походить від них, і інші люди її запозичили. Від них пішла наука думати». Досить сказати про те, ще до нашої ери в Індії складалися таблиці біноміальних коефіцієнтів, які пізніше одержали назву «трикутники» Паскаля (XVI ст.). Видатним досягненням індійської науки було створення десяткової системи ліку, якою нині користуються в усьому світі.

Вражає сучасну людину й індійське мистецтво, релігійне в своїй основі, велика кількість творів якого мала світський характер і приносила чисто естетичну насолоду. Адже своїми коренями воно сягає багатства давньоіндійських релігій, що увібрали в себе й багатоскладну філософську думку, і усну народну традицію. Про ці джерела мистецтва красномовно свідчать численні міфологічні сюжети, художні образи та символи. В кінцевому результаті всі вони відбивають прагнення вирватися за межі буденного людського життя і, пройшовши через етапи, досягти духовної просвітленості, яку визначають такими поняттями, як нірвана, мокша та ін. Індійське мистецтво - наочне втілення цієї головної теми, і тому його художні образи несуть мудрість божественного одкровення.

Давнє індійське мистецтво нерозривно пов'язане з трьома крупними релігіями - індуїзмом, буддизмом та джайнізмом. Поряд з основними образами та мотивами, характерними для кожної з цих релігій, зокрема, в мистецтві Індії використовувалися й спільні для них образи (лотос, змія, крокодил та ін.), а також символи й сюжети, що не стосувалися їх безпосередньо. Така природа надзвичайного багатства й різноманітності художніх образів та форм притаманна не тільки давньому, а й сучасному мистецтву Індії.

Мікеланджело

Один із найбільших майстрів Відродження — скульптор, живописець і архітектор Мікеланджело. Він народився в Італії 6 березня 1475 р. Коли він був зовсім маленьким, його мама захворіла, тому за малюком доглядала родина каменярів. Пізніше Мікеланджело говорив, що навчився створювати кам'яні скульптури саме завдяки цим людям.

 

Дитинство Мікеланджело пройшло у Флоренції. У 13 років він став учнем художника, але найбільше любив займатися скульптурою. Крім того, художник робив розтини, щоб подивитися, як влаштовані м'язи людини. Ці знання допомогли йому висікати з каменя фігури, дуже схожі на живих людей.

У Мікеланджело був запальний характер. Одного разу в бійці йому зламали ніс. Залишене на все життя викривлення добре помітне на його автопортретах.

У 26 років Мікеланджело взявся за роботу знаменитої статуї Давида. Через три роки статуя була готова. У 1504 році на площі його рідного міста Флоренції була встановлена п'ятиметрова скульптура «Давида», зроблена ним як образ бійця за свободу. Сюжетом її стала біблійна оповідь про пастуха Давида, який врятував усю країну від поневолення в бою з могутнім Голіафом. Мікеланджело зобразив Давида тоді, коли, суворо насупивши брови, він підстерігає свого суперника. Його потужна оголена фігура нагадує хоробрих атлетів, яких так воліли зображувати грецькі архітектори. Але в «Давиді» є те, що було недоступне давнім митцям — велика і щира напруга. На відміну від стародавніх героїв, він не приховує своїх почуттів. Його обличчя у гніві.

У 1506 році Папа Римський попросив Мікеланджело розписати стелю Сікстинської капели в Римі. Розмір цієї величезної вигнутої стелі приблизно дорівнює тенісному корту, до того ж художникові доводилося працювати на будівельних спорудах 15 метрів заввишки. Весь цей час він працював, лежачи на спині, тримаючи пензля над головою. Розпис стелі зайняв цілих чотири роки.
На стелі Сікстинської капели можна знайти п'ять сивіл пензля Мікеланджело. Всього ж їх було десять. Великий майстер володів не тільки художнім, але й поетичним даром. Один його вірш говорить про те, наскільки болісним був розпис Сікстинської капели. Працюючи під стелею, він не роззувався місяцями, навіть спав у взутті! Від надмірного напруження і перевтоми його очі майже перестали бачити.
Під час розпису стін і стель Мікеланджело застосовував так звану техніку фреско — писав на сирій штукатурці. Штукатурка швидко вбирала в себе фарби. Щоб домогтися бажаних результатів, митцю доводилося працювати дуже поспішно.

Працював Мікеланджело без помічників.

Цікавий факт, що «Пієта» — єдина робота, підписана художником. Він випадково підслухав розмову про те, ніби цю скульптуру створив інший художник. Тієї ж ночі майстер прокрався до творіння і вигравіював на ньому своє ім'я.
Мікеланджело був ще й чудовим архітектором. Він завершив будівництво найбільшого у світі собору Святого Петра у Римі. Мікеланджело переробив початковий план собору. За його проектом було зведено прекрасний купол, рівного якому немає донині.

Одна з чудових робіт Мікеланджело — гробниця папи Юлія II. Її прикрашають красиві мармурові статуї. Одна з них — велична постать біблійного мудреця Мойсея і статуї двох полонених юнаків. Але й переможені юнаки у Мікеланджело так само сильні та прекрасні.
Мікеланджело Буонарроті у свої неперевершені роботи вносив мужність, красу і силу людини. Своїм мистецтвом, стверджуючи свободу і людську красу, він довів свою щиру любов до людей.

РАФАЕЛЬ

При дворі урбінських герцогів служив в XV столітті придворним живописцем і поетом Джованні Санті. Саме в його родині 6 квітня 1483 з'явився на світ хлопчик, який отримав ім'я Рафаель. Джованні Санті не міг похвалитися ні давністю роду, ні багатством, але зате мав тонким почуттям прекрасного, твердою рукою художника і найбагатшим уявою. Все це надбання в належний термін він передав своєму синові Рафаелю і познайомив хлопчика з прекрасним світом мистецтва. Герцог Федеріко да Монтефельтро високо цінував свого живописця. Ймовірно тому Рафаель зблизився з його сином Гвідобальдо, і його заступництво зіграло значну роль в житті майбутнього генія.

