Далекосхідний культурний регіон

Кожний китаєць носить у собі неусвідомлене почуття значущості історії, влади минулого над сьогоденням. За цим стоять тисячоліття безперервного розвитку країни, що розташувалася на території Центральної та Східної Азії і в умовах географічної, а з часом і ідеологічно обґрунтованої відокремленості від інших культурних ареалів світу, створила унікальну культуру, яка протягом свого існування завжди була для багатьох народів живодайним духовним джерелом. Знахідки археологів свідчать, що територія сучасного Китаю входила в зону первісного формування людини сучасного вигляду, яка пройшла традиційні етапи свого початкового розвитку, позначені зміною знарядь праці та форм соціальної організації.

У другій половині II тисячоліття до нашої ери в середній і нижній течіях Хуанхе виникли перші стародавні державні об'єднання, зокрема рабовласницька держава Інь, завойована в XI столітті до нашої ери племенем чжоу. Чжоуська держава на початку VII століття до нашої ери розпалася на низку самостійних царств. Наприкінці III століття до нашої ери в Китаї виникла централізована імперія Цінь (221—207 рр. до н. є.), яку у 206 році до нашої ери змінила імперія Хань, що впала внаслідок гострої боротьби між внутрішніми політичними угрупованнями. Починається тривалий період міжусобиць: на півночі створюється царство Вей, на південному сході — царство У, на заході — царство Шу. Трицарство, позначене внутрішніми війнами й народними повстаннями, виснажило країну, полегшивши вторгнення до неї сусідніх племен (III ст.), їхню боротьбу за владу. Ці процеси збіглися з феодалізацією Китаю, здійснюваною шляхом привласнення панівною верхівкою землі й використання її як засобу закріпачення селян.

Наприкінці VI століття країна, зазнавши влади різних династій, вікового запеклого протистояння внутрішніх сил, кривавих зіткнень між місцевими та зайшлими володарями, була об'єднана під владою династії Суй, що встановила монопольну власність панівного класу на землю, зберегла існуючі форми експлуатації, стала проводити агресивну зовнішню політику, зокрема проти Тюркського каганату, корейської держави Когурьо, в'єтнамців. Смута, викликана протестом великих феодалів проти посилення центральної влади та прагнення імператора стати повним господарем країни, привела до влади династію Тан (618—907 рр.), яка виявилася сильнішою серед захисників спустілого імператорського престолу. її правління було затьмарене великим селянським повстанням під керівництвом Хуан Чао, що закінчилося жорстокою поразкою, але завдало відчутного удару державній організації феодалів, скинуло правлячу династію, створивши прецедент сприятливих умов для селянського господарювання.

Династія Сун, що стала до державного керма в 960 році, знову посилила феодальний і лихварський утиск, поклала колосальні витрати на утримання найманої армії, чиновництва та двору на плечі селянства, практично призвівши його до розорення. У XII столітті Північний Китай підкорюють племена кочівників-чжурчженів, у XIII столітті Китай завойовують монголи, іго яких тривало до 1368 року. Наприкінці правління наступної династії Мін (1368— 1644 рр.) спалахнуло селянське повстання, для придушення якого китайські феодали звернулися по допомогу до маньчжурських правителів. В результаті маньчжури встановили в Китаї панування своєї династії Цін (1644—1911 рр.).

Агресія капіталістичних країн проти Китаю в середині XIX століття закінчилася підписанням з ними кабальних договорів. З підпадінням країни під їхній вплив підіймається могутня хвиля народної боротьби, апогеєм якої стає Тайпінське повстання (1850—1864 рр.) — найбільша селянська війна в Китаї під проводом Хун Сюцюаня, Ян Сюціна проти династії Цін і маньчжуро-китайських феодалів та іноземних агресорів загалом. Завдяки допомозі СІЛА, Франції та Англії Цінам вдалося придушити рух тайпінів, продовживши таким чином своє феодальне панування ще на піввіку, хоча Китай уже рушив шляхом капіталістичного розвитку. Швидке перетворення його в напівколонію, тяжка поразка у війні з Японією стали останнім аргументом на користь нагальних суспільних змін. У країні розгорнувся революційний рух під керівництвом Сунь Ятсена. Під час Сіньхайської революції 1911— 1913 років було скинуто цінську династію, посилився антифеодальний та антиімперіалістичний опір. У 1921 році засновано Комуністичну партію Китаю. Буржуазно-демо-кратична за спрямуванням національна революція, розпочавшись у 1926 році, завершилася 1927 року тимчасовою поразкою революційних сил і встановленням контрреволюційної влади гоміньдану (національна партія на чолі з Чан Кайші), який став на захист інтересів поміщиків і буржуазії. Подолати гоміньданівську реакцію вдалося тільки після розгрому армією Радянського Союзу в 1945 році японської Квантунської армії, поверненням Китаю привласнених Японією ще в 1931 році його північно-східних земель. 1 жовтня 1949 року проголошенням Китайської Народної Республіки було підведено риску під громадянською війною, розв'язаною гоміньданівцями, що тривала з 1946 року аж до поразки їхніх збройних сил, завданої Народно-визвольною армією Китаю.

Сьогодні, коли далеко позаду залишилися перші кроки становлення Китаю як індустріально-аграрної соціалістичної держави, "рух за виправлення стилю в партії" з позицій маоїзму, політика "великого стрибка" в будівництві соціалізму, "культурна революція", КНР згідно з Конституцією 1982 року заявляє про себе як "соціалістична держава диктатури народу, керована робітничим класом та заснована на союзі робітників і селян". Вищим органом державної влади є Всекитайські збори народних представників.