У восьмирічному віці Рафаель втратив матір, а три роки потому, в 1494 році, помер і його батько. Хлопчик залишився під опікою свого дядька Бартоломео, і той прилаштував його до майстерні придворного живописця, який замінив при дворі герцогів батька Рафаеля. Майбутній художник багато чому навчився у Тімотео Віті, який відкрив йому таємниці свого ремесла. Через п'ять років Рафаель поїхав в Перуджу і вступив учнем у майстерню художника умбрийской школи Перуджіно. Тут він так захопився творчістю свого вчителя, що цей період його життя отримав згодом назву «перуджіновского». У 1503 році (за іншими даними, в 1504) Рафаель отримав один з перших самостійних замовлень - створити вівтарний образ в церкві Сан-Франческо містечка Чита ді Кастелло. Твір «Заручення Марії» вважається завершенням раннього періоду творчості Рафаеля.

Учитель Рафаеля, Перуджіно, перебрався до Флоренції разом зі своєї майстерні в 1503 році, але молодий майстер через замовлення зміг вирушити за ним лише роком пізніше, восени. Флоренція дає Рафаелю нові творчі враження, і він починає розуміти, що канони умбрийской школи занадто вузькі для його творчості, що вони стискують його і не дають розвернутися на повну потужність. Перуджино познайомив Рафаеля з майстром архітектури та будівництва з Флоренції Баччо де Аньоло, майстерня якого на той час була місцем зустрічей найбільших художників, зодчих та скульпторів Флоренції. Заходили сюди і аристократи. Саме тут Рафаель знайомиться з Таддео Таддеї, який став пізніше його покровителем.

Чотири роки роботи Рафаеля у Флоренції дали світові знамениті сьогодні картини із зображеннями мадонн. «Мадонна Конестабиле», створена з 1500 по 1502 роки, зараз зберігається в Ермітажі. Наступною роботою Рафаеля на цьому шляху стала «Мадонна в зелені». У цьому полотні явно відчувається вплив великого да Вінчі, але в той же час чітко видно рафаелевской унікальна пластика. Картина «Мадонна дель Грандука» створена близько 1505 року, і практично одночасно Рафаель закінчив «Мадонну з безбородим Йосипом». А вершиною циклу вважається приголомшуюча гармонією «Мадонна зі щегленком». Не виключено, що всі ці жіночі образи Рафаель створив, сумуючи за своєї матері, що пішла від нього занадто рано. Але точно одне - від робіт інших художників того часу, які пишуть полотна на релігійні теми, картини Рафаеля відрізняються дуже істотно. Вони наповнені життєвістю, реальністю світу і порушують прийняті тоді класичні канони.

У 1507 році Рафаель закінчує «Прекрасну садівниця», в якій злиті ідеали материнства, краси та жіночності - справжніх земних чудес. Величезною потужністю і тугою дихає інше полотно - «Положення в труну», створене в тому ж році на замовлення Аталанти Бальоне, трагічно втратила сина. Навіть сучасників Рафаеля вразила в цій картині точність зображення людського тіла і всіх його анатомічних особливостей.

За вказівкою папи Юлія II Рафаеля, що вже отримав чималу популярність, в 1508 році запрошують до Риму. Йому доручено розпис парадних апартаментів старого Ватиканського палацу. Згодом ці «станці» Рафаеля стали знаменитими. Правда, спочатку Юлій II надав лише малу площу для розпису - як випробовування. Але, ознайомившись лише з початком роботи художника, відсторонив інших живописців і надав Рафаелю повну свободу дій. Відразу після закінчення цієї роботи, яка зайняла три роки, Рафаель отримує наступне завдання і з 1511 року до 1514 розписує «Станція де Еліодоро», інше приміщення палацу, а в 1515 році приступає до роботи над розписом «Станція дель Инчендио». Римський папа Юлій II помер в 1513 році, і присутні на Собор кардинали обрали наступного папу - Льва X. Незважаючи на свій високий сан і святість, Лев X обожнював святкову суєту і блиск і не забував про життєві задоволеннях. При ньому Рафаель стає однією з провідних фігур культурного життя в Римі, виконує живописні та архітектурні роботи у Ватикані і отримує можливість набирати учнів. Відтепер багато з розписів виконуються саме його учнями, але за ескізами майстра і під його невсипущим наглядом. Сам же Рафаель в цей період пише портрети і численних «мадонн».

У 1514 році Рафаель стає головним архітектором будівництва собору святого Петра і займається переписом і охороною давньоримських пам'яток, як комісар Льва X. Тоді ж він пише чудовий портрет «Дама під покривалом» або «Донна Велата». Жінки, що послужила моделлю для цієї роботи, не знає ніхто. Але ще під час життя Рафаеля вважали, що він писав картину зі своєю коханою, прекрасною Форнарина. За легендою, саме через неї Рафаель відкинув вигідний в усіх відношеннях шлюб з дочкою багатого аристократа. Багато експертів вважають, що риси Форнарина виразно проступають і в «Сікстинської мадонни», і в «Святої Цецилії», і в «Мадонні в кріслі».

У 1515 році до Рафаелю в Рим з далекого монастиря в П'яченці прибутку бенедиктинці, іменовані «чорними ченцями». Від них Рафаель отримав замовлення на створення полотна «Сикстинська мадонна». Абсолютно без допомоги учнів художник сам натягує величезний полотно на підрамник, грунтує його і приступає до роботи. «Сикстинська мадонна» стала справжнім апофеозом його творчості.