Культура Луншань, пізньонеолітична, продовжуючи розвиток землеробства й тваринництва, вдосконалення необхідних для них знарядь, характеризується, зокрема, появою гончарського круга, технічним поліпшенням процесу випалення глиняного посуду для врізноманітнення його кольорової палітри за рахунок сіро-чорної гами, явними фактами майнового та соціального розшарування. Соціальна диференціація виразно зафіксована в речовому наповненні могильників. Та при цьому для всього без винятку загалу протокитайців поховальний обряд був входженням у процес реінкарнації (відродження) і мав символічне значення. Спільним для нього було й побудоване на анімістичних уявленнях прагнення знайти кожному визначному культурному досягненню персоніфікований образ, що пізніше яскраво продемонструє міфологія: автором добування вогню шляхом тертя був оголошений Суйжень, будівництва куренів — Ючао, звичаю варити на парі хлібні злаки — Хуанді.

Серед 5000 ієрогліфів, глибоко самобутнього витвору китайської культури, знайдених на святих кістках доби династії Шан, були й найдавніші з відомих китайських цифр. Засобом калькуляції давнім китайцям слугували лічильні палички — маленькі бамбукові прутики чоу. З них складали всілякі конфігурації для позначення різних чисел перед початком підрахунків. Використання цифрової десяткової системи почалося в Китаї здогадно в період VIII—V століть до нашої ери. Взагалі ж виникнення лічби в Піднебесній відносять до часів легендарного Жовтого імператора, якого вважають за першого імператора в історії країни.

Ця епоха стала й часом першого класового поділу суспільства: вільні протистояли залежним; за ваном у суспільній ієрархії йшли правителі спадкових володінь, потім — голови великих сімейно-кланових груп, далі — голови великих родин, за ними — простолюд. Поза ієрархією стояли раби. З поєднанням стародавніх анімістичних і тотемістичних уявлень у єдину систему давньокитайських вірувань у період Чжоу й відходом їх у план аксіоматичної периферії переконання, нібито старший у родоплемінній спільноті правитель-ван по смерті збільшує свою могутність, перетворює культ померлих предків на певне підґрунтя всієї релігійно-етичної системи Китаю. Так, Шанді (верховне божество), що вважався родоначальником ще іньців, вшановувався, перш за все, як предок і поступово злився із загалом обожнюваних попередників, давши місце культові Неба. Ставши традиційним уже в часи династії Шан, пояснення стихійних лих, порядку і безладдя, щастя і нещастя, життя і смерті як нагород, посланих Небом, лягає пізніше (XI—VIII ст. до н. є.) в основу вчення про "волю Неба", яке дає владу чи не дає її. З цього моменту влада правителя є обожнена диктатура рабовласницької аристократії. Паралельно формується уявлення про Всесвіт як цілісність, що створюється нескінченною боротьбою та взаємопроникненням двох начал: світлого й активного чоловічого — ян та темного й пасивного жіночого — інь визначаються п'ять першоелементів: вода, вогонь, земля, дерево й метал. Поширюється думка, що на квадратній землі, над якою міститься округле небо, Китай займає центральне місце. Відповідно до порядку у Всесвіті великі зусилля спрямовуються на унормування суспільного життя через декларації, маніфести, укази, зокрема прославлений "Великий закон про управління", де поряд зі стихіями характеризуються п'ять справ: як поводитися, говорити, бачити, чути, думати, викладаються основні принципи управління державою. Це було особливо важливим за умов співіснування в Піднебесній поряд із Чжоу численних самостійних держав, котрі його лідерство визнавали лише номінально.

З ослабленням Чжоу між ними починається боротьба за зверхність, та то був час і багатьох культурних знахідок: широко розповсюдилося зрошуване землеробство, у басейнах рік прокладалися численні канали, зародилась астрономія, почали розроблятися залізорудні родовища, виготовлялися різноманітні залізні сільськогосподарські знаряддя, зросла торгівля, а з нею — міста; активне ведення торгівлі викликало розвиток водного транспорту, народилася територіальна спеціалізація у виготовленні певної продукції. Повсюдне прагнення до встановлення єдиної економічної системи поступово витіснило з обігу різні за формою бронзові монети, привело до використання переважно однакових круглих у V—Ш століттях нашої ери. Постійна необхідність збройного захисту інтересів ворогуючих царств, кожне з яких прагнуло до гегемонії, зумовила посилення давньокитайської армії, комплектування й матеріальне забезпечення якої здійснювалося за рахунок сільських общин. Від цього часу армія починає існувати як конгломерат двох самостійних видів війська — колісничого й піхотного. Велику увагу тактиці їхньої співдії приділено в тогочасному "Трактаті про військове мистецтво". Були створені рухомі вишки для спостереження за ворогом та облогові драбини на колесах із закритими возами для людей (V ст. до н. є.). Посилення общинної верхівки за рахунок привласнення кращих земельних наділів висунуло її в коло вершителів політичної влади, протиставивши повновладній, обмежуючій єдиноначальність царя спадковій аристократії. Царі, боронячи своє право на абсолютну владу, пішли шляхом руйнування родоплемінних зв'язків — ввели територіальний принцип адміністративного поділу, надіславши в повіти чиновників із центру. Були проведені й прямі реформи для обмеження прав знаті та зміцнення позицій багатих общинників, зокрема заборонялося передання аристократами своїх привілеїв нащадкам. Відокремлення розумової праці від фізичної, поява на цьому ґрунті численних учених дали змогу рекрутувати з їхнього числа державних радників. Усі існуючі на той час філософські школи працювали над концепціями державного управління. Найбільш плодотворними стали зусилля двох із них, що вимріювали сильну централізовану державу, — конфуціанської та легістської.

.